Заголовок

Він десь чув, ще, либонь, від свого прапрадіда, що істинні провідники живуть лише на цій землі. Якщо ти кудись переїздиш, змінюєш місце проживання, то вже не можеш бути провідником. Тобто визначальним є місце проживання. Це була земля його роду споконвіків і його готували у провідники з дитинства так само, як інших хлопчиків та дівчаток в інших родинах їх народу. Отже, він був провідником.

Подорослішавши і приступивши до своїх обов’язків, він, як правило сидів на камені і дивився на горизонт – там часто здіймалися бурі, звідти несло пилом, вітер зі сходу жбурляв жмені сірого, як попіл, піску в захисні окуляри. Але провідник був звиклим до такої погоди, він не боявся холоду чи спеки. Обмотаний з голови до ніг, в захисних окулярах, з невеликою портальною гарматою, здатною пробити діру в просторі і затягти туди чимало людей, – він сидів і здавався схожим на великого чорного птаха грифа.

Попри зброю, яку він ще ніколи не застосовував, провідника хвилювала можливість зустрітися віч-на-віч з ордою, яка, за розповідями прапрадіда, жила там, за горизонтом, де лінія неба сходилася з лінією землі, сходилася криво, ламано і якось ненадійно. Так, немов він дивився на гігантське заплющене око, втомлене від власної пихи і вікової агресії. Але те око все ж було живе.

Провідник пригадав, як раз, коли він тут чергував з батьком (провідники обов’язково починали свою роботу лише зі старшими і досвідченими), вони помітили на горизонті куряву, але не від вітру. То рухалася орда. Батько не став полохатися, тікати чи викликати підмогу. У той момент син мало не знепритомнів з переляку, але батько наказав бути мужнім. Від орди відділилися гінці і направилися безпечною дорогою крізь каміння, попіл та підступно заховані на поверхні землі болотяні плями до провідників.

– Проведи нас і залишишся живий, – сказали гінці провіднику-батьку.

– Для чого вам туди? – запитав він.

– Усі наші предки вже багато років йдуть туди, ламаючи списи об вашу землю. Ми не знаємо чому, але наша гаряча кров штовхає нас уперед.

На сірому горизонті кишіло війська, як чорних мурах на трупові. Батько ствердно кивнув і пішов, усі пішли слідом. Так вони йшли декілька днів. Досвідчений провідник вправно оминав болотяні пастки, сипучі піски і кратери, де причаїлася розпечена лава, ладна будь-якої миті вихлюпнутися фонтаном. Минав 2221-й рік, ця колись багата земля переживала і кращі часи, але тепер, після вибуху, зміни клімату і світової війни вона лишалася бідною і спустошеною. Та продовжувала виконувати головну функцію – бути такою собі межею між дикими землями і територіями, де зберігся більш-менш природній уклад життя. Всі прагнули на той бік транзитної території, але ніхто звідти не прагнув назад. Водночас острівки цивілізації ладні були передавати такі цінні зараз харчі провідникам, аби ті лиш не проводили до них орду з диких земель.

Його батько після декількох днів блукань вивів військо, яке розтяглося ген на багато кілометрів довгою вервечкою (немов рубець на тілі землі), на відкриту рівнину.

– Далі нам зась, – сказав він. – Не дозволено далі йти провідникам.

І наставив портальну гармату, яка жевріла синім світлом, на вояків. Однак ті й не думали встрявати в бій, а пішли собі далі, посміюючись. Двоє провідників – батько і син – проводжали вороже військо очима, вдихаючи запах немитих стомлених тіл та ловлячи голодні і спраглі до крові погляди. Врешті батько сказав відступати і вони поволі рушили за пагорб.

– Це край висохлого моря, далі сипучі піски. Поки перші дійдуть до межі, збагнуть що відбувається і почнуть зсуватися вниз, то ззаду їх підпиратимуть все нові і нові вояки. Врешті цей процес не спинити. А якщо почнуть відступати, то потонуть у болотах, – сказав батько, акуратно переступаючи через калюжу густого коричневого багна, яке часто було останнім, у що вступав необачний подорожній.

Юний провідник згадував зараз той тижневих похід з сумом. Хоч і було страшно, та все ж була якась пригода. Просто так сидіти йому було нудно, він відчував тугу за героїчним.

Враз на горизонті стала помітна цятка, яка зростала і поступово набувала людських форм. Юний провідник побачив подорожнього, який, ледь дихаючи, брів до транзитних земель. Провідники можуть довго чекати, що він і робив. Коли ж подорожній наблизився, протягнув йому флягу з водою, до якої той жадібно припав.

– Ти збирач? – запитав провідник, вже знаючи наперед відповідь.

Збирачі інформації були недоторканні, вони володіли вмінням запам’ятовувати дуже багато інформації, після великого вибуху і втрати електрики вони замінили комп’ютери та засоби масової інформації, але маючи мрійливу вдачу, вони часто самі занапащали себе. От як цей збирач. Куди ж він вирядився у такій легкій одежі, яку вже добряче порвав вітер, і без належного запасу води.

Збирач кивнув у відповідь на поставлене питання і присів на камінь відпочити.

– Пішли проведу тебе до джерела, – сказав провідник.

Поки вони йшли незвіданими для збирача землями, провідник наспівував пісеньку. Давно він не бачив людей, давно ніс службу, тож радий був зустрічі хоч з кимось. Після того, як збирач відпочине, він сподівався почути від нього багато цікавого про інші землі. А ще хотів хоч комусь похвалитися своїм досягненням.

– Ось, – відгорнув провідник камінь і з-під нього потекла чиста вода.

– Як же ви це знаходите? – здивувався збирач.

– Це ж наша земля, ми її відчуваємо. Вона дає нам воду і їжу. Вона нам як мати.

– Але ж їжу вам передають залишки цивілізацій з заходу, щоб ви берегли їх спокій… – відповів завченою мовою збирач.

Провідник посміхнувся.

– Якби ми розраховували лиш на західних сусідів, то вже давно зникли б з лиця землі. Та й охороняємо ми ці землі не так для них, як для себе. Тут сплав культур, тут колиска нашого народу, тут наші джерела, – показав він на водичку, що текла з-під каменя.

Враз провідник посміхнувся.

– Ходімо, похвалюся своїм досягненням, а ти колись комусь розкажеш.

Він повів збирача до однієї ями, на дні якої акуратними рядочками стирчали маленькі зелені паростки.

– Дивися, ця земля не мертва, ніякі вибухи чи війни її не вб’ють, не зроблять безплідною. І скільки на світі житимуть збирачі, скільки житимуть західні уцілілі шматки далеких епох чи скільки житимуть орди, стільки житимемо і ми, провідники цих транзитних для вас усіх, але рідних і плідних для нас земель. А бачиш оно той листочок вигулькнув? – враз штурхнув у бік збирача провідник. – То бурячок росте. Ще від прадіда насіння береглося. А це таки знайшов гарну ділянку і посадив. Вони колись якусь червону воду з тим буряком варили, але я слово забув.

Обидва замислилися про щось і потягли з тюбиків трохи поживної пасти замість їжі.

Ген звідкись з крайнеба вітер приніс запах ворожого поту і пилу. Провідник обернувся і побачив, як рухається горизонт. Цього разу він не злякався, як колись. Він вказав збирачу шлях, а сам пішов назустріч орді, щоб завести її подалі від свого роду, від своїх рідних людей, які ховалися за скелями, щоб орда ні в якому разі не витоптала його город, бо то був його маленький сюрприз, адже усі провідники такі індивідуалісти і хочуть завше мати десь шматочок лиш свого, ніким незайманого.

Він мугикав щось під ніс і думав про батька, який згодом завів ще одну орду вглиб боліт і згинув там. Всетаки які ці землі після великого вибуху стали чорні і сумні, проте всі провідники тримаються цих земель і не відступають ні на крок. І так ще з діда-прадіда. Аби лиш він колись ще зустріч того збирача, щоб мати трохи часу розпитати в нього про те червоне вариво, яке роблять з буряком, мабуть, це щось особливе і пахуче. Чи буде воно краще за цю їжу з тюбика?

Зі сходу насувалася орда.