Заголовок

уляння на Купалу відшуміли. Лиса гора почервоніла від витівок молодих відьом, а старі відьми сиділи у гіллі вікових дубів і тихенько посміювались, мовляв: «в наш час ми про таке навіть не мріяли». Хоча кого вони обманювали? Лисі гори від того й лисі, бо в усі часи відьомські шабаші доводили до сказу усе, що могло дихати. А київські пагорби, гори, річки та навіть ставки дихали на повні груди життям.

Київ чарівний засинав разом із світанком. Прокидався Київ похмурий. Сповнений нервових людей, яким всю ніч снились тривожні сни. Але цієї ночі не через задуху та спеку, а через чари, якими наповнювалось все навколо.

Сонце зійшло над містом. В старій печері, що під собором, який заснув вічним сном на маленькому пагорбі, промайнула тінь.

–                Гей, діду!

Посеред вогкої печери щось гримнуло. Стіни заворушились, і виявилось що то не стіни, а величезні шкіряні крила, якими, наче ковдрою, була вкрита величезна зміїна голова. Хлопчина років дванадцяти, який щойно проліз сюди, завмер на секунду та прислухався. Голова хропіла.

–                Діду, прокидайся, ти знову все проспав. Мене мамка на гору брала, ми літали разом. Я мавку впіймав. А ти спиш. Я тобі суші приніс. Та цукерки. Але цукерок вже мало.

Голова відкрила одне око. Кліпнула їм. Та позіхнула. Ох, бачили б ви як позіхає володар київських печер, страх та гордість старого Києва, його величність Змій. Так може позіхати хіба що вулкан, яких прокидається раз на декілька століть. В середині величезної пащі зароджується смертельна лава, наче вогняний вихор піднімається, тягнеться до живого повітря. Аж раптом голова клацає зубами й пастка зникає. Крізь ніздрі виходять клуби диму.

Змій кашлянув. Повів крилом, його затягнуло димом. Через одну мить, замість величезного, вкритого лускою, розміром з долонь дорослої людини змія, перед хлопчиною стояв міцний чоловік років п’ятдесяти.

–                Чого верещиш? Ну з’їв цукерки, з ким не буває. – чоловік потягнувся  й пішов в глиб печери.

–                Ти тільки про це почув? Я з мамою на Лису гору літав. – хлопчина аж тремтів від обурення – Ти ж обіцяв! Хто казав, що я зможу твій ноутбук взяти, якщо мене на шабаш візьмуть?

По печері розлилось тепле світло від величезної старої люстри. На двомісному дивані валялась купа подушок. По станах були розклеєні репродукції з видом на старий Київ, деякі зображували битву Змія з богатирем. Сам Змій, тримаючи у руці над ротом джезву варив каву. На маленькому вогні що виривався з-поміж зубів.

–                То ти вже відьмак? І іспит здав? – хитрий прищур зміїних очей видавав його добрий настрій.

–                Ще ні. – насупився хлопчина, – але я готуюсь.

–                А у школі як справи? Не ображають?

–                Ти що? Мене? Я ж там самий крутий! В мене кросівки світяться і очі колір змінюють. Знаєш, як мене людські діти поважають? Аж самі дружити запрошують.

Старий Змій похитав головою. Як же багато часу минуло з того часу, коли він сам так радів дружбі місцевих хлопців. А які славні бійки він влаштовував щоб похизуватись перед дівчатами. Та й дівчата були йому до пари – кращі відьми місцини. Довгі коси мели верхівки дерев, коли вони летіли на шабаш, стиглі перси зваблювали своїми формами, коли місячне сяйво грало на шкірі й теплий літній дощ дарував палким красуням свої гострі цілунки.

–                Будь обережним. Свої друзі то чудово, але бережи себе від чужинців.

–                Та які чужинці, діду? В нашому класі лише три людини. І ті приїжджі. Ми з водяником їх приручили.

–                Радий за тебе, онучку. Добре, заслужив – бери ноутбук. Але пам’ятай, о дванадцятій годині…

–                Я перетворюсь на жабу! – хлопчина зареготав із власного жарту.

Змій позіхнув. Швидко ростуть діти. Й онуки.

–                Все, йди. Тобі ще до табору збиратись.

Хлопчина, тримав торбу з бажаним ноутбуком, міцно притискаючи її до себе і щасливо посміхався.

–                Мати сказала, що після роботи зайде до тебе. Прибрав би ти тут. Димом смердить. Знов шашлики з ченцями смажив? Вона буде незадоволена. Все, до завтра! Я цукерки з собою візьму! – він махнув рукою і побіг до виходу.

–                Треба було його про дефрагментацію таки попередити. Ще злякається. – Змій посміхнувся, взяв філіжанку з кавою та натиснув на одну з репродукцій. Ту, на якій він кудись ніс над лісом якусь княжну.

Стіна від’їхала в бік, пропускаючи у велику кімнату, заставлену увімкненими моніторами. На екранах тремтіли зображення міста з висоти зміїного польоту. Змій приступив до варти. Десь на галявині біля Оболоні п’яні мавки ледь не втопили юнака. Винести догану. На Дорогожичах два годованця побились. Можна не чіпати.

День розкривав Києву свої обійми. На лівому березі йшов дощ, правий берег обпікало сонце. Відьми вдягали, хто костюми та туфлі на шпильках, хто джинси та кросівки. Мавки змішувались з молоддю та із стаканчиками з кавою пірнали у метро. Життя продовжувалось.