Заголовок
Перейти до контенту
ЛІТавиця
Творче об\’єднання
25 Травня, 2021
Добрі друзі
Повернутися до конкурсу: Фантастична Леся. Слово, як криця
– Не піду я до нього, Ксеню, ніколи!
Павлина стояла на стежці з мітлою, тримала біля вуха мобільний – і аж кричала. Піт стікав по чолу двірнички, голос розносився далеко між запилюженими пам’ятниками, розпеченими на сонці туями і ялинами. Павлина стояла посеред Байкового кладовища в Києві, і тут, посеред гарячого липневого дня, не було кому дорікнути жінці за крик.
– Але, мам, тобі ця операція дуже…
– Ксеню! – гаркнула Павлина. – Я до цього твого бандерівця й ногою не ступлю! Воно ж убивця, ще й пропагандою обдовбане. Хай вмру, а лікуватися у такого не буду!
– Тобі, мам, що, твої комуняки дорожче за здоров’я? – обурилася донька.
– Вони, Ксенічко, за людей! А не за цих спекулянтів-нациків! Серце кров’ю пливе, як бачу, до чого вони країну довели! Розвалили і довели!
– Павлино Сергіївно!
Алеєю тупала міцна, рослава, вбрана у спідницю і блузку, жінка років сорока. Вона тримала у руках якісь папери й супилася.
– Мам, от давай не!.. – спробувала дискутувати Ксенія, але двірничка відтулила мобільний від вуха і з люттю натиснула червону кнопку.
– Павлино Сергіївно, от ви мені й треба!
Павлина поквапилася назустріч жінці з паперами.
– Ларисо Дмитрівно, що вже сталося?
Лариса нависла над двірничихою, ще й уперла руки в боки.
– Павсергіївно, ну знову вандали. Зрізали оградку і літери на старій половині, ну там, біля Лесі Українки. Васьок ніби бачив, хто це робив, з поліцією склав фоторобот, – Лариса тицьнула Павлині кілька роздруківок.
– Біля Лесі? – скинулася двірничка. – Так там генерал і ще військовий радянській… Це нацики, вони спеціально по таким могилкам…
– Та мені байдуже, хто по чому, Павсергіївно! Тим більше, що Васьок мені потім, як менти поїхали, зізнався, що ці вандали нібито крізь чорні діри прибули! – Лариса аж шипіла, шкірила зуби.
Двірничка ж стояла розгублена.
– Які такі чорні діри?
– Ну, от такі. В повітрі раз! – діра! А з неї людина, каже! І оградки вже немає! А я Ваську – треба, кажу, менше скломою пити! А пику вандалячу цей алкаш, мабуть, в церкві десь запам’ятав. Я так матюкалася, що ви й не уявляєте. Що мені тепер ментам казати? Але вони справу завели, то давайте поклеїмо ці, прастігоспаді, ікони, най буде.
Людина на фотороботі й справді нагадувала якогось святого: худорляве обличчя, тонкі брови й ніс, виразні очі. Павлина аж застигла, ніби десь бачила такі…
У пам’яті відбилися якісь бур’яни, запах пилу… чоловік з таким обличчям простягає руку, на ньому військова форма із модними штанами-галіфе, а позаду якась сувора міцна жінка – впирає руки в боки, точно як Лариса…
Павлина змигнула.
Та ні, здалося. З нею зроду такого не бувало. І все це нагадувало якісь повоєнні роки, а Павлина тоді була надто мала, щоб пам’ятати.
Лариса стояла перед двірничихою і щось вкотре повторювала.
– Ви мене взагалі чуєте, Павсергіївно, чи вам заклало?! – верещала начальниця. – То я вам швидко заміну знайду, у мене таких пенсіонерів за воротами – черга! Клейте!
Тицьнула в руки Павлині роздруківки і пішла геть.
– Знайде вона, аякже, – прошипіла Павлина. – Ач, цабе, ще молоко не обсохло, а патякає. Могла би хоч клею принести!
Павлина підняла мітлу й пішла до сторожки.
Кладовище навколо було сонне і безлюдне, липневе небо згори – аж біле від спеки. Тут, на старій частині, не було ані душі. Літня жінка шкандибала попід деревами, в затінку, але дихати все одно не було чим, серце калатало, аж двірничка присіла на лавку біля могилки і обмахувалася фотороботами. Може, Ксеня й права, до лікаря треба. Але Павлина похитала головою і вирішила, що принципи – важливіші.
– Я все-таки думаю, що це дещо… контркультурно. Ми ніколи такого не робили.
Павлина скривилася і глянула за кущі.
По алеї крокувала трійця чоловіків. Усім на вигляд було років по тридцять, але на тому подібність й закінчувалася.
Той, який йшов першим, був середнього зросту, і, попри шалену спеку, носив туристичну – чи військову – куртку і берці. Правда, зачіску мав зовсім не військову – довге русяве волосся, зібране у “хвіст”. А пику волохатик мав, прямо скажемо, смазливу – тонку, різьблену, хоч ікони пиши.
Павлина уклякла – і поволі глянула на роздруківку.
Це ж був він, злодій!
Але не сам! Разом три грабіжника – а вона, мабуть, на цілому кладовищі зараз одна! Лариска попензлювала у контору, чи на спецкомбінат, чи й до крематорію, там у неї подружка. А викликати міліцію… тобто поліцію – Павлині зась, крадії надто близько, почують. Хіба що спостерігати – щоб описати падлюк дільничому!
Другий з вандалів, що просторікував про некультурність, мав коротко стрижене і з виду немите волосся, а замість одягу – щось на кшталт сірих мішків. За спиною цей тип мав рюкзака. Третій міг би здатися пристойною людиною: солідний чоловік з вусами, в напрасованому піджаку і штанах. Якби тільки він не мав фіолетового волосся і величезних дірок у вухах.
Відразу зрозуміло, що наркомани.
– Гриню, це не контркультурно, – заявив фіолетовий вусань, – а постмодерно!
– Боги, Григоричу, ти чьо, не в курсі? – розвів руками камуфляжний красунчик. – Постмодерн мертвий. Настала ера метамодерну. А, крім того, ніякої культурної цінності ця комуністична фігня не має.
Павлина зойкнула, її вигук рознісся по алеї. Камуфляжний жестом зупинив приятелів, озирнувся.
Павлина нажахано затулила собі рота руками, позадкувала, відступаючи за кущі – але камуфляжний, здається, дивися крізь гілля прямо на неї. Ба більше – прямо їй у вічі.
На жінку повіяло холодом, зимною річковою водою.
– Влодько, що сталося? – запитав голос Грині, того, що носив лахи з мішків. – Тут хтось є?
– Все… в порядку, – після паузи відповів камуфляжний. – Йдемо, хлопці, часу обмаль.
– Але ти мені поясни, спеціаліст рівноапостольний, – затявся вусань, – чого це постмодерн мертвий?
– Слухай, Григорич, з нас трьох спец по культурі – Гриня. Хоч ти й класик, пробач мені на слові. Тому, якщо Гриня і Леся кажуть, що вмер – я їм довіряю.
– Влодь, ти б ще у баб Олі запитав! – гиркнув вусань.
– Стулися, Шево, бо накличеш! – відгукнувся Гриня. – Тут тільки баби Олі не вистачало.
Трійця реготнула, голоси злодюг затихли на доріжці.
Павлина намацала в сумці телефон і, мало не божеволіючи від жаху, почала набирати “02”. Але ж ні, тепер в країні якийсь інший номер…
Ксеня має знати! Павлина вибрала номер доньки, натиснула виклик – і аж тоді зрозуміла, що не чує ані гудків, ані музики. Мобільна мережа не працювала.
Павлина квапливо пошкандибала до сторожки – поміж могилками і пам’ятниками, по сухій, запилюженій землі. Врешті, дісталася хатки, де двірники відпочивали і зберігали реманент – там був й міський телефон.
На подвір’ї біля сторожки стояв чоловік десь одних з Павлиною літ, але вид він мав такий, що двірничка уклякла. Чолов’яга найбільше нагадував крадія реквізиту з театру: носив старовинний піджак з купою ґудзиків, пошитий з якоїсь гаптованої тканини, і дивні штани. Та й ніби мало того, він оглядався і сторожко, як пес, нюхав повітря.
Схоже, тут нині навала психів.
– Ваші дружки тут уже були, – з розбігу кинулася на візитера Павлина. – Але за ними уже міліція приїхала, пакують їх там, – двірничка вказала у напрямку нової частини, – і за вами теж прийдуть! Совісті немає! Хоча яка совість у вас, наркоманів!
Крадій реквізиту вирячився на Павлину, аж брови злетіли, набрав повітря, але Павлина ще докинула:
– При Сталіні вас би всіх в розхід, нероб клятих!
– Пробачте, Павлино Сергіївно, люба пані, – заявив крадій реквізиту. – Дозвольте відрекомендуватися: Гетьман Іван Степанович, ваш новий інспектор. Шукав вас за рекомендацією вашої керівниці, гм, – він ніби прислухався до чогось, – Лариси Дмитрівни, так. Хоч, зізнаюся, не очікував від вас аж такого щирого прийому.
Павлина скам’яніла, перед очима попливли чорні кола – і прийшла до тями, коли Іван Степанович уже посадовив її на ґанок сторожки і обмахував бавовняним носовичком.
– Мабуть, тиск…
– Моя вам щира порада, пані Павлино, не відкладайте візит до лікаря, якщо ви його плануєте, – зронив інспектор. – Серце ваше, здається, геть у поганому стані. А я ж бачу, що ви щиро піклуєтеся до тутешнє майно і збереження пам’яток. Де це вже наша героїчна поліція зловила якихось крадіїв? Хочу й собі їм подякувати, пані.
Іван Степанович тримав жінку за руку і дивився їй прямо у вічі, аж двірничка відчула млість і збентеження. Інспектор мав літнє, неймовірно кіношне обличчя – із високим чолом, доглянутими вусами, і, головне, із ясним, немигаючим поглядом. Жінка не могла вдихнути, не мала сил відвести очей від того дивного інспектора.
Покійний Павлинин чоловік так на неї ніколи не дивився… а тепер вона вже була стара, чоловік помер ще років сорок тому, і кому вона вже була потрібна, навіть донька й онучки хочуть тільки її смерті – і її квартири, мабуть, так.
– Панів тут немає! – прошипіла Павлина, вивільняючи руку. Долоні у інспектора були сильні і чутливі. – Я не бариня якась, щоб мене панею звати!! А цих крадіїв, мабуть, уже й повезли геть.
Якщо Івана Степанович її відповідь і заділа, він ніяк того не видав. Ще трохи затримав на двірничці свій полум’яний, ніби у старому кіно, погляд – і встав.
– Пробачте, якщо мої слова вас образили, бо вони були сповнені шани до вас, на яку ви, безперечно, заслуговуєте – за свою важку працю і нелегке життя. Але повірте – справжню пані я відрізняю, – у його голосі не було жодного сміху. – Ви з такого роду, що ніяк не сплутати. Та ви й самі, мабуть, про це знаєте. Бажаю вам гарного дня і здоров’я, зоре, – і, відвісивши уклін, почимчикував геть.
Павлина так і сиділа на ґанку, насуплена і збентежена, подивилася на свою руку.
Що це було?
Якого такого роду? Батьки її були з простих робітників. Та й життя у неї було як життя. Як у всіх, нічого такого. Чоловік-покійник ще й завше бурчав, що вона ледащо, батьки її розбалували, бо тато був людиною шанованою, офіцером, непогано жив – а чоловік хоч тестя і поважав, але Павлину вічно, як він казав, “виховував”. Та й то сказати, чоловік працював важко, тоді й чарку перехиляв, але ж трошки, і усі так жили, по-простому, не те, що зараз, а як Павлині ставало сумно, то вона лишень кидалася у роботу, дітей ростила, працювала, бо простій людині сумувати немає коли… а що то за сум її ятрив, хто вже скаже?
Павлина струснулася, ніби виринула зі сну.
Навколо стояв все той самий розпечений день, співали цвіркуни, а двірничка дивилася услід інспектору з дивним, дражливим відчуттям, ніби вона має згадати щось важливе. Ніби зачерпнула води – і уперше в житті ковтнула її, змиваючи пил з горла.
І аж тоді до Павлини дійшло, що інспектор чомусь пішов зовсім не у бік, в який вона вказала – а точно по алейці, якою раніше посунули трійко наркоманів. А п’ять хвилин потому жінка з’ясувала, що телефон не працює і в сторожці.
Інспектор він був, аякже. Мабуть, підслухав, як її звуть, і десь тут робив закладки – чи як зветься ця гидота, де наркотики ховають? І подбав, щоб поліцію було не викликати! Розлючена Павлина озирнулася. Схоже, треба було кликати на допомогу. Двірничка схопилася і побігла через дорогу, на спецкомбінат. Може, там ще не всі пішли додому?
Якби у цю мить жінка озирнулася, то побачила би, як слідом за нею, у нерухомому літньому повітрі, безгучно пливе сіра пляма – не хмарка туману, а саме пляма, ніби хтось невидимий ніс за двірничкою каламутне овальне скло.
Павлина забігла до контори, коли Лариса уже закривала двері.
– Допоможіть! Наркомани прямо тут, погрожували мені! Четверо мужиків. Ненормальні геть! Пішли щось трощити… – двірничка ледь дихала. – І дроти порізали, я подзвонити не змогла.
Лариса зітхнула і дістала мобільний.
– Добре, зараз наряд викличемо. Раз це ви кажете, а не Васьок, треба діяти. Самі туди не підемо, лише з ментами.
Чоловік, що представився інспектором Іваном Степановичем, чимчикував по кладовищу. Безпомилково звернув на одну зі стежок і вийшов до старого поховання. З гранітного, прикрашеного бронзовим литтям, постаменту на людей дивилася молода жінка – надто впізнавана, точно така ж, як на купюрах в 200 гривень. Леся Українка, Лариса Косач. Поруч, під окремими плитами, спочивали її рідні. Все було рясно прикрашено синьо-жовтими стрічками, заставлено вигорілими вінками – люди часто приходили сюди. Але вінки і стрічки не затуляли розлогої цитати з газети “Правда”, що була вирізьблена на боку пам’ятника.
Саме на неї дивилася трійця відвідувачів, що так схвилювали Павлину.
– От же гидота, – зауважив Григорич, дістаючи звідкись, ніби з повітря, цеглину. – Ненавиджу комуняк. Всю карму мені зіпсували.
Заводила Влодько кивнув і дістав – так само нізвідки – іржавий ломик.
– Не тобі одному. Лесьці особливо, – і він примірився до плити з карбованою цитатою.
– Влодьку, тебе що, твій батя покусав?! – гримнув здалеку Іван Степанович. – Що за хрестові походи?! Де твій здоровий цинізм? Я ж пропонував діяти культурно, впливати на людей… і ти ж погодився! Хлопці, ну!..
Камуфляжний зупинився і зітхнув, але ломик не ховав.
– Приїдемо на базу, Степаничу, ти сам Святу скажеш, що у нього були хрестові походи? – реготнув Григорич. – Тільки попередь, щоб ми поп-корном запаслися. Бо бійка буде епічна…
– Йване Степаничу, – зітхнув камуфляжний, ігноруючи жарти Григорича, – іноді потрібно просто піти і зробити. Котика нагодувати, у дворі прибрати.
– Влодьку, ну ти доросла людина… старша за мене, між іншим! – тупнув ногою Іван Степанович. – У даному випадку це так не робе, Влодь. Петицію вже прокрутили, все буде нормально з цим пам’ятником, просто почекай.
Камуфляжний зітхнув.
– Це не пам’ятник, Степаничу. Це людина, яку ти щодня бачиш на базі. І я хочу зробити цій людині приємне. А та шолудива петиція не рухається. І навіть якщо вона пройде, цьогоріч ніхто й пальцем об палець не вдарить. Й нікому діла немає!
– Ти просто закохався, – пхикнув Григорич.
– Це не те щоб новина в останні сто років! – прошипів Влодько. – Відтоді як Леся в клюбі. Але я поважаю її, як колегу, і чекаю.
– “Влодько закохався” – це не новина і в останні тисячу років, – хихотнув Гриня, який досі мовчав.
– Точно! – заявив Григорич. – І от що б ти робив, Влодь, якби в клубі було більше двох жінок, одна з яких твоя бабуся? В кого би закохувався? В усіх?
– Тарасику, заздри мовчки, – відрубав камуфляжний. – І шліфуй техніку… гм… спілкування! А взагалі, колеги, у мене народився новий, дуже цинічно-барижний план. Боги свідки, він чудовий! Йдемо до адміністрації кладовища.
Камуфляжний розвернувся і пішов доріжкою, анітрохи не турбуючись, чи йдуть його спільники слідом. Ломик він так і тримав в руці, ще й кілька разів провернув ним у повітрі, ніби мечем – було очевидно, що та дія для нього звична і приємна.
– Слух, рівноапостольний, а ти яких богів оце згадав?
– Маркетингу і банківської справи, моїх улюблених.
– А ну стояти!!!
Уся компанія зупинилася – їм назустріч квапилося п’ятеро озброєних поліцейських – троє чоловіків і двоє жінок. За ними поспішали Лариса і Павлина.
– Бачите, бачите! – верескнула двірничка. – У нього, наркомана клятого, лом! А інший з каменюкою!
– Де? – чітко запитав камуфляжний, озирнувся.
У його руці була висунута на метр залізна рулетка.
А вусань з фіолетовим волоссям тримав велику професійну фотокамеру.
Копи, аж багрові від спеки, упрілі, уставилися на Павлину, а тоді на чоловіків.
– Так, громадяни, прошу пояснити, – ревонув очільник наряду. – Що відбувається?
– У нього був лом! – наполягала Павлина. – Ну щойно ж! Ну всі ж бачили!
– Ну, мені теж спочатку так здалося, – обережно докинула Лариса. Начальниця була стривожена. – Що ви тут робите?! З якою метою проводите фотозйомку і обміри?!
Четвірка дивних типів перезирнулася.
– Ну кажи ти, – розвів руками Іван Степанович.
– Ми – ініціативна група, – почав Влодько. – Хочемо сприяти декомунізації поховання родини Косачів. Виконанню закону. Як ви знаєте, на пам’ятнику великій українській поетці і науковиці досі цитата з газети “Правда”. Ми думаємо, що це неприпустимо, але прагнемо не просто обурюватися, а виступити з конструктивними пропозиціями.
– А для того – порахувати кошторис заміни плити, праці художника і монтажників. Як ви розумієте, без обмірів це неможливо, – докинув фіолетовочубий Григорич, піднімаючи фотокамеру.
– Вам би тільки ламати! Перейменовувати! Бандерівці кляті… – пішла у наступ Павлина. – Декомунізація у них… пам’ять знищують! Історію нашу! Переписують під себе!
– Так, громадянко, – підняв руку поліцейський сержант. – Попрошу.
– Пам’ять ми якраз відновлюємо, – серйозно проговорив Влодько. – Всюди, де це можливо. Бо дуже важко уявити, щоб газета “Правда” мала стосунок до Лесі Українки. Чи що ЛарисПетрівна сама би хотіла такого висвітлення. Вона би… за життя… її це би сильно обурило. Повірте мені, шановна.
– А про які-то пропозиції ви товчете? – встрягла Лариса.
– Наближаються роковини смерті Лесі Українки. Тут будуть іноземні гості. Місто очікує на приїзд родички мисткині, людина із самої Канади прибуде, – натхненно повів Влодько. – Тож невже керівництво Байкового цвинтаря хоче нарікань? На всю ж країну розтриндять, що закон про декомунізацію не виконали, гостю засмутили… – Влодько дивився в очі Ларисі Дмитрівні.
– Ну це має сенс, так, – кривлячи губи, заявила начальниця.
– Зараз на урядовому порталі є петиція з приводу цього поховання, панове, – статечно повів Іван Степанович. – Але є резонні побоювання, що до роковин можуть не встигнути. Тож ініціативна група, допомагати якій я маю честь, хоче заздалегідь підготувати проект ремонту, якщо буде ласка всіх задіяних включитися у сю достойну справу і виконати її вчасно і добре, і привести згаданий меморіал до канонів краси, гармонії і здорового ґлузду, щоб він тішив око і напучував молодь на корисні державі справи. А цитата з газети “Правда”, як розуміють усі освічені, інтелігентні люди – від таких канонів дуже далека, на великий мій жаль і смуток.
Копи перезирнулися.
– Ви що, депутат? – запитала Павлина. – Так щебечете, як вони, бариги прокляті.
Але в голосі двірнички явно відчувався сумнів.
– А документи ваші можна? – з нудьгою і невдоволенням заявив сержант.
– У мене при собі нічого немає, – відрізав Влодько. – По закону ніхто не зобов’язаний ходити з паспортами. У нас тут не Росія, слава богам. Але мене звуть Змій Вольдемар Велимирович. Ну, так батьки прикололися, – реготнув він. – Можете по базі податкової пробити, якщо хочете. Хлопці, а у вас щось є?
Гриня і Григорович похитали головами.
Іван Степанович замислено порився в кишенях і видобув потертий паспорт.
Коп погортав його, повернув.
– Чую, що щось тут не те, громадяни, але добре. Якщо будуть нові сигнали на вас, начувайтеся.
Влодько посміхнувся поліцейському всіма зубами відразу – але очей та посмішка й не торкнулася.
– Ви їх що, навіть не затримаєте до з’ясування? – схопилася Павлина. – Мій тато був міліціонер, я знаю, ви повинні!
– Ознак вандалізму немає, підозрілих предметів теж… а у нас кінець зміни, – командир наряду зітхнув і обтер чоло.
– Може, водички, сержанте? – запропонував Гриня, знімаючи з-за спини наплічник. Там, поміж кількох книжок, лежала пляшка води – нерозкупорена, повна і, попри спеку, аж матова від холодної роси. Гриня простягнув воду патрульним. – По дорозі купив, прямо з холодильника.
– О, дякую! – оживився коп. Патрульні жадібно пили, передаючи пляшку одне одному.
– А вам ніхто не казав, що ви на Шевченка схожі? – припустила патрульна, дивлячись на вусаня Григорича. – Ну, на поета. Хоча й зачіска сучасна.
– Ага, і обличчя веселе, – докинув інший коп, молодий і затятий. – Без туги.
– Казали пару разів, – вишкірився вусань. – Але я що, я просто людина. Хоча вірші пописую іноді. Можу подекламувати, бажаєте?
– Ні, дякуємо! – і копи швидко пішли геть. Важко дихали і обтирали піт з лобів.
– Вони мали би вас усіх затримати! – прошипіла Павлина. – Записати усі дані! Якби справді охороняли порядок! А ці… сучасні, а! – вона відмахнулася.
– Патрульні відчули до нас довіру, – припустив Григорич. – Ми ж свої.
– Я теж думаю, що тут щось не те, – заявила Лариса, не зводячи очей з Влодька. – І не допущу ніякого безладу. Що це у вас за ініціативна група така?
– І чому ви брехали, ви інспектор? – докинула Павлина, насуваючись на Івана Степанича.
– Ми громадська організація… – вдягнений у мішки Гриня глянув на приятелів, четвірка перезирнулася і кивнула. – Сіячі. Це образний вислів, шановні пані, – Гриня ледь схилив голову. – Ну типу ми сіємо всякі гарні речі і плекаємо їх.
– А я не брехав, я справді інспектор, – Степанович ледь схилив голову. – Персона моя скромна і непримітна, але серце моє болить за культуру, бо у ній основа усього.
Уся його постать, одяг – і навіть погляд, ніби у романтичного кіногероя – явно протирічили твердженню про скромність, але чоловік виглядав щирим.
– Коротше, допоможіть, – Влодько рішуче підійшов до Лариси. – Ми, звісно, будемо працювали з громадськістю, залучати пресу, але без вас – ніяк. Напишіть, зверніться до Київради, до міністерства культури. Треба цю справу зрушити. Ну і… Леся – це ж ваша тезка, Ларисо Дмитрівно. А я про вас читав, між іншим, тому відразу і упізнав. Заходив до вас у соцмережах, цікавився. Ви ж колись теж вірші писали.
Керівниця кладовища збентежено дивилася на Влодька, повільно змигнула.
Камуфляжний стояв перед нею, прямо дивився у вічі і ледь усміхався.
– Так, – несподівано визнала Лариса. – Писала. Але то давно було.
Павлина насупилася.
– Ну от, гадаю, вам буде приємно, коли на урочистостях вас привітає нащадок Лесі, її двоюрідна праонука. До речі, теж Лариса. Коротше, пропоную працювати разом.
– А вона теж пише? Ну, та праонука?
Влодько кивнув.
– А ще збирає фольклор. Думаю, їй буде цікаво почути якісь історії про похованих тут людей. Ну або просто якісь казки тутешні. На усіх кладовищах є казки.
Влодько говорив так упевнено і спокійно, ніби вів про фізичні закони.
– Приміром, у вас колодязь є дивний. Чи от склепи. А ще я… чув, ніби тут бачили когось з недавно перепохованих. Коротше, я вас обов’язково познайомлю. Вона знає українську, звісно.
– Мені теж буде дуже цікаво поговорити з цією родичкою, – з усміхом заявила Лариса. – Я взагалі фанатка цвинтарів, ну воно й не дивно, – реготнула керівничка. – Де не бувала, усі навідувала. І так, колодязь тут справді таємничий…
Влодько жваво кивнув Ларисі, тоді трошки ніби жартівливо, але з серйозним виразом – поцілував їй руку.
– Тоді до спільної справи!
Павлина не впізнавала начальницю – а ще не могла зрозуміти, куди ділася фотокамера з рук Григорича. Натомість фіолетовий вусань нишком викинув подалі цеглину.
Невже Лариса не бачить, що тут коїться якась чортівня?! Чи їй камуфляжний красунчик геть замакітрив голову? Він навіть тепер здавався Павлині трошки старшим, Ларисиним однолітком, а в русявому волоссі пролягла сивина. Павлина могла поклястися, що раніше її не було.
– Я теж маю культурно попрощатися, – устряг Степанович – і відвісив обом жінкам церемонні поклони, з таким гонором і повагою, що Павлина відчула збентеження.
– Хлопці, облиште, – зітхнув Гриня. – Ви ставите людей перед надто важким вибором.
– Це яким же? – запитав Степанович.
– Між класикою і бароко, – реготнув Гриня. – Я би не наважився обирати, їй-бо.
– Та щоб тебе Перун тріс, дауншифтер ранньомодерний, – гаркнув Влодько. – Йдемо, колеги, роботи ще купа. Нам ще з Васильом зустрічатися. А він довго чекати не зможе.
Дивна четвірка розвернулася і пішла геть по алеї до вулиці Байкової.
Лариса Дмитрівна дивилася їм услід і через мить зітхнула, ніби виринаючи зі сну.
– Мабуть, він на фронті був, – проговорила керівничка. – У нього такі очі. Ніби людина трошки справжніша за усіх, хто просто по вулиці ходить. А бач, культурою переймається… Павлино Сергіївно?
Павлина не чула. Вона рішуче поквапилася за чоловіками.
Але дивна четвірка ніби випарувалася. Павлині довелося спитати у Васька, пияка, що жив біля місцевої церкви – і той вказав, що якісь такі люди пішли нагору, до колумбарія, і трошки на бічний сектор. А за ними, додав Васьок, літало шкло.
– Яке таке шкло? – обурилася двірничка. – Ото вже мізки пропив.
– Мутне, – заявив Васьок. – Пливло, ніби його хтось в руках тримав. А там Око!
– Боже? – пожартувала двірничка. – Чи чортове?
– Ні, – упевнено заявив п’яничка. – Синє. Мабуть дівчаче.
Павлина відмахнулася від Васька і пішла у вказаний сектор – але на душі їй, після усіх див, було неспокійно. Йшла і виглядала кляте літаюче шкло, і кожен кущ над могилкою здавався зачаєною людиною. Байкове спало, тільки тихо співали цвіркуни.
Кілька разів за спиною Павлини, по пустим стежкам кладовища – проходили чиїсь ступні: в черевиках, в капцях, босі. Вони здавалися пів прозорими, лиш деякі набували такої щільності, що притискали пил чи траву. Але ходили тільки ступні – більш нічого.
Четвірка знайшлася на алеї біля трьох білих хрестів. Там перепоховали якихось нових, Павлина й імен їхніх не пам’ятала. Їх було заслали в табори, і, мабуть, за діло, за антисовєтчіну, а тепер он, герої. Мабуть, простих людей вони не любили.
Перед Влодьком, Григоричем, Гринею і гоноровим Степаничем стояв ще один чоловік – чорнявий, сухоребрий, якійсь замучений, з колючим поглядом. Попри спеку, він був вдягнений у светр і старомодні штани зі “стрілками” – такі ще Павлинин чоловік носив.
Чоловік стояв перед четвіркою з таким захопленим і недовірливим виразом обличчя, ніби казна-кого побачив. Бога чи героїв якихось.
– Шановні… правда… це так!.. така честь для мене!
– Василю, синку, облиш. На цьому світі вже всі свої, – обрубав Йван Степанович. – Тримайся, будемо раді бачити тебе в клубі, як набудеш доста сили.
– Вась. А тобі оце не жарко? – докинув Григорич. – Перевдягнися, чи шо. Ти який одяг любив? Який вид? Той і приймай.
– У нього ще сил на це немає, – похмуро відрізав Влодько. – Але нічого…
Тон у нього був такий, ніби він планував когось вбити задля допомоги сухореброму Василю.
На мить здалося, що Василь й справді став пів прозорим – крізь його руку і груди проступили кущі і хрести. Влодько миттю поклав Василю руку на плече – і минулося.
– Нам би, звісно, бійців побільше, а не поетів, але кожна людина тепер – боєць.
– Я поет з Донецька, княже, – відгукнувся Василь. – Битися вмію.
Влодько підняв великого пальця – добре.
– О, мало не забув, – Гриня зняв наплічник і видобув з-поміж купи книжок ручку і тлустий томик. Павлині було погано видно, але вона могла закластися, що на обкладинці було фото того сухореброго Василя. Й ще напис великими літерами “СПРАВА”… – А автограф можна?
– Це тобі, сину, теж допоможе тримати фізичну форму, – порадив Степанович. – Підписуй, а ми вже підемо… бо й так забагато уваги. Не дай Боже, “слони” прибіжать…
– Це вам уваги ще замало, хлопці! – гримнув жіночий голос.
Павлина аж підстрибнула – і, якби й чоловіки теж того не зробили, хрускіт у кущах був би надто гучним.
Упоперек пустої алеї й справді висіло каламутне сіре скло – пляма туману, яка не мала товщини – але зростом з людину.
З неї на доріжку по черзі вийшли дві жінки.
Перша, невисока і міцна, була вдягнена геть страшно: у шкіряні штани, черевики із набитим залізяччям і драну майку. Руки жінки вкривали татуювання, темне волосся було коротко стриженим. При тому виглядала ця наркоманка жінкою досить зрілою.
Друга з прибулих була молодша, худорлява, з розплетеним довгим волоссям, вбрана в картаті спідницю та блузку і купу яскравих прикрас. А від обличчя цієї жінки у Павлини в голові як зашкребло цвяхом. Де вона його бачила?! Ще й недавно…
Павлина була така приголомшена усім цим, що сумнівалася, чи не божеволіє. Може, то марення від спеки? Чи, може, треба знову поліцію… Але двірничка вже мала сумнів, що то допоможе.
– Лесю, знову в спідниці втілюєшся? – обурилася татуйована жінка в шкірянці. – Ці пережитки патріархату…
– А от облиште цю внутрішню мізогінію, Ольго Василівно! – зашипіла картата дівчина. – Що хочу, те й ношу, це мій вибір, зрозуміло?!
Чорнявий Василь дивися на цю прояву з трепетом, решта чоловіків – із напругою. Схоже, цих жінок вони вважали досить небезпечними.
– Наше шанування, колеги, – привітався Гриня.
– Привіт, Лесь. Привіт, баб Оля, – з усмішкою відгукнувся Влодько.
– Я тобі зараз “бабу Олю” в голову заколочу, придурку, – пообіцяла татуйована. – Байстрюк язикатий, за тищу років розуму не додалося. Що, нових членів вербуєте? – діловито додала вона.
– Так, – статечно кивнув Степанович, подаючи тій Олі руку. – Радий тебе бачити, подруго люба.
Татуйована явно відтанула, кивнула Василю.
– Добре. Вітаю. Але коли вже нових жінок запросимо, колеги?
– Забужко ще жива, – реготнув Григорич. – А з рештою працюємо, працюємо.
– Хлопці, ви думали, що ваших вибриків не помітно?! – картата дівчина уперла руки в боки. – Влодь, хлопці, ну ви як не знаю!..
– Лесь, це мав бути сюрприз. Подарунок.
– А типу я сліпа, і Києва не бачу, і в світ не вихожу? Там решта клубу сидить угорає, Петрович з Симом аж парі уклали, чи хтось не поб’ється. А тепер Конашевич з Петровичем тримають Свята, щоб не прибіг щось ламати, бо без нього пішли.
Картата жінка повернулася, Павлина побачила її обличчя цілком – і їй перехопило подих. Двірничка повільно, щоб не зашуміти, витягнула з кишені двухсотку.
На купюрі була намальована точна ця жінка.
І звуть її теж Лесею. І ці дивні люди нині бігали навколо Лесиної могили…
Павлина відчувала, що серце її от-от зупиниться, а розум поїде геть – від усього того, що відбувалося, від страху і розгубленості.
А вусань Григорич – чи й справді не подібний на…?
– Це був хитрий план, Лесю, – поділився Григорич. – Привернути твою увагу. І на базі нудно.
– Ну але пам’ятник ми відремонтуємо, – Влодько підморгнув. – Ще трошки землі буде нашою. А ти, Вась, – він повернувся до “поета з Донецька”, – облиш офіціоз, ми тут, як бачиш, взагалі без нього живемо.
– Сіємо державність, плекаємо своє, виполюємо зневіру! – виголосив Степанич. – Все, колеги, йдемо.
Дивні особи одна за одною входили у каламутне скло – і розчинялися. Василь з Донецька відступив за один з білих хрестів – і теж ніби зник.
На доріжці лишилися тільки Влодько і Леся, але зі скла почулося:
– Святославич, Лесю, йдете? Я двері закриваю.
– Зараз…
Влодько жадібно, як звір, втягував носом повітря і посміхався, ніби нині спрацювало набагато більше його планів, ніж він сказав. Дівчина дивилася на нього серйозно, але з явною симпатією.
– Влодь, що ти ще задумав? Може, допомогти? В комусь дірку проспівати?
– Ні, сьогодні без бійок. Є діло, яке я маю закінчити сам. А тоді підемо погуляємо.
– На Гору? – засміялася вона.
– Тільки подалі від дуболомського пам’ятника. Я за Поділ!
Леся з посмішкою кивнула, пірнула у скло, а те почало танути – і зникло.
Влодько розвернувся і почимчикував – прямо до Павлининого сховку.
Двірничка кинулася тікати, але заклякла – Влодько, який щойно був позаду неї, стояв на доріжці.
– Ну що, почула? Згадала?
– Хто ви такі? – верескнула Павлина.
– Я подумав – буде прикольно, якщо ти зможеш нас чути. Ну і бачити УСЕ. Ми ж вже зустрічалися. То й відкрив тобі доступ.
– Навіщо я це почула?! – Павлина в розпачі відступала від страшного чоловіка.
Очі дивного Влодька були якісь розфокусовані, ніби він не дивився, а цілився – причому в усі боки водночас.
– Бо я люблю цікаві експерименти. І всякі нові штуки. Часом вони змінюють світ. А, ти не пам’ятаєш… Шкода.
Ця людина багато вбивала, раптом сяйнула двірничці, і смерті бачила чимало. Може, й справді на фронті була. Або…
Точно такі очі були у…
Павлина зойкнула і осіла на лаві.
…Людина з очима вбивці сунула у їхню квартиру.
Кричала жінка.
Ма… мама?
Покійна матір Павлини виглядала геть не так, але у тому маренні все було так… впізнавано?
А людина в синьому з червоним кашкеті йшла по коридору – і ревла:
– На вихід, курво петлюрівська!
Павлина – знизу вгору – бачила зброю у руці тієї людини, і тато благав не чіпати дружину і доньку, вони не винуваті.
Мама схопила Павлину і побігла – крізь якісь ще двері, по темних сходах, і благала не плакати, а позаду гупали чоботи, і Павлина все одно верещала від жаху…
Але у Павлини була… інша мама?
Ця, із страшного марева – була невисока і худорлява, а Павлинина – міцна, плечиста… Зовсім інша людина. І Павлина зроду не бувала в квартирі з двома виходами.
Двірничка сиділа на лаві біля якоїсь могили, важко дихала.
Влодько зітхнув, дістав з кишені камуфляжної куртки пляшку води. Простягнув. Але двірничка не ворухнулася.
– Пий. Це просто вода. Найчистіша.
– Хто ви? – повторила Павлина. – Ви тут що, плюндруєте могили? Я чула, що ви казали про комуністів…
– Я не воюю з могилами, – глухо відгукнувся Влодько. – Хоча, знаєш, по твоїм батькам не лишилося й могил. Батька твого розстріляли, матір померла дорогою до концтабору. А імена тих, хто їх вбивав – цих, у синіх кашкетах – були викарбувані золотом. Всюди. Я не мав сили цьому протистояти. Бо мій символ їм так очі пік, що вони за нього вбивали, а ми, знаєш, залежимо від того, чи пам’ятають про нас правду, чи ні. Але я не руйную могил ворогів. Я лише дбаю, щоб могил ворогів ставало побільше. А ще даю сили своїм людям. От тобі колись дав. Та й міркую – чи забрати, чи най так і буде?
Він так і стояв з простягнутою рукою і тримав у ній пляшку води.
Павлина дивилася на ту руку і почала дрижати.
…Павлинка сиділа у бур’янах, у вухах все ще дзвеніли крики.
Мама гукнула “тікай” – посадила її і побігла геть, а Павлина плакала і геть не розуміла, де вона, куди йти, де дім? Йшла кудись, заблукала, сіла у густій траві і ридала, поки мала сили.
Вона хотіла до мами, додому, і ще їсти, і від страху аж цокала зубами.
Аж раптом – простягнута рука.
– Дитино?..
Чоловік у воєнній формі стояв перед Павлиною. За його спиною виднілася незнайома тітка – міцна і сувора. Павлину вона лякала, дівчинка знову заплакала.
Дядько в формі присів і обняв Павлину.
– Ну, не плач, дитино. Зараз щось придумаємо.
Павлинка штовхнула незнайомого дядька.
– Ви хто?!
– А я твій дядя Влодь… дядя Володя.
– У мене немає дяді Володі!! Мамо!
– Ну, ну, тихіше…. В Києві у всіх є дядя Володя. І ще тітка Оля, он вона. І ще один дядько. Просто це секрет. Але сьогодні ти про нього почула. Тааак, – дивний дядько огледівся і принюхався, ніби якийсь вовк у казці.
– Влодь. Ти всіх не врятуєш, – сувора жінка хмурилася і оглядалася, ніби нервувала, що їх побачать.
– Всіх не врятую, – погодився “дядь Володя”, – але дітей у моєму місті ніхто безкарно бити не буде. Допоки у мене буде хоч трошки сил.
Він дістав хустку і витер Павлинкине обличчя.
– Ми зараз підемо ще до одного дядька. Дядька-міліціонера. Він хороший, хоч і з виду суворий. Він стане твоїм новим татом. А ти ніби загубилася і забула, хто твої батьки. А він тебе вдочерить і виростить. У нього є влада, щоб це сталося.
Павлинка знову розплакалася.
– Я хочу до тата, до мами, до справжніх!
– Справжніх ти більше не побачиш. Тут нічого не зробиш. А тобі ще жити. Тож ти своїх маму і тата поки що забудеш. А як згадаєш, то набудеш свою силу. Йдемо.
Він встав з дівчинкою на руках і пішов вулицею. Павлина, геть розгублена, дивилася, як зникає за поворотом паркан саду, а тоді все закрутилося і зникло…
…Павлинка лежала в ліжку, в якійсь великій білій кімнаті, і її тато, ще молодий, вусатий, у білому халаті, накинутому на міліцейську форму, сидів біля неї.
– Лікарю, вона одужає?
– Пам’ять так і не відновлюється. Але психомоторний розвиток дитини чудовий, здоров’я хороше, вік малий. До школи вона наздожене однолітків… Так і не знайшли її батьків, товаришу майоре?
Тато похитав головою – а тоді знову все зникло…
Павлина – сива і хвора, у свої сімдесят п’ять – сиділа посеред кладовища і плакала.
– Що там сталося, скажіть? Це ж ви були? Чи ваш батько! Бо ви зовсім не змінилися, анітрохи!
– Твій дід, Петро Горленко, служив при уряді УНР, в малих чинах. Нащадок прилуцького полковника Горленка. З іншого боку – Киселі. Люди давнього роду, шляхта. Навіть мали краплю моєї крові. Хоча її багато хто тут має. А тоді підробили документи, сказали, що з селян. Так і вижили. А по війні не витримали. Дещо стали казати вголос. Про смерті, про страх. Про те, скільки людей за Київ у Другу світову поклали. І все, батьків у тебе не стало. Але я думав, що ти точно усе згадаєш, може, як школу закінчиш. Почнеш боротися. Дітям перекажеш, що червоні падлюки вбили твоїх рідних. Але ти обрала інше. Ти ж згадувала. Я чув. Я чую усіх, кому допоміг.
– Тато мене так виховав! – закричала Павлина. – Достойною людиною!
– Ну, він тебе виховав, як знав. Багато хто маскувався, щоб вижити. Але ти не могла не згадати. Про твоїх справжніх батьків, про їхній арешт. Ти обрала забути, бо це було страшно, еге ж? Але я не жалкую про те, що зробив. Ми багато сіяли, і не все зійшло. Але дещо – таки принесло плоди. І дітей в Києві бити не можна, – повторив він.
– Хто ви такий? – глухо спитала жінка. – Хто такі ці Сіячі?
Влодько ледь помітно усміхнувся.
– Ті, хто терпляче ростить своє. Варта і садівники. Знаєш, я тобі твоє все ж лишу. Дій, як знаєш. В архівах справа твоїх батьків досі лежить. Можна подати на неї запит. А це тобі лишаю… на полив городика. Бо в Україні немає мертвих, знаєш. Усі живі. Просто поливати вчасно треба. Ті, кого пам’ятають, живі.
Він лишив пляшку води на лаві, розвернувся і пішов геть, у спекотний літній вечір.
Павлина дивилася йому услід, і, у яскравих сонячних променях, на мить здалося, що вона бачить якусь іншу, ніби зі старовинної картинки, людину: у довгому, золотом шитому синьому плащі, з-під якого виглядало щось блискуче, у хвацькій шапці набакир – а тоді все зникло.
Павлина сиділа, переводила погляд з алеї на пляшку води, яка так і стояла на лаві.
“Дядя Володя”, еге ж. Тільки на одній гривні він був намальований зовсім не таким молодим і бойовим. І не таким язикатим. Про це ніде ніхто не писав.
Павлина втерла сльози і відкрила ту воду, понюхала, як вчили на хімії. Обережно ковтнула. Вода на смак була як вода, нічого особливого.
Павлина ще посиділа і дістала мобільний – сигнал уже був. Двірничка повільно знайшла номер доньки.
– Ксень, привіт. Ти мені вибач, що накричала, але давай зустрінемося? Ні, не про лікаря. У мене інше питання. Ти там зі своїм цим… господі, як то це у вас зветься. Інститутом пам’яті… Коротше, мені твоя допомога потрібна.
– Ну, слухаю, – обережно відгукнулася донька.
– Тут одні люди приходили. Ну, до нас на роботу. На Байкове. Просять пам’ятник Лесі Українці переробити. Щоб там про газету “Правда” не було. Якось можете підключитися?
– Мам, – ще обережніше сказала Ксенія. – Ти точно себе добре почуваєш? Тиск міряла?
– Та я почуваюся – краще немає куди! – гаркнула Павлина.
Пам’ятник Лесі Українці осучаснили якраз до роковин поетеси, 1 серпня.
Через розголос, який влаштували кілька громадських організацій й адміністрація Байкового – людей на кладовищі зібралося чимало. Гості ледь розмістилися між могилами на Старій частині, урочистості провели на алеї і навпроти, біля церкви. Пияк Васьок, до цієї нагоди навіть тверезий, чистий і поголений, з поважним виглядом розповідав журналістам, що на власні очі бачив тут дух поетеси і після того почав писати вірші, але соромиться їх декламувати.
У юрмищі Павлина ледь бачила Ларису Дмитрівну – керівничка теж бігала між гостями і пресою, аж рум’яна від уваги до себе. Давала коментарі, обмахувалася паперовим віялом із зображенням Фудзіями і зітхала, що родичка поетеси, про яку було розповідали, на жаль, не приїхала, бо карантин, але їй точно мають переслати фото оновленого пам’ятника.
Хоча у Павлини була тьмяна підозра, що чекати треба було зовсім не на родичку Лесі Українки. Але як двірничка не крутила головою – не бачила нічого дивного.
Клацали камери, співали цвіркуни, знімалося полотно, читалися промови, вкладалися квіти. Врешті, урочистості минули.
Втомлена гамором, двірничка викульгала на вулицю – і побачила, як з натовпом гостей виходить уже знайома пара. Чи їх ніхто не бачив, чи й не зважив – бо виглядали вони як звичайні люди, одні серед тисяч на вулицях.
Жінка сьогодні була в мішкуватих штанах з кишенями, у вишитій сорочці, довгі кучері зібрала в гульку. Він – знову у камуфляжі, з сумкою-бананкою через груди – точно, як ходили всі ці нинішні військові.
Пара сіла на мотоцикл і обернулася до Павлини.
– Рада, що подарунок вдався, – пробелькотіла двірничка, ніяковіючи від власного нахабства.
Леся підняла вгору великого пальця і засміялася.
Влодько крутанув газ, байк заревів і помчав вулицею, і зник у потоці машин за рогом, а Павлина все так само стояла і дивилася їм услід.
На цій землі немає мертвих. Усі живі. А як про них пам’ятають, то мають силу.
Він так сказав, той “дядько Влодько”.
Треба буде сходити, принести квіти тому Василю з Донецька.
А ще спитати у Ксені, чи можна у той архів.
Може, й Павлинині батьки колись прийдуть серед людей?
Повернутися до конкурсу: Фантастична Леся. Слово, як криця
Навігація записівПопередній запис
НАЗАД
САКРАЛЬНА СІМКА. ВижитиНаступний запис
НАСТУПН.
Розпростати крила
Залишити відповідь
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.
ФАНТАСТИЧНА ЛЕСЯ. СЛОВО, ЯК КРИЦЯ
ПРИЙОМ РОБІТ
Конкурс фантастичних оповідань до 150-річчя з дня народження Лесі Українки
Електронна збірка оповідань авторів ТО ЛІТавиця вже у Google Play Books!
Придбати
Наші друзі:
Попередній
Далі
ОСТАННІ ДОПИСИ
Криза жюльвернізму в науковій фантастиці
26 Травня, 2021
3.5. Ви написали сценарій. Що далі?
21 Травня, 2021
З днем вишиванки!
20 Травня, 2021
ШВИДКИЙ ПОШУК У ДОПИСАХ
Віра Балацька (3) Катерина Пекур (18) Новини (1) Остап Українець (1) Про жанри у фантастиці (1) Сокира (5) Сценаристика для письменників (11) Точка зору (4) Требраруна (12) Фантастична Леся (1) Фантом (7) Христя Хмиз (1) Юлія Оскольська (1) Як писати (6) Як почати писати українською (6) Як працювати з консультантом (4) Яскр (3)
(c) ЛІТавиця – 2021
Контакти
Політика конфіденційності
Правила форуму
Умови публікації
Приєднуйтесь до ЛІТавиці у соцмережах!
Facebook
Telegram
ПОШУК
Пошук:
Увійти Реєстрація