Заголовок

— Алло, Сергію, спиш? — голос капітана звучав знервовано.

— Уже ні — відповів той спросоння. Старий годинник на стіні показував третю ночі. За вікном завивала хуртовина. — Що сталося?

— Ми знайшли “Гостя #13″

Залишки сну миттю здуло. Чоловік одразу піднявся з постелі

— Жартуєш? Де він?

— Останній контакт — п’ять годин тому в лісі під Києвом.

— Жертви є?

— Дівчина, 24 роки.

Сергій вилаявся. Вони роками йшли по його сліду і вже втратили лік загиблих. Ворог був завжди на крок попереду.

— Як його вистежили?

— У когось з місцевих підлітків Дар. Вони подзвонили в поліцію і описали події, які бачили в лісі в той період, коли там зникла дівчина. Нам пощастило, що у тому райвідділку наша людина була… Ну, ти зрозумів… По тебе вже виїхала машина. До краю міста на колесах, а там тебе забере наша пташка.

— Зрозумів, капітане.

— Хай береже нас Бог — зітхнув той.

Сергій важко видихнув, а тоді встав і взявся приводити себе в порядок. Давня армійська ”закалка” далася взнаки — за кілька хвилин він умився та одягся. Підійшов до замаскованого в стіні сейфу. Той навіть не встиг припасти пилюкою. Чоловік дістав зі сховку стару штурмову гвинтівку, яка вірою й правдою служила йому багато років, і м’яко провів рукою по холодному металу. З нею він колись служив в армії, звільнював Донецьк, потім Луганськ. А по закінченню війни, коли його завербували у Зґарду, брав на кожне бойове завдання.

За кілька хвилин під будинком зупинилася машина. Ветеран розклав решту боєприпасів по тактичному жилету. Пора на полювання.

Холодне морозне повітря задувало із щілин між дверима десантного гвинтокрила. Бійці летіли мовчки. Хтось нервово крутив у руках ніж. Хтось зосереджено дивився у ілюмінатор, так, наче у мороку зимової ночі можна було щось розгледіти. Сергій сидів втупившись в автомат і згадував, з чого все починалося.

Він тоді був геть малий. Але, як виявилося, — особливий. У нього був Дар.

Щось лихе з’явилося у ту далеку ніч в його рідному містечку. Щось голодне. Малий Сергійко з острахом дивився вечорами в ліс, чекаючи, коли з-за дерев вийде зло. Батьки не розуміли, звідки у нього ця боязнь, і намагалися зарадити дитині. Але хлопець тоді ще не знав, що його страх мав підгрунтя: він буквально відчував зло. З цього світу та з іншого. Спершу почали зникали кішки й собаки. Потім діти. Дві сусідські дівчинки, ровесниці Сергійка. Він часто з ними грався у дворі, ходив з родиною до їхніх батьків у гості. А одній з них, русявій зеленоокій Оленці, пообіцяв взяти в дружини, коли вони виростуть. Та не судилося.

Після того, як зникли діти і поліція прочесала ліс, заглянувши під кожен камінь, воно зачаїлося. Але не зникло. Тварюка просто перебралася в інше місце…

Озброєний капітан задумливо сидів навпроти. На мить вони зустрілися поглядами.

— Готовий? — кивнув той.

— Я чекав цього моменту, відколи потрапив до вас — його руки стиснули холодний автомат.

У Зґарді далеко не всі мали Дар. У їхньому загоні з двадцяти осіб таких було семеро — в тому числі він і командир. Кожен з них свого часу зіткнувся зі злом і у кожного була своя моторошна історія. Майже усі вони пройшли війну. Від кожної потвори, що, чекаючи на жертву, ховалася в темних підвалах чи покинутих будинках,  бурдним потоком лилася  концентрована темрява. І Сергій часто дивувався, що навіть від цих істот так не віяло смертю, як від деяких ворожих снайперів, що прострілювали їхні позиції експансивними кулями. Бо хіба вовк винний перед вівцею у тому, що голодний?

Вертоліт уповільнився і завис над лісовою поляною. По тілу пройшли легкі мурашки – це означало, що тварюка принишкла десь поряд.

— Десантуємося тут, далі пішки. — скомандував капітан.

Бійці один за одним спустилися на землю і засновигали по скрипучому снігу. Засніжені дерева здавалися закутаними в білий саван мерцями, що простягали свої покручені чорні руки. Вітер задував сніжинки за шию. Холодно. Тихо. Занадто тихо.

Командир підняв руку вгору. Всі, хто йшов позаду зупинилися.

— Воно десь тут, — пробурмотів Сергій.

Величезне червоне щупальце вирвалося з-за старого дуба і схопило одного з солдат. Мить – і хлопець з божевільним криком зникає в темряві.

— Вогонь!

Темряву й тишу ночі розірвали два десятки автоматів. Тварюка, схожа на велетенський шмат оголеного м’яса із десятком щупалець, спритно, чіпляючись за дерева, перелетіла вправо уникаючи куль.

— Валіть його! З підствольних гранатометів!

Троє бійців синхронно випустили по гранаті у бік тварюки і з гущавини пролунала серія вибухів. Вслід за ними почулося якесь скреготіння і потвора поспішила сховатися в темряві лісу.

— Вперед ! Розосередитися ! Женемо його на відкриту ділянку!

Сергій підбіг у те місце, де вибухнули гранати. Там, де ще кілька хвилин тому був шар білого снігу, зараз була мішанина з чорної землі і закривавленої, пульсуючої червноної плоті.

— Ми поранили його! — зрадів капітан.

В той же момент з-за дерева показалится два мацаки, вигинаючись, в мить дісталися до капітана і підняли його над землею. Ще секунда — і потвора розірве його пополам.

— Тримай, падло!! — Сергій вдало прицілився, і сняряд, влучивши в одне зі щупалець, відірвав його, утворивши кривавий фонтан.

Тварюка заскреготіла і відпустила здобич.

— Це тобі за дітей!! — Сергій перезарядив зброю і випустив в темряву чергу бронебійних патронів. Одне зі щупалець, що раніше тримало капітана, вигнулося, наче змія, і батогом вдарило одного з солдатів, відкинувши його наче ляльку, а потім блискавично метнулося в сторону Сергія. Той відсахнувся, але не встиг — щупальце обвилося навколо ноги і потягнуло його по снігу до себе. Поряд хтось скрикнув. Потвора розкрила щось на подобі рота — глибоку зяючу діру. У голові пролетіла думка — у підствольному гранатометі залишився останній сняряд. Палець інстинктивно натиснув на курок.

Вибух. Дзвін у вухах. Світ поплив, верх та низ перевернулися і всі напрямки втратили значення. Біль. І нарешті спокій.

Навколо бігали солдати і щось кричали. Та Сергій їх не чув. Хтось схилився над ним із аптечкою. У животі страшенно запекло, та стогнати уже не було сил.

Поряд на колінах стояв капітан, затиснувши йому рану:

— Ти вбив цю тварюку, друже! Ти зміг! Ви видряпаєшся. Все буде гаразд…

Бо пройшовши долиною смертної тіні воїн не убоїться зла. Біль і злість годуватимуть його звитягу, а силою своєю він звергне ворогів. З цього світу і з будь-якого іншого. Його серце билося. А, отже, його варта ще не закінчена.