Заголовок
Засновано на реальних подіях,
але окремі сцени, персонажі
та діалоги вигадані.
Глава 1. Скорпіон
Ілля лежав на піску, дивлячись широко відкритими очима на сонце і хмари, що пролітають над ним Він навчився вже звужувати зіниці так, щоб сонце не сліпило очі і не треба було б примруживатися. Ілля поклав долоні під голову і гарячий пісок почав обпікати їх шкіру. Спину теж припікало крізь футболку та шорти, тому він збільшив температуру тіла, щоб не підсмажитись, як на сковорідці.
– Ілля, ну я ж просила не телепортуватися без мене. Ти ж ще не знаєш добре всієї техніки переміщень, та й температуру тіла акуратно піднімай, це не так вже й безпечно. Довго там не гуляй у пустелі, завтра в тебе школа починається, – мамин голос звучав у голові спокійно, хоч і трохи стурбовано.
– Добре, мамо. Я недовго.
Ілля любив іноді ховатися в безлюдній пустелі за кілька тисяч кілометрів від будинку та читати штучні інформаційні хмари. Вони були трохи темнішими і летіли трохи повільніше за звичайні.
“Оце цікаве, схоже на величезного товстого голуба. Воно про другі три мільярди років нашої планети, про рослини, тварин, перших людей. Цікавим був той час: усі ці динозаври, величезні дерева, метеорити, повені та інші катаклізми. Еволюція… інформації у хмарах, звичайно, дуже багато, але все одно без уяви неможливо знайти відповіді до багатьох питань. Наприклад: у який момент та як саме почали з’являтися зачатки мови у спілкуванні перших людей, як з’явилася музика, перша мелодія, як з’явився перший малюнок, а з ним і зародки мистецтва, як з’явився перший танець. Все це можна уявити тільки за допомогою уяви. Сподіваюся, у школі мене навчать, як її посилити. Дуже вже хочеться побачити все в найдрібніших подробицях, особливо те, що стосується технологічної епохи, – Іллі подобалося фантазувати і уявляти себе кимось із давніх людей часів промислової та технологічної епохи, які видобували нафту, пересувалися на різних механічних пристроях, використовували технічні засоби для зв’язку, збереження та передачі інформації. – Ми, можливо, вже останній вид людей і скоро станемо іншим видом розумного життя, може, якимись згустками енергії. Та й зараз вже у наших організмах від тих людей мало що залишилося. Шкода, дуже цікаво бути звичайними людьми при всій їх недосконалості.”
Щось легенько торкнулося ноги. Ілля підняв голову, щоб подивитися. Це був скорпіон, який, здавалося, здивувався новому невідомому запаху та формі небаченого досі предмета. Обережно доторкнувшись спочатку однією лапкою, потім іншою, скорпіон почав потихеньку дертися вгору по нозі. Ілля спробував взяти його пальцями, але той раптом різко зігнув хвіст і вжалив.
– Ай, ти чого, це боляче взагалі-то!
– Іллюша, ну ти знову необережний! Поклади його акуратно подалі, нехай повзе собі. А ти не хвилюйся, імунітет вже працює, скоро отрута нейтралізується. Поболить зовсім недовго, – мама трохи нервувала.
“Цікаво, як виглядали скорпіони мільярди років тому? Напевно, вони ані трохи не змінилися, такі ж недовірливі та полохливі, але, все ж таки, по-своєму красиві та схожі на маленьких лицарів у чорних обладунках, – Ілля знову повернувся до думок про перших людей. – Адже вони не використовували навіть двадцятої частини своєї мозкової активності. Як вони взагалі існували? Не могли спілкуватися на відстані без пристроїв, не могли переміщатися без них. Їм доводилося будувати величезні верстати та заводи, навіть просто, щоб зробити маленький сірник і добути вогонь. Вони зовсім не здогадувалися, яка величезна сила та можливості таяться не десь глибоко в надрах планети чи далеко в космосі, а прямо всередині них, у їхній черепній коробці, що можна силою думки та уявою матеріалізовувати практично будь-які предмети, складаючи їх з літаючих поблизу атомів. Їхні засоби пересування, заводи і фабрики потребували багато енергії, яку доводилося видобувати з дуже дивних джерел: газ, нафта, сила води та вітру, ядерна реакція. Це призводило до сильного забруднення атмосфери, змін клімату та катаклізмів. А старіння, хвороби і така рання смерть. Вони ж жили якихось сто років чи навіть менше. Що там можна встигнути за цей час, не розумію. І як взагалі можна жити сто років? Тільки-но народився і одразу вмирати… і потім ця медицина, лікарі, ліки. Якесь дикунство. А політика та війни взагалі за межами розуміння. Більше на тваринний світ схоже з його інстинктами та законами виживання. Homo sapiens називається. І що в цьому розумного? Завтра починається школа, а я навіть костюм ще не придумав. Терпіти не можу одяг створювати. Що за безглузда традиція з цими стародавніми тілами та одягом, невже не можна в природному вигляді житии? Ніби соромимося самих себе.”
Ілля встав і обтрусив з себе пісок. Сонце сідало, настав час повертатися додому. Він заплющив очі та через секунду зник у пустелі, з’явившись біля свого помешкання. Будинок був абсолютно інший, дерев’яний, у стародавньому технологічному стилі, з сонячними панелями, величезними скляними стінами-вікнами та садом з камінням, різними деревами та маленьким ставком.
“Мамі знову було нічого робити, будинок переробила навіщось, ну гаразд, поживемо у такому трохи.”
Глава 2. Падінеітх
– Розкажи трохи про себе, про своє дитинство, про те, що тебе цікавить у житті та науках, – верховний жрець Падінеітх сидів на темно-червоному різьбленому дерев’яному стільці з дуже високою спинкою, який стояв на невеликому кам’яному постаменті. На вигляд жерцю було років шістдесят. На худорлявому гладко поголеному обличчі особливо виділялися великі карі очі, підведені чорною свинцевою фарбою. Одягнений він був у шендит, довгу настегнову пов’язку з вигадливо задрапірованих кількох шарів тонких лляних тканин, талію охоплював розшитий золотими нитками пояс, плечі покривала напівпрозора накидка блакитного кольору з різнобарвним оздобленням, шию прикрашав широкий золотий обруч з червоним та синім камінням, голову вінчав синій головний убір з невеличкою золотою головою сокола, на ногах були шкіряні сандалії без особливих вишукувань. Хоча жрець і був одягнений досить багато, та це був його звичайний щоденний костюм. Він ніколи не з’являвся перед кимось не з близького оточення в простішому одязі. Пишність ця була для нього звичною та не сковувала рухів, у всьому його вигляді не було й натяку на гордість і зарозумілість. Падінеітх був небагатослівним, але це не могло приховати його живий розум та глибину тих знань, якими він володів, а в усьому виразі його обличчя чітко читалася зацікавленість у співрозмовнику.
Приміщення, де жрець зустрівся з учнем, досить просторе, з фресками та написами на кам’яних стінах і колонах, мабуть, слугувало залом для неофіційних зустрічей та прийомів. Всередину зали світло проникало звідкись зверху, але звідки саме було важко зрозуміти через складну конструкцію стелі та верхньої частини стін. Приємна прохолода приміщення заспокоювала і сприяла спокійній розмові після вуличної спеки.
– Народився я в сім’ї самоського купця, грамоті навчився дуже рано, вже у п’ять років умів непогано рахувати, читати й писати, а з шести років допомагав батькові вести облік витрат і доходів, також з раннього дитинства займався різними видами атлетики, брав участь у змаганнях, у дванадцять років почав вивчати філософію, логіку, астрономію, ораторське мистецтво, музику і трохи займався танцями, в останні кілька років вивчав математику та філософію у Фалеса з Мілета. Він і надіслав мене до Вас, сподіваючись, що Ви продовжите моє навчання. Мене дуже цікавлять знання про будову Всесвіту, її закони, місце людини в ній, сенс його життя, хто чи що таке бог-творець, який його задум, чи існує доля і вільна воля людини, – Піфагор трохи запнувся, зрозумівши, що сказав зайве.
– Чому ти вважаєш, що я, представник іншої релігії, зможу розповісти тобі про бога краще, ніж твоя релігія? – жрець узявся однією рукою за підлокітник і трохи подався вперед.
– Я не вважаю себе релігійною людиною у звичному розумінні та переконаний, що наука та філософія не покликані шукати заперечення божественного в законах Всесвіту та таємниці її походження, а саме навпаки. Мій вчитель вважає, що Ви можете допомогти мені у моїх пошуках, і я довіряю йому. Все, про що я мрію – це продовжити своє навчання у вашому храмі.
– Піфагор, якщо ти той, на кого я чекав, то тобі призначено особливий шлях. Ти готовий піти по ньому беззаперечно після навчання, точно виконуючи свою місію, яку ми покладемо на тебе? – жрець випростав спину і почав говорити голосніше, наголошуючи кожне слово.
– Так, я готовий, якщо тільки ця місія не суперечитиме моїм переконанням.
– Не буде. Можливо, ти поки що повністю не усвідомлюєш усієї важливості своєї майбутньої місії, але, сподіваюся, наприкінці навчання тобі прийде це розуміння і тоді я поставлю це питання ще раз. Що стосується самого навчання: ти не будеш проходити усі етапи посвячення, тобі підготовлено прискорений курс, тому що ти вже досить багато знаєш. Ти житимеш з іншими учнями, але не дотримуватимешся їх розпорядку, у тебе буде свій. Іди, Піфагоре, і не надумай мене розчарувати, – Падінеітх кивнув головою помічникові Уру і той повів учня в дальні двері залу.
Як тільки двері за Піфагором зачинилися, за стільцем жерця відчинилися інші та в зал увійшов помічник Пер Нетер.
– Що ж, Пер Нетер, ось я і дочекався його. Сподіваюся, я не помилився.
Верховні жерці Єгипту давно зрозуміли, що більшість людей не можуть перетравити, усвідомити та прийняти справжні голі знання та закони Всесвіту, їм потрібно все це видавати малими порціями, стежачи за тим, щоб їжа була м’якою або взагалі ретельно пережовуючи та розповідаючи у процесі цікаві казки, як коли годуєш дитину.
Таємні знання у верховних жерців з’явилися понад дві тисячі років тому. Їх дбайливо передавали кожному новому верховному жерцю завдяки розробленій системі навчання. Для простих священників вона тривала дванадцять років, а після визначення найгіднішого, який мав згодом змінити верховного жерця, ще сім, протягом яких йому відкривали сакральні знання, невідомі поки що людству. Після смерті жерця новий, повністю підготовлений наступник, займав місце померлого і вже сам мав право розпоряджатися здобутими знаннями, змінювати чи залишати незмінною колишню систему навчання та передачі знань у стінах храму. Такий верховний жрець та такий храм у Єгипті був не один, їх було два: храм бога Пта зі своїм верховним жерцем і храм бога Ра зі своїм. Обидва жерці володіли абсолютно однаковою кількістю знань. Це зменшувало ризик втрати головного скарбу людства.
Особливого учня Падінеітх, верховний жрець Пта, чекав вже багато років. Спочатку було кілька снів, у яких до нього приходив найважливіший учень його життя, потім жрець звірявся по зірках, вони також підтвердили, що учень неодмінно повинен з’явитися. І чим далі, тим більше було знаків чи видінь, тож помилки бути не могло, цей учень мав стати найбільшим розумом і провідником до справжнього знання мінімум свого народу, а максимум всього людства. Не можна було прогаяти можливість донести нові знання через нього, але це потрібно було зробити правильно і дуже обережно.
Тому ще три роки тому Падінеітх вирішив поговорити про це з верховним жерцем Амона і придумати як краще вчинити з цим учнем. Справа була дуже серйозною, на їхньому віці їм ще не доводилося займатися настільки відповідальною та складною роботою. Одного разу їхні попередники розробляли доктрину для нової релігії, але це було давно і таємні знання тоді не передавалися. А зараз все вказувало на те, що цей учень повинен стати провідником до нового знання та родоначальником нового вчення для греків, а, можливо, згодом і для всього людства. Судячи з пророцтв, цей учень мав стати не просто звичайним вченим і філософом, як і не просто священником. У нього були тверді переконання та принципи, гострий розум і сила волі. Але був ризик, що його невгамовна жага до знань могли нашкодити справі. Отже потрібно було створити не просто релігію, а симбіоз релігії, науки та філософії. Такого сміливого і, можливо, дуже ризикованого об’єднання ще не робив жоден єгипетський верховний жрець за всю історію. Це була хоч і виправдана, проте авантюра.
Верховні жерці вирішили відкрити учню деякі, поки невідомі людству, знання крім найтаємніших, до яких не буде ніхто готовий ще дуже довго. Але треба було все це розбавити, як завжди, символами, алегоріями, традиціями, ритуалами, а на перше місце поставити науку та філософію. Для посилення ефекту необхідно було дати нові постулати, закони, формули, логічні ланцюжки та висновки, правила життя в сім’ї та соціумі.
Робота за три роки була зроблена величезна. Спочатку у жерців був невеликий страх, що не вийде, але те, що вони в результаті створили, перевершило їхні очікування. Залишилося лише дочекатися учня.
І ось цей день настав. Мабуть, пророцтва були вірні, бо Піфагор повністю підходив під описи того, на кого вони чекали.
Глава 3. Світ обману
Верхівки скляних хмарочосів першими спіймали сонячні промені та відобразили їх у вікно спальні.
Єгор розплющив очі та вийшов на балкон. Він вже перестав стежити не лише який сьогодні день, число та місяць, а і який рік. Сонце в черговий раз повільно і з якимось, здавалося, зусиллям дерлося по дзеркальних стінах будинків перед тим, як почати свій сумний напівкруглий шлях по небосхилу.
Знову це постійне остогидле почуття сурогату радості й щастя, що переповнює груди. Він відчував моменти уприскування штучними залозами синтетичних ендорфінів, дофаміну та серотоніну. Зараз він піде пити трав’яний коктейль і тягати штангу до знемоги, тому що організм вимагає всього цього, як наркотик, кожного ранку. Симуляції та симулякри, вони скрізь і у всьому. Чортів світ обману з хибними почуттями, відчуттями, враженнями та бажаннями та, головне, з несвободою та диктатом у будь-якій галузі знань, думок, ідей та ідеалів, та й просто абсолютно в усьому у повсякденному житті.
Після того, як близько семи тисяч років тому країни західного світу спільними зусиллями почали обживати супутник Юпітера Європу, а потім поступово перевезли туди все своє населення, життя на Землі ще більше погіршилося. Диктаторський світ на чолі з Китаєм не міг розвиватися так само як демократичний. Почався регрес та посилилися репресії. Що відбувалося на Європі, ніхто із землян не знав, бо звідти не було жодних звісток, вони були під забороною. Китай розселив більше ніж половину свого населення на території Південної та Північної Америки, в Європі, Австралії, Японії. Інші народи теж розбрелися планетою хто куди. Київ давно був перейменований в Сі на ім’я одного з голів компартії Китаю давнини. Але самих чистокровних китайців тут було небагато, вони не дуже прагнули сюди, для них були місця й цікавіші. Єгор жив у Сі з народження. Побувавши в багатьох місцях Землі ще в підлітковому віці, він вирішив нікуди не переїжджати, бо йому було байдуже, в якому місті відчувати недосконалість світу. Всі стародавні мови давно були заборонені та забуті. Усі думали, говорили, читали й писали тільки китайською. Не змінилися лише деякі географічні назви, імена та прізвища. Деяку інформацію про своє коріння, свій народ, його історію ще можна було знайти, але з кожним роком її ставало все менше і менше.
– Доброго дня, Єгоре! Прослухайте, будь ласка, щоденний звіт про ваші правопорушення за попередній день, – автовідповідач у голові Єгора віщав приємним жіночим голосом, але він намагався уявити, що це говорить огидна кістлява зморщена стара, яку хотілося б зарубати сокирою, – Спроб знайти спеціаліста з пошуку у вашому організмі контролючого життєдіяльність органічного чіпа, обов’язкового для усіх громадян: шістнадцять. Порушень закону про моральність думок та поведінки: п’ятсот тридцять вісім. Деякі з них вищої категорії тяжкості: уявне роздягання жінок на вулиці, щипання їх за сідниці, кусання грудей, уявне відрізання голів чиновникам служби контролю лазерним ножем для домашньої творчості, уявна спроба створення нового смертоносного вірусу для знищення розумного життя на планеті, відключення на ніч контролера сновидінь та перегляд несанкціонованого сну з сексом із відомою актрисою. За ці правопорушення вам нараховано додатково до штрафів, які вже існують, сімнадцять тисяч п’ятсот тридцять в-юанів. Загальна сума штрафів на сьогодні: п’ятдесят три мільйони шістсот шістдесят сім тисяч дев’ятсот два юані. Усі ваші рахунки мають нульовий баланс, тож вам доведеться відпрацювати ці штрафи, займаючись написанням коду для різних програм-роботів, ботів та штучного інтелекту. За нашими підрахунками це триватиме приблизно сто вісімдесят три роки. Не рекомендуємо намагатися знову накласти на себе руки, тому що у вас немає друзів та тих, кому ви дорогі і хто міг би відпрацювати штрафи у вашу відсутність. А Вам ми не дамо померти, поки не буде погашений повністю весь борг. На сьогодні це вся інформація для вас. Гарного дня, Єгоре!
– Та пішли ви усі! – крикнув Єгор та стрибнув з балкона.
Летіти зі сто вісімдесят дев’ятого поверху було досить довго, тож він почав вигадувати, як загине завтра. Зазвичай сітки з парашутами встигали вистрілити зі стіни будинку і зловити його, але іноді він все ж таки розбивався. Тоді його транспортували дронами до лікарні, де повертали до життя в нормальний функціональний стан. Це було недешево, тому після кожного такого суїциду його борг пристойно збільшувався. Але йому вже давно було начхати на цю величезну суму.
“Треба придумати, як знищити себе або всю цю систему. Немає більше сил терпіти таке життя!”, – цього разу сітки його не спіймали.
Глава 4. Катерининський парк
– Дмитрику, я сходжу в магазин, а ти пограй поки у дворі з Марійкою, тільки далеко не ходіть.
– Гаразд, бабусю.
Червневе сонце світило у вікно, віконна рама малювала на паркеті дивні фігури, бузок на підвіконні приємно пахнув, і цей запах, з’єднавшись із запахом щойно випечених пиріжків, проникав глибоко в саме серце. Дмитрик надів сандалики та побіг сходами на вулицю. Два пиріжки приємно гріли ноги крізь шорти.
– Марійко! Марійко!
Марійка визирнула у вікно.
– Я зараз, Дмитрику.
Через хвилину Марійка вже вибігла у двір та помахала рукою місцевим дітлахам на дитячому майданчику. Але зараз на першому місці в неї були не вони, бо у неї з’явився новий друг, учень та “молодший братик”.
Марійці було сім років, вона на два роки була старша за Дмитрика та вища за нього на пів голови. Її світле волосся, зібране з боків рожевими заколками-бантиками, красиво лягало хвилями на плечі, а великі блакитні очі випромінювали живий інтерес до всього навколо. Біла сукня у дрібну квіточку не заважала їй ані кататися на велосипеді, ані грати у футбол, ані лазити по деревах. Марійка ніколи не замовкала ні на секунду, слово “нудьга” їй було невідомо, вона завжди знаходила чим зайнятися або просто розповідала щось цікаве, повчальне та смішне.
– Будеш пиріжок? – Дмитрик простяг Марійці пиріжок.
– Так, дякую, – Марійка їла пиріжок, продовжуючи щебетати, і одночасно, взявши Дмитрика за руку, потягла його до воріт, що вели на вулицю, – ходімо швидше, я тобі щось покажу.
– Бабуся сказала далеко не йти.
– Це недалеко і ми не надовго. Побігли швидше! Що ти знаєш про стародавніх греків? Персей, Андромеда, Геракл, Марс.
– Нічого. А хто це?
– Зараз покажу та розповім. Це найвеличніші люди та боги, які жили дуже давно, тисячі років тому. Бачиш цей парк? Ти ще тут не був?
– Ні, я ж тільки вчора приїхав. Коли б я встиг? Та і я ж у бабусі Жені вперше, або можливо мене привозили зовсім маленьким та я цього не пам’ятаю.
Катерининський парк був за п’ять хвилин ходьби, але Дмитрик з Марійкою добігли за три.
– Що таке, Дмитрику, чому ти став як укопаний? Це ж просто ворота.
– Ого, а чому вони такі величезні? Це аби танк зміг проїхати?
– Ні, Дмитрику, це щоб карета змогла проїхати. Побігли далі, там усередині все набагато цікавіше.
Дмитрик ще ніколи не бачив такого красивого парку: алеї, підстрижені кущі, клумби з квітами, ковані ліхтарі та лавочки, навіть ставок із лебедями та скульптури, дуже багато скульптур. А вдалині… о, божечки, це ж справжній палац!
“Нічого собі, який він здоровезний! Його ж і за цілий день не обійдеш”, – у Дмитрика все більше округлялися очі.
Першим місцем, де Маша зупинилася, був фонтан та скульптура “Дівчина зі глечиком”.
– Що ти бачиш, Дмитрику?
– Дівчину, яка розбила глечик і сумує. Мабуть, боїться, що її будуть сварити за це.
– Ні, глечик – це не зовсім глечик, це алегорія. В ньому прихований сенс: це її кохання. Вона втратила коханого. Він загинув.
– Чому він загинув?
– Це не так важливо. Просто вона схожа на будь-яку людину, яка втратила кохання. Ходімо далі.
Марійка тягнула Дмитрика за руку далі вглиб парку, а він все обертався на “Дівчину зі глечиком”. Щось защемило у нього грудях, він намагався уявити, як би він сумував, якби втратив Марійку.
Наступною скульптурою, біля якої вони зупинилися, був Геркулес.
– Що ти бачиш, Дмитрику?
– Великого голого силача.
– Це Геракл, або по-іншому Геркулес. Він напівбог напівлюдина, син найголовнішого давньогрецького бога Зевса. Але мати його не була богинею, вона була людиною. Він народився одразу силачем, і ще коли був зовсім маленьким, його тоді ще звали Алкід, до нього підклали в ліжко величезних змій, щоб вони його вбили, але він задушив їх голими руками. А потім, коли він виріс, його виховував і навчав кентавр Хірон. Кентаври – це напівлюди напівконі, зазвичай вони смертні, дуже буйні та не дуже розумні, але Хірон навпаки був дуже мудрим і безсмертним. Коли Геракл виріс, то став величезним силачем та здійснив багато подвигів і переміг багатьох чудовиськ.
Дмитрик слухав відкривши рота та округливши очі, але щось питати крізь безперервний потік слів Марійки було неможливо.
– Біжимо! Там ще так багато всього, а часу дуже мало, – і Марійка потягла Дмитрика далі.
Так вони бігали парком близько двох годин, іноді зупиняючись біля скульптур та будівель. Марійка розповідала все швидше і швидше. Спершу Дмитрик з величезним інтересом та здивуванням слухав, іноді встигаючи вставляти якісь питання, але вже сильно втомився, не так від біганини, як від величезної кількості нових історій та вражень.
– Дмитрику, гадаю, на сьогодні тобі достатньо. Йдемо додому, а то бабуся хвилюватиметься, – Марійка була задоволена своїм учнем, та й собою теж. В неї ще залишилося багато сил та достатньо історій, але Дмитрик був ще маленький і не такий витривалий, як вона, та й бабусю Женю не хотілося засмучувати. Тож вони пішли додому.
Єгор розплющив очі. Він лежав на лікарняному ліжку. Білі знайомі стіни. Він бував у таких палатах вже багато разів, отже його знову “полагодили”. Все знов по колу, ненависному колу.
“А що це за дивний сон був щойно в мене? Такий справжній. Хто ці діти? Чому я був цим маленьким хлопчиком Дмитриком? Де це все відбувалося, та, головне, коли? Вони говорили не китайською, але я все розумів. Дуже дивний сон”, – думки Єгора продовжували крутитись навколо сну, поступово повертаючись до реальності. Нарешті він побачив перед собою постать. Поруч із ліжком стояв лікар у світло-зеленому комбінезоні та шоломі-масці, видно було тільки його очі.
– Ми вже давно за тобою стежимо, Єгоре. Не бійся, ми не вороги тобі. Чіп зараз ми перемкнули на створеного нами твого цифрового двійника, що знаходиться віртуально в іншій палаті, – голос лікаря в голові Єгора був чоловічий, впевнений і спокійний. – Ти хотів боротися із системою. Тому ми прийшли до тебе, бо вже боремося з нею та шукаємо однодумців. Поки ти не зможеш сам перемикати чіп на двійника, бо тобі спочатку треба звикнути та навчитися не думати про нас. Ми зв’яжемося з тобою пізніше. А ти поки що вчися контролювати свої думки, щоб нас не розкрили. Якщо ти все зробиш правильно, то скоро станеш одним із нас і ми боротимемося разом. Поки що це вся інформація для тебе. До скорого побачення, – лікар вийшов, не чекаючи запитань Єгора.
Шок, якого зазнав Єгор, не можна було порівняти ні з чим штучним та звичним. Це було справжнісіньке почуття – почуття радості, наснаги та порятунку від багаторічних мук.
“Нарешті! Нарешті! – Єгор не міг повірити своєму щастю. – Так, не можна втрачати голову, треба навчитися контролювати свої думки”.
Глава 5. Задня нога коня
Базар у Мемфісі був схожий на величезний киплячий казан з гучно булькотючий різнобарвним зіллям з наметів, прилавків та людей різних кольорів шкіри в яскравому одязі. Тут можна було купити все, що завгодно: зерно, олію та молоко, вино, фрукти, м’ясо, а також інші прості або делікатесні продукти. Окремо розташовувалися загони з кіньми, козами, биками, курками, навіть фазанами та павичами та всякою іншою живністю, і, звичайно, прилавки з купою прянощів, спецій та лікарських трав. Також можна було побачити величезну кількість ремісників із золотими прикрасами та коштовним камінням, виробами з металу, кістки та дерева, пахощами, різним посудом, килимами та тканинами.
У Піфагора було досить привілейоване становище в порівнянні з іншими учнями. Раз на тиждень він мав право виходити в місто, навіть мав невеличку платню і міг витратити її на все, що хотів, щодо цього не було жодних особливих вказівок чи обмежень. Інші учні через це ставилися до нього не дуже добре і трохи підозріло, хоча зовні й намагалися цього не показувати, але й особливої дружби з ним не заводили, крім одного грека, який зблизився з ним, скоріше, на ґрунті земляцтва, ніж по якихось інтересах.
Гуляти по базару стало улюбленим заняттям Піфагора у свій вихідний. Тут він міг відволіктися від постійної божевільної роботи мозку, поспілкуватися з людьми з різних куточків світу, побачити дуже гарні роботи майстрів-ремісників і навіть взяти участь у змаганнях. Він не стільки любив вигравати в цих змаганнях, скільки йому подобався сам процес та веселощі. Для нього будь-які змагання були справжнім святом душі та тіла.
Цього разу Піфагор побачив великий галасливий натовп і одразу поспішив туди, помітивши, що там проходять якісь змагання. Та й не помилився, але що саме там відбувається, він зрозумів не одразу.
Один суперник ставив руку на стіл та упирався на неї всією своєю вагою, а інший намагався однією рукою зігнути її в лікті. Піфагор поцікавився в якогось єгиптянина, у чому полягають правила поєдинку та як називається це змагання. Той відповів, що називається воно “Задня нога коня” або просто “Задня нога”. Один суперник повинен поставити свою руку на стіл вертикально і якомога сильніше впертися, а інший за допомогою теж однієї своєї руки повинен зігнути її в лікті в той бік, куди вона й повинна згинатися, при цьому не використовуючи удари або поштовхи, а тільки плавне зусилля.
“Задня нога коня? Цікава назва. Мабуть, вони думають, що раніше у коней коліна згиналися вперед, а потім їм стало нудно і вони пограли в цю гру. Але оскільки правила знали не дуже добре, то якомусь коняці вигнули коліна в інший бік, тож тепер усі коні народжуються з неправильними колінами. Ха-ха, непогане у єгиптян почуття гумору”, – Піфагор посміхнувся від цієї думки, протискуючися до столу організатора, який стояв поруч та виступав також і суддею у змаганнях.
– Мене звати Піфагор з Самоса. Хочу брати участь в цьому змаганні.
Суддя зміряв його поглядом і засміявся. Це було й не дивно – Піфагор був середнього зросту, хоча і досить атлетичної статури, але порівняно з тими, хто до цього змагався, сильно програвав їм і у рості, і у вазі. Усі вони були досить кремезні.
Суддя голосно викрикнув: “Піфагор з Самоса хоче змагатися!”
Натовп глядачів голосно засміявся, бо ніхто не міг повірити, що цьому невеликому греку щось світить проти громил нубійців, лівійців та вавилонян.
Він запитав у Піфагора: “Ти будеш грати ногою коня чи милицею?”
Піфагор відповів: “Ногою?”
Коли Піфагор виграв перший поєдинок, пролунали поодинокі крики захоплення, а коли перемог було вже три, натовп почав швидко збільшуватися. Після сьомої перемоги Піфагор став вже улюбленцем публіки, його почали голосно вітати та скандувати: “Піфагор! Піфагор!”
Але на восьмий поєдинок Піфагор не погодився, бо рука вже боліла досить сильно. Він отримав належний йому грошовий приз, але оскільки ці гроші були йому ні до чого, то він попросив організатора купити на них вина і пригостити всіх глядачів та атлетів, яких він переміг. Радості натовпу не було меж. Цю історію та ім’я Піфагора ще довго згадували на базарі та скрізь у Мемфісі.
Пора було повертатися до храму. День пройшов чудово, Піфагор отримав багато позитивних емоцій і добре відпочив від важкої розумової роботи. Він повернувся вже на заході сонця. На нього чекав вчитель-розпорядник, який попередив, що йому залишилося спати зовсім недовго, бо через п’ять годин у нього мав бути урок астрономії та математики, які зазвичай проходили вночі в обсерваторії.
Глава 6. Роза Василівна
– Привіт, діти. Ви прийшли вчитися, отримувати нові знання та навички. Хочу вас попередити, що хоч навчання і триватиме не дуже довго, всього сто п’ятдесят років, але за цей час ви зможете навчитися краще використовувати простір, час та матерію, створювати свої Всесвіти, після чого краще будете готові до переходу на новий рівень розвитку. Ви не зобов’язані починати навчання, якщо хочете відпочити ще одну або навіть пару сотень років. Але якщо ви вже вирішили навчатися, то у нас є правила та кодекс школи. Можете ознайомитися з ними у хмарі з цією інформацією, яка висить прямо над вами. Дякую, – директор школи, високий атлетичної статури чоловік у костюмі середньовічного аристократа з гострою борідкою, був небагатослівним.
Архітектура школи була виконана у старовинному стилі часів середньовіччя. Але одяг вчителів не дуже відповідав її архітектурі, бо тут можна було зустріти вчителів у костюмах часів лицарів та королів, часів сексуальної революції, постіндустріального періоду, часів колонізації інших планет, а також інших періодів життя людства.
На Тамосі, третьої за величиною планеті сонячної системи, люди з’явилися від самого початку, її не колонізували. Тут були найдавніші корені розумного життя в цьому Всесвіті. Історія Тамоса не дуже відрізнялася від земної, як і історія цього Всесвіту від нашого. В основному усі Всесвіти схожі один на інший, за винятком, може, невеликих відмінностей у їхніх законах, принципах та якихось дрібних деталях. Люди на Тамосі зовні також нічим не відрізнялися від земних людей. Така ж будова тіла: дві руки, дві ноги, голова з носом, ротом, очима і вухами. Але цей вигляд не був їх справжнім. Просто в їх суспільстві було заведено виглядати так, як древні люди. Можна сказати, що ці тіла, які кожен вигадував і створював собі сам, були свого роду костюмами, а справжній їхній вигляд був досить незвичним для нас: щось на кшталт клубка переплетених між собою товстих ниток неправильної форми. Ці нитки фактично були мозком та усім тілом тамосян.
Оскільки усі з дитячих років, яке, до речі, тривало за нашими поняттями дуже довго, сотні, а іноді й тисячі років, володіли телепортацією, то ноги, руки та інші частини тіла їм були не надто потрібні. Органи чуттів теж не були необхідністю, їх замінювали телепатія та інші навички, але всі давно вже звикли носити костюми тіл стародавніх людей і не вважали це чимось незручним та непотрібним.
Тамосяни не були безсмертними, життя їх зазвичай тривало тридцять-сорок тисяч років. Їжі та кисню вони не потребували, тому що могли отримувати енергію на атомному рівні. А оскільки усі носили костюми стародавніх людей, то й користувалися усіма властивостями та органами чуттів цих тіл: по-старому бачили за допомогою очей, відчували запахи, користувалися дотиком і всім іншим, що притаманне стародавнім людям, і, звичайно ж, їли звичайну їжу, яку, щоправда, іноді самі створювали з найближчих атомів. Говорили вони теж давнім способом відкриваючи рота та використовуючи голосові зв’язки.
– Перший А, вітаю вас у стінах нашої школи! Мене звуть Роза Василівна. Я ваш класний керівник та вчитель зі створення Всесвітів. Зараз ми підемо до класу, аби ближче познайомитись. У стінах школи жодних телепортацій без мого дозволу! Усім зрозуміло? Чудово, тоді потопали ніжками.
Роза Василівна була маленького зросту, з засмаглим зморщеним обличчям і ногами колесом, як у ковбоя, в синій джинсовій спідниці з мереживною оборкою і затертою замшевою жилеткою бежевого кольору. Говорила вона голосно короткими фразами та голосом завзятого охриплого курця.
– Перепрошую, Розо Василівно, а в цій хмарі, що над нами, усі правила школи, інших не буде?
– Прізвище та ім’я?
– Ємельянов Ілля.
– Я дивлюся, ти у нас дуже розумний, Ємельянов? Шило в дупі намалювалося? Ну нічого, подивимося хто кого. Усі за мною!
Ілля не став суперечити Розі Василівні та разом з іншими шістнадцятьма учнями з першого А поплентався до класу.
Глава 7. Меч Персея
– Доброго ранку, Єгоре! Прослухайте щоденний звіт про ваші правопорушення за попередній день. Порушень закону про моральність думок: чотири. Інших правопорушення не виявлено. За ці правопорушення Вам нараховано додатково до штрафів, що вже існують: сто двадцять в-юанів. Загальна сума штрафів на сьогодні: тридцять сім мільйонів двісті сорок вісім тисяч п’ятсот дев’яносто два в-юані. Усі Ваші рахунки мають нульовий баланс, тож Вам доведеться відпрацювати ці штрафи, займаючись написанням коду для різних програм-роботів, ботів та штучного інтелекту. За нашими підрахунками це триватиме приблизно сто двадцять чотири роки. На сьогодні це вся інформація для Вас. Гарного дня, Єгоре! – автовідповідач у голові вже менше дратував.
“Борг потихеньку зменшується. Це добре. Треба попрацювати сьогодні продуктивніше, ще кілька місяців такими темпами та я зможу погасити всі борги й вийти в плюс. Нарешті заправлю реактивний ранець, бо вже набридло пішки ходити, навіть таксі не можу собі дозволити. Добре, що їжу привозять, хоч про це не треба турбуватися. Нічого натурального, звичайно, але мені все одно, аби працездатність була нормальна”, – Єгор потягнувся і вийшов на балкон під промені ранкового сонця, яке сьогодні не здавалося таким втомленим і похмурим.
До вікна стику підлетів зелений дрон доставки їжі, пристикувався і завантажив посилку з провіантом. Єгор зробив невеличку зарядку, випив трав’яний коктейль та сів у своє світло-сіре робоче крісло, трохи підлаштувавши його під положення тіла напівлежачи, подумки ввімкнув режим роботи. Перед ним з’явився величезний голографічний екран та він почав працювати. Ніяких рухів руками не потрібно було робити, усі маніпуляції відбувалися лише завдяки імпульсам мозку.
Минуло вже три місяці після його зустрічі в лікарні з представником повстанців. Спочатку у Єгора іноді з’являлося величезне бажання подумати про них, але він моментально його придушував, щоб не з’явилося ніякої думки, яка б могла скомпрометувати. Це було непросто, але поступово він звик та бажання більше не з’являлося. Він просто жив та займався рутиною, як будь-який інший добропорядний член суспільства, виконував щоденні дії, працював і відпочивав, намагаючись нічого не порушувати, і, головне, не протестувати проти системи.
Уряд Землі знаходився на острові Пасхи. Доступ для усіх інших людей туди був закритий, там жили тільки члени уряду з сім’ями. Їх обслуговуванням займалися виключно роботи різних видів та конструкцій, провізію та все необхідне їм доставляли дрони. Продукти харчування для них вирощували та виготовляли на величезних плавучих фермах поблизу острова. Члени уряду з сім’ями та родичами були найвищою кастою на Землі, тільки у них в тілах не було органічного контролюючого чіпа. Зв’язок вони підтримували лише з представниками Служби Контролю, які жили також окремо в кількох місцях планети, в основному на островах, до яких для інших людей теж не було доступу.
Звичайні види зброї на Землі вже давно не використовувалися, в них не було необхідності, як і в армії, поліції та інших силових структурах. Будь-який потенційний злочин припинявся одразу ж, як тільки з’являлася думка про нього. Теоретично будь-яку людину на планеті можна було дистанційно вивести з функціонального стану, як тільки вона просто подумає про те, щоб скоїти злочин. Але до цього не доходило, бо людей просто ставили в такі умови, коли вони мали відпрацьовувати штрафи за правопорушення. А накласти на себе руки було практично неможливо, оскільки медицина досягла рівня, коли могла повертати до життя навіть через кілька годин після кліничної смерті. Багато органів, тканини, сухожилля, суглоби, навіть хребет та інші кістки навчилися вирощувати штучно, і, головне, всім імплантували штучні залози, які синтезували гормони та нейромедіатори, які позитивно впливали на настрій та давали приплив енергії, почуття радості, ейфорії та щастя. Тож усі ставали залежними від цих гормонів, як наркомании. Якщо раптом хтось намагався чинити опір системі, то цьому порушнику достатньо було дистанційно відключити штучні залози, після чого в людини починалася ламка, яку неможливо було витримати більше кількох днів. В’язниці та інші покарання стали не потрібні, тому що будь-якого, навіть самого незламного сміливця можна було приструнити дуже швидко. Для цього не потрібно було навіть натискати жодні кнопки, за цим стежив глобальний штучний інтелект та, при необхідності, без жодних роздумів просто діяв за протоколом.
Єгор працював, як робот, весь день, навіть забувши пообідати. Сонце вже давно сіло та місто світилося нічним освітленням, яке було яскравіше сонячного. Повз вікно пропливали рекламні голографічні фігури: кити, птахи, величезні дівчата, які танцювали дивні танці та звабливо підморгували.
Єгор швидко поїв, помився в душі та ліг спати, включивши попередньо перегляд детективного сну, де він був головним лиходієм. Але як тільки він заснув і почалася цікава зав’язка детектива, сон раптом різко перервався. Єгор розплющив очі та кілька секунд не міг зрозуміти, чи це сон став настільки реальним, чи він вже не спить, а все довкола справжнє.
Він знаходився у великому приміщенні без вікон із сірими стінами, де було досить прохолодно. Єгор подумав, що це, мабуть, десь під землею. Навпроти нього стояло семеро людей у помаранчевих комбінезонах, на головах у них не було жодних шоломів чи головних уборів, їхні обличчя ніщо не приховувало.
– Вітаємо тебе, Єгоре! Ти пройшов випробування та довів, що воля твоя сильна. Наше таємне товариство ми називаємо “Меч Персея”. Ласкаво просимо до нас, сподіваємося, що ти станеш гідним членом та воїном нашої місії, яка має допомогти усім землянам перейти на наступний етап розвитку цивілізації.