19 Листопада, 2021

Заголовок

Від

Узвар діда Василя
Повернутися до конкурсу: Корчма “Чумацький шлях” – Фантастичні страви і місця їх приготування
– Все, ми погнали.

– Погуляти? – похмуро уточнює командир.

– Еге ж.

– З Богом. Бережіться там.

– Звісно.

Ми з Юрасиком рушаємо звичним шляхом – до правого флангу, далі в лісок. Там до нас приєднуються Батий і Їжак. Проходимо повз вбиральні, пірнаємо в кущі, обходимо по краю поле, заросле будяками…

Зупиняємось біля ставка, щільно порослого очеретом. До війни тут, певно, розводили рибу й навіть купалися – з одного боку досі лишився піщаний пляж. Проте це було казна-коли. В іншому житті.

Зараз крізь очерет не продерешся, та й нема кому купатись. Довкола чималенька «сіра зона» зі старими шанцями, які нам довелося кинути під час розведення військ, ще й почасти розмінувати на вимогу ОБСЄ. Ще далі орківські укріплення. Орки, звісно, купатися не ходять. Бо як підуть, то тут їх і втоплять. Тутешній рибці, котра ще не виздихала від вибухів, буде вдосталь поживи.

Йдемо до оцупку товстої верби, потрощеної мінами. В закапелку за стовбуром дбайливо ховаємо зброю, скидаємо броніки. Далі берці й весь інший одяг.

В присмерку нагадуємо безголових примар – засмаглі до чорноти руки й обличчя майже не видно, біліють самі тулуби й ноги. Втім, це не надовго.

Я старший, тому перший. Ступаю на травичку, де рівніше. Заплющую очі. Майже безгучно шепочу:

«Світла зоря,

чорне небо,

створи мене тим,

ким мені треба…»

Звична мить запаморочення, ніби провалля в чорну порожнечу. Відчуття розтягання м’язів – щемке й не дуже приємне. А тоді болісне гупання куприком об землю.

От трясця! Чомусь мені майже ніколи не вдавалося перекинутися так, щоб не забитися. От і тепер, коли встав та потрусився, основа хвоста нудотно щеміла. Колись  його зламаю до біса!

Ретельно потягуючись, щоб звикнути до іншої конфігурації скелету, чую поряд приглушений стукіт і сапання. Їжак, що лишився останнім, тицяє мене в бік. Повертаюсь, щоб йому було зручніше напнути на мене робочий пояс. На ремені ніж у піхвах і підсумок з вимкненою рацію в водонепроникному чохлі й деякими дрібничками з аптечки. Це на випадок, якщо раптом доведеться перекидатися назад. Саме тому не можна застібати ремінь довкола шиї, бо тоді вийти з нинішньої подоби не вдасться. Чому саме так, не знаю, проте доводиться зважати.

Та от стрибнув і Їжак. Незграбні білі примари зникли. Тепер нас не видно.

Якийсь час сидимо, перемикаючись на новий рівень сприйняття. Ловимо ніздрями гострі пахощі застояної води і слизьких жаб’ячих тілець, що боязко ховаються в очереті. Сморід іржавого залізяччя, що ним нашпигована довколишня земля, і рясних мишачих слідочків. А онде віддалік майнула лиса – проте, зачувши нас, дременула навтьоки.

Найбільш приємно, що нас тепер не розрізняють тепловізори. Ані свої, ані чужі. Чому, невідомо, бо почуваємося цілком теплокровними. Але ми перевіряли.

Зрештою я встаю. Рушаємо звичним шляхом – до мінного поля. Неквапно, слід у слід.

Мінна смуга заросла куширами, там і людину не вбачиш, а нас поготів. Проте міни для нас небезпеки не становлять. Чуємо їх навіть на відстані – гидотний кислуватий сморід. До того ж наша бригада тут стоїть давно, і стільки ж часу ми тут полюємо. Не щоночі, та кілька разів на тиждень точно. Встигли попротоптувати в чагарях між мінами безпечні стежки. Людина їх не помітить, а нам зручно. Треба лише пильнувати, щоб на стежинах раптом не з’явилися непотрібні додаткові елементи.

Власне, я не знаю, що станеться, якщо ми в нинішньому вигляді підірвемося на міні. Бо звичайні кулі й осколки, наприклад, нас не вбивають. Кілька разів влучало і в мене, і в хлопців – це збіса боляче, проте ненадовго й поганих наслідків не має. Згодом метал сам виходить із тіла, навіть не лишається рубців. Може, з мінами також нічого страшного. Але перевіряти не вабить.

Та й нащо зайвий галас? «Тихо прийшов, тихо пішов». Чим тихіше, тим краще.

***

Зараз наша головна здобич – снайпери.

З початку «перемир’їв» ці тварюки всіх задовбали. Бо, як відомо, «режим припинення вогню» існує виключно для нашої армії. Чомусь окупанти по нас на нашій власній землі стріляти можуть, а ми по них – ні.  А снайпери – це навіть не міномети. Їх не видно й не чутно. Але вони є. Як ховрахи з анекдоту.

Втім, на кожного ховраха знайдеться свій вовк.

Я люблю полювати на цих потвор. Бо це гідна здобич, а їхнє винищення – дуже корисна справа.

Всі снайпери – приїжджі профі. Місцевого бидла серед них немає. Якщо якійсь худобі і дають до рук розбовтану СВД-шку, то лише аби зробити картинку для окупантських ЗМІ про «місцевих героїв, що воюють з хунтою». Але насправді про цих «героїв» і так все відомо, тож із цього хіба пореготати.

А ті, що справді створюють проблеми, відряджені до нас з Оркостану й вельми фахові. Їм наче медом намазано – лізуть і лізуть.  Неподалік від нашого правого флангу є горбик, під яким вони зазвичай маскуються. І накрити їх мінами, як це зазвичай робиться, не можна, бо ж грьобане  перемир’я.

Тому доводиться нам із хлопцями. За останній місяць розшматували три снайперські пари. Коли це падло відвезуть до Оркостану, то ховатимуть в зачинених трунах. Бо притомно пояснити, що саме з ними сталося, не спроможеться жодне командування

Через це в орків тепер паніка. Версії – від скажених бродячих псів до нечистої сили. От і добренько.

***

Нечутно обходимо вибалок. Визначаємо напрям вітру – бо перш ніж винищити потвор, їх треба знайти. Побачити неможливо, вони добре маскуються.  Та вчути можна.

Скрадаємося, ховаючись в тіні кущів, аж поки не виходимо туди, де можна вловити вітерець із пагорба. Дивно, але на звичному місці, схоже, нікого немає. Востаннє ми прибили тут снайперську пару чотири дні тому, і коли підходимо ближче, я розрізняю сморід крові й сечі, що всоталися в землю. Проте живих поблизу не чутно. Чи так перелякалися, що вже не хочуть лізти? Гаразд, тоді прогуляємося «сірою зоною», перевіримо – й назад. Може, й справді сьогодні порожньо. Таке бува.

Я стиха пирхаю, наказуючи розійтися. В звірячій подобі розмовляти ми не можемо, проте й не маємо потреби. По-перше, й так чуємо, хто що робить. По-друге, звуки, які створює вовча горлянка, лунають переважно на ультразвуковій або інфразвуковій частоті. Люди сприймають їх як ледь чутне надтонке сичання або рокотіння, які майже неможливо вирізнити з шерхоту листя або повівів вітру. Проте ми самі чудово чуємо одне одного майже за кілометр.

Розходимося й рушаємо повільніше. Моя позиція – правофлангова з півночі, хлопці розтягнулися на південний захід. Ретельно вивчаючи повіви вітерцю, водночас можу визначити за запахом, хто де знаходиться. Через вигини поверхні повітряні потоки закручує, тому час від часу втрачаю прямий запаховий контакт, проте невдовзі ловлю знову. А от вони мене не чують, бо я крайній під вітром.

Пахне травою. Подекуди іржавим металом. Онде пара мін… Стоп!

Лягаю на пів кроці ще до того, як усвідомив, що саме не так. Вибиваю з ніздрів повітря, щоб із наступним вдихом ухопити свіжішу порцію.

Земля! Запах нещодавно скопаного ґрунту, розчавлених комах і пошкодженого коріння. А ще мастила й металу.

Вітер змінюється, й запах зникає раніше, ніж я встигаю його проаналізувати. Та про всяк випадок нечутно переміщуюсь убік. Подаю сигнал: «Тривога! Обережніше!»

Запізно…

Коли в нічній тиші бахкає постріл, здається, що простір довкола починає дзвінко бриніти. За мить другий – і страшний, оглушний, пронизливий вереск. Наче хтось наступив на лапу малому цуценяті.

Серце провалюється кудись униз. Лише коли по голові боляче хльоскає лозина – усвідомлюю, що вже похапцем повзу вперед…

***

Це Батий. Я впізнав не голос, бо навіть не уявляв, що здоровезний вовкулака може так волати. Радше за запахом – моторошним повівом страху, крові й пекельного болю.

Знову постріл. Розпластуюсь по землі, мов млинець. Ні, бігти до підранка не можна. Бо потвори саме на це й чекають. Що інші прибіжать рятувати, і можна буде вибити всю зграю.

Треба спочатку прибрати стрільців!

Поки намагаюся визначити, де ворог, в голові стрімко крутяться думки. Що сталося з Батиєм? Пастка? Навряд. На нас ставили капкани, тенета й вовківні, проте ми їх чуємо здалеку. Наступив на міну? Вибуху не було, самі постріли. Проте від звичайних набоїв вовкулака так не лементуватиме…

Єдине можливе пояснення – срібна куля. Дід Василь пояснював: часник, свята вода, хрести й інші «засоби проти нечистої сили» – то забобони. Адже ми не є нечистою силою. Проте срібло – цілком матеріальна річ. У мене на нього алергія навіть у людській подобі. Колись кохався з дівчиною, в якої на шиї була срібна підвіска, то зранку всі груди були в плямах, наче подразнені. Та тоді ще не здогадувався, чому так.

Чи орки нарешті втямили, з ким саме мають справу? Це погано. Якщо стрільці оснащені належним чином, то можуть вибити всіх.

Повзу далі. Запахова «картинка» змінюється швидше, ніж зорова. Перед очима лише трава й чагарі, проте ніс стрімко аналізує тисячі запахів довкола. Зараз я здатний вловити навіть одну молекулу запаху в кубометрі повітря й чітко вирізняю кожен окремий запах в суміші. Звірячі тіла – то таки гарна штука.

Є! Отам, на згарищі! Суха трава навмисне випалена, місце рівне й геть лисе. Непомітно не наблизишся з жодного боку. А стрільці, схоже, зарилися в землю й засипали накривки грунтом й попелом. Тому їхнього запаху майже не вловлювалося, поки вони не висунулися.

Та тепер я їх чую добре. Горілим порохом тхне так, що свербить у горлянці. А онде й Батий – уже не виє, лише засапано скімлить і незграбно смикається в траві, намагаючись повзти. Від снайперів до нього метрів вісімдесят. Сховків два, поряд – як зазвичай, працює пара.

Трясця! Братику, як же ти так ускочив?

Хутро на спині наїжачується, й кортить розпачливо заволати. Бачу, що гади можуть дострелити Батия будь-якої миті. Та, певно, не хочуть. Чекають. Сподіваються використати за приманку.

Що там казав дідо Василь? «Від поранення сріблом можна врятувати. Якщо швидко…»

Швидко. Отож. А час спливає. Бо хтозна, як підступитися до цих тварюк!

Аж тут помічаю віддалік рух. Довгий світлий писок, що виткнувся з чагарів. Юрась. Майже непомітним рухом «маякує», вказуючи напрямок. Вухо вловлює ледь чутне гарчання на межі вібрації. А наступної миті він підхоплюється, підскакує майже до Батия – й стрімко тікає геть, увертаючись від наступної кулі.

Отже, ми з Їжаком беремо стрільців, поки Юрко відвертає увагу. Трясця, він добряче ризикує! Сподіваюся, ми встигнемо…

Обережно повзу вперед, намагаючись не коливати траву. Навряд чи вдало, проте ми заходимо з боків, і поки я, схоже, в «сліпій» зоні. На щастя, в людей обмежений кут огляду, а оптика звужує його ще більше. Тільки на це й сподівання. Бо проти срібла наші шанси мізерні, а хтозна, куди гади його ще напхали…

Під ліктями хрускотять холодні недогарки. Далі висуватися не можна, помітять. Проте їхні позиції вже визначив. До них метрів зо сорок – вісім стрибків і дві міни, через які треба перескочити.

Чую, як стогне й скавулить Батий. Ледь помітний рух «на другу годину» серед обвуглених чагарів. «Мій – праворуч». «Плюс».

Юрко, певно, теж помітив, що ми вийшли на позиції. Неподалік від Батия мовби з-під землі вигулькує блідо-сіра примарна тінь, і повітря аж тремтить від погрозливого рику. Низького, розкотистого, моторошного – наче вітання з потойбіччя.

Постріл. Другий… Вперед!

… три… чотири… п’ять… На сьомому стрибку горбик попереду смикається назустріч чорним стволом. Сахаюсь убік, ковзаю пригинцем, загрібаючи землю розчепіреними кігтями… сліпучий спалах перед очима… автоматна черга над головою… а ще за чверть миті всією вагою врізаюся в щось пружно-металеве.

Сітка!.. Перестрахувалися, потвори! Твою ж…

Задня нога провалюється униз, застрягає в чарунці, наштовхується на тверде… оглушливі постріли, від яких дзвенить у вухах… розпачливий ривок…

…рабиця тягнеться за мною, я перекочуюсь на бік, здираючи накриття сховку. Бачу темне провалля й притьмом зсовуюся просто в нього… лапи наштовхуються на щось живе… плече… спина… відбити униз гвинтівку… шолом… шия… моторошний зойк крізь напівоглухлі вуха, мов через вату…

В земляній щілині тісно, очі запорошує грудками зі стін. Вже не тямлю, чи ворог ще смикається сам, чи бовтається від моїх ривків. Чимдуж стискаю щелепи на шиї ззаду, забивши пів пащі мотлохом «кікімори», й метляю гада всією власною вагою – несамовито, до судом під вухами. Аж поки не чую під зубами хрускіт…

Коли в ясна хлюпає гарячою нудотною рідиною – спиняюся. Лише зараз усвідомлюю, що незграбно застряг, заплутавшись задніми лапами в зібганій рабиці, а передніми міцно обхопивши скособочений тулуб. Поволі розтискаю зуби, й безживне тіло сповзає на дно шанцю. Серце в мене несамовито калатає, м’язи наче задерев’яніли.

Аж тут згори долинає гарчання, й сітка смикається. Я відсапуюся, опановуючи себе, й шкрябаю лапами, намагаючись вилізти з западини. Чую збоку уривчасте харчання й дужі посмики – це Їжак із Юрком, що підскочив на допомогу, докінчують із другим номером. Автомат мовчить, і з щілини в холодне осіннє повітря виповзає хмарка теплої пари. Що там, кажуть, треба робити при розітнутій сонній артерії? Накласти джгут на шию? Судячи з насиченості смороду, вже не допоможе.

Трохи поборсавшись, витягаю з пастки задні ноги. Аж не віриться, що вцілів. Збоку на шиї муляє і тхне паленою шерстю – схоже, куля пройшла впритул і видрала клапоть гриви. Шкіру на стегнах добряче розітнуло металевим дротом – на щастя, орки його не посріблили. Лапи й щелепи трусяться від напруги, у вухах після стрілянини впритул гидко бринить, наче в них улізли комарі. Проте справу зроблено.

Струшуюся, глипаю на хлопців. Від них відгонить чужою кров’ю й адреналіновим жахом, проте обидва, схоже, цілі. Фу-ух!

Перезирнувшись, розвертаємося й кидаємося до Батия.

***

Сморід я вловлюю ще за десять кроків. Кров і ще щось, схоже на зогниле м’ясо, котре одночасно намагалися залити ядучою хімією й спалити. Така гидота, що аж забило подих.

Батий важко сапає й стиха скімлить. Передні лапи безупинно шкрябають траву, задні заклякло витягнуті, наче паралізовані. Трясця, якщо влучило в тулуб, то вже не врятуємо, бо отрута розповсюджується швидко…

Проте, підскочивши впритул, бачу, що рана лише одна – на задній нозі, позаду  колінного суглоба. Виглядає жахливо, наче опік кислотою: майже на всій нозі вже випалило шерсть і утворилася жахлива виразка. Проте дід Василь казав…

Зволікати нема коли. Якщо отрута дістанеться черева й серця – гаплик!

Маякую хлопцям – мовляв, зараз перекидатимусь. Тут потрібні людські руки, а я знаюся на медицині краще за всіх. Швидко відступаю убік, де є вільний простір, заплющую очі, поринаю в себе…

Гоп! Мимоволі гарчу, бо знову тьохнувся куприком. Щоб тебе!.. Проте, ще сичачи від болю, рачки кидаюся до Батия. Висмикую з підсумка джгут, перев’язую ним вовкові стегно аж під пахвину. Затягаю. Дужче… ще…

– Тримайте!

Битий борсається й скавулить, проте Юрась і Їжак навалюються на нього, притискаючи до землі. Ліхтарик в зуби… Ніж…

Кулю треба витягнути. Якнайскоріше, поки вона не розчинилася від вовкулачої крові. Байдуже, якщо при цьому поріжу чогось зайвого. Згодом зашиємо. Головне – прибрати цю погань, що роз’їдає братове тіло!

Сідаю коліньми на прострілену лапу нижче суглоба – трясця, щось вона холодна, наче нежива, та нема коли про це думати. Світло ліхтарика хилитається. Трясця, людський рот незручний для таких речей!

– Юрку! Потримай ліхтар!

Юрась трохи зсовується убік, витягає до мене довгий писок й міцно затискає ліхтар пащею.

– Трохи нахили! Отак…

Рана в Батия жахлива. Ніби пів-стегна вже гниє кілька тижнів. Людський ніс не такий чутливий, як вовчий, та все одно доводиться дихати ротом. Відгрібаю лезом пасма вилізлої шерсті й гною, приміряюся…

– Тримайте!

Добре, що у вухах досі дзвенить – не так чутно болісне скавуління. Батий нестямно сіпається, проте я відкидаю всі зайві почуття. Копирсаюся лезом у плоті, що стрімко розкладається, наче в манекені. Головне – не зачепити стегнову артерію… по чому це шкрябнуло?.. ні, це кістка… трохи правіше… ось! онде вона!.. тепер обережно підчепити… трясця, яке ж усе слизьке!.. щоб не впустити… чому не додумалися прихопити пінцет?..

Безжальним обертом леза розширюю рану, поволі підсуваю догори гостряком ножа чорну тверду грудку, що вже розплющилася й куриться парою. Головне – не шкрябати, срібло м’яке, щоб у рані не лишилося якоїсь стружки… Ох, паскуда, зісковзує! Ще трохи вище… ні, зараз вислизне…

Відчайдушно пхаю пальці просто в рану й міцно хапаю твердий шматочок. Висмикую руку назовні й намагаюся викинути, проте ця гидота наче припеклася до пучок. Починаю щосили її відшкрібати об траву й землю. Пече так, наче вхопив розжарене залізо. Відчуваю, як з пальців злазить шкіра, проте залізяка вгрузає дедалі глибше… Ні, не виходить! Лишається одне – хапаю ніж і, зціпивши зуби, щосили чиркаю навкоси по пучках. Ще.. ще…

Не одразу усвідомлюю, що чорної погані в руці вже немає. Ху-у-ух! Запихаю її лезом глибоко  в грунт, щоб ніхто не наступив. Кілька разів втикаю ніж по руків’я в землю – це найпростіший спосіб дочиста прибрати забруднення. А тоді підпихаю скривавлену руку під світло ліхтаря й ретельно вичищаю лезом обідрані пучки до чистого м’яса. Чи вже до кісток? Після пекельної печії срібла навіть майже не усвідомлюю болю, лише страшенно нудить. Але верещати чи блювати нема коли.

Знову обертаюся до Батия, патраю здоровою рукою пакет на своєму поясі. Шприц-тюбик анестетику… тепер вигребти ножем з рани гнилля… серветки… еластичний бинт…

Пораюсь, не помічаючи нічого довкола за межами плямки світла. Аж раптом з орківського боку торохкотить кулемет. Юрась кидає ліхтарик, проте встигаю почути, як кроків за десять від нас у повітря злітають зрізані клапті бур’яну.

Твою ж дивізію!..

Хапаю ліхтар долонею покаліченої руки і щосили жбурляю вбік. Еге ж, зухвальство вісімдесятого левелу – вночі увімкнути світло посеред «сірої зони». Певно, орки не стали стріляти  негайно, бо знали, що там їхні снайпери. Проте зараз, схоже, почнеться…

Добре, що вже все забинтував. Навпомацки закріплюю пов’язку, рясно мажучи її власною кров’ю з порізаних пальців. Хапаю Батия здоровою рукою за шкуру на карку й тягну вбік, в улоговину. Там закидаю на плече, і ми чимдуж тікаємо.

Навіть не уявляв, що зможу з такою швидкістю домчати до лісосмуги, тягнучи на собі вісімдесят кіло. Батий кремезний, а у вовчій подобі вага нікуди не дівається. Закон збереження маси стосується навіть вовкулаків. Добре, хоч не доводилося самому видивлятися шлях, гнав наосліп за чимось пухнастим хвостом, наче за маячком.

Та зрештою плюхаю під дерева, ледь дихаючи. Мацаю Батия – ніби нічого, сапає. Зараз кількість отрути в його тілі не збільшується. Проте хтозна, як подіє та, що вже втрапила йому в кров.

І та, що досі палить мою пошматовану руку…

– Куди далі?

– В-вас-с! – упевнено промовляє Їжак.

Слушно. Єдиний, хто може зарадити лихові – дід Василь. Колись старий казав: якщо таке станеться, узвар має допомогти.

– Гайда!

Юрко гарчить і показує: мовляв, може, й мені перекинутися? Понесемо Батия удвох?

– Ні. Поки я сам. Коли втомлюся, зміниш.

До дідового хутору звідси кілометрів зо сім. В людській подобі чималенько. Проте мені зараз краще не перекидатися, адже у вовчій подобі залишки срібла в моїй руці стануть ще більш отруйними. Ліпше поки побігаю на двох.

***

Найбільша незручність від несвоєчасного перекидання – що лишаєшся голий-босий. Й голий – ще нічого. Хоч і початок жовтня, та поки бігаєш, не змерзнеш. Проте шкандибати босоніж для людини, що змалечку ходила виключно взутою – справжнє катування. В траві безліч колючок, патичків і камінців, ще й залізяччя від залишків мін, куль і гільз. Вже за пів кілометри ступні збиті й посічені ущент, кожен крок відлунює болем. А ще коли доводиться час від часу плюхатися на розмай флори голим пузом та іншим причандаллям! Страшенно заздрю побратимам з їхнім хутром і жорсткими лапами. Проте нести пораненого зручніше в людській подобі. Вовки теж можуть тягти важку здобич, закинувши її на спину, проте недовго й незграбно.

Тому краще потерпіти. Коли дістанемося хутора, сподіваюся, там відшукається пара ковтків дідового узвару й для мене. Тоді всі рани вигояться швидко.

Від згадки про улюблене питво на душі теплішає. Навіть ввижається, що повів вітру приносить уривки знайомих пахощів.

А  спочатку ж ми старому не довіряли…

Та й нікому іншому. Село «завезене» після Голодомору, в понад половини старших московські прізвища, хоч уже й розмовляли суржиком. Проте досі мріяли про комунізм і всеосяжну халяву от прям завтра зранку, тому уперто обирали до місцевої влади колишніх комуняк, а тоді щиро дивувалися наслідкам. А згодом рос-ТБ їм втовкмачило, що в усьому винна Україна зі своєю незалежністю, «Правий сектор» і Степан Бандера особисто. І що від  цієї наруги їх визволить «Расєя-матушка». Тож у чотирнадцятому селяни завзято мітингували за «назад в СССР» і російські пенсії. Проте коли «матушка» таки заявилася, то замість пенсій принесла обстріли, реквізиції й визволення від цивілізації. Розумніші звідти хутенько дременули, а ті, хто лишився, нині мріяли вже не про комунізм, а про електрику й пральний порошок.

Благами споживчої промисловості їх тепер забезпечував дід Василь, тутешній фермер. Бо мав бус-«Фольксваген» і навіть торгівельну точку – залізний кіоск ще моделі дев’яностих. Старий тактично грамотно притулив залізну коробку до руїн кинутого будинку, щоб прикрити від «прильотів», і привозив те, що в умовах війни стає дефіцитним – від солі й борошна до миючих засобів, цигарок і ліків. Продавав недорого, аби відбити бензин.

Попри це односельці його не любили. Вважали куркулем – бо не віддав свою землю в оренду за копійки, а господарював сам, мав пасіку й «не нашенський»  мікроавтобус. А ще за те, що дід був за Україну, не боявся «Правого сектора» й допомагав волонтерам.

Коли вже в шістнадцятому наш підрозділ перевели на ті позиції, село розташовувалося за другою лінією. Ми час від часу туди навідувалися, бо дідів кіоск був не лише крамничкою, а й міні-кав’ярнею. Там можна було замовити гарячої кави зі смаколиками або чаю з медом,  посидіти за пластиковими столиками під липами й бодай ненадовго відчути себе майже в цивілізації.

Та якось ми з Юрком, йдучи до кіоску, ще від дороги вловили незвичні й смачні пахощі. Ніби ягідні, та які саме, не розібрати. В мене аж покотилася слина, й виникла нестримна, майже дитяча жага скуштувати цю смакоту – хай би чим вона не була.

– А чим це пахне? – Юрасик теж роздув ніздрі й аж облизнувся.

– Не знаю. Зара’ спитаємо.

Підійшли, привіталися й поцікавилися.

– Це узвар, – усміхнувся дід Василь. – За бабусиним рецептом. Вирішив зварити, мо’, комусь сподобається. А то все чай та кава… Бачу, вже внюшили? Добрі у вас носи! То що? Наливати?

Й відкрив велику каструлю, що стояла на лаві збоку. Від багряної рідини війнуло таким солодким ягідним духом, що аж запаморочило.

– Наливайте! – Юрасик мало не підстрибнув. Проте я вчасно струсив зачарування й підозріло поцікавився:

– А з чого воно?

– Мед, ягоди, трави, – повідомив дід. – Все натуральне, жодної хімії. Навіть без цукру.

–  Тільки спочатку скуштуйте самі.

Знаю, я помисливий маніяк. Проте бува всяке. Історію про банку з медом, в якій була схована граната, досі пам’ятають усі. А на сусідній ділянці нещодавно пристрелили коригувальника, котрий теж прикидався, що за нас. Щоправда, стосовно діда Василя чуйка нічого поганого не підказувала, начеб і справді свій, проте хтозна…

Втім, старий не сперечався. Навіть схвально кивнув.

– І перемішайте, – додав я.

Коли ополоник закружляв у червоній рідині, перебовтуючи коралові й майже чорні шари, мені на мить здалося, що це кров. Проте відігнав дурні думки: то, мабуть, фахове збочення. Надивився-бо за кілька років…

Коли дід випив свою порцію, я дозволив налити й нам. Відступив убік, ковтнув…

Нічого подібного мені куштувати ще не доводилося. Узвар був неймовірно духмяний, не дуже солодкий, навіть трохи з гірчинкою, і ще з чимось страшенно знайомим, до болю й щему…

А наступної миті я наче кудись провалився. З неймовірною гостротою відчув пахощі трави в батьківському садку і смак вишень, щойно зірваних з дерева. Жовте й червоне осіннє листя, гладінь теплих жолудів під пальцями й щемкий дитячий захват від краси світу довкола. Теплий, затишний запах шерсті улюбленого пса й бабусиної плетеної кофтини, мамині руки, що розмішують духмяне калинове питво від застуди, солодкий дух щойно спечених пиріжків. П’янкий аромат чорнобривців біля ганку й пряно-духмяне повітря в садку, де квітнуть яблуні. Смак дощової води, що скрапує з голих гілок в листопаді. Запах свіжої, щойно розпиленої деревини, з якої тато щось майструє.

Все те, що я колись вмів відчувати, але давно забув…

Коли нарешті розплющив очі, пластикове горня спорожніло. Й довкола мене був інший світ – похмурий, просмерділий вибухівкою, сміттям, пилом, розпеченим металом і гаром. А ще ницою жадібністю, страхом і ненавистю.

Якийсь час я збентежено кліпав очима, майже не розуміючи, де опинився. На гадці було лише одне: як я міг забути все ТЕ, що щойно згадав і відчув? І невже воно зникло назавжди? Від цієї думки раптом закортіло розпачливо завити…

Похапцем простягнув порожнє горня у віконце й попросив:

– Налийте ще, будь ласка…

І зіштовхнувся з Юрасиковим кулаком – той теж тицяв свій посуд за другою порцією.

***

Здається, я геть втратив орієнтування. Коли час від часу відриваю погляд від світлого вказівника вовчого хвоста й глипаю навкруги – не можу збагнути, де знаходжуся. Обпечена сріблом рука вже заніміла по лікоть і болить так, що кортить кричати. Трясця! Добре, хоч побратими поряд!

Коли наново перекидаєшся з вовка на людину, деякий час почуваєшся страхітливо безпорадним. Зовнішній світ на три чверті вимикається – ніби ти раптом оглух, осліп, втратив нюх, сприйняття вібрацій і здатність ефективно рухатись. Якщо бодай раз перебував у вовчій шкурі – усвідомлюєш, наскільки людське тіло незручне й недосконале. Наявність рук і мовлення аж ніяк не компенсує того, що має звір. Часом навіть вигулькують підступні думки: гайнути б кудись до Канади, до неходжених лісів, й назавжди лишитися там у вовчій подобі…

Проте то таке, дурниці. Насправді ми потрібні тут. Тому дід нас… як це сказати? Ні, не створив, бо здібності в нас природні. Знайшов і активував.

Навіть дивно, як просто це відбулося.

Ми ходили до дідового кіоску за узваром щоразу, коли мали нагоду. Навіть  затоваришували. А згодом він запросив нас із Юрасем до хутору – щоб забрали лантух яблук з його садку для наших хлопців.

Коли ми нагодилися, старий якраз знімав з пічки каструлю з узваром. Налив нам по великому кухлеві  гаряченького. А коли ми розімліли від смакоти й спогадів – раптом спитав:

– Хлопці, а хочете – накладу на вас замовляння на невразливість?

– А ви вмієте? – я чомусь навіть не надто здивувався. Бо в дідові й справді було щось від відуна.

– Вмію, – кивнув він.

– І що за це хочете?

– Нічого. Вважайте це волонтерською допомогою.

– Було б незле, – пробурчав Юрасик.

Я знизав плечима.

Ніколи не вірив у містику. Завжди сміявся, коли чув про пристріти, приворожування і оте все. Та, з іншого боку, на війні надивився всякого. Часом такого, що простою фізикою не поясниш. Тому хоч досі й не дуже вірив, проте хтозна…

– А що треба робити? – спитав Юрко.

– Стань от сюди, – дід показав на моріжок за квітником. – Вмієш перекидатися через голову?

– Вмію.

– Добре. Тоді нахилися. Повторюй за мною: «Світла зоря…»

Віршик був простенький. Але я навіть не встиг усе розчути, як дід скомандував: «Стрибай!»

І Юрко стрибнув…

А наступної миті я побачив перед собою здоровезного вовчиська, що незграбно борсався в однострої й броніку, і теліпав головою, намагаючись скинути каску, що налізла на очі. Спочатку схопився за автомат. Потім почав реготати, мов дурний, поки Юрасик гарчав з переляку й намагався опанувати власні лапи…

З цього все й почалося.

Згодом дід казав, що визначив нас одразу – через реакцію на узвар. Цей напій чимало хто пив, проте лише ми винюхали здаля. Й того дня перли до кіоску, наче цуценята за ковбасою. Із самого виразу наших мармиз він одразу збагнув, що знайшов нових вовченят.

– То що, його чують лише такі, як ми? – питав я.

– Не лише, – пояснив дід. – Проте для інших це звичайний напій. А у вовків він вмикає пам’ять і відчуття власної землі. Вони згадують, ким є насправді.

– Мені навіть на думку не спадало, що я можу бути вовком, – заперечив Юрасик.

– Справа не в тому. Ти згадав, що таке твоя власна земля. Наскільки вона для тебе рідна й важлива. Чимало людей на це вже не здатні, навіть із узваром. Навіть ті, у кого в попередніх генераціях теж були характерники.

–  А я чув, що перекидатися треба обов’язково через ніж, чи через ще щось…

– Дурниці, – засміявся дід. – Навіть той віршик, що я вас навчив – насправді не замовляння. Це щоб було легше зосередитися. Насправді все, що треба, маєте у себе всередині.

– Тобто, це спадкове? – уточнив я.

– Не знаю, хлопче. Я ж не чарівник, а звичайний вовкулака. Чому мене навчили, то й знаю. Може, не надто багато. Чимало знань уже втрачено до мене, а щось набувається наново. Проте головне – що вовки серед нас народжуються досі.

А ще за місяць старий привів до нас іще двох побратимів – Батия з Їжаком…

***

Після позаторішнього розведення військ село, де колись стояла «кав’ярня» діда Василя, опинилося в «сірій зоні», і там тепер порядкують орки. А дідів хутір із пасікою лишився між двома нашими новими позиціями. Ворожі ДРГ через цю ділянку не лазять – бо назад ніхто не повертається, і куди дівається, невідомо. Мало хто помічає, що дерева в лісосмузі за останні кілька років розрослися з незвичною пишністю.

Підповзаємо з боку «нічийної землі». Рухаємося слід у слід, бо тут міни, а з боків наші спостережні пости. Щоб ще свої не накрили!

Та онде вже темна купина садку…

Їжак, що скрадається попереду, тоненько, сторожко скавулить. Що таке? Темно, не видно. Та онде край пасіки, тут мін немає, й улоговина нізвідки не проглядається. Можна випростатися.

– Зараз, зараз, братику… – шепочу Батиєві.

Виходжу з садку на подвір’я – і в мене ураз спиняється подих.

Навіть непевний людський зір свідчить: замість хати – руїни. З одного боку щось лишилося, проте з іншого – купа сміття з проваленою стріхою.

Пряме влучання. Й схоже, не одне.

Груди стискає від туги. Невже старого вбило? Якщо той не встиг перекинутися… Трясця!

Хлопці вже нишпорять звалищем. З-під лап з шурхотом зсовуються уламки. Онде сіра тінь прудко побігла довкола хати, повернулася з іншого боку.

– Де дід? – горлаю майже вголос, забувши про обережність.

Вовк обертається й крутить головою.  А тоді виплигує на моріжок і перекидається. Лише тепер впізнаю Юрка.

– Цить! – шепоче він. – Діда тут немає. Й під уламками теж.

– А де він?!

– Не знаю. Але це бахнуло ще вчора. Мо’, й позавчора. Пил уже весь осів.  Свіжіших слідів немає.

– То що робити?

Лише тепер усвідомлюю масштаб лиха. Батий конає від отруєння, і якщо його найближчим часом не напоїти узваром – може померти. Мені теж недобре, треба ліки. А діда немає. Узвару теж.

– Треба пошукати складники, – пропонує Юрко. – Й приготувати узвар самим. Рецепт-бо знаємо.

Проте голос у нього не надто впевнений. Бо відкопати щось у цих руїнах…

– Ходіть, шукайте! І все несіть мені.

– Ще одні руки треба? – питає Юрасик.

– Ні. Сам упораюсь.

– Може, я зварю? А ти перекинешся?

– Ні. В мене зле з рукою. Зачепив те срібло. Боюся, що у вовчому тілі стане ще гірше.

– А як же ж ти…

– Варити зможу й одною. Не гай часу!

Юрко наново перекидається на вовка – так зручніше нишпорити. А я обережно звалюю Батия на моріжок і ретельно обмацую. Після поранення минула понад година, і, схоже, йому гіршає. Дихає часто й уривчасто. Намацую пульс на стегні – у вовків його найзручніше вимірювати саме там. Трясця, ледве стукає! Поранена нога неприродно холодна, скарлючена й навпомацки наче задубіла. А найгірше, що в нього холодні також передні лапи, вуха й губи. Ветеринар із мене кепський, проте в людських «трьохсотих» це також не віщує доброго.

– Тримайся, братику, ми швидко! Хлопці, знайдіть щось тепле! І каструлю! І мені якесь взуття!

Еге ж, дибуляти звалищем цегли й скла босоніж, поночі й навпомацки – ще та забавка! Я вовкулака, але ж не факір!

Хлопці сновигають прудко, наче вивірки. Вже за хвилину Їжак притягає теплу куфайку, Юрась тягне в зубах дідів робочий гумак. Кидає біля мене й біжить шукати другий.. Поки витрушую ватянку від пилюки, приносить туфлю.

– Ти знущаєшся, чи що? Нічого зручнішого немає?

Він крутить головою.

Гарчу від люті, напинаючи на одну ногу гумак, на другу туфлю. Накриваю Батия куфайкою й шкутильгаю до криниці біля пасіки.

Далі все за списком, що висвічується в голові. Набрати води – добре, що вціліло цебро. Дати попити Батиєві. Він ледве-ледве хляпає язиком й замружується. Щосили смикаю його за вухо:

– Не спи! Ану, розплющ очі! Дивися на мене! Отак!

Далі бігцем розгрібати кухню. Стіна в ній пробита, проте  грубка в кутку вціліла. Дістаюся туди, перелазячи через купи мотлоху й здіймаючи куряву. В примарному світлі, що падає з проламу, намацую дошку – певно, полицю з шафки – й починаю розгрібати нею «робочий простір».

– Несіть дрова!

Їжак перелазить через звалище із дровинякою в зубах, за ним Юрасик тягне уламок столу. Поки я видобуваю з руків’я ножа запальничку й незграбно рубаю стружку на розпал, поряд вже накидана купа деревини. На неї з грюкотом падає велика алюмінієва каструля – пом’ята, проте без дірок.

– Дивіться, там була шафка. Їжаче, пошукай, що в ній могло лежати. Юрку, стеж за Батиєм, щоб не засинав. А я зараз.

Запалюю вогонь в грубці й дибуляю назад до цебра з водою. Гумак тримається на нозі міцно, а от туфля мало не злітає. Мию каструлю, набираю в неї чисту воду й несу назад. Буркочу собі під ніс:

– Вишня, калина, верба, горобина…

У віршику зазначені всі складники вовчого узвару. Так легше запам’ятовувати, бо інгредієнтів чимало.

На мить нападає паніка. Скільки часу ми збиратимемо всі дев’ятнадцять компонентів? Чи встигнемо? Якщо копирсатимемося до ранку, Батий може не дотягнути…

Проте іншого засобу його врятувати немає. Мусимо встигнути!

Добре, що вціліла грубка. Якщо розвести багаття надворі, то помітять або орки, або наші. Перші вгатять на вогник чимось великокаліберним, а другі завітають подивитися, кого це принесло на дідове обійстя. А там, бач, голодупенко з гумаком на одній нозі й туфлею на другій варить дивовижне зілля в компанії трьох здоровезних вовків! І не втечеш, бо ми ж не кинемо Батия. А пояснити, що до чого, можна й не встигнути. Адже про наш вовкулачий гурт ніхто не знає, крім діда Василя й ротного, що прикриває наші нічні гульки. І не треба, щоб знали. Якщо піде поголос, вільно не попрацюєш.

Каструля потроху нагрівається. Їжак риється в звалищі, мов голодна дворняга в смітнику, і чмихає від пилу. Видобуває те, що було у діда в шафці, а тепер опинилося десь на підлозі під завалою. Допомагаю йому, здоровою рукою перевертаючи й відтягаючи вбік найбільші шматки камінюччя. Вже, здається, кілька разів порізався.

–  …яблуко, груша, мальва та ружа… Нічого не забув?

Їжак, бридливо кривлячи закуреного по очі писка, випльовує на дошку якесь чорне шмаття.

– Це що, ружа чи мальва? І те, й те? Сушені? Добре. Шукай вишню. Певно, варення, бо свіжої нема.

Добре, що узвар не надто примхливий щодо складових. Якщо бракує свіжого, можна додати сушене або навіть консервоване. Й кидати компоненти до каструлі в будь-якому порядку.

– Соняху зернина, пшениця, бурячина…

Наприклад, на «пшеницю» можна кинути дрібку зерна, борошно або навіть шматочок хліба. Або замість червоного буряка взяти цукровий. Звісно, смак узвару залежить від складу, проте це не головне. Його найцінніша властивість – активувати потенційних вовкулаків і лікувати їх у разі халеп на кшталт нинішньої. А для цього всі складники мають бути в наявності, хай навіть у мізерній кількості.

Ретельно виполіскую зілля, кидаю до каструлі. Й раптом за плечима наче повіває вітер, насичений пахощами трави й кінського поту. Чую тихе форкання й брязкіт вудил. Хмарка диму з люльки змішується з пахощами мальв…

Розгублено заклякаю, на мить втративши відчуття часу й простору – поки скрегіт кігтів по каменю не сполохує дивну мару. Їжак знову щось випльовує на дошку й облизує писок, замащений варенням.

– Вишні? Добре. Ще принеси яблука й груші з садку. А за медом мені до бджіл йти? Я їх боюся!

Коли кидаю до каструлі вишні, в роті з’являється смак вареників – такий насичений і соковитий, що аж тече слина. Проте вже не дивуюся. Після біганини у вовчій шкурі мало що здатне спантеличити.

До пасіки ходити не доводиться – Їжак знаходить серед уламків майже цілий слоїк калини, намішаної з медом. Доламую тріснуте скло й вивалюю вміст до каструлі.

На щастя, в діда все передбачене. Поламані чорнобривці й барвінок видобуваю з квітника під вікном. Соняхи на краю городу, горобинове дерево біля гаражу. Кущі шипшини обгороджують пасіку, ягідки вже стиглі. Навпомацки збираю їх у темряві, шматуючи вцілілу руки колючками. Тим часом Їжак приносить в зубах бурячину – викопав на городі. За пізніми суничками йдемо до садку удвох, бо сам не розгледжу. Вовк показує мені писком, де ще є ягідки, бо ліхтарик вмикати не варто.

Надворі бачу, як Юрась порається з Батиєм. Гарчить, кусає за писок й вуха, не дозволяючи відмикатися. Нічого, вже скоро…

– Вишня, калина,

верба, горобина,

барвінок, суниці,

мед, чорнобривці,

соняху зернина,

пшениця, бурячина,

яблуко, груша,

мальва та ружа,

дуб і тополя.

А на волю й долю –

собача шипшина

і вовча шерстина…

Помічаю ножем на дошці ті складові, котрі вже кинув, щоб не помилитися. Ще три. Вовча шерстина наостанок. Чого бракує? Дуб і тополя!

– Їжаче, тут поблизу є дерева? Гайда шукати!

Трясця, це найголовніше! Дід казав, дуб дає найбільшу силу. В тутешніх лісосмугах тополь повнісінько, та от дуби…

В сутіні всі дерева здаються однаковими. Шурхотить трава – то Їжак щодуху мчить до лісосмуги. Поволі кульгаю за ним.

На холодному вітрі хапають дрижаки. Почуваюся якимось бісовим чорнокнижником. Поки додавав складові до каструлі, надивився у хмарах пари такого! Перед очима наче промайнула тисяча років. Бачив дівчат у віночках, молодиць у намітках, козаків із люльками, коней, волів… ні, не лише бачив, а наче опинявся серед них. Відчував запахи й смаки, чув звуки голосів. Тих, хто жив до нас. Тих, хто створив нас – таких, які ми є зараз.

Дід казав: цей узвар – смак рідної землі. В ньому все те, що колись нас створило.

Їжак мчить назад. По тому, як радісно підстрибує, розумію – знайшов!

***

Гаряча каструля парує у вранішній прохолоді. Батий, закутаний в куфайку, міцно спить в кутку кухні. Час від часу смикає вухом – м’якеньким і теплим. Тепер із ним все буде добре. Регенерація йде неухильно, і коли він прокинеться, то зможе наново повертатися в людську подобу.

Хлопці сплять поруч із ним, згорнувшись великими кошлатими клубками. Набігалися…

Мені не спиться, тому чатую, влаштувавшись на даху повітки. У вовчому хутрі тепло, а побиті ноги й пошкодженіі пучки після порції узвару майже загоїлися. Потруєна лапа ще скиміть, проте за кілька годин напевне відновиться. Ловлю запахи, що доносить вітерець, і розмірковую, хто міг напоумити орків використати срібні кулі. Втім, навряд чи ця ідея здасться їм вдалою, коли вони знайдуть своїх пошматованих снайперів.

Аж раптом чую здаля рокіт двигуна. Заклякаю, шерсть на карку настовбурчується. Проте звук ніби знайомий. Дідів «фольксваген»?

Бус вигулькує з-за лісосмуги, гальмує за садком. Дід Василь вилазить і похмуро розглядає понівечену хату.

Живий!!!

Упевнившись, що він сам-один, злажу з даху. Шкутильгаю до нього, стаю на задні лапи й радісно обіймаю старого.

– Сірку? – старий розгублено витріщається на мене. – Звідки ти тут? Чого кульгаєш? Щось сталося?

Аж тут роздуває ніздрі й пирхає, наче звір.

– Узвар готували? То тебе поранило? Не лише тебе? Ходімо, гляну. А тут ти ба, що робиться? Їздив за «волонтеркою», повертаюсь, а мені кажуть – діду, вашу хату накрило. От мерзота! Добре, що мене не було вдома! Та нічого, відбудую. Де хлопці?

Прямуємо до понівеченої хати, а нам назустріч плине запах узвару – солодкі чари рідної землі.