Заголовок

Поки я відходив після трансферу в лікарні, сусіди купили собі годинник. Щоранку будив мене боєм, щовечора не давав мені заснути. Дивна річ, але врешті я звик — та й до того, що навіть навчився вгадувати час, коли був поза домом.
— От запитай, котра година, — кажу колезі, розминаючи свою нову залізну руку.
— А тобі не страшно, — вона ніяково посміхається, — що це якісь збої у твоєму… ну, знаєш, що там у тебе тепер замість мозку…
— Чого мені боятися? Це тільки органічне життя страшне.
— Ну, добре, — опускає погляд у підлогу; єдине, що її справді цікавить, — коли я вийду з лікарняного. — Котра година?
— Шістнадцята п’ятнадцять.
— Ага, — дивиться на екран мобільного з тією ж ніяковою посмішкою, — правильно.