Заголовок

Політ Запорожця

Років із 50 тому премія Google Lunar X Prize здавалась чимось таким недосяжним, а зараз вам уже в музеї історії колонізації Марсу розкажуть про той день, коли політ у космос став дешевшим за поїздку в сусідню країну. Мало того, цей музей знаходиться у Києві, бо українські розробки багато разів були використані при спорудженні першого марсіанського містечка.

З масовістю польотів знизились і вимоги до безпеки, і з ними стало й простіше проектувати космічні апарати, особливо одноразові.

І от на 50-ту річницю першого приватного польоту до космосу в Google оголосили новий конкурс – знизити наполовину вартість запуску на кілограм корисної маси. Цікавим пунктом умов конкурсу було те, що не враховують вагу екіпажу, а отже – тут можна було класно маневрувати. Отже, ми з колегами два роки рахували, рахували і таки дорахували – мінус 52 відсотки!

Правда, задля цього зняли майже усе зайве, а керувати кораблем вирішили максимально примітивно, вручну рухати решітчасті рулі, й тоді система керування стала важити не сто кілограмів, а сотню грамів – смартфон в руках штурмана, і, нагадаю, його масу не враховували.

Друга система, яка надто багато важила – це запасна система живлення, але оскільки у НАСА давно не вимагали, щоб зі 100 космонавтів 95 повертались назад, ми забрали і її. Шанс померти став значно вищим, але як колись дуже давно співав артист Висоцький про інших підкорювачів вершин – так краще, ніж від горілки чи від застуд. Потім із Вікіпедії ми дізнались, що давню аварійну турбіну живлення від Боїнга не тільки можна зараз купити в колекціонерів, так вона ще й важить всього пару кілограмів – зате сильно підстрахує нас, не сильно змінюючи масу апарату. Далі усе решта було питанням техніки, майже все можна було купити готовим, бо ж не було завдання створювати космоліт з нуля, лиш оптимізувати. Назву нашого космічного корабля ми вибрали завідомо історико-патріотичну – Запорожець, а про те, шо існував колись в Україні такий автомобіль, дізнались пізніше. В ньому теж були цікаві конструктивні рішення, і ми вирішили, що вже нічого змінювати не будемо.

І от цей день таки настав, й перші дві третини польоту описувати нема сенсу. Піднялись на потрібну висоту, вийшли на орбіту, відчули себе піратами за стерном. Та от, коли вже можна було повертатись назад, тільки-тільки ми трішки насолодились краєвидом з ілюмінатора, і спробували знову увімкнути світло в кабіні – воно не увімкнулося. Стало зрозуміло, чому так гарно було видно зорі – панель приладів теж погасла. В екстазі прорахунку того, куди ми витратимо сто мільйонів баксів від Гугла, ми якось не помітити, як вийшла з ладу сонячна батарея, ну а акумулятори ми так «завбачливо» в проект не включили. Отже, ми на орбіті, повітря годин на три (бо й тут запас важив небагато), а ми не знаємо, що робити. Рулі висоти то лише у атмосфері працюють, а до неї ми не дотягнули всього лиш кілометр.

Добре, що серед нас був любитель історії, який згадав, як одного разу німецькі підводники зрушили свій човен з дна, розхитавши його своїми тілами – і тим врятувались від смерті через нестачу кисню. А ще колись були такі атракціони, де люди вагою свого тіла розкручували цілу карусель і кажуть, це було круто…

Напевно, це була перша гойдалка у космосі, і на початку дуже важко було гойдатись в такт. Добре, що у тому ж смартфоні була “Space oddity”. Файли в .mp3 ж теж маси не займають, і під її ритм ми станцювали танець із двох рухів, вперед і назад (бо ж то верху і низу в космосі немає), але ці прості рухи врятували два життя, і наші сто мільйонів – бо за правилами, премія від Гугла виплачується лиш живим.

А кінцівка проста – в атмосфері запустилася аварійна турбіна живлення, і посадка була наскільки буденною і банальною, що про неї точно слід придумати ще якусь цікаву історію.