Заголовок

Бува таке: пишеш-пишеш, а тут беркиць – і болото. Починаєш буксувати на рівному, по сто разів переписуєш одне й те ж речення, сидиш увесь день над текстом, а наслідку – нуль цілих дещиця десятих абзацу. І сюжет-бо давно продуманий до кінця книги, а то й на три частини наперед. Здавалося б: тарабань – не хочу. А дулю вам із маком!

Знайома ситуація? І що більше пнешся, тим глибше вона затягує, тим сильніше застряєш. І якщо її занедбати, то й узагалі можна діждати того, що геть охолонеш до історії, яка ще тиждень тому була палко любою, а зрештою й закинеш її остаточно.

Я не беруся роздавати універсальні рецепти, їх взагалі не існує, адже всі люди різні. Проте спробую поділитися деякими власними спостереженнями, може, комусь стане в нагоді.

Отже, якщо ви помітили, що ваш муз почав байдикувати та й взагалі поглядає наліво, то насамперед треба припинити його ґвалтувати, зупинитися й поміркувати.

Чому так сталося, в чому заковика?

Проблем може бути кілька. Ті, з якими стикалася я (у себе і в авторів, з якими щільно спілкуюся й щиро ділюся «тарганами»), можна умовно розділити на кілька загальних категорій.

Не знаю, про що писати
Ця перечіпка трапляється найчастіше в двох випадках:

коли починаєш писати в запалі натхнення, ще не продумавши до пуття план. Натхнення закінчується на зав’язці, щонайліпше на середині оповідки, і починаються сірі письменницькі будні, а ти до них не готова.

коли план є, мета є, але розпускаєш своїх героїв, дозволяєш їм чинити свавілля. Ці редиски перехоплюють ініціативу, вплутуються в незаплановані пригоди, закохуються не в того, в кого треба, а тоді складають руці, сідають та й кажуть: «Усе, я все, що спромігся, зробив, а далі ти автор – тобі й гребтися». Ця пробуксовка зазвичай трапляється перед самою кульмінацією, коли вже б час зводити разом кінці, що стирчать навсібіч, і підбирати розволочені хвости. А як це зробити, коли твої герої вже такого накрутили…

Не знаю, як написати
Бува, треба описати епічну битву, еротичну сцену в невагомості, подорож до країни, де ніколи не була… і не знаєш, як підступитися. Аж раптом вийде недостовірно, раптом читач, який знає матчастину краще, скаже «не вірю!». І так себе накрутиш, що застрягаєш на «стрьомних» моментах надовго, нескінченно виправляючи і переправляючи його, а кураж зникає.

Боюся писати
Схоже на попередній пункт, але тут халепа не в необізнаності, а в психологічній неготовності. Здебільшого таке трапляється в початківців. І найчастіше проблема виникає стосовно найбільш емоційних сцен. Важко подолати власну сором’язливість і написати так, аби повністю розкритися, з надривом. А без надриву виходить прісно, ​​і самій не подобається.

«Місія нездійсненна»
Шлях подолає той, хто йде. Та як зробити перший крок, коли шлях здається непереборним? Надто великий обсяг/грандіозність задуму, стислі терміни (якщо пишеш до конкурсу, наприклад) – це все може лякати. І що більше думаєш про непосильність завдання, тим гірше виходить із його виконанням, аж до цілковитого ступору.

Що ж робити?
Насамперед видихнути, розслабитися, порахувати до десяти, а тоді спробувати визначити, з якою саме проблемою маємо справу.

Визначилися?

Далі – за обставинами. Головне – не намагатися одразу стрибнути до мети, а рухатися крок за кроком.

Застрягла в павутинні сюжету? Відклади на день писанину, думай про те, чим хочеш, щоб твоя книга закінчилася, викинь з голови поточний епізод, переспи з цим. На ранок перечитай пару попередніх розділів, переворуши в думках, куди далі може піти сюжет. І рухайся в тому напрямку, який  прямує до бажаної кінцівці. Почни – і побачиш, як хвости самі підбираються, і можливості закрити бічні відгалуження, що виникли через сваволю героїв, виникають одна за одною.

«Плаваєш» в матчастини? Вивчи. Викинь з голови те місце в книзі, де плануєш застосувати отримані знання. Поцікався самим предметом, «злови кайф». Почитай статті, подивися відео. Якщо дозволяє сюжет, можна пропустити слизьку сцену й рухатися далі, аби повернутися до неї, коли розберешся в предметі.

Подолати сором’язливість можна двома засобами: розслабившись і розсердившись.

Для першого ефекту достатньо сісти писати, коли ніхто й ніщо не завадить, наприклад, вночі або рано вранці, поки всі сплять, відмежуватися від світу навушниками з музикою підхожого настрою, або… випити келишок легкого вина. Шум легкого сп’яніння в вухах чудово послужить руйнівником бар’єрів. Головне – не спиться 🙂 Або можна спробувати зловити таку собі злісну втіху. На кшталт «Ось ви як? То я зараз усім покажу!» Взагалі, на мій погляд, це найправильніший настрій для сильних сцен.

Проблема нереальності поставленого завдання вирішується розбивкою її на дрібніші частини Де перший розділ, там і роман, де перший день з виконаною нормою по кілолітерам – там укладання в термін.