Заголовок

— Шеф, там цей-во…

— Що?

— Привезли піаніну, — вантажник махає рукою кудись собі за спину.

У Юрчика в кишені вібрує мобільний. Дзвонить якась Юля.

Він лається та відбиває дзвінок. Потім вказує вантажникам на куток кімнати біля ялинки.

— Туди заносьте.

Те, що мій найкращий учень працює на телебаченні — моя заслуга. Моя заслуга й моя провина.

— Грьобаний насос!

Майже одночасно з вигуком вантажника лунає жалісне «Бдзень!» і матюки сиплються, як град.

Визираю в коридор. Рояль цілий, а один із чоловіків сидить на підлозі, тримається за ногу й лає на чім світ стоїть своїх незграбних колег.

Юрчик також дивиться на вантажників. Одне око в нього ледь помітно сіпається. Якби я свого часу, ще в школі, не порадила йому подумати про роботу на телебаченні, він міг би бути письменником. Чи програмістом. Чи таксистом. Будь-ким і будь-де — йому було би краще ніж тут. У нього знову дзвонить телефон.

— Алло.

«Он уже пад’єзжаєт. У вас там всьо ґатова?», — чую я противний голос із трубки.

— Да. Всьо ґатова, Юля, — відповідає Юрчик.

Моє тіло перевертається в труні. У нього ж була така гарна українська. Він так гарно читав вірші. Оператор за камерою багатозначно киває на вантажників.

— Давайте швидше, — махає Юрчик. — Він зараз приїде.

— А можна буде подивитися? — питає один із вантажників. Здається, це той, що забив ногу.

— Разом із усіма подивишся.

Дрібний чоловічок із капризно підкопилиною губою та підозріло прищуреними очима приїжджає, коли вантажники саме закінчують встановлювати рояль. У кімнату набивається з десяток охоронців. Відтісняють робочих. 

— Прівєт, рєбята.

Чоловік, що приїхав, носить бронежилет під сорочкою, і медичну  маску на підборідді. Вітається зі знімальною групою за руку. Так, він, мабуть, хоче здаватися «сваім в доску». Вмикають обладнання й кімнату заливає світло софітів. Юрчик киває оператору.

— Ну што, паєхалі, — гнусаво каже дрібний чоловічок. І за хвилину продовжує українською: 

— Дорогі українці! Скажу чесно — це був важкий рік, та я знаю як вас розважити.

Він відкриває рояль і спускає штани.

Є свої переваги, в тому, щоби бути привидом — я невидимо прослизаю крізь охоронців, збираю докупи всю свою волю й щосили  захряцую кришку клавіатури роялю. Лунає крик болю, ні — це справжній вереск. Тепер я можу спати спокійно. Юрчика звільнять і він, мабуть, стане таксистом. Або програмістом. Або письменником. Нарешті здійсниться, нехай і із запізненням, його минулорічне різдвяне бажання — бути деінде.