Заголовок

Узвар діда Василя
Повернутися до конкурсу: Корчма “Чумацький шлях” – Фантастичні страви і місця їх приготування
– Все, ми погнали.

– Погуляти? – похмуро уточнює командир.

– Еге ж.

– З Богом. Бережіться там.

– Звісно.

Ми з Юрасиком рушаємо звичним шляхом – до правого флангу, далі в лісок. Там до нас приєднуються Батий і Їжак. Проходимо повз вбиральні, пірнаємо в кущі, обходимо по краю поле, заросле будяками…

Зупиняємось біля ставка, щільно порослого очеретом. До війни тут, певно, розводили рибу й навіть купалися – з одного боку досі лишився піщаний пляж. Проте це було казна-коли. В іншому житті.

Зараз крізь очерет не продерешся, та й нема кому купатись. Довкола чималенька «сіра зона» зі старими шанцями, які нам довелося кинути під час розведення військ, ще й почасти розмінувати на вимогу ОБСЄ. Ще далі орківські укріплення. Орки, звісно, купатися не ходять. Бо як підуть, то тут їх і втоплять. Тутешній рибці, котра ще не виздихала від вибухів, буде вдосталь поживи.

Йдемо до оцупку товстої верби, потрощеної мінами. В закапелку за стовбуром дбайливо ховаємо зброю, скидаємо броніки. Далі берці й весь інший одяг.

В присмерку нагадуємо безголових примар – засмаглі до чорноти руки й обличчя майже не видно, біліють самі тулуби й ноги. Втім, це не надовго.

Я старший, тому перший. Ступаю на травичку, де рівніше. Заплющую очі. Майже безгучно шепочу:

«Світла зоря,

чорне небо,

створи мене тим,

ким мені треба…»

Звична мить запаморочення, ніби провалля в чорну порожнечу. Відчуття розтягання м’язів – щемке й не дуже приємне. А тоді болісне гупання куприком об землю.

От трясця! Чомусь мені майже ніколи не вдавалося перекинутися так, щоб не забитися. От і тепер, коли встав та потрусився, основа хвоста нудотно щеміла. Колись  його зламаю до біса!

Ретельно потягуючись, щоб звикнути до іншої конфігурації скелету, чую поряд приглушений стукіт і сапання. Їжак, що лишився останнім, тицяє мене в бік. Повертаюсь, щоб йому було зручніше напнути на мене робочий пояс. На ремені ніж у піхвах і підсумок з вимкненою рацію в водонепроникному чохлі й деякими дрібничками з аптечки. Це на випадок, якщо раптом доведеться перекидатися назад. Саме тому не можна застібати ремінь довкола шиї, бо тоді вийти з нинішньої подоби не вдасться. Чому саме так, не знаю, проте доводиться зважати.

Та от стрибнув і Їжак. Незграбні білі примари зникли. Тепер нас не видно.