“03072085. Початок нотатки. Голосовий щоденник. Клод, СІН-002026. Вважаю, що цю історію слід зафіксувати. Про всяк випадок. З чого ж почати…”
Той день почався як завжди. Власне, як і декади днів до того. Я прокинувся за 15 хвилин до сигналу будильника. Умивання та всі ранкові процедури — і з дзеркала на мене вже дивився зеленоокий чоловік років тридцяти з хвостиком. Новий термостат (оновлення цього року) нарешті дозволив налаштувати воду на 28,5 °C. Ідеально. Я вийшов з гіг-капсули свіжий як ніколи.
Освітлення будинку вже підлаштовувалося під початок ранкового циклу. До зміни залишалося кілька годин, і я вирішив підтримати піднесений настрій та пробігтись не на доріжці.
Навушник бубнив ранкові новини моєї робочої секції. Опадів сьогодні не передбачалося, пилових шквалів — теж. Я вийшов з будинку й побіг поміж рядів його кубічних «братів». Настрій вимагав музики, і я перемкнув асистента на нову симфонію Софі (вона не змогла не поділитися до прем’єри). Прем’єра — сьогодні, не забути.
Навколо мене проносилися круглі ділянки зі смарагдовою травою. Можна було обрати білі чи червоні квіти, а через два тижні мали додати варіант синіх та фіолетових. Газони оновлювали чи не кожні пів року. Житлова секція лежала на пологому схилі. Сірі, трохи пружні доріжки звивалися між будинками, утворюючи спіральний візерунок. Унизу вони сходилися біля рекреаційної зони з парком та озером. Як і всюди, де я жив до «Схід-Схід-2».
За прозорим куполом я бачив небо. Поляризаційне скло робило його ледь рожевим, ранковим. Вгадувались хмаринки. Мені здалося, що я побачив навіть пізні зірки. Але то гра розуму — я працюю за Шлюзами і знаю, як там все насправді. Пил, сіро-коричневе каміння, вивернуті нагору бурі та зелені жили породи. Сірий смог. Молочне білило зверху. За ним — сонце. Можна спробувати вгадати. Психолог моєї команди забороняє працювати там більше 3 годин без перерви.
Ще зліва на схилах вгадувались велетенські вітрогенератори. Ми підтримували їх роботу, та відмовитися від реактора Лабораторного комплексу поки не могли. У товщі скель досі існувала система печер і залів, що колись врятувала наших предків, з усіма дослідницькими і виробничими потужностями. Генератори були дублюючою системою енергозабезпечення, та вона давно не тягнула поселення, яке зростало.
Я спустився у рекреаційну зону та побіг уздовж озера, махаючи рукою і вітаючись з такими самими бігунами у побутових комбезах. Ліхтарі остаточно згасли, і я зупинився біля кіоску, щоб замовити білкову суміш. Полуничну.
Повертаючись тоді додому, я відчував себе щасливим. Мав плідно попрацювати на зміні.
Вже майже перед дверима я звернув увагу на третій будинок від мого, на північ. Номер СС2-0915дріб3. Там якраз на двір вийшов високий чорнявий сусід, потягуючи щось з великої термочашки з соломинкою. Щось привернуло мою увагу…
Його комбез був без рукавів! Точніше, вони були, але закороткі. Наче… відірвані? Обрізані? Я придивився до сріблястої тканини з номерами секції й будинку, прочитав на контрастному бейджі ім’я «Алан». Та сама доля спіткала і штанини, вони закінчувалися трохи вище колін, а далі починалися засмаглі ноги з виразними м’язами. Стандартні боти були ядучо-червоними, з якимись зеленими плямами, і мені чомусь нагадали тепличну полуницю. Я не пам’ятав, щоб у меню реплікатора можна було вибрати такий колір.
Я помахав йому рукою. Він побачив мене та підняв чашку у відповідь. Цікаво, ким він працює? У будь-якому разі, я мав час тільки на душ і сніданок. Може, розпитаю після зміни?
Робота цього разу давалася легко. Команда оглядала квадрат за квадратом, звіряючи дані з аеродронів з реальним ландшафтом. Оператор фіксував температуру і радіацію. Ми знаходили чимало металобрухту, придатного для перероблення на сировину для виробничих реплікаторів. Цю роботу вважали почесною, бо вона була частиною ширшої програми — відновлення біосфери цілої планети. До цього було ще далеко, але наша робота теж мала значення.
Але той Алан не йшов з голови. Навіщо так псувати комбез? А якщо це він у якусь халепу втрапив — то чому просто не віддав на утилізацію та не отримав новий?
Думаючи над цим, я ледь не провалився в розщілину, а коли спробував вибратися, застряг. Важкий антирадіаційний скафандр не слухався, довелося викликати техніка з вантажним екзоскелетом, щоб мене витягнути. Все штатно, але команда потім сміялася з мене до кінця зміни. У цій групі ще так не бувало.
Після обідньої перерви я мав чергувати на технологічному пункті. Деякі несправності автоматичні системи та дрони досі не можуть усувати. Тому я, як черговий технічний спеціаліст з комплектом інструментів, маю усувати некритичні несправності і фіксувати процес, щоб дрони вчилися.
І мало ж таке статися, що виклик прийшов саме до “п’ятнадцять-дріб-три”! Відімкнувши двері майстер-ключем секції, я застиг на порозі. Житловий блок зовні був звичайний, я розраховував упоратися за п’ять хвилин — дістатися до труби, оглянути несправність, замінити сегмент…
Будинок наче був відбитком свого господаря з порізаними рукавами. Замість звичайної «інформаційної стіни» і кухонного блоку тут стояв стіл, захаращений деталями, інструментами, дротами… Що робить десь третина цього обладнання, я розумів. Над столом була прикріплена етажерка з різного роду приладами. Такі я бачив на навчанні у Лабораторному Комплексі. Навіть невеликий реплікатор був, а це перевищення побутового споживання. Інфостіна нікуди не ділась, але цей Алан перевісив її… на стелю, облаштувавши спальне місце просто на підлозі, а не у передбаченій для цього ніші. Нішу він теж заповнив різного роду технологічними елементами, вже складнішими.
Чим він займається?! Але — до справи.
Я продерся крізь кімнату та дістався гіг-капсули (вона була звичайною), а потім почав знімати стінні панелі, щоб дістатися труб. Вони дійсно травили, ще треба буде висушити там усе. Увімкнув запис за інструкцією.
— Привіт! Е… Клод? — почулося з-за спини. — Я за сендвічами вийшов, твій — на столі. З шинкою — підійде? Я більше люблю рибу.
З-за гідроізолювальної мембрани визирнув Алан. У своєму дивному комбезі і з термочашкою. І ще він жував сендвіч. Судячи із запаху — з тунцем. Я знав, що система нагляду повідомить господаря приміщення. Проте, мені здалося, що і він має бути на роботі.
— Ну, не заважатиму. Або поклич, якщо треба там щось потримати чи притиснути. — Він зник, і якийсь час з кімнати долунав шум та металеве брязкання.
Я закінчив та повернув все у попередній стан, прибрав надлишкову вологу, перевірив ізоляцію. Потім — вийшов.
Кімната набула часткової впорядкованості, хоча мені здалося, що свої речі Алан просто прилаштував на вільне місце і склав компактно, як зміг. Звідкись виникла пара стільців невідомої мені моделі. Я не бачив таких у каталогах. Стільці виглядали надійними. Алан, здається, трохи важчий за мене, уже сидів на одному з них. Поглядом запропонував і мені.
— Алан? — почав я. — Система повідомила про поломку, я ліквідував. Чи все влаштовує?
— Брр… Як протокольно. — той посміхнувся. — Ну, добре. Так, влаштовує. Але ж… тобі кортить спитати, так?
— Ну… — я подумки погодився. У мене ще не закінчився час на опрацювання та пересування до пункту спостереження, нічого поганого з того не буде. — Що у тебе… з комбезом?
— Цікаво вийшло, правда? — посмішка Алана стала ширшою. — Довелося взяти кусачки з рем набору та трохи попотіти. У нас тут всюди постійна температура, а так і зручніше і трохи прохолодніше.
— Так відрегулюй кондиціонер. Хіба це не легше? — голос звучав трохи знервовано. чому мене це так збентежило?
— Але ж не по всьому куполу? — він дожував сендвіч і гучно відпив з чашки. — Ну і… мені захотілося його індивідуалізувати. Так, щоб не чекати, поки затвердять нову модель, бо це ж ще і від Медичного відділення чекати затвердження. Особисті речі, все таке. І щось у тому є, розумієш? Коли своїми руками…
Я не розумів. Я відчував одночасно тривогу та зацікавленість. Мені здалося, що вони з Софі знайшли б спільну мову.
— А навіщо тут така кількість деталей та приладів? Ще й реплікатор.
— А, ти про це… — він оглянув кімнату, наче вперше її бачив. — Це… частина моєї роботи.
— Як так? — здивування теж виявилося сильнішим, ніж я б хотів показати.
— Ну, дивись. Я маю кваліфікацію з фізики процесів. Базова механіка, ще й хімія. Електротехніка. Вхожу до лабораторної квоти. Відповідно, можу сам обирати напрям дослідження, методологію та обладнання. Мені виявилося зручніше працювати вдома.
— Але чому не у лабораторії?
— Так тут нічого небезпечного не відбувається. Стільці просвердлив. Трубки металеві, стандартні. Накладки — надрукував. От і маю зразок. Так швидше.
Це пояснення мене не заспокоїло. Але ж, правда — він просто взяв накладки від шезлонга, трубки — з розділу сантехніки, сидіння… Не певен, але теж нічого незвичайного. І просто… поєднав?!
— Але що ти досліджуєш?
— Зараз? — Алан замислився. — Поєднання нового і старого? Технічний прогрес? Індустріальну креативність? Це складно описати… Моя друга спеціалізація — історія. Як світ жив… до війни. І там можна багато чого віднайти, якщо не обмежуватися приматом нераціональності зі шкільного курсу. А ще… мені подобається сам процес.
Я не мав що сказати, то й замовк. Задзищав зумер асистента на зап’ястку.
— Алане, у мене далі йде зміна. Я побіг. Дякую за сендвіч та… наочну демонстрацію. Ще побачимось.
Я вилетів за двері.
Після такого нервового півдня, вечір вийшов дуже вдалим. У виставковому куполі зібралися мешканці, мабуть, кількох секцій. Весь Схід точно, а це — сотні людей. Всі крісла нижньої півкулі були зайняті. До нашого краю ще не дійшла хвиля оновлень, тому довелося використовувати торішні віар-окуляри, та й вони мали непоганий звук.
Софі себе перевершила.
Ми іноді летіли, а іноді пливли, серед дерев чи хаотичних коралів, які ставали у такт музиці квітами з пелюстками непоєднуваних кольорів. Навколо здіймалися та опадали кристалічні лабіринти, і дзеркальні стіни ставали смугами тканини, що тріпотіли на вітрі. Геометричні форми складалися у велетенські статуї, що тримають у руках розжарені зірки, а ми ринули далі, знаходячи себе посеред безкрайнього і чистого блакитного неба. Ця музика була про політ, про свободу, іноді — майже медитативна, а іноді — нестримна і концентрована одночасно. Вона заповнювала простір довкола — і, здавалося, наші думки теж.
Коли всі виходили з Куполу, я побачив, що кількох відвідувачів доводилося притримувати при ходьбі; були й ті, що плакали або сміялися від емоцій, що переповнювали їх. Софі приймала оплески і вітання настільки довго, що кава, яку я нам взяв, встигла захолонути.
Ми пішли у напрямку рекреаційної зони, де шелестіли дерева, пахло хвоєю і вологою, а ліхтарі світили теплим помаранчево-жовтим. За склом купола ми бачили зірки та тіні скель і генераторів, але щось з того точно було роботою проекторів. Дбають про наш психічний стан.
Софі одягла синій комбінезон, що весь наче світився рожево-білими лініями, і ці візерунки пульсували у такт її крокам. І ще вона зробила флуоресцентний макіяж, і пофарбувала волосся у рожевий, тому її лице стало продовженням одягу. Вона збуджено підстрибувала і іноді навіть підтанцьовувала, і боти щоразу мерехтіли рожевим, наче видаючи сніп іскр. З можливого у каталогах вона завжди брала максимум.
— Ну що? Ну як? Тобі сподобалось? — нарешті видихнула вона майже скоромовкою. — Ми використали нові алгоритми обробки звуку, додали у візуалізацію кілька зовсім нетипових генерацій… Я думала, що сервери погорять, коли запускали уперше. «Політ», от що воно. «Політ до зірок».
Я перестав дивитись на лінію її гострого підборіддя та шиї і спробував сконцентруватися на тому, що Софі говорила.
— Мені… сподобалось.
Вона піджала рожево-білі губи.
— Чесно. Це просто дуже складно описати. Це дійсно політ. У іншу реальність. Якщо це те, чого ти хотіла — у тебе вийшло.
— Ти як завжди. — вона відсьорбнула каву. — Мінімум слів. І ніяких метафор.
— Але ж… я по-іншому це не можу описати. Воно так є.
— Я буду терплячою. — вона посміхнулась, подивившись у мій бік. — І коли-небудь у мене вийде тебе навчити це не тільки сприймати, а й описувати.
— Я намагаюсь. — кава гірчила сильніше, ніж мені б хотілося. — Просто я не художник. Моя стихія — прилади й інструменти.
— Тоді я буду художницею за нас обох. — Софі взяла мене за вільну руку.
Ми якийсь час йшли мовчки.
— Через два будинки від мене живе Алан, працює у Лабораторії. Не знаєш його? — вона мотнула головою. — Я думаю, вам би було про що поговорити. Він свій будинок перетворив на суцільний хаос.
— Навіщо? — На її обличчі з’явився той самий вираз, який, мабуть, був у мене опівдні.
— Він — експериментує. З матеріальними предметами, так зрозумів. І цікавиться історією.
— Довоєнною?
— Наче — так.
— О, він сміливий. Ми стільки втратили. Все людство… — вона замислено подивилася на берег озера, освітлений ліхтарями. — Я всі свої вихідні проводжу на сервері музеїв. Нові образи, малюнки, тексти… І ще й сотої частини не побачила. Світ стільки згубив.
— Воно-то так… але чи не люди самі до цього привели? З недалекоглядності, нераціонального егоїзму, нестриманості у бажаннях?
— Та ну… Ти як вчитель! — вона жартома постукала мене по носі. — Ти, звісно, правий… Але ж це так трагічно…
Хороший вечір тривав ще довго, і я не хотів його закінчення.
***
— Ось воно! Майже готово! — на лобі Алана виступив піт.
Ніша, де у моєму будинку було б ліжко, зараз перетворилась на верстат з кількома металевими фіксаторами, горою простих інструментів, сферичною ємністю та мідною трубкою, скрученою у спіраль. Я сидів посеред кімнати просто на розкладеному ліжку, а Софі, заразившись навколишнім безладом, — вмостилась на підвіконні. Цього разу вона надягла ядуче-зелений комбез (такі самі кольори моя команда використовує для маркування обмеженого доступу і небезпеки).
У нас був вихідний.
Алан показав нам дві з’єднані мідною трубкою ємності: одну грушоподібну, іншу циліндричну, з’єднані тою ж таки трубкою. Він дуже уважно, використовуючи окуляри доповненої реальності і поради асистента, передивлявся усі стики та отвори. Асистент окулярів пронизливо вищав, щоразу, коли знаходив відхилення від моделі, і Алан знову брався за інструменти.
Софі зовсім по-дитячому бовтала ногами й дуже уважно спостерігала за рухами Алана. Здавалося, її цікавило все. І новонадруковані інструменти, і вже зроблені матеріальні моделі, що цікавили Алана, і результати його праці. Я відчував щось схоже на ревнощі і планував цього ж вечора записатися на позачергову сесію у психолога.
— Що це має бути? — ожила Софі, коли Алан чи втомився, чи дійсно закінчив.
— Портативний дистилятор, — відповів я.
— Перегонний куб, — використав більш архаїчний термін Алан.
— І навіщо він нам тут? — продовжила художниця.
— Хочу провести один хімічний дослід. — хитро примружився Алан та подивився на літрову ємність з лабораторним маркуванням, що стояла поряд його творінням. — Та перевірити як свої мануальні навички, так і ідеї.
— Навіть якщо припустити, що точність і чистота процесів, а також контрольованість у лабораторії будуть вищими — чи не простіше було просто реплікувати те, що ти хочеш? — задав я питання, що бентежило мене зранку.
— Я починаю розуміти, — протягнула Софі. — Це як створювати віртуальні об’єкти. Але у фізичному світі сам процес створення є окремим досвідом. Він по-іншому переживається. А певні помилки чи неідеальність роблять результати унікальними.
— А ще — марнують ресурси, — буркнув я. Софі скривилась. Алан ширше посміхнувся.
— Клоде, спробуй подивитись навколо трохи ширше. Ми вже не маємо того дефіциту ресурсів, який колись визначив устрій нашого суспільства. Ми можемо їх використовувати з більшою свободою, ніж наші батьки. Ми маємо вибір — ось що головне.
— Але ж можемо і не міняти нічого? — не погодився я.
— Можемо. І це теж вибір, — відповів Алан. — Або ж — вийти за межі…
— Навіть собі не на користь? — я дивився на Алана і відчував… злість?
— А чому за нас хтось вирішує, що корисно, а що ні? — відповів Алан і я вперше за наше знайомство побачив на його обличчі роздратування. — Або вирішив це давно, коли ми ще й не народилися? І точно не знав, якими ми будемо зараз?
— Це зруйнувало світ! — випалив я.
Алан не відповів. Софі подивилась на мене здивовано, наче не очікуючи такої емоційності.
— Клоде… — почала вона.
— Як знати? — проговорив Алан. — Може, ми будемо кращими за наших предків?
— Я б не ставив таких дослідів, — буркнув я. — Бо після такого експерименту можна й не оговтатися, щоб спробувати ще раз.
— Треба просто краще контролювати хід експерименту і середовище. — губ Алана торкнулась ледь помітна посмішка. — До речі, я спробую цю штуку запустити і чекатиму на вас через дві години у дворі. На дегустацію.
Софі виглядала здивованою. Я у відповідь фиркнув.
Дві години промайнули швидко. Софі витратила їх на те, щоб підняти мені настрій, а я — на те, щоб ми не посварились. У себе у дворі Алан поставив свої «рукотворні» стільці (їх виявилося вже три), приніс всюдисущі сендвічі. Також із залишків мідних пластин він зробив три неглибоких «недочашки», у яких зараз виблискувала напівпрозора рідина з різким запахом.
Він дав одну «недочашку» Софі, іншу — мені. Третю залишив собі.
— Як там до війни казали… Бонсай? Чи Кампай?
— Я не питиму, — я дивився у глиб рідини.
— У мене є аптечка, Клоде, — запевнила мене Софі. — Алан казав, що від такого об’єму шкоди не станеться.
— Це отрута, — стояв я на своєму. — І основа для неприйнятної звички.
— Я дивлюсь на це більш символічно. — Алан підняв руку з мідною ємністю. — Це результат власної праці. Але не примушую, звісно.
Він повільно випив усе, намагаючись не змінитися на обличчі. Я бачив зціплені зуби та стиснуті м’язи на шиї.
Софі сьорбнула і собі.
На очах у неї виступили сльози. Якийсь час Софі відпльовувалася. Я простягнув їй свій сендвіч, і вона почала активно жувати.
— Що ж… — нарешті озвалася вона. — Фе був фікафий дофвід.
— Я б краще і не сказав. — додав я.
Алан сендвіча так і не торкнувся.
«Кінець запису»