Лиш впавши, зірки виконують бажання
Емілі Лоуренс
Парк біля входу у Головний адміністративний корпус вигядав ідеально організованим і майже стерильним. Ніби суворі стандарти лабораторій міжнорадного конгломерату розповсюджувались і на білі кущі троянд.
На секунду мені захотілося дістати телефон і виміряти кут між гілками: певен, програма показала б рівно дев’яносто градусів. Щодо гілок не певен, а от скульптури біля входу точно створювались під строгим наглядом моєї вчительки з математики. Інших пояснень цього досконалого ансамблю геометричних фігур в мене не було.
Над входом строгим шрифтом Times New Roman був виведен слоган конгломерату “Наші зірки виконують бажання”. Пильніше придивившись до скульптур я нарешті зрозумів, що вони символізують зоряне небо. Сучасне мистецтво, як то кажуть, без підпису не розібратися.
Нарешті я відкрив двері і зайшов усередину. Жіночка на рецепції підняла брови, оглядаючи мій напівофіційний костюм, що я тиждень назад купив спеціально для гарного першого враження. Мої вологи долоні, що стискали папку з документами, це враження трохи псували.
— Вітаю, — всміхнулась мені співробітниця, — Чим можу допомогти?
— Мені прийшов лист, що мою кандидатуру затвердили. Куди я можу…
— Другі двері праворуч.
Я нахилив голову, не наважившись подякувати вголос. Мій голос занадто тремтів? Чи нормально? Напевно у всіх він тремтить у перший день. Я пригадав колегу з попередньої роботи: той в перший день розмовляв майже фальцетом. Ну, йому було лише двадцять, а я вже досвідчений робітник. Мав би звикнути, тим паче, кандидатуру вже затвердили.
За другими дверями мене зустріли не так привітно, як на рецепціїї. Робітник HR точно зранку забув випити каву: його очі злипалися і я навіть почав хвилюватися, що він захропе прямо посеред перевірки документів.
— Все правильно, — після майже півгодини звіряння з комп’ютером і друку копій, чоловік струсонув головою і наче прокинувся, — Молодший науковий співробітник Ліам Браун.
— Я! — здається це звучало наче в якомусь боєвику, де головного героя відправляють до армії. Ці військові біля входу на територію збили мене з пантелику, тепер хвилювався більше ніж зазвичай.
— У вас первинний рівень допуску “C-1”, — чоловік простягнув мені перепустку, — Ви маєте доступ до приміщень загального користування, лабораторій комп’ютерного моделювання та аналізу на першому поверсі, а також прикладного аналізу на другому поверсі, але останні тільки у супроводі вашого наукового керівника — докторки Лоуренс.
— Стривайте, Лоуренс?! Та сама Емілі Лоуренс?
Чоловік оглянув мене з ніг до голови і не стримав поблажливу посмішку. Він прочинив двері, жестом запросивши йти за ним. Я ледь встиг запхати документи у папку, перш ніж чоловік зник за рогом. Я нагнав його тільки біля першої двері з написом “рівень допуску C-1 і вище”.
— Так, та сама Емілі Лоуренс, — чоловік приклав свою перепустку до сканера і я слухняно послідував за ним, — Логан Стоун назвав її найрозумнішою з його команди, хоча вона тоді була лише стажеркою.
— Журналісти писали, в них був роман.
— Журналісти брешуть навіть більше за вчених, пане Браун. Логан був щасливо одружений до кінця своїх днів, царство йому небесне. Та на цьому сенсацію не побудуєш.
— Що ж, мене там не було.
— Саме так. І я б попросив вас утриматися від обговорення непідтверджених пліток на робочому місці.
— Неодмінно, — я схилив голову. Добре, що не бовкнув щось при самій Емілі Лоуренс.
— Логан Стоун, як і будь-яка відома особистість, був зобов’язаний мати пару десятків коханок, щоб тішити журналістів. Яким би неймовірним не було відкриття мелоріуму, людям завжди буде цікавіше читати про особисте.
— Наукові терміни ніколи не посідали перших шпальт.
— Журналісти — бовдури, — сканер считав перепустку і ми зайшли у кімнату, що більше нагадувала офіс, ніж лабораторію, — Пам’ятаю перші заголовки після відкриття мелоріуму: “В космосі знайдено джерело нескінченної енергії” чи “Тепер ваш холодильник працюватиме від енергії зірок”.
— Я бачив і гірші. Ці хоч спрощено, проте принцип дії передають.
Пройшовши поміж порожніх робочих місць, я нарешті побачив Емілі Лоуренс. Вона виглядала набагато старшою ніж на фотографіях, у волоссі вже пробивалася сивина, а профіль обличчя де-не-де вкрився мімічними зморшками. Не дивно, адже останній раз я бачив її у новинах років двадцять тому після смерті Логана. Потім її прізвище зустрічалось мені лише у наукових журналах, а ті не рясніють фотографіями.
— Докторко Лоуренс, доброго дня.
Не відвівши погляд від монітора, жінка простягнула чоловіку чашку з кавою.
— Ох, дякую, — чоловік відпив ковток і на очах пожвавішав, — Так ось, згідно з розпорядженням департаменту у вашої робочої групи поповнення. Ви ознайомились сьогодні зранку з наказом?
— Звісно, — жінка нарешті глянула в мій бік, проте наступної секунди вже щось писала у блокнот, — Це він?
— Ліам Браун, — простягнув я руку для привітання, але вона так і залишилось висіти у повітрі, — Мій профіль — цивільна біохімія, проте я працював і з космічною органікою, зокрема з мелоріумом.
— Що ж, ви читали наказ, — чоловік ще раз сьорбнув гарячий напій і направився до дверей, — Спеціаліст у вашому розпоряджені. Гарного дня.
Отак я і лишився один на один з жінкою, яка не помічала моєї присутності і зосереджено стукала по клавіатурі. Десь хвилину я стояв біля неї, очікуючи хоча б якихось слів. Нарешті, втомившись, я присів за стіл поруч і лиш тоді Емілі Лоуренс звернула на мене увагу.
— Пане Браун, ваше місце за цим комп’ютером, не займайте місце Тома.
— Тома?
— Ви працюватимете за моїм комп’ютером. Ось база данних, звірте з контрольною групою і відсортуйте аномальні сплески за категоріями. Перед цим ознайомтесь з правилами сортування і збереження файлів. З усіх питань звертайтесь до колег, вони скоро прийдуть, мене не турбуйте, я буду внизу.
— Я хотів спитати, щодо лабораторій прикладного аналізу…
Емілі Лоуренс подивилась на мене поверх окулярів і я відчув себе першокласником, що записав опеньки у рослини.
— Пане Браун, ви тут щоб спростити мою роботу, чи ускладнити? — я прикусив нижню губу.
— Спростити.
— Тоді вдалого дня, пане Браун.
І Емілі Лоуренс вийшла за двері, залишивши в кімнаті папку з інструкцією і рівномірний гул генератора на підвіконні. Прилади з мелоріуму потребували гарного освітлення, тож їх ставили біля вікна.
Я пересів за комп’ютер, де ще секунду назад працювала жінка, чиї наукові дисертації ставили мені у приклад. Що ж, людина не може бути ідеальною у всьому.
Перечитавши інструкції, я почав працювати. Коли нарешті розібрався, що і до чого, кімната вже наповнилась людьми. Дехто з цікавистю озирався в мій бік, але більшість були зайняті своїми справами. Я спіймав погляд хлопця якого, певно, звали Том.
— Новенький? — повернув стілець в мій бік Том, — Це хто в тебе керівник?
— Емілі Лоуренс.
— Пом’янемо новенького! — кілька співробітників хихикнуло.
— Нехай смерть твоя буде легкою, — озвалась якась дівчина з іншого кінця кімнати, — Хоча з Лоуренс це навряд.
— Вмирати будеш довго і страждаючи, — підморгнув Том.
— Вона не така і страшна, — підняв брови я, — Інструкцію дала, ось сиджу, працюю.
— Це допоки вона не перевірила результат. Якщо вона кричатиме на тебе всього п’ять хвилин, вважай що молодець і гарно виконав роботу.
— Гарна мотивація не лажати. А де зазвичай помилки?
— Якщо ти у Лоуренс, де завгодно. Давай гляну, хоча я не біолог… О, от за це вона тебе відправить у лабораторію.
— Типу спостерігати?
— Типу досліди на тобі ставити. Ти в назві файлів номер дослідження не той поставив.
— Лише це?
— У неї в архіві десь п’ятьдесять досліджень. Якщо не так назвеш, воно опиниться не в тій папці, ну і…
— Зрозумів, щось ще?
Наступну годину Том тицяв пальцями в мій екран, розказуючи, як саме мене будуть катувати за ці помилки. Звісно це були жарти, але згодом я на повному серйозі готувався до смертельної ін’єкції наприкінці дня. Виправляючи все, я і не помітив, як пропустив ланч у місцевій їдальні. Що ж, доведеться обмежитись бутербродами, що захопив з дому про всяк випадок.
Я встав, щоб піти у кімнату відпочинку, коли побачив дівчинку, що сиділа на стільці біля входу. Звичайнісінька школярка з фіолетовим волоссям і смартфоном у руках.
— Томе, це хто? — ледь прошепотів я.
— О! Привіт, Мел, ти сьогодні рано! — Том привітно всміхнувся дівчинки, а вона лиш кивнула, продовжуючи тицяти в смартфон, — Це донька Лоуренс.
— Донька? — дівчина не походила на Лоуренс, — У неї є пропуск?
— Ти що, їй лише шістнадцять, її так пускають. А що ще робити, як мама до вечора зайнята.
— Хіба так можна?
— Пожалійся начальству, — пирснув Том, — І єдиний біоматеріал з яким будеш працювати — той, що в сортирі.
— Резонно, — у всіх компаніях є писані правила і фактичні. Дівчинка з фіолетовим волоссям, схоже, була фактичним правилом.
Я сів поруч з нею, пошелестів фольгою з-під бутерброда і простягнув дівчинці шматочок:
— Будеш?
— Ні.
Хоч зовнішність Мел значно відрізнялась, характером вона точно була в маму. Що ж, мені більше дістанеться. Я відкусив шматок, голосно плямкаючи. Мел поклала телефон у сумку і з огидою глянула в мій бік:
— Смачного.
— Певна, що не хочеш?
— Вже їла.
— Це ти в якому класі, що у вас так рано уроки закінчились?
— Взагалі не закінчились.
— А чого ж ти тут?
— Додому відправили.
— Погано стало?
— Мені нормально. А того покидька забрала швидка.
Я аж вдавився бутербродом. Том ледь чутно хихикнув, але не подав вигляду, що підслуховує.
— За що його так? — нарешті зміг вимовити.
— За ногу і вниз по сходах.
— А серйозно? Була причина?
— Не треба було моє волосся чіпати. Дістав.
— То може він просто твоєї уваги хотів, — Мел зиркнула на мене і я зрозумів, що наступним вниз по сходах полечу я, — Це так, припущення. Він все одно не правий в цій ситуації.
Дівчинка дістала телефон з сумки і демонстративно викрутила звук гри на максимум.
— Тобі добряче від мами влетить, — зауважив Том, озирнувшись, — Це ж не вперше.
— Та знаю, класуха вже всі мізки виїла, — телефон полетів вбік, а Мел встала і склала руки перед собою, передразнюючи, — “Діти, наша взаємодія має грунтуватися на взаємоповазі!”
— Твоя вчителька правду каже, — зауважив я, але швидко додав, — Проте це має бути з обох боків. Той хлопець хоч вибачився?
— Коли знову заговорить, вибачиться.
Я не наважився продовжувати розмову, Мел знову почала клацати в смартфоні. Яке щастя, що в мене немає дітей. Вирішивши, що вже наївся, я повернувся до роботи.
Наприкінці дня, коли Емілі Лоуренс зайшла до лабораторії, вона навіть не глянула в мій бік. Мел сховала смартфон у рюкзак і встала, схрестивши руки. Деякий час вони дивились одна на одну. В кімнаті запанувала тиша, ніхто не наважувався навіть клацнути мишею. Я перестав дихати.
— Ходімо, — нарешті винесла вирок Емілі Лоуренс.
Мел потиснула плечіма і пройшла повз, до виходу, розмахнувшись портфелем так, що той влетів у косяк.
— Звідки ти взялась на мою голову? — ледь чутно видихнула Емілі.
— З дитбудинку!
— Звісно, — докторка Лоуренс стиснула руки в кулаки і прикусила губу.
У той день мене не сварили за помилки, хоча моєї заслуги в тім не було.
Мел Лоуренс
Колеги були праві: легка смерть мені не загрожувала. Лоуренс мала здатність перетворювати наукові терміни на відбірну лайку, а моє прізвище було найгіршою образою з її вуст.
— Пане Браун, — починала вона, і я розумів що час діставати валер’янку, — Ви розумієте різницю між молодшим науковим співробітником і учнем молодших класів? Мені обіцяли першого, а фактично маю справу з другим.
Коли я робив все ідеально, або коли їй щастило з експериментом, Лоуренс називала мене просто співробітником.
— Гей, співробітнику, — легкою ходою залітала вона в офіс, жбурляючи на стіл десять папок з новими данними, — Вдалий експеримент. Потрібен аналіз.
І я робив аналіз, хоч доводилось затримуватись до ночі. Тоді в офісі панувала тиша, адже генератор не працював у темряві, і ми лишалися втрьох: я, докторка Лоуренс і її донька. Я любив такі вечори: сповнені ароматом мого улюбленого чаю, науковими теоріями і звуками відеогри на телефоні.
Мел теж звала мене співробітником. Дізнавшись, що я працюю під керівництвом її мами, вона почала мене сприймати, як особисту прислугу . Спочатку я опирався: бути на побігеньках у підлітки в мої обов’язки не входило.
Та під час обіду мені все одно доводилось вислуховувати, наскільки дурні і огидні школярі і вчителі. Потім Мел закидала рюкзак за плечі і ми йшли на другий поверх. Біля входу нас чекав співробітник в лабораторних окулярах і халаті.
— Докторка Лоуренс попереджала про вас, — кивав він і прикладав свою перепустку, щоб ми могли пройти.
Мел не любила лабораторії. Я так і не збагнув, чому. Та коли я приходив з пачкою чипсів чи картоплі фрі, Мел кивала, щось писала мамі в телефоні, а через кілька хвилин ми йшли нагору. Згодом я звик, почав нетерпляче очікувати нові підліткові драми і стабільно брати смаколики на роботу.
Мої стосунки з Томом значно покращились. Як потім виявилось, він був радіоастрономом: лабораторія комп’ютерного моделювання була одна на всіх. Том часто вмикав мені якісь звуки, що для мене звучали, як білий шум і казав щось на кшталт:
— От послухай як звучить огинаюча модуляція реліктового випромінювання.
— Як зламаний телевізор моєї прабабки.
— Боже, Ліаме, невже не чуєш? — і знову включав повтор, — Ось тут. Це звук народження зірки, чуваче!
— Якщо не припинеш, я тобі комформацію білкової матриці покажу.
— Не погрожуй мені, збоченцю!
І ми сміялися, обмінюючись науковими термінами, як закляттями. Том був з тих людей, хто ніколи ні про що не парився. Коли одного дня він зайшов до офісу схвильований, в мене спиною пробігли мурахи.
— Томе, наскільки все погано? — спробував пожартувати я.
— Не знаю, — колега сів поруч, його очі дивились крізь монітор, — Пам’ятаєш планету, на якій знайшли мелоріум?
— Ну?
— Звідти йдуть невідомі сигнали. Як з космічного корабля.
— Стривай, туди хіба ще літають? Я гадав, ми вже забрали все звідти.
— Саме так. Це не люди.
— А хто? Прибульці? — пирснув я, але Том не всміхнувся, — Ти гониш! Максимум що там знайшли — це бактерії. І ті давно вимерли, коли мелоріум забрали на Землю. Там немає життя!
— Але сигнали є.
— Може щось з обладнанням?
— Теж так думав, відправив рапорт начальству про несправність. Але таке у всіх. У всіх! І в інших лабораторіях! Навіть в інших країнах, Ліаме!
Я не знав, що відповісти. Звучало це божевільно.
— Це не найгірше, — продовжив колега, — Здається, хтось з Землі їм відповідає. Комунікує з ними.
— Чого саме з ними? Багато фріків пускають хвилі в космос заради розваги.
— Хвилі тієї самої частоти і тією самою “мовою”?
— Тобто? Їх розшифрували?
— Ні, тобі не обов’язково знати японську, щоб зрозуміти, що людина говорить японською. Тут те саме.
— Боже, який сюр, — хихикнув я нервово, — І що робити?
— Намагаються зрозуміти, звідки йдуть сигнали з Землі, — пожав плечима Том.
— А далі?
— Сам як думаєш?
Нашу розмову перервала Мел. Вона зайшла в офіс, хрумкаючи чіпси, що я зранку купив по дорозі сюди. Дівчинка кинула рюкзак, він перелетів диван і впав на підлогу. Мел закотила очі і буцнула його ногою подалі.
Ми з Томом переглянулись: чи варто продовжувати розмову в присутності дівчинки? Напевно, ні. А обговорити було що.
Раптом оглушливо заревіла сигналізація: всередину забігли люди у військовій формі. Їх автомати виблискували на сонці, засліплюючи. Я глянув на Тома, той підняв руки до гори, я одразу зробив те саме.
— Відбувається затримання, співпрацюйте.
Ми з Томом переглянулись ще раз. Один з спецпризначинець тримав у руках дивний прибор, що все частіше видавав гидотний високий звук. Коли він підійшов до Мел, що з інтересом споглядала за усім, повільно пережовуючи чіпси, прибор вибухнув голосним писком.
— Ви маєте пройти з нами.
Мел проковтнула залишки чипсів і з нерозумінням глянула на мене. Я відчув, як долоні стають липкими від поту. Тим часом Мел закували у наручники і вивели з кімнати. Потім вийшли й інші люди у формі. В офісі залишилились лиш я, Том і пачка недоїдених чипсів.
Джексон Вейн
Емілі Лоуренс прийшла до лабораторії пізно ввечері. Вона здригнулась, коли я підійшов до неї, провела долонею по обличчю і подивилась ніби крізь мене. Я не знав, з чого почати розмову і чи треба щось говорити взагалі.
— Йдіть додому, пане Браун, — видихнула вона і я вперше не здригнувся від звуку мого прізвища.
— Ні.
— Що ви хочете почути?
— Як там Мел? Навіщо її забрали? В чому звинувачують?
— В тому, що вона прибулець.
— Що? Нісенітниця! Найміть адвоката, це порушення…
— Це правда, — ноги докторки Лоуренс підігнулись і вона сіла на найближчий стілець.
— Як?
Емілі Лоуренс не дивилась в мою сторону. Вона перебирала пальці на лівій руці, ніби перераховуючи їх, потім стиснула кулаки, видихнула, і руки безсило впали на коліна.
— Коли Логан привіз на Землю перші зразки, ми класифікували їх як бактерії. Найнижча форма життя, що харчувалась мелоріумом.
— Так, я пам’ятаю. Читав якусь статтю, що вивезення мелоріуму знищить живі організми на планеті. Але це лише бактерії…
— Це не бактерії, — зітхнула Лоуренс, — Незадовго до відправки другої експедиції, я зрозуміла, що це зародки. Навіть повідомила керівництво.
— І?
— Безпечне джерело чистої енергії. Мільярди долларів, зусилля мільйонів людей, краще майбутнє для людства, кар’єра Логана, моя кар’єра… Я не змогла.
— Що ви зробили?
— Відкликала рапорт. Сказала, що там була похибка обладнання. Навіть планувала знищити докази.
— Але не знищили?
— Ні, —докторка Лоуренс прикусила ніготь, — З зародків вже сформувалась істота. Жива істота, мозок, схожий на людський. Це була чиясь дитина…
— Це була Мел?
— Мозок Мел, так. Гадаю, зразків, що ми привезли на Землю вистачило тільки на мозок. Але він був сумісний з людським тілом. І я…
— Сумістили мозок прибулеці з людським тілом?
— Можна і так сказати, — вперше всміхнулась Емілі.
— Мел знає?
— Тепер знає, — докторка Лоуренс провела рукою по волосах, — Її мозок почав випромінювати хвилі. Вона кличе інших.
— І ці інші летять до нас?
Емілі Лоуренс не відповіла, але її губи побіліли. Навряд це буде дружній візит.
— Зараз намагаються заблокувати сигнали Мел, — продовжила докторка.
— Вдається?
— Ні. Сигнал проходить крізь бетон.
— Що далі?
Питання було риторичне. Будь-які небезпечні речовини чи істоти мають бути знешкоджені або ліквідовані. Я глянув на пачку недоїдених чипсів, що досі лежала на дивані.
— А що як вимкути ці сигнали?
— Мел намагалась, але це інстинкти.
— Інстинкти можна прибрати. Хірургічно.
— Не має часу на дослідження, — покачала головою докторка Лоуренс, — Я питала, дозвіл не дадуть.
— До біса дозвіл! — Емілі Лоурен вперше підняла очі, — Ви просили дозвіл, коли вдочерили її?
— Тоді мені допомагав Логан.
— Тепер вам допомагатиму я!
***
Я віз коридором контейнери з газом. Мел утримують тут. Закинута будівля, кілька військових і лікар, що моніторить показники дівчинки. Не знаю, чим Лоуренс йому пригрозила, але він повідомив місце і погодився виконати свою частину плану.
Тепер мені треба було пронести всередину концентрований Фентаніл-М9 під виглядом Ізофлурану. Що те, що інше — седативне у вигляді газу, тож навряд військові щось запідозрять. Тим паче документи оригінальні. Я намагався не думати про долю бідного лаборанта, що тримав ці документи в руках десять хвилин тому. Я лишив його живим і майже неушкодженим. Майже.
Звернувши за кут я побачив двох військових біля дверей. Один з них спирався на стіну, його пальці вистукували ритм популярного хіта о бронижелет. Інший стояв рівно і нерухомо, та як побачив мене, його рука лягла на руків’я автомату. З документів, це капітан Джексон Вейн і я маю передати розчин йому. Чоловік оглянув мене згори до низу і презирливо скривився.
— Вітаю, сер, — я простягнув документи, не наважуючись наблизитись, — Ємності з седативним.
— Шуруй сюди, — кивнув капітан Вейн, спльовуючи на підлогу, — Швидше!
Я наблизився, намагаючись тримати руки перед собою, щоб раптом отримати зайву дірку у боці. Капітан кинув вбивчий погляд на іншого військового і той встав рівно, теж поклавши руку на зброю. Вейн перевів погляд з документів на балони з седативним і назад. Потім підійшов, підняв один з балонів:
— Нічого зайвого всередині, — пробурмотів собі під носа.
— Чого ви так переймаєтесь, капітане? — хмикнув другий військовий, — Це ж просто дівчисько. До того ж смертельно налякане. Що може статись?
— Стули писок, — гаркнув Вейн, — Дурне щеня, що ти знаєш? Ти з тих, хто чухає медвежа за вушком, а потім стає обідом для його мамки.
— Вибачте, капітане.
— Дізнаюсь, що з нею цяцькаєшся, полетиш з цієї роботи. Зрозумів?
— Так, капітане!
— Отож… Вона не підліток, вона прибулець. Хто зна, чим небезпечна? Вона і сама не знає, певно. Коли її вже вб’ють…
— Сер, то якось не правильно, — втрутився я, — Хіба можна бажати дитині смерті?
— Це дитина, до якої прикріплена граната, науковцю, — Вейн оглянув балони з усіх сторін і нарешті повернувся до заповнення документів, — Краще вбити перш ніж вона зашкодить ще комусь.
— Краще знешкодити гранату, хіба ні?
— Рожеві мрії, науковцю. Не завжди є час. Як вагатимешся, помреш ти, чи хтось з твоїх хлопців, — Вейн опустив очі, його погляд став скляним і він ледь чутно прошепотів, — Потім все життя шкодуватимеш.
Вейн зморгнув і його обличчя знов стало насмішкуватим і зневажливим. Він черкнув підпис на документах і простягнув мені.
— Все, далі ми самі.
Я зайшов за ріг, зупинився в кількох метрів, дістав протигаз, заздалегідь підготовлений у сховку. Якщо лікар підкрутить вентиль, газ з балонів піде не у маску Мел, а у повітря назовні.
На щастя, це не ізольована камера. Тримай вони Мел в такій, це привернуло б забагато уваги. Потім політикам довелося б пояснювати, чому доньку відомої науковиці вбито. А так прикінчать її в якомусь сараї, а потім звинуватять якогось підставного наркомана.
Поки я розбирався з протигазом, Фентаніл-М9 подіяв. Постріл в повітря і два глухих удари — тіла спецпризначенців попадали на підлогу. Я вийшов з-за рогу і попрямував до дверей. Зупинився біля Джексона Вейна: його автомат лежав поруч — спецпризначинець встиг з нього вистрелити, щоб привернути увагу.
Треба діяти швидко, раптом поруч патруль. Благо Вейн не встиг сховати ключі від дверей кімнати. Розглядати інтер’єр усередині не було часу, та і я ледь бачив крізь запотілі окуляри старого протигазу. Двоє всередині — Мел і її лікар. Останній наполіг, щоб його теж приспали разом з охоронцями — алібі. Я повернув вентиль, щоб ніхто не здогадався, як седативне потрапило у повітря. Якщо лікаря пов’яжуть, він точно здасть нас з докторкою Лоуренс.
Схопив Мел і якомого швидше покинув це місце. Я ще жалкуватиму, що допоміг. Особливо, коли це дівчисько оклигає і почне жбурляти в мене речі. Хоч би вона не почала дихати вогнем, хто зна, чого чекати від підлітки-прибулеці.
Ліам Браун
Якимось чином всю справу звалили на Емілі Лоуренс і мою участь у плані звели до ролі невинної жертви. Розслідування припустило, що Лоуренс просто дала мені балони з седативним і наказала відвезти куди треба. Тож мене повернули на робоче місце, надали нового наукового керівника і попросили наступного разу думати головою.
У той самий час докторка Лоуренс разом з донькою виїхали за кордон, переховуючись від слідства. Це не дуже допомогло, адже мозок Мел досі випромінював хвилі, за якими її можна було відслідкувати. Проте уряд і закони іншої країни створювали значні перешкоди, до того ж доводилось діяти таємно, наближення корабля прибульців досі приховували.
Я не знав, наскільки швидко рухається цей корабель, проте обличчя Тома кожного дня ставало все більш похмурим. Напевно, часу залишалось не багато. Врешті решт, у Сонячній системі не так багато планет, точка незвороту настане, і нам доведеться лиш чекати на їх прибуття.
Дорогою до Головного адміністративного корпусу я розглядав ідеальні кущі білих троянд і гадав, як вони виглядатимуть через місяць чи рік. Чи будуть так само ідеально підстрижені, чи спалені дотла? Чи може вони здичавіють і перетворяться на величні зарості?
Кожного ранку я перевіряв спам у пошті. Знижки, пропозиції, безкоштовні підписки на місяць. І от одного дня мені прийшло воно. Це повідомлення не відрізнялась від інших: як завжди “спеціальна пропозиція” і “тільки для вас” і “не пропустіть”. Але наступної секунди я писав заяву на неоплачуваний вихідний. “Співробтнику”, починалося це повідомлення.
***
Мел сиділа на сходах біля по-лікарняному білих дверей. На ній був фіолетовий капелюшок, замість волосся, що довелося збрити через постійні хірургічні втручання. Як я зрозумів, це була не перша операція на мозку за цей місяць. Та цього разу навіть генійка Лоуренс не була здатна впоратися самотужки. Звісно, одразу як переїхала вона найняла приватних медиків, яких не бентежила нелегальність операцій. Але зараз їй був потрібен я. І Мел також, хоч дівчинка вдавала байдужість.
— Здоров, співробітнику, — ледь всміхнулась Мел, натягуючи капелюшок на очі, — Потріпали на кордоні?
— Намагались, та я сказав, що знаю прибульцю, що стріляє лазерами з очей і підпалиює дупи!
Мел закотила очі, але капелюшок залишила в спокої. Вона за звичкою клацала пальцями по екрану телефона, але той був вимкнений. Дівчинка лиш ганяла бульбашки під захисною плівкою.
— Навіщо ти тут? — нарешті вимовила Мел.
— Твоя мама просила. Ми зробимо ще одну операцію, спробуємо…
— Ти віриш у це? Що операція щось змінить?
— А які альтернативи?
— Померти. Вони планували мене вбити.
— Люди бувають дурні, ти ж знаєш.
— Ти теж людина. Може саме ти дурний?
— Тоді тобі пощастило. Будь я розумним, ти б тут не сиділа.
Ще якийсь час ми мовчали, прислуховуючись до звуків за дверима. Емілі Лоуренс готувала операційну.
— Що як не вийде? — нарешті відклала телефон Мел.
— Тоді і подумаємо.
— Ви завжди думаєте запізно. Коли нічого вже не вдієш. Коли вже всіх вбили і знищили.
— Гей, юна пані, притримайте язика! — роздратовано бовкнув я, — Її рятуєш, а вона… Які ж ви, підлітки, невдячні!
— Чого вирішив, що я підліток? Може по мірках прибульців я вже доросла?
— Поводишся як підліток, виглядаєш як підліток, мені продовжувати?
— Я не просила виглядати, як підліток! — зірвалась на ноги Мел, — Це гидке тіло, воно не моє! Мої рідні навіть не впізнають мене, як прилетять!
— Так от чого ти чекаєш. Думаєш там десь в небі до тебе летять справжні мамка і татко? Які на відміну від нас, дурних людей, тебе розуміють? Та щось вони не парились за тебе всі ці роки.
— Тому що не знали, що я жива!
— Ти жива завдяки Лоуренс!
— Мої брати мертві завдяки Лоуренс!
Двері відчинились. Докторка Лоуренс окинула нас обох поглядом червоних набряклих очей. Зморшки на її обличчі глибшали, а синці під очима вже займали півобличчя. Не дивно що в такому стані вона потребувала допомоги. Я б теж не наважився оперувати дитину настільки втомленим. Лоуренс відкрила рота, але лише посунулась убік, даючи змогу нам обом зайти всередину.
Мел все ще часто дихала і стискала зуби від злості. Її погляд розлючено метався кімнатою, а нігті впились у долоні. Нарешті дівчинка видихнула і зняла капелюха. Під ним було суцільне місиво зі швів і гематом. Мел зиркнула на мене і я зніяковіло відвів очі.
Вже збирався і собі готуватись, навіть зняв верхній одяг, та в коридорі почулися кроки. Ми з докторкою Лоуренс перезирнулись. Чи може бути?
— Руки догори! — почув я знайомий голос. Капітан Вейн.
Двері вдарили по спині і я впав на підлогу.
— Ані руш! — заволав Вейн.
Постріл. Ще один. Рукав Мел з плямами крові.
— Ні! — крик Лоуренс.
Постріл. Тіло на підлозі. Кров. Очі з розширеними зіницями. Без блиску. Миттєва смерть.
— Мамо?
Руки Мел тремтіли. Дівчинка затиснула рану і вирячилась на тіло матері. Вона стояла нерухомо, ковтаючи слину, ніби її зараз знудить.
Саме тоді це сталося. Розповідаючи пізнше, я, капітан Вейн та інші спецпризначенці в один голос порівняли це з вибуховою хвилею.
Спочатку вуха: їх заклало, немов під водою. Потім все тіло охопив жар, а спецпризначенців позаду відкинуло до стіни. Очі боліли так, ніби хтось вириває їх з очниць. Я затулив обличчя руками, а коли прийшов у себе, Мел вже не було.
У той день я бачив її востаннє.
***
Фіолетовий капелюшок в моїх руках вже нагадував ганчірку: дурна звичка діставати його кожний раз, як нервую. Та скоро звичка зникне. Я поклав капелюшок на білі троянди, прямо під табличкою “Емілі Лоуренс” і датами народження і смерті. Жодних інших підписів, ані про наукову роботу, ані про рідних і близьких. Керівництво наполягло, щоб смерть науковиці навіть не згадуваласьу газетах.
Том підійшов ближче і поклав білу троянду до інших.
— То це правда? — нарешті наважився я, — Сигнал припинився?
— Так.
Деякий час ми стояли нерухомо. Нарешті Том продовжив:
— Ми так і не знайшли її.
— Яка вже різниця.
— Може вона жива, просто навчилась контролювати сигнал?
— Занадто оптимістично, навіть для тебе.
— Принаймні людство врятоване.
Жоден з нас не посміхнувся. Я намагався уявити собі останні хвилини Мел. Може вона стояла на даху будинку, дивлячись униз, пригадуючи мої слова? Я ж не це мав на увазі, просто злився з невдячності проблемного підлітка.
А може вона і не збиралась вмирати? На вулицях чимало покидьків, ласих до дівчат. Хоча навряд, якщо вона здатна була покласти професійних спецпризначенців своїми звуковими хвилями… А може Том правий і хоча б одна з незліченних операцій дала ефект, і Мел десь там, намагається побудувати нове життя у чужому краї?
— Знайшов нову роботу? — перервав мої роздуми Том.
— Так. Повернусь до витоків, подамся в цивільну медицину.
— Авжеж, на секретні об’єкти тебе більше не пустять, — пирснув друг.
— До біса їх.
Ми розвернулись і пішли геть. Я — додому, Том — назад, до Головного адміністративного корпусу. Хоча всередину мене не пустили, я зміг побачити знайомий парк крізь паркан.
Ідеальні кущі білих троянд стояли порожні, без жодного бутона. Всі: великі, маленькі, зів’ялі і ті, що вчора лиш проглядали крізь листя — вони всі тепер лежали на могилі Лоуренс. У парку лишилась тільки геометрична скульптура біля входу і слоган “Наші зірки виконують бажання”.