Заголовок

Змій
Повернутися до конкурсу: Україна. Вчора, сьогодні, завжди
Старі люди кажуть, що живе в печері, що за випасом, Древній Змій. Живе доти, доки може змінювати шкіру. І 100 років він займається своїми зміїними справами, а на 101 – вилазить на світ божий. Скидає шкіру, ковтає, що побачить – людину, овечку, корову. І ховається знову в печеру. А шкіра та починає димитися і меншати на сонці. А хто ту шкіру побачить та збереже, та зшиє собі ременя на тіло, тому той змій вже не страшний. І скарби він Змійові знайде і жити буде, скільки йому захочеться. І дівка сама гарна буде йому жоною.

Правду кажуть діди, щиру правду, лиш брешуть трохи. Бо не в печері той Змій живе, а на кладовищі.

«Будеш Змієм» – сказав мені кошовий, як брали в козаки. Давно то було. Десь в 1603. Чи 1604 – не згадаю вже.

Я  обтюкую лопату од грузької рудої глини і сідаю біля сторожки перекурити. Над моєю головою, раз за разом, носяться ластівки, пара, він і вона. Будують гніздо під стріхою. Я і старе їм глиною змастив і білилом побілив, не гніздо, а палац, так ні – хочуть нове.

Під стріхою мого куреня теж такі були. Спокійні, нечутливі до запорізької лайки, брязкоту шабель, тріскоту пістолів. Жили. Доки не спалили їх гніздо єкатериненські засранці, разом з усією іншою Січчю  в 1775 . Вчені голови звуть їх «ластівка сільська» . Латиною – Hirundo rustica. Rustica – значить сільська. І я сільський . Не сиділось з тої пори мені в містах. Забагато каменю і печеної глини. Забагато людей. Гамору. Грошей. Гешефту. Горілки. Змов. Зрад. А я люблю дерево. І тишу. І землю. Бо всі ми з землі зродилися і в ту землю впадемо.

Дивна річ – скільки років я був женцем у пані Смерти і косив ті душі шаблею, пістолем, чарами. А зараз лиш служка. Служка, що закопує, кладе ті захололі тіла в теплу землю, щоб оживали вони навесні чебрецем, м’ятою та барвінком. Лиш мені не лежиться. Скільки ям я собі викопав та на лежиться.

“Поховаєш. Замовиш могилу. І покажеш Тхору, що шукатиме” – подумав тоді мені Зиновій. Він помирав. І я його побачив. Навколо обпечена земля і мертвий Шайтан-ага, і синє небо замість тих жахних чорних хмар. Він помирав. Він переміг та не виглядав переможцем. Чому? Я так і не зрозумів.

“Поховаю” – заклявся тоді я. І поховав. І замовив те місце. Гарно замовив. Лиш не йде той Тхір. Десь не йде. 300 років не йде. Десь собі волочиться, засранець. А я що? Живу. Чекаю. Тхора. І того часу, коли душа моя полетить собі невідомо куди, а я – стану барвінком.

Двічі одружувався, двічі доживав до старости. І зникав. І повертався знову в цю сторожку. З новим обличчям. До старих лопат. Це так страшно – хоронити своє кохання. А потім дітей. А потім онуків.

Другу звали Маланка. Давно то було. В році 1852. Чи 1853 – не згадаю вже.

***

Він був товстий, як чіп, той Махлиновський. Картяр, бабій, пияк, до 40 років він спустив батькових 10 сіл і лишилося в нього лиш два. Та гонору було на пів Київської губернії.

– Продай Маланку – кажу йому я – заплачу, як за двох дівок.

– Нащо це мені? – шкірить жовті зуби Махлиновський.

Ми стоїмо на ганку його маєтку. Широкі сходи поточені шашіллю, вони в тріщинах та дереворитвинах і недалекий той день, коли вони не зможуть витримати його гладку тушу. З двору маєтку доносяться глухі удари ціпів. Молотять. На ньому зелений замацаний шафоновий сюртук до колін. За старою модою. Зараз носять коротші. Колись, пуд тому, він був йому впору. А зараз гудзики не застібаються і з-під бортів сюртука виглядає сіра жилетка і цепок від годинника. Годинник в кишені, а прищіпка відстібнулася і лежить з цепком просто на пузі.

Як же від нього несе бурячихою!

Жах.

На мені білий парусиновий моряцький костюм і вузлик з речами за плечима.

Пів години тому я зустрів Маланку на випасі. Я поглянув в її сині льодові очі і зрозумів, що то моє море.

– Вийдеш за мене – спитав її я.

– Вийду – відповіла вона і почервоніла.

– Чия ти?

– Маланка, Степана-столяра дочка. Махлиновського ми.

– Чекай мене завтра. З купчею.

І я пішов до Махлиновського.

– Нащо це мені – повторює Махлиновський.

Я клацаю пальцями. Прищіпка від годинника повільно піднімається від пуза догори і вчеплюється Махлиновському до носа.

– Пся крев! – горлає Махлиновський. Він пробує розчепити прищепку, але вона не розчіпляється – Забирай дівку!

Я клацаю пальцями ще раз. Прищіпка відліплюється від носа і плавно опускається назад на пузо.

На наступний день Маланка винесла мені з старостами коровай.

І був я змій військовий.

Потім – морський.

А став земляним.

***

Ми прожили в Петриківцях з Маланкою 70 років. Коли я її поховав, я не захтів більш молодшати.

І був я колись Северин Змій. А зараз – дід Григор. Георгій. Копач Георгій, що закопав сам в собі Змія. Гарний жарт, лиш розповісти нема кому.

Чекай.  Чи є. До воріт кладовища підходить чоловік.  Ось він, голуб. Нічого такий, м’язистий,  з перснем, погляд горить, рухи рвучкі.

– Доброго дня, дядьку. А не знаєте, чи є тут де козацька могила? – пита він. Ти глянь. Ввічливий Тхір. Щось в лісі здохло.

– Є. Знайдеш. Лиш не тут, а на березі. А щоб знайти, скажеш – я промовляю подумки кілька слів.

– Ну, спасибі, дядьку. Я вас наче і знаю.

– Бачилися, голубе, та давно і не з тобою.

– Ну, будьте здорові, дядьку.

– Бережи себе, синку. Чекай. Там далеченько. Мотоцикл візьми – киваю на старезну “Яву” біля кладовища.

– Цей брухт хоч їздить, діду?

О, точно  Тхір. Точно не підробний .

– Так собі. Але до берега довезе. Вчора двіжок перебирав. Тільки димить трохи. Карбюратор барахлить.

– Я заплачу.

– Ти вже заплатив.

Я риюся в кишені піджака, дістаю звідти ключі від моцика і кидаю Тхору. Він ловить, киває на прощання, сідає на мотоцикл і диркає кілька разів. З вихлопної валить густий дим і він їде до берега.

« Спасибі, голубе» – шепочу йому слідом, притуляю лопату до стіни сторожки і йду одягатися у чисте. Моя яма і моя Маланка вже чекають на мене.  Нарешті.