Заголовок

Хоч Тимофій і відносився до того вимираючого виду підлітків, яким подобалося вчитися і котрі не сприймали школу, як в’язницю строгого режиму, була у нього й інша сторона. Та, яка любила відкинути підручник убік і допізна засісти за відеогру, а звук ранкового будильника сприймала, як гудок тюремної побудки.

З «нормальною» стороною Тимофія не погодився б його сусід-собачник з горішнього поверху, який щодня прокидається о шостій ранку, щоб вигуляти свого опецькуватого мопса (собачник, але не собака, яка, судячи з виразу її морди, не розуміє навіщо її будять і кудись тягнуть ні світ ні зоря). Тимофій крізь сон чує кроки цієї парочки на сходах у під’їзді (ліфт все ще не полагодили), натягує на голову ковдру і намагається заснути знову, але організм підказує, що пора вставати. Тягнеться до смартфона на столі. Годинник показує чверть на сьому: до будильника ще ціла година!

За два місяці навчання, починаючи з першого вересня, Тимофій потроху звик до регулярних ранніх пробуджень, відтак став прокидатися майже одночасно з будильником. Але вчора годинники переводили на годину назад — на зимовий час. Організм ще не звик до нових правил, тому розбудив хлопця на годину раніше, ніж потрібно.

Тимофій вимикає будильник і вмикає вайфай. Приходить повідомлення від матері:

«Піца в мікрохвильовці. Гроші в кухні на столі».

Вона прокидається і виходить з дому навіть раніше за собачника, бо працює на заводі. Цього тижня у неї перша зміна (яка вже почалася). Хлопець розуміє, що міг би взагалі не морочитися з будильником, адже мати однаково подзвонить йому о сьомій, «щоб точно не проспав», і усно повторить своє повідомлення.

Він відписує:

«ОК, дякую. Можеш не дзвонити».

Після чого перевіряє на телефоні статуси Гордія і Майї — його друзів і, за сумісництвом, однокласників. Обоє востаннє були в мережі близько першої ночі. «Невже переписувалися? — міркує хлопець. — Так пізно?». — Ця думка б’є йому в голову, видушує з грудей усе повітря і остаточно витрясає з нього сон.

Він вмикає настільну лампу під тонким зеленим абажуром. Її м’яке світло вихоплює з темряви пейзаж його робочого столу: старенький монітор, на якому він любить ганяти у відеоігри; пізанську башточку із зошитів і підручників; розкидане канцелярське приладдя; баночку паяльного флюсу, моток припою і кілька викруток; зарядний пристрій для телефона; різні шнури, дротики й ізоленту; олов’яну фігурку вікінга з мечем на поясі, щитом на спині і шоломом в руці (дехто вважає, що це не вікінг, бо на шоломі немає рогів; тоді хлопчина їм пояснює, що вікінги не носили рогатих шоломів)… Є тут і книжка, яка оселилася на цьому столі з учорашнього дня.

Тимофій справді був «вимираючим видом» підлітка, бо до всього ще й любив читати. Особливо фантастику. Особливо в папері. Дізнавшись про це, Станіслав Самуїлович — їхній новий вчитель суспільствознавства — сходив у бібліотеку і взяв для нього книгу — «Машина часу» Герберта Веллса. Свій вибір вчитель пояснив просто: в ній описуються цікаві науково-фантастичні ідеї і піднімаються різні гостросоціальні теми. Відтак їм буде що обговорити на його уроках. Він хотів би почути думку Тимофія щодо цього твору. Хлопця це не просто тішило, а й приємно хвилювало, адже жоден вчитель ще ніколи не приділяв йому стільки уваги, не відносився до нього настільки серйозно — як до рівного собі. Тимофій досить добре вчився, йому легко давалися математика, фізика, хімія — усе, що пов’язане з формулами. Проте у царині суспільних наук він не відрізнявся нічим особливим (як йому здавалося), і тому не міг зрозуміти чим так зацікавив новенького вчителя. Вчора перед сном Тимофій встиг прочитати лише вступне слово про Герберта Веллса, а саму книгу планував почати найближчим часом. Можливо, сьогодні, якщо не завалять домашніми завданнями.

Сонце вже сходить, але його не видно за щільно затягнутим небом пізньої української осені. У темряві світяться лише поодинокі квадратики вікон сусідніх висоток. Сьогодні може бути дощ зі шквальними поривами вітру — підказує йому прогноз погоди на телефоні. Одягнувшись, Тимофій прямує на кухню, вмикає мікрохвильовку, в якій на нього чекають залишки вчорашньої піци, і запалює вогонь під чайником. Наступний пункт призначення — ванна кімната. Почувши свист чайника, він повертається на кухню із зубною щіткою, застромленою до рота, готує собі чай з медом, дістає з мікрохвильовки гарячу піцу — сир розплавився і тепер дуже апетитно тягнеться — і несе усе це на стіл, на якому мати залишила йому трохи кишенькових грошей.

Останнім часом Тимофій почав ловити себе на думці, що йому соромно брати у матері гроші. Хлопець нікому не зізнається, але він хотів би знайти якийсь підробіток і допомогти їй, адже вона днями й ночами тяжко працює на заводі, намагаючись самотужки, без чоловіка, який давно покинув їх і не платить аліментів (вони навіть не знають, чи він пережив війну), поставити сина на ноги. Проте хлопець розуміє, що зараз перед ним лежить важливіша місія — він мусить вчитися. І вчиться. Не настільки добре як міг би, але він старається. Проте ніщо не змусить його вчити нецікаві предмети і читати «нудні» книжки, передбачені навчальною програмою. Хоча й не безнадійно нудні, — вважає Тимофій, — бо читати на уроках «Гаррі Поттера» і Жуля Верна було доволі цікаво, а «Тома Сойєра» і «Вождя червоношкірих» — навіть весело. А такі твори, як «Брати Лев’яче Серце», навпаки — викликали у нього сльози і назавжди залишили слід у його власному — не зовсім лев’ячому — серці. Тому тимофієві оцінки з літератури постійно стрибали від «відмінно» до «погано», як на американських гірках. Та це його нітрохи не бентежило… до тих пір, поки він не брав зі столу ті скромні гроші, які залишала йому мати.

Його докори сумління швидко розчиняються в ароматі гарячої піци. Йому не терпиться вчепитися в неї зубами. Але спершу непогано було б сплюнути зубну пасту і прополоскати рот. Поки триває сніданок, він заходить у чат на телефоні й слідкує: близько сьомої мати з’являється в мережі і читає його повідомлення. Вона не відписує, не телефонує, і через хвилину покидає мережу. Тимофій сподівається, що вона не образилася на нього за таку відповідь. Він повертається до списку контактів і вагається: йому хочеться ще раз перевірити статуси Гордія і Майї, але він боїться побачити, що вони знову одночасно відвідували мережу. Врешті цікавість бере гору над страхом і він по черзі перевіряє їхні контакти: Майя була в мережі кілька хвилин тому (очевидно, теж прокинулася на годину раніше потрібного), а Гордій з ночі так і не заходив — мабуть, спить без задніх ніг. Особливого полегшення Тимофій не відчуває — він сердиться на себе за те, що шпигує за друзями.

Майя і Гордій — його найближчі друзі (точніше — єдині). У нього в житті були й інші товариші, але з часом вони всі втратили до нього цікавість, а він — до них, бо вони не були тим «вимираючим видом»… Перевірку часом пройшли тільки Гордій і Майя. Вони троє стали друзями ще до того, як пішли до школи, тож знають одне про одного все. Майже все. Не знають вони про Тимофія лише одного: того, наскільки часто Майя почала йому снитися, наскільки його почали хвилювати плавні вигини її фігури, пишні розсипи каштанового волосся і зелені очі, від погляду яких у нього починало паморочитися у голові, а нижче пояса з’являвся легкий дискомфорт. Бували дні, коли він дивився на неї як раніше — як на приємну дівчину і подругу, не більше того. Але такі дні траплялися усе рідше. Не знають вони й про те, наскільки Тимофій боїться перевіряти їхні статуси на телефоні. Боїться тому, що бачить як Майя дивиться на Гордія: приблизно так само, як Тимофій дивиться на Майю. Та, схоже, Гордій цього не помічає. Або вдає, що не помічає. Можливо, вони всі троє все розуміють, але бояться про це говорити, щоб не зіпсувати дружбу. «Це справжня проблема трьох тіл», — з гіркою усмішкою думає Тимофій. Він впевнений, що Майя і Гордій переписувалися вночі і що Майя написала йому перша.

Тимофій усвідомлює, що ключ до порятунку лежить серед інших дівчат: йому просто потрібно переключити свою увагу з Майї на когось іншого. Але це легше сказати, ніж зробити: дівчат він боїться і не дуже вміє знаходити з ними спільну мову. Майя — виняток. Може, тому він і закохався в неї? А, може, це ніяке не кохання, а всього лиш біологічні інстинкти? Тимофій роздумує над цим аж до зупинки, де, разом із шумною купкою школярів, чекає на шкільний автобус.

Хай там як, — думає він, — а день починається не настільки погано, як міг би: замість обіцяної зливи накрапує дрібний дощик, а замість шквального вітру — легенький бриз; та й узагалі життя не таке вже й погане, бо вдома на нього чекає цікава книжка, а другим уроком сьогодні має бути суспільствознавство, з новим класнючим учителем; а коли він прочитає ту книжку, то вони зі Станіславом Самуїловичем почнуть її обговорювати — хіба може бути щось краще за це? Тимофій лише сподівається, що вони обговорять її наодинці, бо виступати перед цілим класом йому страшнувато. Якби його клас складався лише з таких, як Гордій чи Майя, тоді жодних проблем. Але поки в ньому є такі, як Влас, Анатоль і їм подібні «добряки» — кожен публічний виступ ставатиме для нього тортурою і приниженням, а для них — веселою забавою.

До Тимофія підходить Гордій і вони потискають одне одному руки. Гордій живе в сусідній висотці, тому вони сідають на одній зупинці. Майя живе трохи далі вулицею і сідає на наступній. «Не дивно, що він їй подобається, — думає Тимофій. — Гордій високий і міцний, і потиск у нього дуже сильний. На нього задивляється чимало дівчат». Худий низенький Тимофій, на фоні свого друга, почувається невидимкою. Однак це не заважає їхній дружбі. «Поки що не заважає, — міркує Тимофій. — Але хтозна, що буде далі. Не хочу все зіпсувати своїми дурними ревнощами».

В автобусі вони, як завжди, сідають разом.

— Земля викликає Тимоху, — кличе його Гордій. Тимофій задивився у вікно і зовсім забув де знаходиться. — Де ти літаєш?
— Просто задумався.
— Чекай, зараз дещо покажу, — Гордій дістає смартфон і починає швидко гортати фотографії в галереї, шукаючи потрібні. Ненадовго зупиняється на фото, яке Тимофій уже бачив раніше: на ньому група військових, які повернулися з бойового завдання, серед них гордієвий батько (усі вони загинули на війні); біля них стоїть красива й струнка собака із золотистою шерстю, схожа на лайку, хоча Гордій каже, що це не лайка, а якась незрозуміла помісь порід. Морда в собаки дуже розумна, а вищир нагадує усмішку. Посміхнулася заради гарного фото — завжди жартував Тимофій, коли це було доречно. Він знає, що собаки здатні відчувати наближення ракет і снарядів і заздалегідь попереджати про це людей — гавкотом чи скавчанням. Можливо, для цього вони й тримали цю собаку, там — між траншеями і розбитою технікою. Але як в таких умовах тварина залишалася настільки чистою і доглянутою – немов її привезли прямо із собачої виставки — цього Тимофій не може зрозуміти. Батько не встиг розповісти Гордієві про собаку, бо загинув невдовзі після того, як прислав синові це фото.

Проте Гордій зупинився на цьому клаптику минулого лише на декілька секунд — він хоче показати Тимофієві дещо інше.

— Поглянь.

На потрібних йому знімках, у різних ракурсах, зображений сам Гордій. На ньому шкіряна байкерська куртка із залізними заклепками і яскравими нашивками. А на спині красується великий білоголовий орел, із виставленими догори крилами і націленими вниз кігтями.

— Як тобі? — з утіхою питає Гордій.
— Круто. Це для того рок-концерту, про який ти казав?
— Так. Знайшов її в одному магазинчику у самій сраці ринку. Нашивки замовляв через OLX, AliExpress… де тільки міг. А мати все це нашивала. Не питай скільки разів вона проколола собі пальці.

Тимофій на це лише гмикає.

— Ти не передумав? — запитує Гордій. — Не хочеш піти зі мною?
— Ти ж знаєш, що я не фанат рок-музики. Та й якщо там дійде до бійки між рокерами і місцевою шпаною… ти ще зможеш щось зробити, а от мені буде гаплик.
— Доки я поруч, тебе ніхто й пальцем не посміє зачепити. Обіцяю. А рок, може, й полюбиш, коли вживу почуєш що це за стихія.
— Все одно у мене немає грошей на квиток.
— Шкірянка, звісно, добряче витрусила мою заначку, але в мене ще трохи лишилося — я тобі позичу. Віддаси коли зможеш.
— Дякую. Іншим разом.
— Як знаєш. Іншого разу може й не бути. Життя — воно таке…

«…непередбачуване», — подумки закінчує Тимофій, після чого знову втуплюється у вікно і не відривається від нього, навіть коли вітається з Майєю, яка заходить в автобус і сідає позаду них. Гордій заводить з нею розмову. Тимофій до них не приєднується. Зараз його більше цікавить мокрий дорожній асфальт. Але коли вони виходять з автобуса і під дощем прямують до школи, Майя сама підходить до Тимофія і натягує йому на голову капюшон.

— Хочеш застудитися? — посміхається вона.
— Так. Ти зруйнувала мої плани, — посміхається він у відповідь. — Набридла та школа.
— Якби це сказав хтось інший, я б іще повірила, — сміється вона.
— Погано ти мене знаєш, — промовляє Тимоха і вони втрьох заходять до храму знань, чи, як сказали б Влас і Анатоль, до клятої тюряги.

Першим уроком іде фізкультура, яку, через погану погоду, проводять у спортивному залі. Дівчата грають у волейбол чи просто кидають одна одній м’ячика; хлопці грають у баскетбол в одне кільце, або у шахи і шашки (за захисною перегородкою). Гордій любить баскетбол і навіть має декілька грамот із виграних змагань між школами. Тимофій, зазвичай, віддає перевагу шахам, але сьогодні не має на них настрою і просто сидить в інтернеті, вбиваючи час перед суспільствознавством. Фізрукиня до нього не чіпляється, а лише бігає зі свистком, розриваючись між баскетболістами і волейболістками.

Після фізкультури Гордій прямує в душ, а Тимофій — одразу в клас. Його парта по центру спереду — найближче до учительського столу. Він сидить не з Гордієм і не з Майєю, а з худим очкариком Марком — найкращим учнем класу і всієї школи, якому всі вчителі пророкують Велике Майбутнє. Їх обох посадили спереду, як добірні зразки учнівської уваги і дисципліни. Майя з Гордієм сидять разом посередині класу, як цілком посередні учні. У деяких спеціальних аудиторіях і лабораторіях учні можуть розсідатися як їм заманеться, але в їхньому основному класі панує строге розташування по місцях.

Вчитель суспільствознавства Станіслав Самуїлович щодо цього не такий категоричний. Через це він подобається учням і не подобається багатьом учителям. Він дозволяє учням сидіти, стояти чи лежати де завгодно — на своїх місцях, на партах, під партами, на підвіконнях, на підлозі, навіть на учительському місці, аби лиш вони його слухали або принаймні не заважали слухати іншим. І, як би це не було дивно, на його уроках учні поводять себе тихіше і спокійніше, ніж на інших. На перших порах Влас і Анатоль добряче відірвалися, смакуючи свободу пересування по класу, яку їм подарував новий учитель на своїх уроках. Але пізніше їм це набридло і тепер вони просто залипають у телефонах, сплять або ріжуться у морський бій.

Станіслав Самуїлович заходить у клас рівно за хвилину після дзвінка — пунктуальний, як завжди. Схоже, свій день він розписує по секундах, як військовий чи космонавт. Цей чоловік — років тридцяти, підтягнутий і міцний — різко виділяється на фоні своїх колег-учителів. Він завжди приходить на урок у молодіжних кедах, вільному светрі чи сорочці і в джинсах. Сьогодні на ньому коричневі кеди з білими верблюдами і кремовий светр з зображенням знаменитого «Маршу прогресу» (у цьому варіанті марш очолює людина, яка робить селфі на телефон, а позаду неї йде космонавт у скафандрі). Над светром майорить коротка золотава борідка і грива світлого волосся, яке частково спадає вчителеві на плечі, а частково зібране ззаду в копицю. Ця зачіска виглядає не старомодно, а радше стародавньо. З нею вчитель нагадує вікінга чи троянця в сучасному молодіжному одязі.

Станіслав Самуїлович влаштувався працювати в цю школу місяць тому. Його стиль і методика навчання одразу сподобалися учням, але не сподобалися вчителям — здебільшого старшим; молоді ж учителі вітають деякі його методи, але поки не наважуються їх наслідувати. Директор не має до нього ніяких претензій, бо «на суспільствознавстві учні сидять тихо і отримують хороші оцінки. Все решта — це лірика», — щоразу повторює він і швидко закриває тему з новеньким учителем.

«Він трохи дивакуватий, але це свій чувак, — якось сказав Гордій Тимофієві про Станіслава Самуїловича. — Закладаюся, що він фанат рок-музики і любить врубати її вдома на всю котушку. Ти тільки поглянь на його хаєр». Влас і Анатоль, здається, єдині, хто любить насміхатися з новенького вчителя, щоб подратувати тих, кому він подобається: вони (позаочі) називають його Педигог або Голуб’ятня.

«Педигог» вітається з класом, підходить до свого столу і дістає із сумки ноутбук.

— Як провели вихідні? — запитує вчитель у класу. Говорить він чистою українською мовою, але з якимось дивним акцентом, тому дехто з учнів думає, що Станіслав Самуїлович іноземець, або довго прожив за кордоном (хоч він це заперечує).

Учні навперебій починають скаржитися, що їх завалюють домашніми завданнями, через це в них не лишається часу на нормальне життя. Вчитель із розумінням киває. Він клацає щось на ноутбуці, потім підходить до дошки і пише на ній тему сьогоднішнього уроку.

— Тема сьогоднішнього уроку, — озвучує вчитель, — «Заплановане застарівання». Хтось із вас знає що це таке?

Марк (сусід Тимофія по парті — найкращий з найкращих учнів) єдиний піднімає руку.

— Можна без цих архаїзмів, — відмахується вчитель. Він дозволяє учням відповідати, не піднімаючи рук, і вільно дискутувати одне з одним.

— Заплановане застарівання — це хитрий план виробників товарів, — починає Марк, — які навмисне створюють неякісні товари, щоб вони не могли прослужити покупцеві надто довго. Щоб людина йшла і купувала їх знову і знову і знову…
— Загалом, це правильна думка, — киває Станіслав Самуїлович. — Частина правильної думки. Заплановане чи штучне застарівання — це не міф і не теорія змови, як дехто з вас може подумати, а реально існуюча модель ведення бізнесу, на якій тримається велика частина світової економіки. Кожен із вас уже не раз відчув на собі заплановане застарівання, знаєте ви про нього чи ні.

Учні відриваються від своїх справ і починають з цікавістю слухати. Всі, окрім Власа і Анатоля, котрі поринули в ігри на телефоні.

— Як часто ви змушені міняти поношений одяг чи взуття? А мобільні телефони, навушники чи інші пристрої? — Станіслав Самуїлович стукає пальцем по кришці ноутбука. — Гадаю, доволі часто. Звісно, зіпсовані речі можна полагодити чи залатати. Але ремонт, особливо багаторазовий, — це витрати, які часто дорівнюють витратам на покупку нового товару. Тому багато людей обирають не ремонт, а покупку нової речі. Адже ми любимо усе новеньке, навіть якщо стара річ цінна для нас, як пам’ять чи символ. Саме тому заплановане застарівання так успішно процвітає. Але це не єдина причина. Хтось може назвати інші?
— Надійні речі коштують дуже дорого, — промовляє Емілія. — Далеко не всі можуть собі їх дозволити. Тому дешеві речі теж потрібні.
— Хороша думка, —  киває вчитель. — Проте ціну встановлюють не речі, а ті, хто їх виробляє. Щоб пояснити це, давайте зробимо невеличкий екскурс в історію.

Станіслав Самуїлович малює на дошці грушу. Додає кілька штрихів і груша стає лампочкою.

— На початку двадцятого століття електричні лампи розжарювання були дешевими і довговічними, — продовжує вчитель. — Термін їхньої служби постійно збільшувався, а ціна майже не змінювалася. Тривало це до 1924 року.
— А чому тільки до 1924? — запитує Марк.
— Бо двадцять третього грудня 1924 року у Женеві, в Швейцарії, відбулася зустріч керівників найбільших у світі компаній-виробників електричних лампочок.
— І що?
— Там вони об’єдналися у так званий «Картель Феба», — Станіслав Самуїлович обертається до дошки і виводить на ній крейдою: «Картель Phoebus». — Учасники картелю зобов’язалися зменшити термін служби своїх ламп до тисячі годин; що вони успішно зробили вже наступного року. На порушників цієї угоди чекав чималий штраф від інших учасників картелю. Так було зароджене заплановане застарівання.
— Але навіщо вони це зробили? — запитує Арсен.

Вчитель виводить на дошці знак питання, потім знак оклику, і продовжує:

— Зменшили лише їхню тривалість роботи, але не ціну. Проте якісні лампи, виготовлені ще до створення картелю, уже були розпродані. Вони світили в домівках людей ще дуже довго, тому прибутки цих компаній на деякий час зменшилися. Зате потім різко поповзли вгору, адже навіть найкращі лампочки рано чи пізно перегорають чи розбиваються. Тому люди були змушені йти і купувати нові — ті, які світили лише тисячу годин. Компанії стрімко розбагатіли.
— От жадібні паскуди, — промовляє Гордій. Класом шириться смішок. Вчитель посміхається і розповідає далі:
— Картель Феба розпався через те, що почалася Друга світова війна, але його методи живуть і процвітають навіть сьогодні. І будуть процвітати ще дуже довго.

Станіслав Самуїлович завжди намагався бути бадьорим і усміхненим, та часом його погляд ставав сумним і відстороненим. В такі моменти він немов переносився думками кудись дуже далеко. От і зараз Тимофій, зі своєї передньої парти, знову помічає, як по обличчю вчителя пробігає тінь якоїсь туги. Вона швидко зникає, залишившись непоміченою для решти учнів, котрі уважно слухають:

— …особливо яскраво цю історію ілюструє знаменита Столітня лампа, яка безперервно горить уже сто шістдесят п’ять років. Тобто… я хотів сказати сто двадцять п’ять років, починаючи з 1901 року. Хтось із вас чув про неї?
— Так! — мало не підскакує Арсен. — Я колись дивився відео на YouTube про цю лампочку. Зараз вона знаходиться в пожежній частині міста Лівермор, у штаті Каліфорнія, і продовжує світити.
— Вірно, — киває Станіслав Самуїлович. — То ти знаєш у чому секрет її довговічності?
— Вона працює на неповній потужності, тому й не перегорає так довго, — відповідає Арсен. — А ще тому, що її майже ніколи не вимикали. Лампочки найчастіше перегорають під-час увімкнення.
— Так, — погоджується вчитель. — Але є й інші причини. Жодна сучасна лампа, яку сьогодні можна знайти у вільному продажу, не змогла б повторити цей результат, навіть на такій малій потужності.
— То в чому ж секрет? — запитує Марк.
— У тому, що вона виготовлена вручну, ще до епохи картелів-змовників, — пояснює вчитель. — І такими, як вона, могли б бути усі товари на ринку, якби людство подбало про це. Але виробники порахували, що вигідніше отримувати маленький і стабільний дохід з товарів, які швидко псуються, аніж отримати багато, але один раз, продавши покупцеві «вічну» річ — яку б ціну на неї не виставляли. Проте жадібність — це далеко не єдина причина існування запланованого застарівання. Хтось може назвати інші причини?
— Воно забезпечує людям робочі місця, — озивається Марк.
— Саме так, — клацає пальцями Станіслав Самуїлович. — Можеш детальніше?
— Якщо виробляти лише довговічні речі, то ринок товарів поступово втратить покупців, заводи і фабрики зупиняться, а сотні мільйонів людей по всьому світу залишаться без роботи. Це буде нічим не краще, ніж замінити їх роботами.
— Але ж на ринку вистачає хороших і якісних речей, які можуть прослужити все життя, — додає Емілія.
— Так, — погоджується вчитель з ними обома. — Але, по-перше, вони не настільки якісні, якими могли б бути; а, по-друге, виробники змушують людей заміняти навіть якісні речі: наприклад, роблять їх немодними чи відсталими, вносячи у свою подальшу продукцію різні вдосконалення. Якщо ви з тих, хто любить пограти у відеоігри на комп’ютері, то, напевне, помічали, що графічні карти, процесори і інші деталі є досить надійними і виходять з ладу доволі рідко. Проте вони швидко застарівають і відстають від прогресу, тому їх однаково доводиться міняти на щось новіше.

Вчитель малює на дошці надкушене яблуко.

— Одяг, взуття і навіть автомобілі виходять з моди іще швидше. Але очолюють цей список, без сумніву, телефони. Компанія Apple випускає доволі якісну продукцію, але вона, як ніхто інший, знає як можна змусити людей купити їхню нову модель, навіть коли стара продовжує справно працювати: достатньо лиш додати якусь нову функцію чи трохи змінити дизайн корпуса. І навіть не обов’язково вигадувати щось нове — можна просто повторювати один і той самий дизайн кожні десять років. У споживачів коротка пам’ять. Недарма кажуть, що все нове — це добре забуте старе.

Класом котиться легенький сміх.

— А ще люди дуже люблять нові речі і дуже не люблять виглядати відсталими. Не дивно, що Apple стала найбагатшою компанією у світі. Хоча довго утримуватися на цьому п’єдесталі вона не зможе.
— Ви впевнені в цьому? — посміхаються йому усі власники айфонів у класі. — У вас хіба не айфон?
— Впевнений, ви доживете до цього моменту, — лукаво посміхається Станіслав Самуїлович. — Так, у мене айфон. Старенька модель.

Згадкою про Apple він заволодів увагою цілого класу, навіть Влас і Анатоль відклеїлися від своїх iPhonе і почали дослухатися. Тепер він може переходити до фінальної презентації. Станіслав Самуїлович підключає свій ноутбук до шкільного проектора і виводить на стіну біля дошки слайди з якогось старого чорно-білого фільму.

— Це кадри з британської стрічки 1951 року — «Людина в білому костюмі». Хтось із вас її дивився? Ні? Раджу подивитися, якщо хочете глибше зануритися в тему запланованого застарівання. По сюжету працівник текстильної фабрики створює ідеальну тканину, яка не зношується і не забруднюється. Ось ви його бачите на цьому слайді. Йому шиють білий костюм із цієї тканини і він демонструє всім її якості. Усі вражені, але власники фабрики бояться випускати на ринок вироби із цієї тканини, адже це покладе край їхньому бізнесу. Працівники фабрики теж повстають проти винахідника, тому що бояться залишитися без роботи.

Сподіваюся, я вас зацікавив і ви захочете подивитися чим закінчується ця історія. Та, перш ніж ви почуєте відповідь у фільмі… може хтось із вас здогадається чому костюм був саме білого кольору? Анатоль, не підкажеш нам?

— Нєа, я поняття не маю. Спитайте шось легше, — бурмоче Анатоль із задньої парти. — А краще взагалі нічого не питайте.

Класом котиться здушений сміх. Більшість учнів боїться сміятися з Власа і Анатоля, навіть усім колективом.

— Як скажеш, — погоджується вчитель. — Емілія? Арсен? Гордій?
— Чому білий? — перепитує Гордій.
— Так, чому саме білий?
— Ну… якщо пташка обсере, не так видно буде.

Клас вибухає реготом. Майя червоніє і штовхає Гордія ліктем у бік.

— Хороша думка, але ти забув, що ідеальна тканина не забруднюється. Навіть пташиним послідом, — посміхається Станіслав Самуїлович. — Тимофій, рятуй ситуацію.

Тимофій рідко наважується відповідати за власною ініціативою. Він робить глибокий вдих і видає:

— Якщо ідеальну тканину неможливо забруднити, значить її неможливо й пофарбувати, тобто забруднити фарбою. І тому вона може бути лише одного кольору. А чому саме білого? Мабуть, тому, що це «ідеальний» колір, який поєднує в собі всі інші кольори видимого спектру світла.

— Чудова відповідь, — посміхається вчитель, замислено позираючи на Тимофія. — Але наскільки вона близька до істини я вам не скажу. — Стогін розчарування у класі. — Щоб дізнатися це, вам доведеться подивитися фільм. Це буде вашим необов’язковим домашнім завданням. Якщо в когось виникнуть проблеми з його пошуком у мережі — він є в мене на ноутбуці, з українськими субтитрами.

Станіслав Самуїлович малює на дошці піджак і замальовує його білою крейдою, після чого обертається до класу і промовляє:

— Нелегко буде продати одній людині багато таких костюмів, якщо вони не відрізнятимуться один від одного бодай кольором. Компанія Apple точно не вклала б гроші у такий продукт.

У класі бринять посмішки і захоплення.

— Цікаво те, — продовжує вчитель, — що творці фільму, імовірно, надихалися реальними подіями: в сорокових роках двадцятого століття у продажі з’явилися жіночі нейлонові панчохи, які виявилися настільки якісними і довговічними, що виробникам довелося погіршити їхню якість, за прикладом картелю Феба. Суперники запланованого застарівання у знак протесту продовжували носити обідрані панчохи. А от  прихильники штучного застарівання вважають, що без нього люди залишаться без роботи, світова економіка розвалиться, настане епоха голоду, війн і розрухи. І все це в обмін на досконалі речі… для тих, хто встигне їх купити.

Гордій піднімає руку. Вчитель відмахується від церемоній.

— А ви можете назвати себе прихильником запланованого застарівання?
Станіслав Самуїлович на секунду замислюється і відповідає:
— Скажімо так, коли щось виходить з моди чи застаріває — це не страшно. Як сказав один відомий письменник: головне, щоб з моди не вийшли люди (через розвиток штучного інтелекту, наприклад).
— Що за письменник? — цікавиться Марк.
— Навряд чи ви про нього чули (хоч він і відомий), — відказує вчитель. Він обводить поглядом зачудовані обличчя учнів і продовжує думку:
— Заплановане застарівання — це не зло і не добро — це всього лиш ліки, котрі лікують одне, але шкодять іншому. Та з часом у людства з’являться нові болячки, проти яких заплановане застарівання виявиться безсилим. Тож нам доведеться шукати якісь інші ліки…
— Про які болячки ви говорите? — запитує Емілія.
— Це виходить за межі нашої сьогоднішньої теми, тому поговоримо про це іншим разом. Спершу як слід обміркуйте те, що почули сьогодні. Я люблю погратися у футуролога і на наступному уроці хочу пограти разом з вами. Вашим обов’язковим домашнім завданням буде написати твір на тему того, яким ви бачите майбутнє запланованого застарівання, майбутнє покупця, продавця і виробника, якими бачите гроші, товари і послуги майбутнього. І майбутнє в цілому. Хто бажає, може решту уроку присвятити своєму твору. Тільки не списуйте одне в одного. Я хочу почути вашу унікальну думку, навіть якщо вона займе всього половину сторінки. Поганої оцінки не отримає жоден твір, якщо я не побачу, що він звідкись стягнутий. Можете писати не тільки в зошитах, а й у електронній формі. Не хочете писати, можете підготувати усну доповідь і виступити перед класом. Не хочете ні писати, ні виступати — скиньте аудіо- чи відеопромову мені на пошту, до четверга.

Тимофій обертається до Майї і Гордія. Вона вже схилилася над своїм твором, а Гордій лише тупо зиркає на нього і знизує плечима. Тимофій відкриває зошит і пробує почати, але ідеї не приходять. Вдома піде краще, — вирішує хлопець і захлопує зошит.

Після дзвінка клас швидко порожніє. Станіслав Самуїлович неквапливо стирає з рук крейду і вимикає проектор. Коли Тимофій збирається йти, він ппідкликає його до себе.

— Маєш кілька хвилин? — запитує чоловік. — Чи поспішаєш в їдальню?
— Маю. В їдальню піду на наступній перерві, — відповідає Тимофій, втупившись на светр вчителя — на зображення «Маршу прогресу» із первісними людьми, космонавтом і любителем селфі.
— Постмодернізм, — посміхається Станіслав Самуїлович, похляпавши по малюнку на светрі. Тимофій нерішуче посміхається у відповідь.
— Як у тебе справи? — запитує вчитель.
— Нормально. Я вже прочитав біографію автора у тій книзі, яку ви мені дали. Сьогодні постараюся почати саму повість.
— Це не домашнє завдання, тому можеш не поспішати. Я знаю, що в тебе й без того повно клопотів. Читання має бути задоволенням, а не клопотом. По-моєму, те, як вас завалюють домашніми завданнями — це справжнє божевілля. Але нікому не кажи, що я тобі таке казав.
— Добре, — посміхається Тимофій. Станіслав Самуїлович посміхається у відповідь, але в його очах хлопець знову бачить тугу. Чоловік замислено дивиться у вікно, за яким хитаються голі гілки дерев, потім легенько струшує головою, немов повертаючи себе до дійсності:
— То, кажеш, у тебе все нормально?
— Так, — розгублено дивиться на нього Тимофій.
— Сьогодні ж у нас понеділок? — ніби сам до себе звертається вчитель і дивиться на свій наручний годинник з циферблатом. — Двадцять шосте жовтня 2026 року.
— Еге, рік переплутати важкувато.
— Що? Я ще й рік назвав?
— Так, назвали, — посміхається хлопець.
— Ти диви який я неуважний.
— Скоріше надмірно точні.
— Це точно. Отже, у тебе все добре?
— Ви вже це питали.
— Так. Власне… я хотів запитати дещо конкретніше: ти останнім часом не помічав нічого підозрілого чи дивного?
— А можна іще конкретніше? Що саме я мав помітити?
— Якихось підозрілих людей. Біля свого будинку чи десь у своєму районі.
— Ні, — здивовано відповідає Тимофій.
— Кажуть, останнім часом у місті розвелося багато зловмисників, які пропонують дітям наркотики або заманюють їх у свої автомобілі і викрадають. Ти вже досить дорослий і знаєш для чого їх можуть викрадати. З початку навчального року таких випадків побільшало. Можливо, у місті працює ціла злочинна організація. Це серйозна проблема для поліції.
— Я не чув, щоб хтось зникав останнім часом.
— Мабуть, тому, що нашої школи це поки не торкнулося. Добре, поставлю запитання інакше: тобі останніми днями не зустрічалися незвично одягнені люди?
— Не звертав уваги, — чесно відповідає Тимофій, міркуючи про себе, що єдина незвично одягнена людина, яку він сьогодні бачив — це сам Станіслав Самуїлович (і Гордій у байкерській куртці на своїх домашніх фото).
— А якщо я попрошу тебе бути трохи пильнішим?
— Гадаєте, мені щось загрожує?
— Я лише турбуюся про одного з найкращих учнів, які в мене коли-небудь були.

Хлопець червоніє і відводить погляд убік. Станіслав Самуїлович знову дивиться на годинник і щось обмірковує.

— Зараз лише двадцять шосте жовтня. Ще рано… Але завжди існує можливість помилки, — бурмоче вчитель, немов сам до себе.
— Якої помилки?
— Непередбачуваної.
— Про що ви?
— Не зважай, — чоловік стишує голос, бо до входу в клас підійшло кілька учнів. — Мені вже треба йти, тож слухай уважно: віднині звертай увагу на все дивне й незвичне. Наприклад, на людей, які носитимуть темні окуляри без потреби — в похмуру погоду (таку, як сьогодні). Особливо, якщо це будуть чоловіки. Особливо, якщо вони ходитимуть по двоє чи по троє. Якщо побачиш десь таку компанію, намагайся не потрапляти їм на очі. І негайно дай мені знати. Зрозумів? Мій номер у тебе є.
— Є, але…
— Можеш писати чи телефонувати в будь-який час доби. І ще одне — це дуже важливо — обов’язково повідом мене, якщо найближчим часом у твоєму районі почнуться раптові відключення електроенергії. Особливо, якщо вирубляться електричні чи електронні прилади, які працюють автономно (без підключення до розетки).
— А до чого тут електрика?
— Потім поясню. Просто дай мені знати, якщо помітиш щось подібне.
— Добре.
— Я знаю, що ти сміливий хлопець, і не впадеш у паніку, коли потрібно буде діяти.
— Не такий вже й сміливий. Але мені вже чотирнадцять — я не дурний шмаркач, якому можна впарити наркоту.

Тимофій посміхається, збагнувши, що висловився, немов герой кримінального серіалу, котрі так любить дивитися його мати.

— Я в тобі не сумніваюся, — посміхається у відповідь Станіслав Самуїлович і кладе руку хлопцеві на плече. — Але зайва обережність не завадить.
— Якщо в місті справді існує така загроза, то чому директор ще досі не зробив оголошення на всю школу?

Вчитель на секунду замислюється.

— Можливо, не хоче розводити зайву паніку. Гадаю, про це скажуть на батьківських зборах, а батьки вже самі поговорять зі своїми дітьми.
— Ясно.
— Ще раз: якщо помітиш підозрілих людей… чи якісь дивні й незрозумілі явища… або почнеш отримувати дзвінки на телефон від незнайомців, одразу повідом мене. Пиши або дзвони навіть посеред ночі. Не потрапляй їм на очі і не вступай з ними в телефонну розмову. А якщо вони тебе помітять і почнуть переслідувати на вулиці, спробуй знайти патрульного поліцейського, і вже тоді телефонуй мені. Бо я можу не встигнути прийти на допомогу. Зрозумів?
— Так.
— Я знаю, що ти однаково розповіси про нашу розмову Гордієві і Майї, тому проситиму тебе лише про відстрочку: розкажеш їм усе, коли я дозволю — десь через тиждень. А поки нехай це залишається між нами. По руках?
— Хіба їх не треба так само попередити?
— Я сам з ними побалакаю… трохи згодом. Будь ласка, зроби як я прошу.
— Добре.
— Я знаю про що ти подумав, тому зізнаюся одразу: я не поліцейський під прикриттям, — таке буває лише в кіно, — а всього лиш турботливий педагог і свідомий громадянин.
— Зрозумів.
— Що ж, тоді не смію тебе більше затримувати.

Тимофій киває, спостерігаючи, як Станіслав Самуїлович ховає в сумку ноутбук. У хлопця в душі справжнє сум’яття: його улюблений вчитель виявився іще більшим диваком, ніж він гадав. Добре це чи погано — Тимофій поки що не вирішив. Він розвертається і мовчки прямує до дверей.

— Тимофій, — хлопець знову обертається і бачить бадьоре обличчя вчителя, який так нагадує йому вікінга чи троянця в сучасному молодіжному одязі. — Все буде добре. Ніхто й нічого тобі не заподіє — я їм не дозволю. — Хлопець вдруге за сьогодні чує подібну обіцянку. — Мені не терпиться почитати твій твір. Дехто віддав би дуже багато за те, щоб прочитати його в оригіналі.

Тимофій бажає своєму здоровому глузду удачі і покидає клас.

II
Чорний автомобіль і білий костюм.
Твір. Незнайомці в плащах.

…

Повернутися до конкурсу: Початок Шляху
Навігація записівПопередній запис
НАЗАД
Всесвіт Ємельянова. ПіфагорНаступний запис
НАСТУПН.
Наречена чаклуна
Хто змінює світ?: 7 коментарів
Syanya :
16 Червня, 2023 о 16:14
Дуже цікаво, не знаю, як там далі розвинеться сюжет, але поки затягує.
Єдине, з уроком вийшов якийсь інфодамп трішки. Я так розумію, це введення в фантастичну ідею, але дещо затянуто і я саме в тому місці відволіклась. Можливо варто його допрацювати.
І можливо варто якось інакше називати розділи, а то буквально спойлери виходять. Значно цікавіше читати, коли не знаєш, що відбудеться в наступних рядках
А так мені дуже імпонує, очікую побачити продовження історії.

1
Увійдіть, щоб відповісти
Автор твору :
16 Червня, 2023 о 20:11
Дякую.
Ні: урок — це просто урок, хоча й пов’язаний з фантастичною ідеєю (тут все зі всім пов’язане).
В літературі такі “спойлери” в назвах розділів використовуються часто і свідомо, для того, щоб підігрівати інтерес читача і швидко нагадувати йому про що йшлося в історії, якщо він надовго переривав читання. Намагався називати їх максимально розмито і неоднозначно, щоб не вийшли справжні спойлери. Тому за це не хвилюйтесь.

0
Увійдіть, щоб відповісти
Lelya :
13 Червня, 2023 о 15:06
Спочатку твір читався мов хроніка, я вже подумала, що емоцій чи жартів-почуттів не буде. Аж дочитала до подій у класі і втяглася так би мовити. По закінченню в голові закрутилися кадри з фільму “Аліса”, той, де дівчинка шукала мелофон. І тепер мучаюся: а що ж там далі? Хто цей вчитель? Чому люди в темних окулярах повинні прийти за Тимофієм? Нарешті: фантастична складова розвинеться далі, відштовхнувшись від дати 2026?
Згадала себе в ті роки, коли все було таким казковим. Кожна книга розкривала новий світ, ми уявляли себе героями і літали в космос, плавали на кораблях, билися разом з ельфами проти Мордору( як і зараз). Тож я оцінила задум на п’ять, але повість трішечки суховата, але то мої враження. Може так і живуть хлопці-підлітки? В дівчат що не день, то вибух))) Я ваш суперник в конкурсі, та все одно бажаю удачі і тисну руку за вашу працю.))