Заголовок
Хвороба змила людей, як ті штормові хвилі змивають пісок зі скель.
Завмерли сталеві тіла заводів і нутрощі шахт. Здичавіли, розбіглися робочі онагри. А машини палали, разом із тілами своїх людей, на величезних багаттях, що давали полум’я до неба.
Протягом останніх тижнів димом пішли над містом усі, кого любив Бор: батьки, сестри та наречена. І він не міг зупинитись думати про це.
Бор сидів біля каламутного високого вікна заводської майстерні та просто тихо плакав. Так проходили його дні.
Люди в озерному граді по-різному пережили кінець епідемії: хтось допомагав, інші грабували, а треті несміливо ховалися серед тіней.
Іноді містяни об’єднувались та разом спалювали небезпечні тіла та речі померлих. А потім завжди поверталися до свої маленьких темних світів. Час від часу, здавалось, ніби кожен такий людський світ не має відношення до інших. Чомусь така думка подобалась Бору та його сонцеоким друзям.
Але якось, одного ранку, дві людські фігурки, висока та низька, зруйнували зручну ілюзію.
Гості постукали у заводські ворота.
Сонцеокі відразу прийняли нову реальність.
Протягом багатьох днів ці дивні люди майже не розмовляли між собою, але зараз вони легко зрозуміли один одного, зібралися, спустилися, вийшли до воріт, ніби чекали тих гостей.
– Нехай боги заберуть ваше горе! – промовила Модрина, найстарша сонцеока.
– Які боги? – недобрим голосом промовив маленький чоловік. – Твої? Здається, твої боги не мають влади над нашим горем.
– Мир тобі, незнайомець, – літня жінка сказала так, ніби попередні невдалі слова не мали жодного значення.
Але зараз вона знову помилилась.
– Не «тобі», а «вам», – різко виправив її низькорослий співрозмовник.
Вона кивнула та й обережно подивилась на його супутника, який стояв ніби поза розмовою. Вона знала ту людину, але не розуміла його роль.
– Кажу не про нього, а про нас, – низький чоловічок угадав її думки.
– Я повинна вибачитись, але зараз я чую такі речі… вони… ніби… людські… зрозумілі… але неясні… незнайомі… Отже… Хто ви?
– Годи, – відповів незнайомець.
Цей чоловічок носив лахміття, в якому змішалися дикунські речі та залишки одягу зі старих шаф. Але він не був схожий на лісового дикінга, як і не був схожий на містянина. А його мова була підозріло чистою наче ненадійні прозорі води дальніх озер.
– Ми зраділи би, якщо би зрозуміли, чим можемо Вам допомогти, – Модрина була дуже обережною.
– В нас є замовлення – нам потрібен бог, красивий, механічний…
– Вибачайте нас! Ми не робимо богів, і не продаємо.
– Бог уже готовий, – впевнено сказав «год». – Наше замовлення – на доставку.
– Але… – Модрина вказала на свій щільний комбінезон. – Ми прості знавці пару та коліс, машин та…
– Ви – огидні маги, – різко відповів «год».
– Так, ми – чародії, – Модрина розгубилась, але спробувала сказати це впевнено.
– Ми вбиваємо «чародіїв»… – роздратовано сказав низькорослий.
– Павек теж чародій… – втрутився чорнобровий чорноволосий Струм та вказав на того, хто прийшов разом із «годом». – Він теж сонцеокий, хоч і не техномант.
– Був колись… Я так гадаю… – зарозумілим тоном промовив год. – Неважливо! Він разом із нами… Поруч… Просто, найвірніший пес нашого Граха…
– Ви – нова влада? – несподівано спитав Бор.
– Ми – ваша доля… – загадково, з недоброю посмішкою, сказав низькорослий.
– Ми виконаємо замовлення в найкращому вигляді.
Модрина, здивована, розлючена, ледве тримала свою злість на повідку. Бор не мав права говорити ані за всіх, ані навіть за себе. Але сказати розбійнику «ні» вона теж не могла – це було б самогубством. Звісно, він загинув би від її чар, але вона знала, що у місто прийшли сотні таких низькорослих чужаків, вона їх бачила.
– Але ти не спитав про оплату… – несподівано, після паузи, з посмішкою помітив «год».
– Так… – якось жалюгідно сказав Бор.
– Ви отримаєте те, що заслуговуєте… – загадково відповідав «год». – Золота – трохи… життя – ось те, що вам потрібно… І відношення… Гарне відношення… Принаймні без нашої злості… – він розсміявся та й змінив тему. – Час має значення. Збирайте караван – я поїду з вами. Шлях – моя турбота.
– Збир-р-рати кар-раван! – гучно ричав кремезний Струм.
Бор забарився, повернувся до своїх сумних думок. І пропустив момент.
Біль.
І дивне сіре світло, схоже на мільйон палких крапок, кожна з яких була вістрям сталевої голки.
Бор упав на коліна. Він нічого не бачив і не міг дихати.
«Ще один такий вчинок – і тобі буде дуже погано» – розум Модри прорвався до його думок.
Вона хотіла ще щось сказати, але зупинила себе та й вийшла з його голови.
А її жертва вже втратила свідомість.
Його розум занурився у вир снів.
Бор бачив прикрашені посмішками обличчя батьків і чув сміх молодших сестер. Він бачив і Вільху, свою наречену, її миле обличчя, карі очі, хотів доторкнутися до її каштанового хвосту, поцілувати губи, розказати свіжий жарт.
Йому так хотілося поговорити з близькими.
Однак він знав, що сни – лише набір кольорових думок, у які, час від часу, могли вторгатися інші чародії, демони та й найсильніші тіні померлих. А його рідні не мали такої влади, коли були живі – тому й не мали шансу нагадати про себе і зараз. Отож, за їхніми образами могли ховатися незрозумілі мотиви могутніх чужих, чи просто потоки власного суму.
Коли Бор прийшов до тями, навколо вже було порожньо, і весь гул ішов з боку південних воріт.
Хлопець просто піднявся, наче з ліжка, і пішов туди.
Він пролежав у дворі настільки довго, що вони встигли випустити машини з ангарів та зібрали караван.
Він мав змогу не поїхати, мав сховатись.
Модрина напала на нього, щоб показати свою владу. А інші сонцеокі, котрих він вважав «друзями», просто залишили його на холодному камінні плит. Вони залишили його так, ніби він цього заслужив – лежати наче неважлива ворожа річ. І зараз вони робили вигляд, ніби його не існує.
Чотири тягачі.
У кожного – вісімнадцять сталевих коліс.
За кожним – шістнадцять сталевих возів.
Бор ледве міг уявити, що це за бог, перевезти якого мали би стільки машин.
Рраааггх.
Еггерххх.
Почали свій хід механізми воріт.
Містяни не любили це місце, і боялися гігантських машин, що були здатні їздити без живих людей. Для них це завжди ставало неприємним дивом.
Але для Бора то було лише частиною життя. І не було тут ніяких секретів.
Розум кожної парової машини та й кожного сонцеокого були пов’язані наче мати і дитя, наче старі друзі.
Хлопець мовчки дивився як перша колонна вийшла.
Зараз, як і зазвичай, сонцеокі їхали в останній машині. Вони казали: «перший тягач – то п’ята, а мозку не місце у ногах». Тому Бор мав мало шансів застрибнути на караван непомітно.
Він просто дочекався доки машина, «голова», розминеться з ним – Бор підскочив сходами нагору – до просторого салону.
Тут були всі, окрім сивого немолодого Жура – той поїхав разом із годом у передній машині, у «п’яти».
А інші сонцеокі робили все, що потрібно – те, що вміли.
Четверо зайняли місця на довгому м’якому дивані: Сакура, Нерпа, Скелькіт і Струм.
Вони сиділи так, наче зібралися спати у дорозі, але насправді кожен керував своїм тягачем.
Модрина, протягом життя, зібрала достатній багаж досвіду та умінь, аби керувати цілим караваном. Однак вона мала багато причин не робити цього.
– Дивиться на тебе… – сказала Смерека, наймолодша сонцеока.
Модрина лише роздратовано посміхнулась.
– І на тебе дивлюся… – Бор звернувся до Смереки. – Тебе це дивує?
– «Дивитися» – усе, що він може, – заявила найстарша.
– Ти вдарила! Напала на мене! – із ненавистю промовив він. – Мене ніхто ніколи не бив!
– Тебе в житті, чекає багато відкриттів… – розсміялася Модрина. – Однак ти не помреш своєю смертю.
– А ти?
– Ми твої друзі, – чомусь сказала Смерека.
– І що? – стиснувши зуби, проскрипів Бор. – Особливо принизливо отримати удар від тих, що називають себе «друзями».
– Тихіше… тихіше… нас замало… – втрутився, у своїй дивній манері, Легіт Леврід.
– Нас завжди було мало, – чомусь посміхнулася Модрина.
– А я про всіх людей кажу… – додав Легіт.
Бор із сумом дивився на хворе розорене місто. А картина за вікном тремтіла, виривалась. Міцне скло, зажате в сталевих межах, гуркотіло так, наче було жертвою тієї машини, наче хотіло на волю, але й не знало куди – навколо лежав світ горя, мерців та покинутих речей.
Караван ішов по дну річки, висушеної п’ятсот років тому – тільки такий шлях міг витримати каравани важких паротягачів.
Та ріка, її тінь, проривалася крізь плоть міста наче ненажерливий маленький хижак, на якого упав великий м’ясистий невдаха.
І Бор бачив нутрощі міста.
Вишукані дахи палаців.
Якісь незрозумілі вежі.
Склади.
Будинки.
Знову будинки.
Знову склади.
Дерева.
Парки.
Та пусті поля. Нарешті, поля. Ті, що жадали насіння. Але люди померли, майже всі, і поля не дочекались та й вкрилися бідним різнотрав’ям, і поринули у глибини поганого сону.
Навколо півмертвих селищ тінь людської уваги упали лише на виноградники – знавці, майже мародери, знали, що навіть у сонно-мертвому світі завжди знайдеться місце для гарного вина.
А за виноградниками лежали фруктові сади та залишки гаїв минулого.
Там століттям стояли щільна стіна дерев башнеців, схожа на справжній палісад. А за нею – землі дивні, дикі та незнанні.
Лише одна дорога тягнулася на південь – Жовтий Шлях.
Жовта глина. Жовті рослини.
І машини із жовтим золотом – кров держави, що текла з півдня.
Але машин зараз не було – ані з золотом, ані будь-яких інших.
І тільки караван сонцеоких проривався, несучі грім, пил і дивних людей, що й не були людьми в очах інших.
Караван ішов швидко. І землі навколо швидко міняли свої обличчя, ніби то були маски, а не пейзажі.
Скелі. Пагорби. Гори.
Все неживе з кожною милею виглядало все більшим. А все живе рідшало та дрібніло.
Здавалось, за черговим лабіринтом скель опиниться справжня пустеля, королівство не-життя.
Але все гарне в житті з’являється різко, як і погане.
І сумні сухі пейзажі несподівано поступались місцем картині рік, лісів та озер, що струменіла на схилах непрохідних Столових гір. А в центрі картини сяяло місто, чиї мости були розібрані, а ворота зачинені наче назавжди.
– А – до – ра… – промовила Смерека. – А ми забули камеру…
– Не треба взагалі витрачати дорогоцінну плівку на такі речі… Ти ж сонцеока… дивись… запам’ятовуй… – роздратовано промовила Модрина.
Почувши це, Легіт тихо розсміявся.
А Бор зробив вигляд, що не чує їхні розмови. І, думаючи про минуле, він дивився на місто Гордубу, яке сонцеокі називали древнім словом «Адора».
Гордуба була початком та кінцем Жовтого Шляху. А торговці, мандрівники та товари, що йшли на схід, різко повертали тут на дорогу Білгравія.
Чпіньк.
Щось дуже дзвінко луснуло.
Грвіньк.
Схожі звуки.
В якусь мить Бор подумав, що машина незграбно втратила деталь.
Чвіньк.
– Це постріли! – майже закричав Легіт. – І нічого не зробити…
– Ось вони, ось, на вежі! – Смерека відразу побачила ворогів.
Вони стояли на «вежі», нещодавно зібраній, посеред дороги, зі старих зайвих брил.
– Чародії! Стерві нечестиві! – кричали ворожі стрільці.
– Через вас хвороба! Мерзота!
– Знаємо! Ви чуму створили!
Бор відступив на кілька кроків у бік і дивився крізь щілину між листами обшивки.
Вони були дуже близько – він міг бачити їхні недобрі втомлені обличчя, вкрите пилом волосся та довгі кожані куртки, з-під яких на нього дивилися гарні кольчуги. Проте вони стріляли не з нормальних рушниць, а з якихось старих іржавих аркебузів, і лише декілька куль улучили у машину.
Гордубські стрільці розуміли, що таким величезним караваном можуть керувати виключно сонцеокі.
І також вони знали, що чародії мандрують в останньому тягачі.
Чародіям просто пощастило, що гордубці не перегородили долину, по якій тягнулася на схід дорога Білгравія.
– Покидьки! – гарчала перелякана Смерека.
– Хіба вони не праві? – втрутилась Нерпа, що уміла керувати, слухати та розмовляти водночас.
Бор знав, що вона мала на увазі. Три місяці тому, коли почалась епідемія чуми, сонцеокі казали, що хворобу створили «анхоносці» – чародії, які століттями гралися зі смертю та життям. Для них чума була експериментом і, водночас, шляхом до захоплення цілої держави.
«Анхоносці» – це слово звучало в голові Бора наче дзвін двох клинків, які зіткнулася у пориві злого вдару.
Якісь інші чародії, зовсім інші люди, інакше бачення світу. Й тільки зараз Бор зрозумів, що не знає нічого про тих «анхоносців» – просто «вороги».
– А-а-ах… – застогнала Смерека.
Жур надіслав усім сигнал – неприємний імпульс, який різав думки – це відволікло сонцеоких від усього зайвого.
А потом караван та повітря над ним затріщали від гулу – механічний гудок пролунав ніби передвісник горя.
Сталеве тіло каравану, що розтяглося майже на милю, повільно втрачало швидкість – воно якийсь час ішло вперед, а потім зупинилось наче розгублений звір.
Бор трохи здивувався, побачивши Жура біла вікна. Досвідчений чародій прилетів сюди, до «мозку» каравану, на старій швабрі, котрою звичайні заводські люди завжди мили вагони.
– Навіщо це? – спитала Модрина.
– Ми… Тобто ви… втратили гармонію керування.
– Це ти винна, – без роздумів сказала Модрина, дивлячись на Нерпу.
– Ні, – відрізала дівчина.
– Вона свою роботу роблю вірно, – підтвердив Струм.
– Це я не зміг керувати двома водночас, – зізнався Скелькіт. – Сакура заснула…
Вона завжди керувала із закритими очима та завжди мала шанс непомітно заснути.
– Тобто? – спитав Легіт і підійшов до дівчини, а потім обережно торкнувся її шиї. – Її поранили.
У салоні стояв напівморок, а тьмаве електричне світло скоріш заважало.
Легіт, хоч і був майже ровесником Модрини, залишався справжнім силачом.
Він схопив широку ширму і кинув її на темні купини, та потім обережно виніс дівчину й поклав туди.
Легіт розстебнув металеві застібки комбінезону та ледь не розридався, побачивши потік крові, що створила собі ціле озеро на непромокальній тканині комбінезону.
– Ти мене чуєш? – спитав він та розірвав її лляну сорочку, перетворену кров’ю на лахміття.
– Я… ні… так… Легіт… – шепотіла вона.
Сакура подивилась на нього, а потом чомусь на Бора.
Її очі мали рідкісний колір, дійсно схожий на ніжні листочки сакури.
І зараз її доля була схожа на сакуру, що радує людей скороминущим розквітом життя.
А клята аркебузна куля пробила ключицю та розірвала артерію.
Легіт намагався зупинити кров, однак лише перетворив рану на хаотичний фонтан. І важкі червоні краплі падали на суху плоть кущів.
– Ви повинні поспішати. Нам дуже потрібен бог, – сказав год.
Цей маленький чужинець тільки зараз дістався сюди – з іншого кінця каравану.
– Наша вмир-рає… – відповів Струм.
– Оживіть її, – наказав год.
– Як? – відповів Легіт, і незграбна нервова посмішка відкрила його сумні думки.
– Нічого не можете. Хіба ви чародії?
– Хіба ми лікарі? Не чародії?
– Звичайні люди у місті, кажуть, ніби «сонцеокі можуть все»…
– Ми – «техноманти»… молодша гілка… – пояснила Модрина.
І, дійсно, вона казала правду. Слово «сонцеокі» було лише знаком прихильності до ідей відкритості, лояльності, жаги знань. І, коли прийшла хвороба, всі інші сонцеокі пішли втілювати плани проти анхоносців. Усі, окрім «техномантів», які не вміли майже нічого. Нічого, окрім сумнівної влади на механізмами та машинами. Й, мабуть, саме це їх урятувало, бо більшість сонцеоких зникли – загинули чи втекли, хоч і якось перемогли своїх ворогів, зупинили анхоносців.
– Закопайте її, – сказав год.
– Ми не закопуємо тіла людей, наче це – запаси на зиму, – твердо відповіла Модрина. – Ми просто залишимо її тут.
– Отже ти її закопаєш, – наказав низькорослий чужинець.
– Ми тебе поважаємо, але повинен поважати нас, – чародійка заглянула йому прямо в очі.
Год розгорнувся та пішов кудись подалі від каравану.
– Ти повинен нас цінувати! – гучно промовила Модрина. – Розуміти, що кожна наша смерть втрата для твоїх людей, якщо вони хочуть отримати від нас якусь користь.
Год лічив кроки: п’ять, десять, п’ятнадцять.
Двадцять кроків.
Він спритно дістав довгий пояс і ще щось.
Бор машинально наблизився до нього, намагаючись зрозуміти, що він робить.
Праща.
То була праща – дикунська іграшка для підступних убивств і полювання.
І каміння полетіло у бік сонцеоких.
Чпур.
Неприємний звук смерті чи каліцтва.
Рудий товстий Скелькіт, найдобріший техномант, незламний жартівник, знавець їжі та рецептів, отримав удар у скроню і упав.
– Не така вже і втрата, – з усмішкою сказав низькорослий злодій. – Наступний помре в муках, – год подивився на Бора та хотів додати. – Можливо…
Він не встиг – потік пару зашморгом охопив його горло.
Год навіть не міг застогнати.
А друга петля стиснула руки, аби агонія злодія не дала йому шансу на останній удар.
– Ось і все, – сказав Струм та відпустив безумний потік енергії.
– Добре це ти зробив… – промовила Смерека.
– Замовлення скасовується, – вирішив Струм. – Не буде у них бога.
– І що далі? – спитав Легіт.
– Знайдемо нову базу… чи збудуємо… – Струм задумався і додав. – І буде у нас нове життя…
– Чому? – спитала Модрина.
– Бо я так вирішив, – твердо сказав Струм. – Бо він це зробив, убив, а я йому заплатив. І не буде нам життя, де сидять ці «годи».
– Мої правнуки, обидва, залишились у місті. Їх уб’ють… якщо зрозуміють, шо ми втекли…
– І моя сестра… – сказала Нерпа.
– І мої нащадки! – приєднався до них Легіт.
– Ми виконаємо замовлення і доставимо до них бога, – сказала Модрина, але додала. – Хочеш – можеш залишити нас – не буду тебе тримати…
– Вибач, Струм, я на твоєму боці, але… – втрутився Бор і звернувся до Модрини. – Коли я сказав те, що хотів, ти мене ударила… а до нього ти звертаєшся ввічливо і обережно…
– Що? – зі зневагою посміхнулась вона.
– Вона знає, що я за таке уб’ю, – пояснив Струм. – Це вона розуміє.
– Модрина, як і, виросла не фермі – вона не полюбляє м’яких людей, – звертаючись до Бора, несподівано сказала Смерека. – Вона просто твою слабкість тобі не пробачила… Ти завжди такий… Ти вітаєш інших, не знаючи, чи привітають тебе. Дякуєш, коли міг би промовчати. А, замість того, щоби щось узяти, говориш «будь ласка».
Бор і так це розумів.
– Досить, – тихо й, водночас, дуже владно промовив Легіт. – Ми поїдемо шукати того бога. Струм заспокоїться. А Модрина не буде чіплятися до Бора.
– Дуже файно ми все вирішили… – нарешті сказав Жур. – Отже, поки я з ним їхав, кожне речення так будував так, щоби він помилився і думки свої відкрив… Отже, я вилучив місце з його спогадів та дещо замалював, – сонцеокий показав звичайну типографську мапу, на котрій він червоними чорнилами зробив кілька важливих поміток.
І всі сварки швидко забулись. Як і забулися Сакура та Скелькіт, ніби вони були зайвими й вийшли з кімнати життя.
А у потоках розмов живих чародіїв народився красивий логічний план.
Далекі подорожі сонцеоких техномантів були б неможливі без «Піддоріжжя» – стрибків, схожих на палець, що наскрізь протикає книжкові аркуші, аби грубо знайти потрібно сторінку.
Але такі стрибкі були можливі лише там, де папір реальності був тендітним та найтоншим.
Легіт запропонував зробити стрибок на сотні миль на схід. І це потребувало багато сил. І чародії, все одно, повинні були перетнути потужну ріку Урсс – навіть пороми до-чумних часів ледве могли допомогти такому великому каравану. А зараз таке було б неможливим.
Отже, Модрина повинна була керувати чотирма тягачами водночас, а інші шість сонцеоких об’єднали свої розуми та сили, аби панувати над кожним рухом «стрибка» крізь «Піддоріжжя».
Пил.
Жар.
Біль.
І нелюдські відчуття чужих просторів, прихованих під простими дорогами.
Вони віддали забагато.
Один за одним, сонцеокі втратили тяму та й загубились у дивних снах, де усе було невірним та несправжнім.
А, коли вони прокинулись, повернулись, на сході починався новий розсвіт – народження незайманого дня.
– Акуратно пройшли, – сказала Модрина, зламавши незграбну тишу.
– Явір? Я у цьому місті, здається, ніколи не був, – задумався Легіт.
– Як так? – спитала Нерпа.
– Не було приводу, – знизав плечима її співрозмовник.
– А де Смерека? – спитав Бор.
– Вона була тут, коли я прокинулась… і вона уже не спала… – помітила Нерпа.
– Втекла! – із посмішкою сказала Модрина.
– Може пішла подивитись на місто? – припустив Легіт.
Але такі слова звучали як жарт.
Піддоріжжя винесло чародійський караван на головну вулицю цього міста. Явір, навіть так, крізь призму першого погляду, виглядав повністю розореним та мертвим. Тіла жертв епідемії лежали прямо вздовж улиць, і ніхто їх не спалив. А двері дорогих крамниць були акуратно зачинені – за вітринами стояли та дивились на караван коштовні товари.
– Сподіваюсь, ніхто не збирається її чекати… – почала Модрина, маючи на увазі зниклу Смереку. – Я сама закінчу дорогу. Відпочивайте!
І ніхто не був проти.
А бог їх чекав. І до нього залишалось триста миль – караван вирушив далі.
Вулиці тут укривали гравієм, а не цеглою, тому караван майже нічого не зламав – просто їхав – проривався уперед.
Головна вулиця міста Явір була продовженням дороги Білгравія та й тягнулася далі на схід, крізь безлюдні землі, мозаїку кратерів, лісів, прерій, пусток і пустель.
Година за годиною. Час лився наче пар із машин.
Ніхто не знав, яким буде фінал того замовлення.
Можливо лише Легіт щось відчував – іноді він бачив майбутнє. Але зараз літній чародій чомусь розмовляв про минуле – розказував усе дивне, що зібрав у пам’яті протягом свого довгого життя.
Легіта зупинив лише час – той момент, якого вони всі чекали, настав раптово.
В якусь мить караван пішов угору.
Минули лічені хвилини – «мозок» каравану вийшов на простір плоского плато, яке височіло над жовто-червоним степом.
Модрина зупинила караван, і чародії вийшли з вагону, невпевнено, обережно, один з одним.
Перед їхніми очима розкинулось кладовисько машин. Принаймні так, на перший погляд, виглядало це місце.
Однак, усе ж таки, то був, скоріш, недобудований завод під відкритим небом. Численні механізми лежали, просто, на сухій кам’яній плоті плато.
– Тут не буває дощів!
То був голос незнайомця, незлий, гучний, без чужих акцентів.
– Тому що мені так треба, – додав він, та наблизився до них ще ближче.
Він кульгав, а важкий ковальський молот, котрий він тягнув за собою, робив його рухи ще більш незграбними та важкими.
– Ти – бог? – прямо спитала Модрина.
– А-ха-аа… ні-і-і! – він жестом указав навколо та сказав. – Це – бог, – задумався чоловік із молотом. – Я радий, що комусь він справді потрібен!
– Не дуже схоже.
– На що?
– На бога…
– Скільки тобі років?
– Сто сорок шість.
– Скільки богів ти бачила за своє життя?
– Жодного!
– Ваші боги мертві – вони мовчать і не хочуть їсти, – заявив незнайомець.
– А твій хоче їсти?
– Захоче… Коли зрозуміє, що живий…
Сонцеокі зацікавлено дивились на скупчення механізмів, котрі він називав «богом».
Тут була своя система: акуратні ряди, чергування деталей, знаки та помітки.
А навколо, ближче до краю плато, ланцюгом, стояли численні печі, на кшталт тих, якими фермери з віддалених погостів відливають собі сталь. Дивлячись на таке, Модрина відразу згадала своє дитинство, та чоловіка своєї тітки та й мерзотність життя поруч із ним, та й весь той сором.
– Чарівна? – несподівано спитав Легіт і вказав на молот боготворця.
– Ну-у-у… Важка!
– Але ж ти – чародій… – обережно припустила Нерпа, а він їй нічого не відповів.
– Нехай ера відкритого ока почнеться! – дуже урочисто промовив Легіт.
– Ну, нехай! – знизав плечима його співрозмовник.
– Невірна відповідь…
– А що я повинен тобі сказати?
– Тобто ти не сонцеокий? – спитала Нерпа.
– Якщо я скажу «так», ви будете задоволені? – роздратовано відмахнувся чоловік із молотом.
– Він – «творець»! Ворог! Хіба не зрозуміло? – промовила Модрина, також дуже урочисто, із відчуттям переваги
«Творці» – так сонцеокі називали чародіїв, що не мали ані меж, ані законів. Поруч із «творцями» завжди були свавілля та жорстокість.
Але це не було їхнім кредом, бо вони просто не знали «хто вони», та й ким вони «хочуть бути».
– Мені звати Сусі Сотсірх, – представився чародій з молотом.
– Схоже на мову тих рогатих мерзотників, що живуть серед старих руїн, – помітив Струм.
– Кераемер? Ні, я не один з них… Але, так, вони мені дали ім’я, коли в мене не було свого. Сусі Сотсірх – «слуга машин»… Якщо я – «творець», то нехай буде так… Якщо ні – вам обирати, ким мене вважати.
Його очі мали колір чистого неба, темне волосся ввібрало в себе пил тисяч днів, а легкий просторий одяг підкреслював худорлявість жилистого тіла.
– Нам сказали, що ти повинен віддати нам бога, – сказав Струм.
– Повинен? Тобі? Чи тобі? Що ти з ним будеш робити? А вона? – він відступив від них кілька кроків та зробив молотом розчерк на кам’яній крихті, ніби залишив знак для себе. – Я обіцяв його віддати людям, що не мають імен і зовуть себе «годами».
– Але вони ненавидять чародіїв? – помітив Легіт.
– Люди часто ненавидять, і не тільки чародіїв… Ви мене теж ненавидите…
– Ми прийшли від імені цих «годів», – сказала Модрина. – Ти віддаси нам бога?
– А як ви його завантажите? Руками? Чи це буду робити я?
– Ми – сонцеокі. Нам підвладні чудеса! – гордо промовила Модрина.
Найстарша чародійка відкрила саквояж та дістала рукавиці, зроблені з білого металу, схожого на поліровані кістки, а потім віддала їх Легіту.
– З такою річчю можна силою розуму і чар переносити цілі будинки, – сказав чародій та обережно одягнув їх.
– Але ти не дуже розумний? Чи занадто розумний? Як так? – холодним жорстким тоном відповів Сусі. – Чому ти вважаєш, що я віддам тобі бога? Чи може віддати його твоїм друзям?
Не маючи аргументів, вони мовчали.
– Якщо я не віддам вам бога, то годи вас уб’ють… чи ваших близьких…
– І тебе уб’ють, – відповіла Нерпа.
– Це вже важче… Не так легко для них…
– Але ми тут. І ти один. А нас – шестеро, – Легіт сказав це без грубої погрози. – Ми маємо змогу забрати твого бога… Майже без бою…
– Однак він пообіцяв: почне жити, коли я скажу «так». І ще…
– Я би не вірив богам на слово, – відрізав Легіт.
– А я вірю тому, що бачу… Спробуйте мене убити, а потім спробуйте дати відсіч тим анхоносцям, які йдуть за вами слідом.
– Йдуть? Е-хе-х! Може пішки? – розсміялась Нерпа. – Ми їхали сюди десять годин.
– Дещо на кшталт Піддоріжжя… – прокоментував Легіт. – Анхоносці так ідуть – швидко, дуже швидко…
– Явір – їхня база, – відразу пояснив Сусі. – Явір то є парагон плодів чуми. У місті не залишилось людей: ті хто не помер – утекли, – він посміхнувся і різко додав. – Анхоносці узяли ваш слід і знайдуть це місце. Однак, можливо, це – добре, тому що вони, можливо, заслуговують цього бога… якщо він їм потрібен…
– Ти почав здалека – говори прямо, – сказала Модрина.
– Ви візьмете мене із собою… Так, це нескладно… І зробите мене своїм головою.
– Ти бажаєш не те, чого заслуговуєш, – відповіла Модрина.
– Однак це – мій бог! Я його створив. І я знаю важелі, аби керувати цими безіменними людьми, «годами».
– Твоя ставка: усе або нічого? Не ризикуй так, – сказав Струм.
– Ви також ризикуєте… Бо я знаю, ви чомусь вважаєте себе «сонцеокими», хоча справжні сонцеокі ніколи вас «сонцеокими» не вважали. Хоч і це неважливо. А важливо те, що анхоносці – розгромлені, але не знищені. Тому дуже злі, а їх злість – це ваші смерті у муках.
– Ми згодні, – сказав Легіт, і ніхто йому не перечив.
– І ще! – продовжив Сусі. – Ви візьмете собі ім’я… назву… «Діти Сусі»… І ніколи мене не забудете, незалежно від того, як я помру, – він не прохав, а казав про те, чого від них чекав.
Легіт мовчки кивнув і пішов класти бога на вагони. Він робив це так спритно, наче малював тіні на розмальованій стіні. Частини бога, його деталі, механізми, один за одним, вкладалися на важкі сталеві вагони-вози.
Сонцеокі розгубились. Останні кілька днів ще більше змінили їхні життя, і вони мовчки слідкували за тим, як невидимі сили, підвладні рукавицям, переносили важку металеву плоть бога.
Всі вони дивились на це.
Всі, окрім Модрини.
Вона блукала навколо печей, зібраних кульгавим ковалем-чародієм Сусі, та згадувала свої найгірші роки: роки свого дитинства, свою дитячу м’якість, свою слабкість.
Модрина гордо подумала про себе, що зараз вона – «справді сильна».
Вона б так і вважала, якби не удар, простий та влучний.
То було каміння від печі, темне, масивне – шматок від кузні, що народила нового дивного бога.
– Ти скалічив стару жінку… – лежачи на землі, тихо сказала Модрина.
Вона б зіграла роль незламної переможниці, яку важко вбити, якби вона не побачила того, хто це зробив.
Вона не вгадала – то був не Струм.
– Не скалічив, а убив! Є велика різниця! – сказав Бор.
Якийсь час вона мовчала, недовго, менше хвилини.
– Хочеш, аби я визнала, що ти – не слабеньке жалюгідне кошеня? – спитала нарешті вона.
А він не слухав. Перед очами Бора пливли спогади про рідних – він не міг не думати про них, як і не міг їх повернути.
Таке безсилля народило спалах ярості, що спалювала кожну клітинку його тіла, наче він був тим сплавом, з якого майстер створив би бога.
А потім прийшло забуття.
Бор не пам’ятав ті хвилини, кров та сором.
Він просто мовчки повернувся до інших сонцеоких.
Вони напружено чекали. Караван був готовий, і бог лежав на своїх місцях. А чародії сиділи в салоні, разом із кульгавим ковалем.
Сонцеокі дивились на Бора переляканими очами, не розуміючи, що і як казати.
– Вона померла, – майже впевнено відповів він.
– Ти убив нас усіх… – тихо промовила Нерпа.
Хтось із них бачив, що сталося з Модриною. Або вони це просто відчули.
– Ненавидиш нас? – спитав Легіт Леврід.
– Зненавидів…
– Ми не можемо повернутись без неї, бо не зможемо керувати водночас усіма двигунами та робити стрибок, – спокійно сказав Леврід.
– Тільки Сакура та Смерека уміли умовляти котли, щоб ті охолодились, – сказала Нерпа.
– Смер-р-река… – прошепотів уражений Струм.
Легіт перемістився до того вікна та побачив усе власними очами.
На плато вийшли люди – цілий натовп, декілька десятків. Дванадцять чи тринадцять чоловіків у білому вбранні несли великий дерев’яний анх, символ смерті на та життя.
Там висіла Смерека, прив’язана чи прибита, скалічена чи мертва.
Вона висіла на анху наче дикунська мотанка, наповнена травою. А її каштанове волосся майоріло наче людожерський стяг.
– Серед них є чародії? Може це просто слуги анхоносців? – спитала Нерпа та подивилась на Левріда.
– Двоє… точно… я відчуваю… – сказав Легіт. – Я відчував їх і там – у Яворі, коли ми їхали містом…
– Лише двоє?
– Інші нас уб’ють без усякого чародійства.
– Може розчавити їх? – спитав Струм, доки мозок Нерпи запускав двигуни.
Караван рушив.
Так чи інакше, для того, щоби з’їхати з плато, довгий ланцюг тягачів та возів повинен був об’їхати його поверхню проти годинникової стрілки.
– Не розвинемо швидкість – вони просто залізуть сюди, – без роздумів відповів Легіт.
Анхоносці зупинились там де починався єдиний спуск.
– Не треба робити петлю… – почав Бор. – Я «розірву небо».
Він мав на увазі портал, котрий уміли робити деякі чародії. Це було важко створити, а для техноманта таке закінчувалось утратою дару.
Бор не чекав ніякої згоди – він вистрибнув із салону та побіг уперед, аби обігнати караван, машини в котрому ще не розігнались та їхали зі швидкістю молодої людини.
Чародій побіг і дуже скоро зник серед невисоких хмар пилу.
– Я бачу Розрив… – сидячи з закритими очима, сказала Нерпа. – «П’ята» заходить у нього.
Сусі з інтересом дивився на те, як Легіт, Нерпа, Струм та Жур керували чотирма тягачами, наче вся реальність навколо була лише їхнім сном.
Минули хвилини: одна, п’ята, десята.
Кульгавий творець у якусь мить побачив широкий Розрив у повітрі, схожий на розтрощену декорацію, за уламками якої сяяли зірки на нічному небі.
В останню мить він побачив Бора, чиє довге темне волосся нагадувало змій, що пропускали крізь себе нелюдські сили.
А потім «мозок» каравану занурився у темряву та й затягнув за собою останні вагони.
Бор дочекався та відпустив Розрив.
Останній виблиск сили ледь не убив хлопця, але йому пощастило – все закінчилось. Його чародійський «талант» помер, спалився, зник серед безкінечних плетінь.
Бор більше не був «чарівником» – тепер його чекало інше життя. Він не збирався повертатись. Він усвідомлював, що інші сонцеокі не пробачать йому вбивство Модрини. А чума, убивця його рідних, знищила усе, що пов’язувало Бора з рідним містом. До того ж, його чекав непізнаний світ – безкрайня невідомість.
Інші техноманти не думали про нього – їх чекала своя доля.
Розрив ще недовго сяяв спалахами неземного полум’я та світла перегорнутих небес, та й закрився, наче його ніколи не було.
А очам сонцеоких залишалось лише звикнути до поранньої напівтемряви.
Спочатку здавалось, що вони так і залишились на тому плато.
Але дуже скоро сонцеокі зрозуміли – Бор відкрив їм шлях на південні околиці Сімозера. Напівмертвий град зустрів їх нелюдською тишею.
Розрив пропустив їх крізь простір та час.
– Він все вір-рно зробив… дуже вір-рно… – сказав Струм. – Там попереду вхід… Ти його пам’ятаєш? – він звернувся до Нерпи.
– Так…
– Давайте, – прошепотів Легіт Леврід. – Ще трохи.
Караван продовжив свій шлях.
Тягачі та вагони з богом увійшли до широкого проходу – там знаходились просторі порожнини. Колись тут усе було заповнено бурим вугіллям, але люди тисячі років поспіль вискребли все, що було легко дістати. А наступні живильні пласти сховались далі за пустими залами – ще глибше.
Жур, коли їхав з годом, блукав його думками, наскільки то було можливо, та дізнався точне місце та час повернення.
Там їх, у світлі десятків ліхтарів, чекали невисокі люди, одягнені майже однаково, та й однаково озброєні револьверами з потаємних складів короля, що втік після приходу хвороби.
Сонцеокі зупинили караван та покинули салон.
– Не змусили чекати! Добре! Які слухняні люди! – сказав той, що трохи відрізнявся від інших. – Мене звати Грах… А у них імен немає… Годи.. Просто годи…
– Куди його ставити? – спитав Сусі.
– Там… – відповів той Грах та указав на червонувато-сірі плями вугілля, що виглядали з гирла наступної печери.
– Туди!!!! – проричав коваль.
Сонцеокі подумали, що він звертається до них, та й пішли туди.
Однак творець різко зупинив Жура, а той дав знак іншим, аби вони не поспішали.
Годи та чародії не відразу зрозуміли, що трапилось.
Десятки механізмів, наче комахи, стрибали з вагонів та й спритно повзли за напрямком творця.
Скрегіт і злість металу заповнили зали, наче древні порожнини чекали саме цього.
Частини бога створили свій власний хаос, у якому спочатку не було ані стабільності, ані системи.
Але минули якісь лічені хвилини, і металева істота отримала форму, а потім суть.
Гігантська машина. Цілий завод.
Система. Проста, жива, ефективна.
Вона вгризлась у пласти вугілля, наче то була бажана соковита їжа. А її власні печі чогось чекали.
– Як його звати?
– Ул!
– У-у-у-у-л-л-л!!! – відповідав бог. – У-у-у-у-л-л!
«Ул! Ул!» – казала сама плоть землі.
– Добре їсть! – сказав Грах.
– Так це ж не їжа, – відрізав Сусі.
– А що йому треба? Що він їсть?
– Людей, – без роздумів відповів коваль-чародій.
– Людей зараз замало… Чума…
– Треба шукати.
– Треба шукати людей! – погодився Грах.
А «Діти Сусі» це чули та й нічого не сказали. Минуле їхнє життя знищила хвороба, а до нового вони поки не звикли.