Заголовок

Революція
Повернутися до конкурсу: Корчма “Чумацький шлях” – Фантастичні страви і місця їх приготування
Притулити чип до зчитувача, штовхнути двері та швидко їх зачинити. Глянути у вічко, чи не йшов хто позаду, чи не повизирали сусіди. Нікого. Все тихо. Можна було видихнути. Але не надто голосно. Бо в стін були вуха. Краще то було зробити подалі від дверей.

Макс у повній темряві підійшов до ілюмінатора. Подумки похвалив себе знову, що відімкнув систему автоматичного запалення світла. Ряд круглих вікон навпроти нагадував гудзики на фігурі сніговика. Такі він бачив на картинках. Але темрява ілюмінаторів ще не доводила, що за ним не спостерігали звідти. Залишалося лише сподіватися, що ніхто не помітив світла з коридору, коли він відчинив двері.

До автоматичного опущення жалюзі залишалося трохи більше пів години. Тому він вирішив зробити все в темряві. А за тим подумати, як розібратись і з цією системою. Взагалі Макс не бачив у цьому всьому сенсу. В інструкції значилося, що автоматична робота жалюзі дозволяла ефективно та з користю для здоров’я регулювати кількість зоряного світла в житловому приміщенні. Але це було повним абсурдом, адже цей графік абсолютно не відповідав реальному стану речей. Зараз було темне півріччя. Жалюзі мали б захищати від допитливих глядачів із сусіднього корпусу. Але ні — усе мало працювати за графіком.

Він дістав свій скарб. Це не було щось коштовне, але значило для нього дуже багато. Та і якщо дивитися правді в очі, вивалив за це чималеньку суму. Він провів вказівним пальцем по гладеньким поверхням тюбиків. «Паштет м’ясний», «Суп», «Фруктова маса». Хто зі сторони глянув би на нього, подумав, що чоловік схаменувся. Такий набір харчів був чи не в кожного із запасом на найближчі кілька місяців. Але Макс знав, що обгортка в цьому випадку і справді оманлива. Всередині було щось значно смачніше.

Він роздумував, чи з’їсти все одним махом, чи розтягнути задоволення. Бо хто знав, коли він знову міг потрапити на «сірий» ринок. Та нестримний потік слини говорив про зворотнє. Він хотів усе й зараз, і бажано швидше.

Він схопився за ковпачок першого тюбика. Вирішив почати із «Супа». Пальці вже встигли змокріти, тож лише ковзали по ребристій поверхні. Нарешті він почув тихе «клац» — від цього звуку аж запаморочилося в голові. Усі рецептори були в бойовій готовності.

Раптом вхідні двері злетіли з петель. Спалахнуло яскраве світло. У кімнату забігло з десяток людей під акомпанемент викриків та шуму.

— Особа Діжечко! — прогримів над головою Макса голос. — Покладіть небезпечний предмет на стіл та підніміть руки вгору.

— Та це ж лише їжа. Звичайна їжа, — пролепетав Макс, хоча і знав, що сперечатися з представниками контролю не було жодного сенсу.

— Зараз перевіримо, — промовив той самий голос. — Два-нуль-один-чотири, перевірте.

Один із контролерів підійшов до Макса, поки інші стояли нерухомо, наставивши на бідолашного плазмомети. Він дістав із нагрудної кишені прилад схожий на шприц, запустив голку у відкритий тюбик. Маленький вогник загорівся червоним. Макс поглянув на головного — за темною маскою важко було розгледіти обличчя, та він був упевнений, що той посміхнувся. Тим часом Два-нуль-один-чотири повторив процедуру із «Паштетом м’ясним» та «Фруктовою масою» — той самий результат.

— Заборонені продукти, значить, — промовив головний. — Пакуйте його. Завтра розберуться на трибуналі.

Двоє контролерів хутко підхопили Макса під руки, доки третій клацнув кайданками. Хтось ззаду провернув той же трюк із нашийником.

— Хвилиночку, — виставив перед собою руку головний. — Я зачитаю ваші права.

— Та не треба, — тихо відповів Макс.

Але його ніхто не почув. Гучний голос контролера речитативом розповів про «свободу голосу», «визнання помилок», «право на звернення до громади» та іншу маячню, яку Макс пропустив повз вуха.

***

Двері зачинилися беззвучно. Всередині спалахнуло яскраве біле світле. Макса посадили в одиночну камеру, а це могло означати тільки одне — він опинився в групі особливо важких злочинів. Трибунал завершиться ще не почавшись. Вердикт тут одностайний. І ніяке звернення до громади не допоможе.

— І все це через борщ у тюбику! — заволав Макс.

Загуділа сирена. Над дверима замиготіла червона лампа.

— Перше попередження, — пролунав роботизований голос із прихованих динаміків. — Заборонено промовляти заборонені слова.

— А то що? Що буде? — Макс повернувся до лампи, наче вона уособлювала весь апарат контролю. — Голу… бів на вас немає… Та варе… них яєць.

Кімната знову була осяяна білим світлом.

Він оглянув приміщення — ліжко з ортопедичним матрацом, вбиральня за перегородкою, маленький пластмасовий столик. І звісно ж, набір стандартних тюбиків та пакетиків. Макс узяв до рук перший-ліпший — ще теплий. Та навіть у підігрітому стані він не хотів це їсти. Усе вже давно остогидло. Йому хотілося свого. Рідного. Наскільки це правильно було стверджувати.

Національності вже давно стерлися. Питали «чийого ти роду?». Та й то — стиха — щоби ніхто зайвий не почув. Макс уже й не міг пригадати, коли до нього зверталися з таким питанням. А він на нього мав чітку відповідь — «українського». Ця впевненість передалася від пращурів до батьків і врешті до нього. Вона палала всередині маленьким вогником. Підживлювалась архівними фотографіями, малюнками, текстами пісень та пухкеньким томиком із рецептами. Усе це добро Макс зберігав у надійному місці. Тримати вдома було небезпечно. Якби контролери знайшли це зараз під час обшуку, Макса відправили б на трибунал негайно.

«В усьому всі рівні» — промовляв невеличкий постер над ліжком. Макс підгорнув подушку і звернувся калачиком. Чомусь подумав про свого сусіда-кубинця та жінку з ілюмінатора навпроти, казашку. Його цікавило, чи згадували вони чийого роду, чи знали взагалі свій рід.

***

Йому снилося, що двері відчинились і він міг вільно вийти з камери. Але боявся. Що схоплять. Що засудять. Що знищать негайно. Сон миттю зник від поганих думок. Очі розплющилися самі собою.

Двері справді були відчинені. Жодних сирен чи миготіння червоних ламп. Навколо панувала напівтемрява. Макс підхопився з ліжка. Зробив один крок до виходу. Ноги були ватними й зовсім не слухалися. Тому він знову важко впав на матрац.

— І довго мені чекати? — хтось прошипів біля стіни.

Макс ледве не скрикнув. Він одразу не помітив, що був тут не один. За кілька кроків від нього стояла дівчина, наскільки він міг судити за голосом.

— Ти б на «сірому» ринку так тихо поводився.

— Невже ти з…

Вона без відповіді схопила його під лікоть та повела до виходу. Тільки зараз Макс помітив, що на ньому не було кайданків та нашийника.

— Рухаємося швидко. Ідеш за…

Як тільки Макс переступив поріг, заволала гучна сирена. Він з острахом почав вертіти головою.

— Чортяки, ще й чіп вмонтували. Секундочку.

З цими словами вона болісно натисла на його шию. Вздовж хребта пробігли дрижаки.

— Вперед!

Вони бігли довгими коридорами, ниряючи то в один, то в інший поворот.

— Але за нами, — кричав Макс, захлинаючися від важкого дихання, — ніхто не женеться.

Дівчина різко зупинилася. І повернулася до Макса.

— Ти можеш усе робити тихіше. І так, їм не треба бігати за нами. Коли є це.

Вона підняла вказівний палець вгору. Макс застиг в очікуванні, але нічого так і не відбулося. Він уже трохи розслабився, перевів дихання і збирався пошуткувати, аж раптом коридор спалахнув страшною какофонією лазерних вистрілів. Макс схопився за голову та впав додолу. Подивився наверх — його рятівниця в той час притулила якийсь невідомий девайс до електронного замка. Всередині щось клацнуло.

— Заповзай!

Двері із шипінням зачинилися. Макс гепнувся на них спиною.

— Якщо хочеш моєї смерті, могла б просто залишити в камері!

Вони були за межами станції. Дихання Макса знову стало уривчастим.

— А на «сірий» ринок не боявся виходити назовні? — прокричала дівчина й чимдуж побігла до двомісного джета.

— Але ж… — відповів услід Макс і, раптово спохватившися, закрив рота. Побіг за нею.

Тільки-но кабіна зачинилася, як вони злетіли. Ніхто їх не переслідував. Макс дивився розчаровано униз.

— Дивно, що так відпустили…

— Та кому ти треба? Зі своїми тюбиками голубців. А от назад, — вона знову підняла вказівного пальця вгору, — тебе точно не впустять. Рознесуть по екранам твою фотку. Потім скажуть, що ти загинув через день. І все. Люди боятимуться. А от якби ти по кутах розказував рецепти зі свого томика…

— Звідки ти знаєш? — він нарешті подивився на обличчя своєї рятівниці. Років двадцять, не більше. А вже в складі «бунтарів». Можливо народилась у вигнанні.

— Так що там із «сірим» ринком? — удала, наче не почула його питання.

Макс уважно дивився на дівчину. Не знав, чи можна довіряти цій незнайомці. Але зрозумів, що не мав іншого виходу. Тим паче, що вони одного роду.

— Я випадково знайшов вихід. Коли розбирався з автоматичним включенням освітлення в себе, щось пішло не так, і я розблокував вихід у кінці нашого коридору. Зрозумів, що це шанс. Я давно чув про це місце. Збирав чутки, інформацію. Й одного разу пішов туди. Ледве не задихнувся. Але дійшов. Точніше добіг. Був там чотири рази, аж доки знайшов, що шукав.

— А в який із походів сховав свій скарб? — промовила вона з усмішкою.

— Коли першого разу ховався за пагорбом від спостережників, знайшов хороше місце. На другу вилазку вже пішов зі своїм, як ти висловилася, скарбом.

Запала тиша. Вони летіли достатньо високо, але нікуди не звертали. Макс дивився уважно перед собою, в очікуванні з хвилини на хвилину побачити базу українських бунтарів. Про них знав лише чутки. Але сподівався, що вони справді існують. І коли з четвертого походу на «сірий» ринок він знайшов українські страви, хоч і в тюбику, віра зажевріла з новою силою.

— Як ви взагалі про мене дізналися?

— До нас доходили розмови, що якийсь дурень ходить ринком та питає про особливий товар. Український. Але коли цього разу дісталися туди, то не очікували, що шукають нас аж так явно. Тобі ще плакату в руках не вистачало. Знаєш, до нас періодично потрапляють новенькі. Але все це схоже на якісь шпигунські спецоперації. Хоча мушу сказати, тут теж ще та заворушка була. Та занадто багато уваги привернули.

— А про мою схованку?

Дівчина не стримала дзвінкого сміху.

— Ой, слухай, ти не помітив аж два хвости за тобою. Прийшлося одного контролера тимчасово приспати. А то б і він побачив, де ти ховаєш свою таємницю, і повідомив про це. Натомість встиг лише промовити в рацію «Особа Діжечко». Так що, коли ті озброєні хлопаки вломилися до тебе, вони ж навіть не знали, за що тебе брати.

— То як вони слідкують за тими, хто повертається з ринку, — почухав потилицю Макс, — чому вони просто всіх там не накриють?

— Смієшся? — дівчина повернулася до нього вперше за весь політ. Макс на мить здивувався від того, яке живе обличчя вона мала. — Контролери збувають там багато чого та і скупляються частенько. Я не здивуюся, якщо це вони привели до такого-сякого ладу той закинутий корпус. Але перше правило ринку — бути тихим. Не висовуватися зайвий раз. Бути сірим.

І після цих слів вона різко повернула штурвал, від чого Макс інстинктивно схопився за край крісла. Вони робили якісь неймовірні віражі, впевнено набираючи висоту. У скронях заболіло, всередині утворювався дивний вакуум. І раптом усе спинилося. Їхній джет знову перейшов до рівного польоту. Перед очима з’явився Супутник.

— Вітаю на станції українських бунтарів. Вона ж тепер твій новий будинок. Бо ж, ти розумієш, — вона серйозно глянула на Макса, — назад для тебе дороги немає.

— А я й не хочу, — зачаровано промовив він, прилипнувши до вікна.

***

Макс відчував себе як вдома. Чи то пак він так уявляв, яким мав бути дім. Усе здавалося рідним і знайомим. Він ніколи не покидав Бази. Переміщувався між корпусами, бувало, навіть на джеті. Але всюди та все було однаковим. Усі були рівні. Усі були сірими. Він подумав про те, що ринку дали неправильну назву. Там кипіло життя. Тихо й непомітно для інших очей. Але воно було там. На відміну від інших корпусів.

Коли Макс призвичаївся до побутових речей, то почав вникати в справи українських бунтарів. Тоді, наближаючися до станції разом із Надією (врешті додумався спитати ім’я рятівниці через день), він уявляв собі карколомні пригоди та повсякденне порушення звичних правил.

Але на ділі все виявилося зовсім інакше. Перші покоління втікачів із Бази вже давно постаріли, а з тим, як видно, зникли й будь-які бунтарські настрої. Життя тут пливло зі своєю швидкістю, усе було налагоджено, проблеми вирішувалися. Було спокійно й добре. Але Макса це зовсім не влаштовувало. Він відчував себе обманутою дитиною. Тож походивши навколо кілька днів, вирішив брати справу у свої руки.

— Надю, а чому б вам не заявити про своє існування голосно та чітко? — запитав він при зустрічі.

Це не було випадковістю. У Макса вже був план. Тож він близько години очікував, коли Надія заїде на заготівельні склади. Він знав, що найближчими днями планувалася чергова вилазка на «сірий» ринок.

— Кому нам? А ти хіба не з нами? — її гострий погляд ледве не заставив його передумати.

— Звісно, що з вами. Просто не звик ще. Знаєш, — він потупцяв на місці, — коли все життя в іншому місці… Але зараз не про те. Може досить ховатися за масками та балахонами. Ви ж… Ми ж бунтарі! Треба ж якось того…

— Бунтувати? — посміхнулася вона.

— Точно!

— Навіщо? Подивися навколо, — вона повела руками в сторону, — хіба тут погано живеться? Ми побудували суспільство, яке нам до смаку. І до речі, про смаки. Якщо ти помітив, ми їмо нормальну їжу. А не якесь дивне вариво з тюбиків. Ти можеш тут вкусити справжніх пампушок, а не мочалку з пакетів. Щоби налагодити весь цей процес — пішло багато років. Ти знаєш, як важко було розбити тут сад? Справжній! Скільки сил на все було покладено!

— Добре, добре, — стушкувався Макс, але твердо вирішив гнути свою лінію до кінця. — Але ж там ще багато людей, яким можна допомогти. Яких можна розбудити.

— Хіба це наша місія? — Надія розвернулася до входу на склади.

У голові Макса вертілася палка промова про обов’язки та майбутнє. Але він зрозумів, що будь-які його слова зараз не матимуть жодного сенсу.

***

— Тримай свій скарб.

Джутовий мішечок приземлився на коліна Макса. Надя застала його біля дверей, що вели до теплиці.

— Чого розкис тут?

Макс розв’язав вузол та дістав із середини пошарпану кулінарну книгу.

— Чула, ти в кухарі записався. Вітаю. Може що з того приготуєш, — вона вказала на записи.

— А сенс? — тихо промовив Макс.

— Як це? А нові страви дати людям спробувати? Я тут трохи погортала, — зробила вона паузу, — побачила там таке, що і зроду не чула. А воно ж українське.

— А далі що? Ну спробують наші люди щось новеньке, ну поплескають свої животи після трапези, витруть масні обличчя серветкою. І все. А ця кухня створена, щоби розбурхувати емоції. Щоби живитись енергією. Щоби світ довкола себе змінювати.

Надя мовчала. Уже розвернулася, щоби піти геть, аж раптом зупинилася.

— Летиш завтра зі мною на «сірий» ринок. Відмови не приймаються.

Макс не встиг нічого відповісти. Лише здивовано дивився услід.

***

Він так не переживав, коли тікав із Бази. Серце калатало несамовито, тіло кидало то в холод, то в жар. Макс уявляв, що от-от їх схоплять і запроторять до камери. А ні, одразу відправлять на трибунал. Та де там! На місці ж винесуть вирок та стрельнуть із плазмометів.

Уже на ринку він зміг спокійно видихнути. Час від часу долав бажання вийти за його межі та добігти до свого корпусу. Було цікаво, що ж зробили з його житлом, чи вже знищили всі речі, чи згадають його сусіди. До речі, один із них, той що кубинець, був помічений на ринку. Макс можливо б і не впізнав його одразу. Але в того на балаклаві був зображений кубинський прапор. Маленький. Та Максу вистачило й цього. Чоловік наражав себе на неабияку небезпеку. Бо «заборонені символи носити заборонено».

— Бачиш того, — прошепотів Макс до Надії, киваючи в бік свого знайомого. — Відчуваю, в нас скоро буде нова група бунтівників.

Вона уважно придивилася. А згодом схопила кілька невеличких пакетів із коробки та кинулася навздогін кубинцю.

— Ти що робиш? — Макс ошелешено дивився на неї.

Кілька людей поруч озирнулися. Уже за мить Надя повернулася. Макс підійшов ближче, аби з’ясувати ситуацію, та його супутниця не стояла без діла. Цього разу схопила сумку через плече, накидала туди з десяток різних тюбиків, кілька упаковок вергунів та знову втікла. Тепер безслідно для Макса. Як він не намагався побачити її серед натовпу, але все було марно. Жодних зайвих рухів чи розмов на підвищених нотах. Усе було так само тихо, як і зазвичай.

— Все, треба звертатися, — вона виникла нізвідки.

Втулила коробку в руки Макса, підхопила мішок і гайнула до виходу. Уже в кабіні джета чоловік порушив мовчанку.

— Це нова стратегія продажів?

— Ні. Я все роздала.

— Навіщо? А гроші? Ми ж майже нічого не заробили за сьогодні.

Надя ніяк не відреагувала. Вона вправно вела джет у сторону Супутника, водночас встигала щось друкувати на панелі зв’язку. Почувся пискливий сигнал.

— Думаю, варто обговорити все.

Макс обернувся, та зрозумів, що ця репліка була призначена зовсім не йому.

У відповідь почулося лише коротке «Добре» і зв’язок обірвався.

Їхній політ був мовчазним. Макс час від часу зиркав на дівчину, іноді навіть помічав її короткі погляди, але щоразу вона відводила очі.

Джет плавно приземлився. Надя, як завжди, швидко вилізла з кабіни та чекала внизу.

— Сподіваюся, ти маєш рацію, — промовила вона, залишивши Макса в повній розгубленості. — Йди за мною.

Вони опинилися в невеличкій залі, яка вщент була забита людьми. Але натовп розступився, як тільки побачив новоприбулих. Макс пройшов за Надією імпровізованим коридором у центр. Там на них чекав Богдан, голова бунтарів.

— До мене дійшла новина про твій задум, — промовив басовитим голосом той.

Макс озирнувся на Надію, але тої вже і слід простив.

— Меню маєш? Бо треба зробити щось унікальне, — вів далі голова.

— Звісно, — гаряче промовив Макс. Він заледве стримував усмішку. — Хоча, щоби ми не запропонували, усе зайде. Ну, ви зрозуміли.

Жоден м’яз на обличчі Богдана не ворухнувся. Макс подивився навколо. Дякувати, що де-не-де серед інших присутніх він помітив усмішки та кивання. Він дістав зі своєї торби кулінарну книгу, яка тепер майоріла різнобарвними закладками.

— Я тут продивився, що теоретично можна зробити, зважаючи, які продукти є в доступі. Якщо немає, то як трохи пофантазувати, знайдемо замінники, — пальці Макса дрижали. Він швидко гортав сторінки, часом гублячи закладки. — Можемо для початку зробити деруни та печеню з грибами. Мені ще сподобався рецепт полядвиці. Але не знаю, чи наш квас підійде для маринування.

Люди обступили Макса з усіх сторін. Хтось зазирав через його плече та голосно ковтнув. Він і сам ледве стримував слину.

— Стривай, стривай, — гукнув хтось збоку. — А що воно за «калатуша»?

— Не підходить, — зітхнув Макс. — Карасів немає.

— Як це немає? — здивувався той самий голос. — В Ярила має бути. Де той чортяка?

— Мабуть, карасів своїх годує, — обізвалися з іншої сторони.

Натовп поринув у загальний веселий гомін.

— Це все добре, — від гучного голосу Богдана люди знову розступилися. — На скільки це збільшить наші продажі?

Враз усі затихли.

— Це ж не для того робиться… — Макс переживав, що неправильно пояснив свою ідею. — Може все спочатку. Ми бунтарі, тому…

— Так-так, бунтарі, — Богдан склав руки перед собою. — А жити ми маємо за щось? Ми ж ті гроші там потім витрачаємо на інші товари. Різні залізяки, добрива, пальне…

Макс опустив голову. Ще раз погортав сторінки своєї книжечки. Дістав закладки, які ще трималися на місці.

— То все це лише заради вигоди? — тихо промовив він. — Знаєте, ви вибачайте, що забрав ваш час. Краще я піду. Завтра на кухню виходити. Треба підготуватися.

Він ринув у натовп. Цього разу ніхто не розступився. Усі ніби заклякли від неочікуваного розвитку подій. Уже біля виходу Макс побачив Надю. Та зробила крок назустріч, але він не хотів нічого чути. Тому швидко пробіг повз та зник у коридорах станції.

***

Ніхто про той випадок і не згадував. Можливо, розуміли його, але боялися сказати свою думку. Можливо, просто не хотіли зайвий раз сперечатися.

На кухні Макс готував звичні всім страви. Свої записи з можливими нововведеннями він видалив. Тому просто плив за течією: нарізав, пасерував, смажив, наповнював тюбики та коробки. Після зміни повертався додому та одразу лягав спати. На «сірий» ринок більше не повертався. Так пройшли тижні.

Однієї ночі йому наснилося, що він на Базі, спить у своїй кімнаті. Раптом хтось почав ломитися у двері. Він знав, що це контролери. Та не міг поворухнутися. Лише смикався у всі боки в надії, що зможе впасти та закотитися під ліжко.

— Та прокинься ж ти!

Макс різко розплющив очі та побачив зблизька обличчя Наді.

— Що тобі наснилося?

— Ти чого тут? — підхопився він, але зрозумів, що був без футболки, та знову натягнув на себе ковдру. — І взагалі, відстань від мене. Мені вже скоро йти працювати.

— А ще скоро «сірий» ринок запрацює. Маємо поспішати.

— Я за то не відповідальний, — пробурчав Макс. — Моє діло готувати.

— А я про що, — розвела руками Надя. — Якраз твій талант і потрібен. Чого вирячився? Будемо бунтувати. Ти ж цього хотів?

Макс протер очі. Озирнувся, чи, бува, ще хто не зайшов у гості до його кімнати.

— Тут тільки я. Давай, накидуй своє лахміття. Підемо готуватися на кухню. І готувати. Чекаю.

Вона випрямилася, а потім зі словами «Давай швидше» розвернулася до Макса спиною.

Той і сам не розумів, що відбувалося. Але повівся на слова, схопив свої речі з тумби та швидко зібрався.

— Книжечку береш?

— Я ті рецепти вже напам’ять знаю.

Вони рушили довгими коридорами в сторону кухні. Коли були вже біля входу, Надя дала знак мовчати, озирнулася та відчинила двері. Заштовхнула Макса всередину і сковзнула за ним.

— Роби, що найшвидше. Будемо сьогодні роздавати. Плюс, я підготувала сюрприз.

І з цими словами Надя зникла. Макс з острахом озирнувся. Потім невпевнено зробив кілька кроків до виходу. Йому здалося, що з коридору долинули чиїсь кроки, тож він завмер. Але усюди панувала тиша. Макс полегшено видихнув.

Раптом двері знову розчахнулися.

— Що там? У процесі? — це була знову Надя.

— Майже, — Макс кинувся до стелажів, щоби набрати провіанту.

— Перевірила, чи ніхто не чіпав мій джет. Піду готуватися до вильоту. Часу небагато. Чекаю тебе в першому ангарі. Не зволікай, — і знову зникла.

Макс заходився готувати деруни. У голові зринали уривки інших рецептів, які можна було зробити швидше. Але вся інформація уявляла собою суцільну плутаницю. І лише рецепт дерунів чітко був перед його очима.

Він поспішав, але намагався робити все якісно. Поки смажилися порції, Макс замішував різні соуси. Кілька хвилин — і вже вкладав усе в пакування. Не знайшовши поруч потрібної великої коробки, він покидав усе в плетену корзину, накрив рушником і чимдуж побіг до ангару.

— Я вже думала, ти пішов назад у ліжко, — промовила Надія.

Макс натомість запитав:

— Чому ти це робиш?

— Бо ти мав рацію. Це ж було в нас у крові. Десь глибоко в середині я це розуміла. А ти зміг про це сказати. Знаєш, мені здається, що кожному чогось не вистачає. Мені — сміливості в чомусь зізнатися, тобі — хоробрості піти проти всіх. А нашим людям, — вона усміхнулася, — трохи бунтарства. Але забагато балачок. Вилітаємо!

Людей на ринку було багато. Надя й Макс одразу домовилися сьогодні нічого не продавати.

— Як думаєш, вони вже зачинили той вихід, що був у моєму корпусі? — Макс закидував кілька упаковок із дерунами до невеликої сумки через плече.

— Думаю, тепер твій сусід-кубинець ним опікується. Впевнений, що хочеш туди?

Макс лише ствердно кивнув.

— Тоді візьми ще це, — вона ткнула в руку пачку папірців. Це були копії сторінок його книжки рецептів. — Будемо викликати рефлекси.

Макс, відганяючи будь-які погані думки, побіг у сторону житлового корпусу. Пам’ятаючи нещодавню історію, він постійно озирався, чи хто не йшов його слідами.

Двері відчинилися беззвучно. За ними справді хтось доглядав. Макс рушив вздовж коридору, залишаючи під дверима приготовані страви та рецепти. Розумів, що рано чи пізно про це дізнаються контролери, тож діяв якнайшвидше.

Коли повернувся до ринку, то Надя вже нервово тупцяла біля виходу.

— Сподіваюся, що не тицьнула деруни якомусь контролеру під прикриттям.

— Знаєш, вони теж люди. Може й до них достукаємося.

— Та вони душу свою продали, аби потрапити до цього підрозділу.

— Але ж приторговують на ринку. То може ще не все людське втрачено, — засміявся Макс.

***

Вони повторили такі вильоти ще тричі. Щоразу Макс намагався добігти далі й далі коридорами житлового корпусу. Надя сказала, що їх уже шукали на ринку. Не контролери. Звичайні люди, які приходили туди спеціально за їжею від українських бунтарів.

Готуючися вчергове до нової вилазки, Макс наповнював тюбики капусняком. Поруч уже стояли запаковані вареники з вишнею. Раптом заволала сирена. Він впустив тюбик, почав щось поспіхом хапати та в результаті перевернув каструлю.

До кухні забігли люди. На чолі був Богдан.

— Що ти наробив? — заволав він.

Двері розчахнулися й перед усіма постала задихана Надя.

— Там… — вказувала вона кудись у бік ангарів.

— Знаю, — роздратовано прогарчав голова. Потім подивився на Макса. — Є хоча б із десяток порцій?

— Звісно, — промовив той, але досі не розумів, що відбувалося.

— Пакуйте й рушайте, — мовив Богдан. — Ми тут впораємося. Зустрінемося на Базі. Ех! Буде гаряче. Хлопці, збираємо інших.

І вони вибігли з кухні. Надя вже була біля Макса й пакувала кошики.

— Ще як гаряче, — промовила вона.

Вони з Максом застрибнули в джет, де він врешті запитав, що ж сталося.

— Візитери з Бази. Нічого. Чи не вперше, — усміхнулася в кінці вона.

Цього разу джет рушив іншим маршрутом. Але навіть це не зробило їх непоміченими. Кілька сірих джетів із плазмометами відділилися від основної колони та рушили за Максом із Надією. Останні пришвидшилися. Макс уже не хапався за крісло, а лише нервово поглядав через скло.

— Сподіваюся, у нас теж є такі пулялки?

Надя лише піджала губи.

— Немає. Будемо варениками відстрілюватися. Там вишні хоча б із кісточками?

— Ти ще можеш шуткувати в такий момент?

— Не бійся. Наші хлопці прикриють. Ти в них теж бунтарів розбурхав. Та ми вже майже на місці.

Макс дивився поперед себе на Базу, яка зринула у вікні. Він точно бачив, що там також неспокійно. З кількох корпусів йшов дим.

***

— І що потім? — промовив малий хлопчина, жуючи свою порцію.

— Як бачиш, — його батько схопив останнього вареника з миски, і граючися ним, ніби літаком, провів над столом та врешті відкусив, — усе доставили. Революція пройшла успішно. А ми завтра полетимо до бабці збирати вишні. Для наступної партії.

Хлопчик дзвінко засміявся. Чоловік підвівся, узяв пусту миску. Малий, задоволено облизуючи солодкі пальці, подивився у вікно. На горизонті щось зблиснуло. За мить він зміг розрізнити обриси вантажного джета, що перевозив продукти між станціями.