Заголовок
1. Перший крок в пастку
Осінь. Її Роберт любив найбільше. Особливо ранок. Відсутність яскравого світла, набридливого співу птахів і легкий запах дощу.
За старою доброю звичкою, щоб прийти до тями після важкої ночі, Роб на всю котушку увімкнув телевізор. Останні десять років кожну темну частину доби він проводив у товаристві бармена невеликої забігайлівки на розі вулиці, де мешкав з дитинства. А все тому, що був її власником. Щоправда, через це Роберт ще кілька років тому втратив не тільки здорову печінку, а й дружину. І тепер ніхто не заважав йому починати свої ранки з голосних волань новин. Інколи це навіть радувало його. Але бували миті, коли чогось не вистачало. Або когось…
Так от, здивуванню Роба не було меж, коли він побачив на тріскучому екрані обличчя свого колишнього компаньйона. Той розпинався перед симпатичною, але, судячи з попередніх її інтерв’ю, не надто тактовною репортеркою на тему… “Ну ти й пронира. І як тільки примудрився при повній відсутності розуму видертись так високо?!» – Роб сплюнув на підлогу, втрапивши на улюблені капці і зробивши звук голосніше, поплентався на кухню варити каву. Після розлучення зі стервозною жінкою початок ранку з горнятком гарячого напою та цигаркою в зубах став для нього незламною традицією.
А з екрана булькотів скиглявий голос:
– Сьогодні великий день! І ви, наші глядачі, першими зможете побачити відкриття мережі Міст під інтригуючою назвою «Рай»! Ось що з цього приводу говорить майбутній мер одного з таких творінь…
– Людство давно мріє про світ без насильства та розмежування. Світ, де немає місця ненависті, заздрості, злості. Нарешті ми знайшли спосіб зробити його чистішим, а отже й щасливішим. Нові соціально-економічні, освітні, виробничі, а також багато інших реформ, про які можна і треба говорити дуже довго, на що я, на жаль, не маю зараз часу, оскільки їхнє впровадження потребує постійного контролю і з боку майбутньої мерії в тому числі… – не страждаючий від нестачі їжі чоловік прокашлявся. – Так от, ці самі реформи, проведені нами раніше в деяких населених пунктах по всьому світу з метою експерименту, дали чудові результати. І тепер я впевнено можу заявити – ми створили Рай на Землі!
– Що ж буде відрізняти устрій Міст від звичного нам життя? – темноволоса фіфа ніби намагалася нагодувати співрозмовника мікрофоном, захоплено зазираючи при цьому йому в очі.
– Насамперед повна відсутність звичних для нас грошово-валютної, паспортної, загальноосвітньої, а також інших систем, які весь час обмежували нашу з вами свободу! На основі новітніх біотехнічних досягнень нами були створені мікрочипи, на які заноситиметься вся необхідна інформація про особистість, – без трьох днів мер злегка поправив краватку та зробив відсторонюючий жест рукою, ніби кажучи, що хоч перед камерами не варто так відверто до нього липнути. – Чип шляхом дуже простої та абсолютно безболісної операції імплантується в руку господаря. Це виключатиме можливість втрати, крадіжки, підміни, а також копіювання даних, які зберігаються в ньому. Життя в так званому «Раю», що є, на перший погляд комуною, де всі – одна велика щаслива сім’я, вимагатиме високої соціально-психологічної організації людини як особистості! Тому на перших порах велику увагу буде приділено підвищенню етики та моралі його мешканців! – мліючи від самого себе, говорун нарешті звернув увагу на настирливу дівчину та багатозначно їй посміхнувся.
– А як же бути з різноплановістю менталітетів у масштабі всієї планети? – згадала ще одне заготовлене питання ведуча. – На вашу думку, це реально об’єднати абсолютно несхожих і часто вороже налаштованих один до одного людей?
– Як показує досвід у цьому світі можливо все, навіть неможливе! – очі мера блиснули гордістю за власну красномовність та відразу згасли. Далі говорити йому не дали. Один з охоронників, отримавши повідомлення по вушній рації, потягнув мера за собою до припаркованого за сценою джипа.
Дослухавши останню фразу та розім’явши пальцями пропалену до фільтру цигарку, Роберт поспішно зібрався. Начепивши на себе джинси та светр столітньої давності, він на ходу набрав номер по стільниковому, а двері зачинив ногою.
– Артуре, це Берт. Терміново в офіс! І, ще… Обдзвони наших – почалось…
– Теж бачив? – долинуло з трубки.
– Давай швидше! – порожні перекидання словами він не любив. – Через двадцять хвилин щоб були на місці.
– Добро. До зустрічі, – без зайвих питань прийняв наказ співрозмовник.
– Чекаю, – кинув у відповідь Роберт, сідаючи в машину. Дуже хотілося курити. Знову. А остання пачка скінчилася десять хвилин тому.
Рівно за три місяці по всій Землі пошириться хвиля опору насадженню «Раю» під назвою «Вільні». Очолить її група людей під керівництвом того самого Роберта, який виявляється був не тільки власником забігайлівки та бунтарем від природи, а ще й відомим у вузьких колах екстрасенсом. Прикриваючись легальним бізнесом, він всі ці роки збирав навколо себе аналогічні «помилки природи», а зовсім не кутив ночами, як вважала більшість.
Але у світі, де правлять гроші та вигода, здоровий глузд не в пошані. «Рай», підступно ховаючи батіг під показним пряником, все ж таки переміг.
2. Другий крок
87 років по тому
Планета Земля перестала бути притулком для людей, що мислять вільно. Її поверхню вкрила мережа штучно вирощених Міст, заселених покірними чоловічками, які втратили здатність з власної волі навіть на ногу собі наступити, не те що зробити боляче іншому. Цілий світ став ідеальним та добрим… Нудним. Війни залишились в минулому, як і взагалі будь-які негативні почуття. Люди забули про свою тваринну природу, сховавшись за уявне щастя, дароване програмами психокорекції та якоюсь іншою нісенітницею, придуманою бездушним генієм минулого. Генієм, що знищив у серцях людей половину їх сутності, темну і злу. Тим самим скалічивши та позбавивши вибору, а отже і пізнання самих себе.
Ті ж, хто відмовився від «Раю», стали ізгоями. Дехто досить швидко загинув, неспроможний самостійно подбати про себе без досягнень цивілізації. Дехто з повинною пішов у Міста, повівшись на те, що там дійсно на перший погляд жилося чудово. Але були й ті, хто зумів вижити, повернувшись до істоків. «Рай» відібрав у «вільних» всі надбання людства, не залишивши навіть обжитих колись сільських територій, покинувши лиш неродючі землі та доісторичну техніку. Довелося вигадувати все наново.
Та люди, що дійсно прагнуть волі, не здаються через такі дрібниці. Тим більше, що серед незгідних стати маріонетками були й видатні уми, які досить швидко відновили технічний рівень життя. Хоча і не без чистого фарту. Все ж таки натрапляти на покинуті, але заповненні деталями склади, лише частково зруйновані заводи чи фабрики – вдавалося не всім. Ніби світ вирішив допомогти вижити лиш найсильнішим. І все було б добре, якби розвивались тільки люди.
…
– Гей, Малюк Сот! В мене класна новина! Я таки вліз у їхню систему. Ти навіть не уявляєш собі, як там. В мене аж дух перехоплює, – на всіх парах влетів у крихітну кімнатку двадцятирічний переросток і, мало не спіткнувшись об хаотично розкидані на підлозі металеві коробки, вчепився в спинку пошарпаного крісла.
– Віддихайся, Карсоне, потім розкажеш. Зрештою, хоч раз у житті, маю я право спокійно заштовхати в своє пузо цю, як вона там виражається, до-овбану бу-улочку, – на розспів видавив Малюк, замінивши слово «мама» на невизначене «вона», – щоб ніхто не вдерся до мене в найцікавіший момент?!
Під найцікавішим він мав на увазі намацування в непрожареному тісті дуже, ну дуже невеликої кількості яблучного повидла, що було для нього верхом задоволення. Вже з одинадцяти років величезна любов Федора до солодкого далася взнаки у вигляді надмірної ваги та можливості заробити поширений на той час діабет. Від другого все ж таки бог упас, а ось за перше він якраз і отримав цю знущальну, на його думку, частину прізвиська – Малюк. Друга ж частина – Сот, дісталась від скорочення фамілії матері, Сотенко. Свого батька він взагалі не знав.
– Гаразд, розказуй! – Сот відкинув зім’яту упаковку в сміттєву урну, підвішену на абсолютно порожній стіні на висоті майже його зросту, та з незадоволеним виглядом втупився в очі Карлсона.
– Ну, це… Я ж сказав… Вчора, значить, я вліз у їхню систему. Під ’єднався до якоїсь цієї… – він почесав потилицю та, не згадавши назву, махнув рукою, – а фіг з нею, завжди забуваю. Коротше, тепер наші віртуалки, – Малюк, почувши незрозуміле слово, знаком питання вигнув брови. – Ну ці, чипи порожні, – пояснив Карлсон, – можна підлаштовувати під будь-яку існуючу в них особистість. Ті ж тупаки на залізяках схиблені… – хлопець запнувся і ніби ненароком опустив очі. Зрозумів, що ляпнув не думаючи, але товариш не звернув на сказане жодної уваги. Бідолаха давно вже звик до перешіптувань за спиною на рахунок того, що йому вже сороковий пішов, а він усе сидить в своїй комірчині аналітика та вирішує незрозуміло які проблеми, світло боже ігноруючи. Але з цього приводу в нього були свої міркування, причому досить обґрунтовані. Тож після трирічної давності кулачної перепалки ніхто більше не ризикував ані своїм здоров’ям, ані репутацією мирного і корисного для спільної справи мешканця Бази, чіпляти цю тему знов. – Загалом, вони ж на морду не дивляться, їм аби ідентифікація спрацювала без затримок і дані однакові одночасно не надійшли, бо як засічуть… – Карлсон втягнув шию і скривився так, ніби йому по голові чим огріли, – а так начебто б як свій. Заходь, бери – не хочу. Коротше, веселу-уха почнеться скоро! На класну гулянку підемо, до міських злегка долучимося… типу.
– Рано радієш, Карсон! – Малюк рідко вимовляв букву “л” у прізвиську свого колеги, пояснюючи це неповороткістю язика, або ще якоюсь нісенітницею, на що Максим зовсім не ображався. Та й як образитись, якщо ти єдиний, кому від цього здорованя зі щетиною а-ля легка неголеність десятиденної давнини найбільше прощається.
Максу нещодавно стукнуло лише двадцять один, і хоча він мав славу тямущого хлопця у сфері “літалок”, через що і звали його всі Карлсон, в іншому поки був профан профаном. Малюк же дуже хотів зробити з нього людину – мужика справжнього, бо своїх дітей ще не мав, от і реалізовував таким чином батьківську потребу в турботі про когось. Мабуть тому й не тішила його новина про відкриття стежки до Міста.
Ніхто до того часу ще не знав, як діє на дітей Замежів’я Шепіт. Міські то звикли. Ще з материнської утроби він перебудовував їхню психіку, їх систему сприйняття і хто знає, можливо, навіть структура тканин була піддана його впливу. Недарма ж вперше Шепіт, правда тоді ще під іншою назвою, був випробуваний на спеціально відібраних смертниках.
Бідолахи отримали помилування за нібито участь в новій псі-соціальній програмі, спрямованій на придушення агресивних засад в особливо небезпечних членів суспільства. Пізніше дослідження проводилися на групі навчених солдатів, в особистих справах яких були позначки типу “надмірна жорстокість – небезпечний”.
Та найцікавішим було те, що частина піддослідних в результаті впливу на їх підсвідомість отримували бонусом шосте чуття. Не маючи ані власних бажань, ані почуттів вони чудово справлялися із зондуванням чужих мізків, використовуючи отриману таким чином інформацію проти наскрізь профільтрованих жертв. Не важко було здогадатись, які реальні цілі переслідували ті, хто створив Шепіт.
Тепер же ця програма, зазнавши деяких змін, була покликана якимось чином служити на благо людству, пригнічуючи тваринні інстинкти, неконтрольовані сплески агресії та маніакального егоїзму. Насправді ж, вона просто перетворювала людину на слухняного раба, що служить вже навіть не зрозуміло кому. Засновники Раю чи Творці, як їх іронічно називали останніх років шістдесят, давно відійшли в інший світ, залишивши своє дітище правити світом. Але щодо останнього твердження, поширеного серед «вільних», останніх чекав великий сюрприз.
З перших днів запуску «Раю» поселень, що не увійшли до загальної мережі Міст з різних міркувань, на планеті Земля налічувалося біля трьох сотень. Чи то внаслідок релігійного фанатизму, чи простого небажання долучатися до нової течії “борців за вселюдське щастя”, та загальною кількістю в них набралося трохи більше двадцяти п’яти тисяч осіб. На жаль, природний приріст вільного населення виявився далеко не на їхню користь, і з часом тих залишилось набагато менше.
Місце ж, в якому жили послідовники того самого Річарда, до яких себе відносили Малюк з Карлсоном, являло собою давно вже не функціонуючий завод з виробництва обчислювальної техніки. З ним «вільним» дуже пощастило. Міста зазвичай захоплювали усі великі підприємства, торгові центри, атомні гідро- та електростанції – тобто все, що було створено людством для підтримки своєї життєдіяльності.
Як вийшло, що досить цінний для городян об’єкт залишився поза увагою ніхто не знав. Хоча ходили чутки про те, що ця випадковість зовсім не була непередбаченою і що хтось навмисне створив деяким з поколінь «вільних» дуже сприятливі для розвитку умови. А ось щодо мети подібного жесту милості думки розділилися.
Цинічна та скептична половина була переконана, що таким чином Творці підстрахувалися на випадок, коли не всі мешканці Землі одразу увійдуть до Міст за власним бажанням. Рано чи пізно технічні розробки відкинувших ілюзію солодкого життя дадуть їм можливість непоміченими проникнути в «Рай». І саме тоді ті, хто раніше відмовився від прогресу, і опиняться у пастці Шепоту. А це означатиме смерть Замежів’я. Цілком можливо, що саме на цей випадок в сторожовій системі Міст і була передбачена лазівка для особливо обдарованих.
Абсолютно протилежним було припущення, що в ті далекі часи хтось із розробників Шепоту таки розумів всю тупиковість методів створення штучного раю, а тому, залишаючись невідомим, непрямим шляхом надав майбутнім «вільним», а на той час просто релігійним фанатикам, шлях до знищення Міст та повернення їх мешканців до природного способу мислення.
Та навіть якщо дійсно вірною була друга версія, цей добродій не врахував одного – зміни, що відбуваються у свідомості та мозковій активності під довготривалим впливом Шепоту, виявилися незворотними. Тому то досить велика сімейка «вільних», в голів так двісті, що відірвала собі ласий заводський шмат, дякувала долі лише за затишний дах над головою, а щодо іншого – то самостійно кожного дня вишукувала все нові і нові методи захисту, особливо на псі-рівні.
Останнє стало нагальною необхідністю після того, як п’ять років тому вплив Шепоту вийшов за межі Міст. З того часу вільне переміщення територією Замежв’я було заборонено, а будь-яка спроба вийти за поріг Бази мала бути відмічена у графіку пересувань. Всі ті, хто навідувалися в Міста, або навіть просто близько до тих підходили, мали проходити регулярний контроль психічного стану.
З тієї ж причини після тривалих дослідів, що показали не лише стрімке розширення зони впливу Шепоту, а й посилення самих змін під його дією, в експлуатацію були запущені кілька потужних генераторів силових полів, здатних закривати йому доступ в підсвідомість людей. Зовні вони виглядали як мерехтливий ковпак, що повністю накриває життєво необхідну територію. Досить похмуре видовище, але ефективне.
Саме тому Малюку в голову, як відповідь на гарну новину, лізли зовсім не веселі думки, а ось такі: “А якщо наші Щити не витримують і відкриття Тропи – це наслідок не наполегливої праці, а м’якої подачі Міста. Раптом ми всі, якимось чином потрапивши під вплив Шепоту, непомітно насамперед для самих себе змінюємося. Ще покоління назад ніхто і не думав проникати до «Раю». Всі боялися мережі Міст як вогню. І хоч зараз енергетичний потенціал більшості та ступінь особистого захисту доросли до неймовірного рівня в порівнянні із людьми минулого, хто сказав, що й ми не зламаємось?”
Очі Сотенка примружились від напруги. Він був одночасно до сказу злий через безтурботність бажань своїх молодих колег і розбитий від безпорадності. Так, серед них не було жодної звичайної людини. Тієї, якій можна легко промити мізки. Всі вони нащадки колись відібраних та підготовлених сенсетивів, що мали неабиякий енергетичний потенціал. Але все має свою межу. І Шепіт, створений як програма, що функціонує самостійно, має куди більше ресурсів, ніж людське тіло, відшліфоване природою в результаті дуже довгої еволюції.
– Малюк, що з тобою? Хіба ти не радий? – Карлсон був надто захоплений перспективами, які відкривав доступ у Міста, щоб розгледіти в цьому бомбу сповільненої дії. І тим паче щоб зрозуміти, про що саме думає його товариш.
– І так і ні, Карс… І так і ні, – Сот залишив приміщення майже безшумно. Перетнув двома кроками відстань від столу до дверей і розчинився в темряві коридору. Така поведінка останнім часом стала для нього нормою. Друзі все списували на робочий стрес та відсутність особистого життя, а зовсім не на тягар на душі, який розростався з кожним днем від гнітючого передчуття майбутніх змін.
Карлсон же, просидівши ще з хвилину на пошарпаному кріслі дорайських часів, струснув головою та попрямував допрацьовувати свої три години. Для нього, як і для більшості молодих людей Бази, як «вільні» називали свій теперішній дім, розуміння свободи трошки відрізнялося від того, до чого прагнуло старше покоління. Ціна можливості блукати де завгодно для нього не мала значення. Хоча, так було лише від нерозуміння її величини та суті