Рух — це життя. Часто можна почути цей вислів на користь того, що хай там що, а треба йти вперед. Просто робити новий крок, і ще, і ще. Гнати кров, як мотор гоне пальне. Хіба не це можна вважати головним, коли за вікном женуться за швидкістю, прогресом і новими родовищами тієї самої нафти, заради якої влаштовують війни? Але якщо говорити про одну конкретну людину, рухатися — це займатися собою, жити повноцінним життям. А для когось це біг нікуди: головне — бігти.
Так само біг і він. Дихання перехопило, тіло потроху переходило від шепоту до крику про пощаду й одночасно ловило кайф від цього. «Ще, ще і ще» — звична думка в такі моменти, звична думка відтоді, як він уперше зробив перші кроки у своєму житті. Точніше — побіг.
Ноги відбивали траву на старій порослій доріжці стадіону. Цей стадіон давно був закинутий, зарослий, забутий. Замість доглянутого газону — бур’яни та сміття, які почувалися як удома. Там, де мали б сидіти глядачі та спортсмени, лишилися тільки зламані лавки та іржа. Але один спортсмен вирішив ушанувати своєю присутністю цю покинуту споруду.
Світанок бив йому в обличчя, маючи такий самий рудуватий відтінок, як і волосся хлопця. Та й сам він любив дивитися на захід сонця, згадуючи слова матері та сестри про те, що він поцілований сонцем, коли вони роздивлялися його ластовиння. Він усміхнувся, а потім, перетинаючи риску, зроблену з кинутої куртки, почав зупинятися. Уперся руками в коліна. Повітря ніяк не хотіло повертатися, а навпаки — кололо, ніби сотня розбитих скалок. Але Білл намагався силою ввігнати його назад.
Через це він майже забув, що потрібно зробити першочергово.
Клац.
Годинник показав результат: втрачає хватку. Бігун лише незадоволено скривився — може, так впливає нове місце? Усе-таки так собі звичка — починати знайомство з містом із пробіжки у три кола на якомусь стадіоні. А з таким промисловим містом, як Фонтесеро, і тим більш, знаючи, який смог утворюється від такої кількості заводів.
Навіть стоячи на цьому закинутому стадіоні, Білл бачив далекі труби, що коптили небо. А потім сонце згасло. Хоча, кажучи точніше, з перспективи хлопця його закрив величезний дирижабль, що без поспіху плив своїм шляхом, доставляючи важливих панів. Місто було промисловою столицею, можна сказати — промисловим серцем величезної країни. Подібно до вен і судин, з нього розповзалися нові автомобілі, техніка та мехи, забезпечуючи всім необхідним як звичайних цивільних, так і можновладців.
А дирижабль повільною хмаринкою плив небом до найбільшої будівлі цього мегаполіса — штаб-квартири Nant Industrial. Засновник компанії Ревелін «Реве» Нант вважався батьком міста, з якого й виросло все довкола. І зовнішній вигляд його колиски підходив під визначення дерева. Величезна споруда з металу та скла, що виходила до хмар із верхівкою зі скляного купола, розкинула «гілки» з платформ для швартування дирижаблів та гелікоптерів. «Дерево», яке можна було побачити з будь-якої точки міста.
До цього міста їхали з трьох причин: знайти роботу на заводі, купити або продати напрацювання чи знайти потрібного «Залізного м’ясника» для купівлі та встановлення автопротезів. І Білл зібрав два пункти з трьох.
— Потрібен особисто Кравець? Ти з якої діри приперся?
Не такої відповіді він очікував, принаймні не в такому тоні. Він стояв посеред майстерні автопротезів, або, як їх називали в народі, Залізної крамниці. Вдовж стіни висіли найрізноманітніші протези: від примітивних, що мали б просто створювати ілюзію відновлення кінцівки, до найбільш повноцінних, які сяяли якісним металом і формою та виглядом не відрізнялися від звичайної руки чи ноги — якщо, звісно, не звертати уваги на матеріал. Певною мірою ти реально почувався як у м’ясній крамниці, якщо готовий їсти залізо.
Білл насупився, дивлячись на чоловіка, який був одночасно і власником, і головним лікарем, і механіком. Залізні м’ясники були подібні до цирульників у давні часи: і підстриже, і кров пустить.
— Послухайте, я просто знаю, що він найкращий у своїй справі.
Док хмикнув, і незапалена цигарка в його зубах ворухнулася. Він поміряв хлопця поглядом, оглядаючи потерту шкіряну куртку, кепку, сумку через плече, що бачила кращі часи, джинси, заштопані востаннє вже вп’яте, і, звісно, стоптані дощенту черевики.
— Може, й найкращий, може, й найвідоміший. Але, хлопче, ти його асортимент і встановлення в його клініках не потягнеш. Що вже казати про особисту зустріч — ця людина всюди стерла свою адресу.
Кравець — найвідоміший винахідник і хірург у галузі автопротезів. Людина, яка зробила такий внесок у цю індустрію, що її можна вважати її хрещеним батьком. Його й прозвали Кравцем через значний авторитет і майстерність.
«”Пришиє” протез так, що й не помітиш різниці», — так казали спочатку про нього, а потім уже про тих, хто йшов у майстерності якщо не нарівні, то лише трохи гірше.
Його витвори давно стали продиктовані принципом: Ціна = якість. Але були нюанси. З радарів він зник п’ять років тому, коли в новинах випливли подробиці того, що він зміг поставити колишнього прем’єр-міністра на ноги, встановивши тому передові імпланти, та пожертвував вельми значні суми — як грошима, так і своїми товарами — на користь бідних верств населення. Відтоді відомий винахідник, який і без того ховався від очей громадськості, повністю пішов у тінь. Тільки його майстерні продовжували штампувати все нові й нові моделі.
— Послухайте, я шукаю навіть не для себе. Для своєї сестрички, Анни. Вона втратила ноги, а яке життя у інваліда… — тихо відповів хлопець, дивлячись у підлогу, а потім подивився в очі докторові й побачив лише той самий холод.
— Ти. Не. Потягнеш. Його не знайти, ти навряд чи крутишся в тих самих колах, що й я, якщо ставиш такі дурні запитання. Плюс, скільки їй років?
— П’ятнадцять тільки виповнилося.
— Їй потрібен протез на виріст, а їх масово перестали випускати якраз п’ять років тому: занадто дорогою виявилася технологія для масового споживача. Хоча самі протези не можна вважати прямо масовим продуктом для кожного. Для тебе це місто — Terra Incognita, і воно занадто велике, щоб ти стукав у кожні двері. Тобі це будь-який протез-доктор скаже.
Ох, Білл це знав, адже ця клініка була сьогодні далеко не перша, і всюди на нього дивилися як на дурня. Хлопець лише махнув рукою й одним рухом розвернувся на вихід. Він зробив перший крок за поріг, як почув запитання в спину:
— Гей, із цікавості. Як твоя сестра втратила ноги?
Юнак не повернувся, але кинув погляд через плече — такий самий холодний, як і цей осінній вечір. Чоловік, тримаючи в руках ту саму цигарку, зробив мирительний жест:
— Чисто професійний інтерес, не більше. Ми збираємо статистику для загальнонаціональної комісії.
Білл простояв так секунди з десять, розмірковуючи, а потім просто кинув фразу перед тим, як зникнути:
— Машина, потрапила під машину. І мені є що запропонувати.
Він витратив на пошуки цілий день, але ні на йоту не наблизився до потрібної людини. Усюди одне й те саме, а часу обмаль: йому не можна було перебувати тут довше одного-двох днів. Може, його документи й не перевірили, але обличчя бачили, а його характерна руда фізіономія точно приверне увагу не тих людей. А він тільки й робив, що ходив на пошту, до першої клініки, другої, третьої, потім обід, четверта з черговим байдужим доктором…
А ще багато камер. Звичайна людина такого б не помітила, але то тут, то там миготіли лінзи на карнизах будівель. Він не бачив стільки камер ніде, а проїхав майже всю країну. Але на те це місто й вважалося промисловим центром.
— Новини! Новини! Наші громлять аборигенів на півдні! Наші непереможні мехи безупинно йдуть уперед! — кричав хлопчисько-газетяр, піднімаючи над головою свіжий випуск.
У нього ж була куплена карта міста, а також сам випуск газети. Перша шпальта майоріла новиною про просування у справі зникнення корабля, що віз військовий вантаж компанії Nant Industrial. Хлопець відчув холодок по спині, і ніби щось ворухнулося у внутрішній кишені куртки.
Сам Білл не підтримував шовінізму хлопчиська. Він знав парочку людей тієї національності, яку дитина принизливо назвала «аборигенами», і вони були кращими за більшість його співвітчизників. Але чи був хлопчик патріотом насправді, чи ні — він просто грав на потрібних почуттях жителів Фонтесеро. Усі були замішані в величезному плавильному котлі роботи цього міста: ти або працюєш на заводі, або обслуговуєш місто матеріалами, або слугуєш самих робітників до, під час і після роботи. Так би мовити, безвідходне виробництво в промисловому центрі країни.
Але, як і з нормальним організмом, іноді стається збій.
Білл не помітив, як вийшов до меж промислового району (хоча в такому місці ці межі були розмиті), і почув незадоволені крики. Натовп робітників стояв перед воротами однієї з фабрики. Це були звичайні хлопці та чоловіки в брудному потертому одязі. Вони були всіх рас, різного віку, зросту й комплекції, і їх об’єднувало незадоволення.
Хтось поставив міцний ящик, і вже інший чоловік зійшов на нього, перетворивши на сцену. Це був міцно збудований чоловік, який явно віддав цій роботі не один десяток років, свої нерви й, природно, здоров’я. Його замазюканий комбінезон був закатаний до колін, відкриваючи два простих залізних протези, що нагадували радше ноги з самих кісток, але права рука була справді якісним автопротезом, і зараз вона була піднята вгору.
— Ми вимагаємо, щоб нас почули! — прокричав він, і його сиплий голос піднісся над усім кварталом. — Щоб смерть тих молодих хлопців не була даремною! Скільки нам ще казати про застаріле обладнання?! Скільки наших стануть інвалідами або загинуть від нещасних випадків?!
Натовп схвально загудів, а Білл лише спостерігав збоку, тримаючись подалі на іншому боці вулиці. Зазвичай у такі моменти приїжджають приватні охоронні агентства (звичайна поліція в таких корпоративних містах вважалася слабкою), щоб силою розігнати несанкціонований мітинг. А Білл хоч і любив бігати, але явно не від кийків та гумових куль.
— Ох, Неде, що ж ти робиш…
Хлопець спочатку не зрозумів, чий це був голос. Повернувшись ліворуч, він побачив на вигляд ще одного робітника підприємства, схожого на оратора. Чоловік середніх літ, із купою зморшок, рідким каштановим волоссям, зачесаним назад, і втомленим поглядом.
— Знаєш, хлопче, — звернувся він уже напряму до чужинця, — а адже з Недом я не один рік пропрацював. Ці протези він отримав як компенсацію від Nant Industrial, а потім перейшов до конкурентів. Як бачиш результат.
А Нед, стоячи на імпровізованій трибуні, усе так само волав, випробовуючи голосові зв’язки на міцність.
— А що взагалі сталося? — обережно поцікавився чужинець.
— Ну, як я чув, під час ремонту «кое-чого»… — На запитальний погляд хлопця чоловік лише махнув рукою: — Забий, я не маю права казати через підписаний контракт. Так от, це «дещо» впало й придавило на смерть трьох молодих хлопців, а підприємство вирішило заощадити на компенсаціях, ніби це самі хлопці порушили техніку безпеки.
Білл трохи по-іншому подивився на протестувальників.
— І який у них шанс домогтися компенсації для їхніх родин?
— Малий, дуже малий… До речі, Маркус.
Робітник простягнув руку, і тут хлопець помітив, що рука зроблена з металу — протез. А на долоні вигравірувано знак: бобіна з ниткою, товарний знак Кравця. Білл потиснув руку, відчувши від потиску незвичний холодок.
— Білл. І в мене є запитання…
Це був не клуб і навіть не бар — звичайна забігайлівка чи наливайка, куди робітники заходять після важкого робочого дня. Голі цегляні стіни, старі лампочки в пласких залізних плафонах, липкі столи з шматків заліза з такими ж незручними стільцями. Тхнуло застійним жиром, скислим пивом, цигарковим димом і потом. . У компанію йшла задуха від жару з кухні та кількості народу навколо. Хоча забігайлівка «У Персі» подавала лише один вид пива й юшку, яку місцеві називали «Не питай, що за м’ясо», народу було аж до самого виходу. Хто не знайшов столика, стояв спираючись об стіну й, тримаючи тарілку або кухоль пива, їв чи спілкувався. Біллу з Марком пощастило більше.
— Кравець? Ти хочеш знайти Кравця?
Марко в роздумах погладив свою цапину борідку. Завдяки його статусу, як дізнався приїжджий, для нього завжди знаходився столик. З ними сиділи ще двоє: молодий Максим, який пропрацював на заводі Nant Industrial пару місяців, та Ендрю, чоловік років тридцяти, який розмінював другий десяток роботи на виробництві. Якраз останній і подав голос:
— Ха! Оце ти знайшов потрібну людину, хлопче. Старий Марк колись зустрічався з Кравцем. Вищий пілотаж, зроблено явно не якоюсь дівчиськом! — хрипло пробасив він, клацаючи пальцями в бік протеза Марка.
Тільки від його слів на Маркові лиця не було, він так само сидів замислений.
— Кажеш, сестра?
— Так, сер, — лаконічно відповів Білл, помішуючи ложкою юшку й ледь не заїкнувшись із запитанням, що це за м’ясо. — Пограбування після роботи, зламали ноги. Вона ж заробляла нам на прожиток.
Марко цокнув. Білл уже знав, що чоловік був батьком п’ятьох дітей. Трохи заборонений прийом — тиснути на жалість чоловіку, який сам годував велику родину.
— Як не прикро, хлопче, але цю руку я отримав чисто завдяки везінню. Пан Нант почув, що я пожертвував кінцівкою, відштовхнувши колегу, а інакше той був би як ті молоді хлопці у Неда…
— Та взагалі Маркові щастить бути в центрі уваги. То протез отримає за аварію без відробки…
На запитальний погляд Білла Ендрю згадав, хто перед ним сидить:
— Якщо компанія зволить видати тобі протез із «доброти душевної», готуйся, що з твоєї зарплати вираховуватимуть відсотки та додадуть пункт про відробку Х років у компанії. Інакше — збитки та вилучення протеза.
— Нісенітниця якась, — обурився Білл, — ви ж і так відносно мало отримуєте. А профспілки?
— Профспілки або плазують самим компаніям, або Пан Лупо доручає привести голову профспілки до його псарні. Бува що «випадково» їх також знаходять в машинах що повинні бути знищеними під пресом.
— Але з ваших слів як рабство.
— Краще так, ніж бути одноруким або одноногим калікою.
Це сказав Макс, не піднімаючи погляду від тарілки. На погляд Білла він не відповів, лише ще понуріше вставився в юшку.
— Що? У мене батько так само втратив ноги, але ростити мене та сестер на щось треба було.
— Так от, я не договорив, — продовжив Ендрю, роблячи ковток пива. — Наш Марко — везучий чортяка, двічі зустрічався з Паном Нантом.
Від останніх слів у хлопця пішов мороз по шкірі, попри духоту.
— Марко, ви зустрічалися з самим Нантом?
— Було діло, — Марко почухав щоку. — Перший раз — коли протез мали встановити, другий — коли всім заводом збирали малому на нову мех-машину. Він мех-пілот, зараз на півдні.
З батьківською гордістю він показав чорно-білу фотографію. Марко в чистому одязі — біла сорочка та штани, а поруч стояв хлопець у військовій формі, чиста копія, тільки на пару десятків років молодший і вищий.
— Хотіли з мужиками хоча б зібрати їм грошей на запчастини, але знову все дійшло до Пана Нанта, і той, дізнавшись мою історію, подарував новенького меха. Хороший усе-таки наш Пан Нант.
Макс незграбно усміхнувся, Марко розпростався від приємних спогадів, Ендрю ж щось пробурчав. І тут у Білла клацнуло.
— Слухайте, а адже у Ревеліна Нанта, засновника, було кілька синів. Так же?
— Так, один загинув на Великій війні. Інші теж уже спочивають у сімейних склепах, на жаль, прямих нащадків не встигли залишити, — не особливо замислюючись, відповів Марко.
— Так от… А хто зараз біля керма, якщо ви кажете: «Пан Нант»?
Навколишній шум не зник: не зник запах тютюнового диму, їжі, шумні суперечки, лайка й сміх. Але сам столик ніби опинився в такому собі пухирі. Настрій змінився. Макс замислився — явно до цього він не ставив собі такого запитання. Марко знову похмурнів, зачинився, як ворота після зміни. Ендрю ж голосно поставив склянку й вже з якоюсь ворожістю дивився на Білла:
— А тобі що з того?
— Та просто цікаво.
— Може, і я почну ставити незручні запитання, а? Чужинцю. Щось забагато запитань. Одна справа — шукати чудового залізного м’ясника, інша — випитувати про справи компанії.
— Ендрю, охолонь.
Марко простягнув руку, але старий приятель її відбив і лише сперся на стіл, наближаючись до хлопця:
— Так от, Білл, якщо це твоє справжнє ім’я, твоя сестра реально втратила ноги?
— Так, — відповів він, не здригнувшись і оком.
— І як же? Навіщо комусь при пограбуванні перебивати ноги?
— Заради забави.
— Невже ти жив із такими психами в одному місці?
— Діти бувають вкрай жорстокі.
— Діти? Ти не згадував, що твою сестру побила якась дрібнота.
— Не дрібнота, однолітки.
За швидкістю відповідей це було схоже на бліц. Один відповідав і клацав по годиннику, другий приймав хід.
— І чим же? Арматурою, може, битою, ломом?
— Ендрю… — Марко вже починав втрачати терпіння.
— Заткнися, Марку, я знаю таких! Приїжджають у місто, міняють кінцівки, потім ставлять армоване кріплення на м’язи й кістки, а через пару років стають більше бляшанками, ніж людьми. Через таких, як вони, нас, робітників Нанта, і не люблять! Бачте, спонсоруємо бажання бляшанок!
Око Білла сіпнулося, маска почала тріскатися. Робітники не бачили, як він почав відбивати темп ногою, одночасно розтираючи праву. Ендрю вистачило й погляду, щоб відчути перевагу. На його обличчі з’явилася мерзенна посмішка:
— Що, неприємно? Може, ти просто не знаєш, як це, коли б’ють по найболючішому? Просто хочеш розповісти таку саму сльозливу історію й отримати найкращі ноги?
Чергове душевне клацання механічного годинника, хід зроблено. Хід Білла — і той зробив те, що було очікувано. Він перевернув стіл ударом ноги.
На і без того липку підлогу зі дзвоном полетіли пару повних тарілок і кухлів. Їх одразу розняли: Макс — Білла, Марко — Ендрю. Пара хвилин — і чужинець опинився на вулиці, його просто виставили за двері. Він уже шкодував, що поліз у це прокляте місто.
— Якщо шукаєш Кравця, можу порадити один клуб.
Голос був незнайомий Біллу. На порозі забігайлівки стояв чоловік. Орлині риси обличчя, чорне волосся, що стирчало в усі боки, і, звісно, головна риса, що впадала в очі — шрам посередині носа, ніби хтось вдало влучив ножем. Чоловік мав вигляд звичайного робітника в замазаному комбінезоні.
— І що взамін?
— Ні-чо-го. Я просто почув вашу розмову, і мені стало шкода твою сестру.
Чоловік явно намагався зробити голос м’якшим, але той відчувався як міцна трав’яна настоянка: мудра, як ті трави, з яких роблять напій, але така ж неприємно гірка.
Білл із недовірою подивився в очі незнайомцю, хоча це було все одно що дивитися в цегляну стіну. Ці очі навіть не намагалися виразити жаль чи доброту. Але особливого вибору в хлопця не було.
— Де розташований той клуб?
Співрозмовник криво посміхнувся:
— Ох, думаю, у вас є карта, усе-таки купують їх у новому місті. Так от, вам треба пройти сюди й знайти одну людину із золотим протезом. Він за потрібну плату…
Місце не було схоже на звичний клуб, принаймні фасад. З вигляду звичайна багатоповерхівка, яких багато: офісна будівля на чотири поверхи, і всі фасадні вікна завішені ґратами. Та й вулиця, де стояла будівля, була тихим завулком із одностороннім рухом. Не схоже на «джентльменський» клуб, але викривали все міцні залізні двері з віконцем на рівні очей.
Білл подивився на це скептично, але знизав плечима й постукав. Через пару секунд із характерним звуком віконце відкрилося, і на нього уставилася пара зелених злих очей.
— Так?
— Доброго вечора. Хочу зустрітися з паном Лупо. Є ділова пропозиція.
Зелені очі перетворилися на злісні щілини:
— Як бачу, ти не з найрозумніших, якщо вирішив говорити прямо. Та й тебе точно немає в списку.
— Так, але…
Дверцята у віконці вже почали зачинятися, але їхній шлях перекрила кепка хлопця.
— Послухайте, це дуже важлива інформація. Навряд чи ваш бос зрадіє такій втраті.
— По-перше, він не наш «бос». По-друге, якщо хочеш, я передам у вигляді слів чи речі, але далі не пущу.
Очікувано, навіть занадто. Але Білл був би повним ідіотом, якби віддав те, що тримав при собі. Тож, демонстративно махнувши рукою, він пішов, щоб перейти до сусіднього провулка.
Його відгороджувала досить добре викладена висока стіна заввишки у другий поверх. А вгорі майоріли шматки розбитого скла та колючий дріт. Як розумів Білл, такий самий був з іншого боку будівлі. І зрозуміло чому: саме на цей бік виходили вікна без грат. Чудовий шлях забратися чи вибратися, а йому потрібне було перше. І якраз у районі третього поверху хтось безсовісно залишив відчинене вікно.
Хлопець хруснув шиєю, потім узяв кепку й помістив її між лямкою сумки та тілом. А потім оглянув стіну й спробував побачити, де з вигляду найменше захисту. Робота хороша, але, напевно, місцеві промисловці та робітники не бачили, як провертають справи в інших великих містах. Він відійшов до іншого боку вулиці, прикинув траєкторію й побіг. Один поштовх від стіни — він почув, як знизу відлетіли декілька цеглин, — а далі інерція направила його вгору.
Перша спроба виявилася вдалою: він зміг підтягнутися в місці, де не було осколків і дріт був розтягнутий вдало для лавірування. Розставивши руки, як канатоходець, бігун обережно направився в бік вікон. Вони вельми практично розташовувалися далеко від початку провулка, а йому треба було піднятися ще на поверх вище. Перешкода була серйозною, особливо враховуючи, що під ногами був колючий дріт, але в чомусь для Білла перешкод не існувало — у стрибках.
Логіка послужливо підказала подивитися вниз, і не дарма. Захист був і внизу, прямо на асфальті, у вигляді розбитих пляшок та послужливо розставленої арматури, що стирчала вгору. У вікон були зовнішні підвіконня, поставлені під кутом. Упадеш — буде дуже боляче. Акробат-самоучка глибоко вдихнув, видихнув і знову прорахував маршрут.
Високий стрибок крізь дріт прямо до першої цілі, одразу відскок до другої, третій стрибок із пробігом нагору… І ось він чіпляється за торець потрібного відливу, кое-як перевалюючись у кімнату.
Він довго намагався перевести подих — радше від нервів, ніж від втоми. Потер ноги, подумуючи, що без неї він би не впорався.
Вийшовши з кімнати, він опинився в коридорі. Звідси чувся веселий гамір знизу — туди йому й треба було. Сходи знайшлися швидко, як і відвідувачі з персоналом. Поки він спускався, помітив пару вельми елегантно вдягнених чоловіків і настільки ж невідкрито вдягнених дівчат. Вони сміялися з вульгарних жартів супутників і вели їх у кімнати. Що здалося дивним — це камери, розставлені по кутках коридорів і сходів. Йому набридла кількість апаратури, що стежила за ним усюди.
А коли він дійшов до основної зали…
«Ох, вау», — тільки й міг подумати волоцюга.
Наскільки непоказною будівля була зовні, настільки помпезно вона виглядала всередині. Задля зали частину другого поверху знесли. Нагору йшли майстерно вирізьблені кам’яні колони, їм компанію складала величезна люстра. Підлога з червоного дерева, диванчики у стилі античності — усе для того, щоб віддатися гедонізму. По всьому приміщенню розносився швидкий джаз, що змішувався з потоком голосів, криків та смішків. Людей було дуже багато, як і цигаркового диму.
Усе той самий контингент: багаті джентльмени в «трійках» і небагатий обслуговуючий персонал у строгих червоних жилетках або коротких сукнях. Ніхто не звертав на нього уваги: своїм виглядом він скидався на звичайного робітника пан Лупо. Їх було легко відрізнити: шкіряні куртки до стегна, робочі штани й холодний погляд. Білл бачив їх у натовпі й старанно оминав. У нього пішли мурашки по шкірі, коли він побачив знайоме обличчя біля барної стійки.
Чоловік зі шрамом посередині носа. Він був одягнений відповідно до обстановки: темно-синій костюм із жилета та штанів. І він дивився прямо на Білла з тією ж посмішкою. Чужинець подався назад у натовп, але ніби досі відчував на собі цей пильний погляд.
Минуло декілька хвилин, поки він шукав потрібну людину, яка мирно стояла посеред натовпу.
Це був високий чоловік років сорока. Він не скидався на класичних строгих джентльменів-босів великих міст. Волосся зав’язане в короткий хвіст, короткі вуса, розділені під носом. Татуювання, які Білл бачив навіть звідси, за досвідом твердили знавцю: «Не підходь». На плечах — важке пальто з пишним хутром. Синя «трійка» з метеликом. Але головною відмінною рисою була золота права рука, де пальці походили на кігті. Кримінальний бос спеціально виставляв її напоказ, тримаючи між пальцями запалену сигару; кидалося в очі й гравіювання у вигляді кримінальних наколок.
Поруч із ним стояла дородна жінка із соболиним хутром на плечах, курячи цигарку через мундштук. Вони про щось спокійно гомоніли, поки їх обступили охоронці.
— Куди?! — зупинив хлопця головоріз, що не залишилося поза увагою головних осіб вечірки.
Вони перервали розмову й подивилися в бік незнайомця. Музика грала, але для Білла вона стихла, поступившись місцем стукоту власного серця.
— Пан Лупо, у мене…
Він спробував докричатися, але удар під дих утихомирив його запал. Падіння. Народ обернувся, але не вважав за потрібне з’ясовувати причину події та знову повернувся до дозвільних розмов. Підійшли інші охоронці. Можливо, Білл зробив не найрозумніший вчинок, і зараз його викинуть прямо в провулок до сміття, але «пси» зупинилися, як тільки почули голос господаря.
— Стоп, — голос у Лупо був спокійним, як мірний стук молотка по цвяху. — усе-таки цікаво послухати.
Чоловік встав над Біллом, загороджуючи світло. Як і в його робітників, його погляд був холоднішим за північну ніч, однак у ньому проглядав інтерес.
— Це закрита вечірка, а ти якимсь чином сюди пробрався, оминувши охорону. Двері одні, вікна без ґрат тільки з одного боку, і ті в закритому провулку, — перераховуючи факти, він лівою рукою відраховував пальці на правій. — Мені це подобається, дам тобі шанс. Як тебе… А, все одно, називатиму тебе Зайцем. Так от, що тобі від мене потрібно?
Хлопець, кахикнувши, обережно підвівся, очікуючи удару, але його не було.
— Пан Лупо, я з діловою пропозицією. Мені потрібні не гроші, а інформація. Тільки дайте дістати це з внутрішньої кишені куртки.
Лупо перезирнувся з охоронцями, а потім кивнув. Білл, тримаючи одну руку на виду, повільно поліз у кишеню й дістав запечатаний конверт, піднімаючи його вгору. На ньому була печатка у вигляді колеса, у яке влучила блискавка — логотип Nant Industrial.
Охоронці Лупо різко дістали пістолети — не цього Білл очікував. Сам бос, упустивши сигару, направив у його бік відкриту долоню: у районі, де долоня скріплювалася з зап’ястям, на нього дивилися два стволи.
— Де ти це, чорт забирай, дістав?
Заєць озирнувся: на нього дивився десяток стволів. Це вже не могло залишитися поза увагою натовпу, навіть музиканти закінчили на різкій ноті. Повисла незручна, напружена мовчанка. Уся увага зосередилася на ньому. А потім Лупо гаркнув на все приміщення продовжувати як ні в чому не бувало, і незграбне відчуття свята відновилося. Музика заграла, гостей попросили відійти, щоб не підслуховувати, і тут чужинець заговорив:
— Вкрав. У Ділліс-Форті це хотіли передати журналісту великої газети. Як я розумію, тут перфокарта з інформацією — можливо, про вкрадене озброєння, про що трублять у новинах. І я хочу це обміняти на інформацію про місцезнаходження доктора, відомого як Кравець.
— І все? — Лупо навіть опустив руку, стволи сховалися назад.
— І все. Мені це потрібно для того, щоб моя сестра знову могла ходити…І все.
— Та звідки нам знати, що всередині не якийсь непотріб? Звідки ти знаєш, що там?
— Підслухав розмову в барі, де це хотіли передати зі словами, що воно може перевернути компанію догори дном, якщо вирветься назовні.
— Чому не віддав компанії напряму? Наприклад, вимагаючи винагороду за повернення настільки цінної інформації?
— Не звик довіряти компаніям. Через таких, як вони, моя сестра втратила ноги на виробництві.
Кримінальний бос замислився: схоже, пропозиція звучала заманливо навіть для нього. Лупо клацнув металевими пальцями, один із головорізів ззаду притиснув ствол до шиї чужинця, а іншою рукою забрав конверт.
— Добре, Зайцю. Ми підемо подивимося, що там, а ти поки полежиш в одному з номерів. Сподобається — дам тобі адресу, не сподобається… Що ж, можливо, просто викину тебе за двері.
Його провели на третій поверх — що іронічно, у той самий номер, через який він пробрався всередину. Замок клацнув: хлопець опинився під замком. Єдиний вихід назовні — у вікно, до пожежної драбини на будівлі навпроти. На звичайних ногах навряд чи дострибнеш, краще мати модифіковані протези. Він посміхнувся цій думці, як раптом двері відчинилися.
У дверях стояла робітниця в самому халаті — молоденька білявка з легковажною посмішкою на губах.
— Якщо мені в очікуванні вирішили прислати розвагу… — почав був Заєць, але його перебили.
— Бач, розміркувався! Я тут з іншого питання.
Вона зачинила двері на замок і простягнула листок. Хлопець дивився то на листок, то на неї, а потім незграбно взяв його.
— Це адреса Кравця, пане Сокольницький, як ви й хотіли.
По тілу пробігла тремтіння.
— Так швидко? Лупо сподобалася інф…
— А хто сказав, що вона від пана Лупо?
Ситуація ставала все напруженішою та загадковішою. Дивлячись на його здивування, дівчина лише хитрувато посміхалася.
— Розумієте, пан Лупо не головний у цьому місті, і, судячи з ваших ходів, ви зацікавили кое-кого іншого. Вам пощастило, молодий бігуне.
— І в чому ж пощастило?
— Наприклад, ви думали, що це вікно було відчинене просто так? — Вона з тією ж посмішкою дивилася йому в очі. — Не здавалося вам зручним, що у вас був спокійний шлях нагору і що біля стіни через провулок знайшлося місце, щоб забратися?
— Цей «спокійний» шлях неможливий для людей іншого профілю! Можна було відчинити хоча б вікно на другому поверсі!
— Ех, занадто просто. Мій замовник хотів дізнатися ваші можливості. Думаю, ви його не розчарували.
Незнайомка дістала з кишені халата пачку дешевих цигарок. Пара секунд — і в кімнаті завис важкий запах тютюну.
— Відповідайте на запитання, Зайцю. Кажуть: «Спорт — це життя, а професійний спорт — це смерть». Ви згодні?
Ці розмови почали відверто його дратувати.
— Припустимо, так.
— А як щодо бігу? Ви згодні? Одна справа — бігати нерегулярно, займатися цим як хобі. Інша — зробити це частиною свого життя, бігти й бігти, як від інших, так і від себе, поки не впрешся в стіну.
— Не розумію вашої теми, пані…
— Тема така, пане Сокольницький: ви біжите занадто довго й професійно, — вона підійшла впритул, від неї пахло цигарками й парфумами з ароматом меду, — а за вами в’ється такий слід із пилу, що вийти може хто завгодно. І в якийсь момент ви зрозумієте, що зробили коло й вас уже чекають. І це будуть не друзі, і бігти буде нікуди.
Дівчина видихнула дим прямо в обличчя Біллу й, клацанням викинувши цигарку у відкрите вікно, пішла на вихід. Вона вже майже вийшла за двері, як у Білла клацнуло:
— Гей! Звідки ви знаєте моє прізви…
Але двері зачинилися, замок знову повернувся. Це місто все більше походило на величезну пастку, і хлопець у неї потрапив. Боси кримінальних угруповань, величезні компанії… Він сам заліз у вовче лігво, і йому залишалося тільки чекати результатів власних дій.
Білл зітхнув. Почухавши потилицю, він вирішив прилягти: виходу особливо не було. Він уже зручно влігся, коли побачив чергову камеру в кутку кімнати. Здавалося, вона була живою і дивилася прямо на нього. Невдачливий ділок постарався про це не думати й, зазначивши на карті потрібну вулицю із записки, ліг подрімати.
Зарипіли двері. Білл уже не спав: звичка дрімати з розплющеними очима стає життєвою необхідністю, коли живеш життям волоцюги. Хлопець лежав нерухомо: нога на ногу, руки на грудях, кепка на обличчі, що не дозволяло зрозуміти його стан. А сам він бачив, як «Метелик», з якою він філософствував про життя, стояла в дверях і, прикриваючись тим же пропахлим халатом, показувала пальцем на нього двом амбалам. У них були пристойні животи й такі ж пристойно збиті кулаки з наколками у вигляді кілець на пальцях. Білл знав: в одному районі країни це означало кількість відсидок, в іншому — кількість убитих. І кілець на їхніх пальцях було набито багато.
Вони важкими черевиками вступили в кімнату, зарипіли мостини. Напевно, розуміли: приховувати свою присутність безглуздо, куди дінеться втікач, якщо єдиний вихід із кімнати — це двері та вікно на висоті третього поверху. Хлопець усе так само мирно дихав, підтримуючи ілюзію сну. Двоє повільно підходили, до ліжка залишалося два метри. Один поліз у кишеню, дістаючи кастет.
У кімнаті панувало рипіння мостин, тріск лампочки та дихання чотирьох. І тільки Білл розумів, що ситуація нагрівається, як та лампа. Чому?
Тому що Білл різко вскочив ліворуч — на здивування двом, — і воно продовжилося, коли вони побачили, куди направлений його рух. Старі мостини незадоволено зарипіли під різкими кроками Білла та двох головорізів. Схопивши кепку й закинувши сумку через плече під пахву, бігун заскочив на підвіконня й, із силою відштовхнувшись, стрибнув колінами вперед, прикривши обличчя рукою.
На нічну вулицю полетіли осколки скла, дерев’яної рами та підвіконня. Прямо у «знаменитий» провулок до численних розбитих пляшок та іншого сміття.
Бігун відчув, як час ніби сповільнився. Навколо нього кружляло скло, що відбивало світло з навколишніх вікон. Вітер волав у вухах, а гравітація з хижацьким оскалом вабила вниз. Як і стіна на протилежному боці провулка.
Білл у останній момент зачепився за пожежну драбину другого поверху — руки неприємно хруснули. Подивившись вниз, він побачив, що на нього вже чекали осколки скла та шматки арматури. Він швидко вибрався на дах і подивився на протилежну будівлю — у те саме вікно, звідки щойно вилетів. Відморозки стояли в шоці й злості, дивлячись на нього. Метелик із-за їхніх спин дивилася з тією ж лисячою посмішкою. Заєць скуйовдив волосся, збиваючи сміття, а потім, показавши вказівний і середній пальці тильним боком правої руки, побіг по даху.
Швидко вниз, в один із провулків. Знайшов заховане, зорієнтувався по компасу, у який бік рухатися. Думки були короткими, квапливими — час згорав, як сарай, у який влучила блискавка. Він пройшов два квартали, як різко в спину вдарило світло фар. Не треба було повертатися, щоб зрозуміти, хто це, але він це зробив. Лупо вже вийшов із машини, як і десяток його головорізів зі зброєю напоготові. Сам бос не був озброєний — він лише тримав у правій руці натягнуті поводки. Собаки на іншому кінці рвалися в погоню, гарчачи, гавкаючи та бризкаючи слиною. Погляд їхнього господаря не особливо відрізнявся від погляду хортів: він так само жадав крові.
— Біжи, Зайцю, біжи! — прокричав він із люттю, спускаючи поводки.
Білу здалося, що час на мить зупинився. Серце відбивало ритм, як барабанщик у тому клубі, вуха заклало, на обличчі проскочила посмішка. Йому сказали бігти — він це й зробив.
Вони не стріляли: чекали, що собаки зроблять усю роботу. Його застали на тихій вулиці без виходів у суміжні провулки — хіба що з відчиненими вікнами на других і третіх поверхах. Тож погоня мала бути легкою. Поки з-за рогу йому назустріч не виїхала машина. Це була висока вантажівка з критим кузовом. Заєць бачив, як розширилися очі водія від цієї сцени, а далі все пішло як у по кадровій зйомці: раз — стрибок на капот, два — стрибок на дах кабіни, далі — на кузов, і найскладніше…
Хлопець відчув, як біля ніг проскочили гострі ікла, коли він стрибнув у бік відчиненого вікна другого поверху. Втретє за вечір він кое-як зачепився. За слизнувши всередину, почув жіночий вереск. На нього дивилися три дівчини в повному шоці від того, що відбувалося.
— Це жіночий гуртожиток, звабнику! — прокричала одна йому навздогін, коли він вибігав через двері.
Він хотів символічно торкнутися кепки, але зрозумів, що втратив її. Поки він йшов коридором, навздогін йому дивилися інші мешканки, які вирішили подивитися, що за шум. А судячи з криків, знизу вже зайшли інші незвані гості, тож Білл побіг.
Два «бики» стояли на варті: їх поставили на цій вулиці для підстраховки, щоб не прогледіти ціль. Один стояв спираючись на капот, другий нудьгував усередині, коли раптом радіоприймач, прикручений до панелі, зашумів перешкодами:
— П… ий… Дру-г-и…
Водій постукав по радіо й узяв тангенту, щоб відповісти:
— Це Перший, вас погано чути! Повтори!
— Він біжить до вас!
Водій не встиг відповісти, бо почув зверху звук розбитого скла й помітив, як погляд напарника спрямувався вгору. А потім щось вразило того в капот із такою силою, що лобове скло тріснуло. Бігун зробив переворот і кинувся у вузькі лабіринти провулків.
Він не знав, скільки вже біжить: 5 хвилин, 10, 30? Один район, другий… Змінювалися вулиці, квартали, архітектура. Натрапляв на підлеглих Лупо: від одних утікав, іншим давав відсіч. В одному з під’їздів біля чорного виходу зустрів того самого, який дав йому під дих. Бандит устиг тільки прокричати наказ і наставити пістолет, а потім отримав із розгону коліном у щелепу, пробиваючи своїм тілом хлипкі дерев’яні двері. І таких було декілька. Одні залишалися без зубів, інші — зі зламаними ребрами. Щось підказувало Біллу: у них був наказ узяти його живим. Інакше він давно перетворився б на решето.
У голові стукала кров, крутилися слова тієї дівчини про біг… А й справді, скільки він ще зможе бігти?
Здавалося, навіть зупинившись, він чув гавкіт собак, сердиті крики, рев моторів. Підняти на ноги всіх відморозків у місті в перший же день — це треба вміти, як і зробити з себе ціль для полювання. Користуючись хвилиною затишшя, він тремтячими руками дістав карту. Здивувався: якщо швидкий погляд його не обдурив, він перебував на правильному шляху.
Поки його погляд не піднявся до кінця підворіття. Там на нього дивився пес у людській подобі — Лупо. І його протез був переключений у режим рушниці. Хлопець мимоволі опустив карту, і та впала в калюжу. Шляху назад не було: там мабуть на нього теж чекали, а отримати дріб у спину було сумнівним задоволенням.
Їхні погляди зустрілися. Погляд бігуна на мить затремтів, але він узяв себе в руки. Встав у напівприсід. У районі колін та литок щось клацнуло.
— Тобі не казали не приходити беззбройним на перестрілку? — загарчав Лупо, підбираючись ближче й тримаючи його на мушці. — Мені сказали дістати тебе живим, але не сказали, у якому стані ти маєш бути!
П’ять метрів, три… Він скоротив дистанцію для точної стрільби. Несподівано для кримінального боса ціль злетіла вгору. Два постріли прогриміли в асфальт; подивившись угору, Лупо побачив лише підошви черевиків. Удар припав на праву сталеву руку, і він відкинув противника. Здалося, що спритник невдало впав, але той одразу перекотився, щоб стати на ноги. Чомусь на його обличчі була посмішка. І він побіг прямо на Лупо. Той спробував ударити його правою рукою.
Мимо. Він відчув підсічку від малого, і це було болючіше, ніж зазвичай. Лупо вдарив кігтями навідліг, зачепивши поверхнево і розпоровши шматки сорочки. Заєць перестав бігти, та й Лупо став дивитися на нього по-іншому. На хвилину все перетворилося на звичайну бійку: Лупо встав у боксерську стійку, Заєць — у щось схоже. Кожен розумів: один удар Лупо правою рукою — і противник, найімовірніше, опиниться в нокауті. Хоча спочатку його треба було дістати.
Для своєї категорії авторитет рухався швидко, але недостатньо, щоб точно влучити по такій цілі, як досвідчений бігун. Прямі удари, хуки — максимум по дотичній, але й противник, використовуючи удари ногами, мітив у нижню частину тіла. Він жваво крутився, завдаючи прямих ударів по стегнах і гомілках Лупо, змушуючи того шипіти й лютувати ще більше від болю. Заблокувавши правою особливо хльосткий удар ногой, Лупо відчув, як по тілу пробіг тремтячий імпульс.
Мозок намагався донести: тут щось не так, малий незвично високо стрибає й б’є явно сильніше та болючіше за звичайну людину. Однак драйв бійки не давав йому думати раціонально. І коли Білл стрибнув уперед для удару двома ногами, головоріз встав у звичну захисну стійку, виставивши вперед праву руку. А потім помітив у останній момент: на п’ятах черевиків хлопця були отвори, і звідти вже щось вилітало назовні.
Удар — напевно, один із найсильніших, що він отримував у житті. Тріск і дзвін луною відбилися в колодязі підворітті. Лупо зрозумів: протеза більше немає, його символ перетворився на непотріб. Позолочені гравійовані запчастини та стволи внутрішньої рушниці полетіли на холодний асфальт. Як і сам кримінальний бос, який лежав, дивлячись у нічне небо. Заєць підійшов, потрапивши в поле його зору; він уже не посміхався, так само важко переводячи подих. Він лише показав той самий жест, що й його підлеглим — два пальці тильним боком долоні — а потім просто пішов. Без слів: йому потрібні були сили, щоб дійти до потрібного місця.
Весь одяг покрився численними дірками, брудом, кров’ю. Складно було навіть дихати стоячи рівно: відчувалася противна в’язка слина, а свіже повітря дерло ніс і горло. Як на зло, пішов дощ, і тільки світло в потрібному будинку слугувало маяком.
Цей район не був елітним, не був багатим, з вигляду його навіть не можна було назвати середнім. Найкраще місце для людини, яка хоче сховатися від слави та людей. Вони не брали до уваги дуже настирного рудого хлопця, який зараз важко дихав перед дверями двоповерхового будинку.
І коли він підняв кулак, щоб постукати, двері відчинилися самі. У отворі стояла дама середніх років. Коротке каштанове волосся сховане під банданою, виднілися зморшки на лобі та вилицях. На носі з горбинкою сиділи круглі окуляри, крізь які незадоволено дивилися зелені очі.
— Кого принесла нелегка в такий пізній час? — Вона не церемонилася, дивлячись знизу вгору на Білла. Той аж захотів жатися від одного її погляду.
— Пробачте, що прийшов так пізно, але я цілий день шукав знаменитого винахідника. Ну, його прізвисько — Кравець. Думаю, ви… ну, чули.
Навіть самому хлопцю стало незручно від того, наскільки недоладно він усе це протараторив. Жінка не зводила з нього очей, але через пару секунд, хмикнувши, відійшла вбік, даючи увійти.
Усередині все було облаштовано як у звичайному будинку: передпокій із парою поличок для взуття та вішалкою. Крім передпокою та ще однієї кімнати в кінці коридору світла не було. Лише шум дощу за вікном та цокання годинника десь на кухні… Тільки зараз Білл зрозумів, який шлях пройшов і як тіло відповідає болем і втомою.
Його провели в ту саму кімнату, де горіло світло, і, увійшовши, бувалий бігун аж охнув. Це була майстерня й кабінет одночасно. В одній частині кімнати стояв робочий стіл, на якому акуратно лежали стоси креслень. На стіні висів стелаж з інструментами всіх мастей. А у великій шафі, як розумів той, напевно були запчастини. В іншій частині стояв великий стіл із телефоном, настільною лампою та попільничкою, а також хороше крісло на коліщатках. Господар цього місця, схоже, дуже не хотів відволікатися й бігати в інші кімнати.
Білл так і дивився б на все це відкривши рота, якби не чоловік, що зайшов. Він був великим, на голову вищим за Білла, такого ж віку, як і жінка. Коротке чорне волосся у всі сторони(ніч як ніяк), великий ніс картоплиною, незворушний погляд, міцні руки, які точно знають роботу. Він почухав щетину, роздивляючись чужинця, і тут Білл знову загомонів:
— Ох, я цілий день вас шукав! Вибачте, що так пізно, ви не уявляєте, через що я пройшов, щоб до вас дістатися!
Чоловік покліпав очима й подивився на жінку:
— Навіщо комусь шукати звичайного охоронця?
Заєць просто впав у ступор, завмерши, як дика тварина перед фарами автомобіля. Невже він прийшов не туди чи його обдурили? Змусили, як справжнього зайця, бігати по всьому місту, щоб посміятися з нього, виставити дурнем, познущатися? Він відчув, що йому стає дурно, до горла підступив ком, але позаду нього пролунав жіночий сміх.
— Ох, не набридає мені це! Кожен раз як уперше. Які ж ви, чоловіки, барани.
Жінка, діставши з ящика дороге бренді, налила собі чарку й, дивлячись в очі хлопцю, посміхнулася й підняла тост:
— Мене звати Роза Белл, але ти можеш знати мене як Кравця. Припустимо, рада знайомству.
Вона перехилила чарку.
— А ця дубина — мій чоловік (за сумісництвом охоронець) Річард Рок. Кожен раз плутають, але я й не проти.
— Ви… і є Кравець?
— Ну так, не в’яжеться? Спробуй у такій чоловічій індустрії, як хірургія та протезування, вирватися вперед, будучи жінкою. У правду тут неможливо: якби я публікувалася зі своїми фото та справжнім ім’ям, мене б давно висміяли «шановні мужі» від науки й тому подібні. Але завдяки своїй настійливості та грошам Нанта я змогла стати тим, ким стала.
Повисла мовчанка. Річард стояв схрестивши руки, Роза поставила чарку й налила ще одну, а Білл стояв як статуя, намагаючись перетравити інформацію. Роза продовжила:
— А ти, за численними повідомленнями інших докторів та компанії, шукаєш когось, хто пересадив би ноги твоїй сестрі. Тільки щось не в’яжеться: всюди різні причини її інвалідності.
— Послухайте…
— Цить! Дай договорити, що за некультурність. Якщо те, що ти кажеш — правда, то їй років п’ятнадцять і їй потрібні протези моделі Е4, тобто на виріст, а їх у масовому виробництві немає.
— Я знаю, але…
— І я востаннє віддавала їх на благодійність п’ять років тому, — Роза повернулася з чаркою до нього спиною, дивлячись у стіну й згадуючи. — І прийшла до мене дівчина, яка шукала ноги для свого брата, що любив бігати.
Вона почула тільки, як Білл почав піднімати мокрі штанини, тихо промовивши:
— Подивіться. — Це була тиха просьба.
— Якщо ти прийшов зі сльозливою історією, щоб замінити свої здорові ноги, то можеш провалювати. — У її голосі чулася справжня злість, що накопичилася від численних подібних випадків.
— Прошу вас, поверніться.
— Річарде, випроводь його за двері, — голос Кравця став подібний до металу, з якого вона робила протези.
— Прошу вас, просто подивіться! — було чутно, як він стискав кулаки й трохи не плакав від напруги.
— Розо, подивись — тихо втрутився Річард.
Тільки голос чоловіка змусив її повернутися й упустити чарку від несподіванки. Осколки скла та бренді полетіли в усі боки — якраз у бік ніг Білла, його автопротезів. Це була дорога модель, призначена для підлітків, що ростуть. Вони виглядали як справжні ноги, тільки з заліза, тож їхня форма під одягом навряд чи когось збентежила б. Роза впізнала свою роботу, впізнала модель Е4 (хоч і з саморобними деталями та модернізацією), як і власний логотип над правим коліном у вигляді бобіни ниток із встромленою голкою. До неї почало доходити, але першим усе озвучив сам Білл:
— Я той самий хлопчик, мем. І я шукав вас, щоб подякувати й дізнатися, де моя сестра Анна.
Знову в будинку залишилися лише два звуки: дощ і годинник. Роза присіла на стіл (Річард поспішив притримати її, щоб не впала) і дивилася на прибулого як на привида.
— Через стільки років я не очікувала побачити… тебе на порозі.
Роза акуратно відштовхнула Річарда й відчинила один із ящиків столу. Дістала фотоальбом, на якому олівцем було написано: «Справжні досягнення».
— У цьому фотоальбомі я збираю знімки тих, кому допомогли мої протези. Десь тут і твоя фотографія є, навіть дві.
Через хвилину вона дістала два фото й, порівнявши їх із гостем, простягнула Біллу. На одному був підліток, із обличчя якого ще не зійшли подряпини, а око було набряклим. На фото він спав, накритий важкою ковдрою, але за обрисами було видно, що в районі ніг порожньо.
— Як вона мені сказала, ти потрапив під гарячу руку одноліткам. Знаю, якими жорстокими бувають підлітки. Заради забави це зробили?
— Ні. Я просто занадто добре робив свою роботу, заробляючи на життя. Працював кур’єром, поштарем, просто займався аматорським спортом. Бігав краще за них, знав вулиці краще за них, отримував більше за них. А потім мене підстерегли з ломами та арматурою.
Дивлячись на своє побите обличчя на знімку, він мимоволі захотів стиснути фото до стану сміття, але вчасно схаменувся. Лише проговорив:
— Я хотів стати бігуном, професійним бігуном. Заробляти цим на життя, витягти себе та сестру з злиднів. А в результаті…
— Ти все одно побіг.
Він підвів голову. Роза дивилася на нього вже з посмішкою, можна сказати — з материнською теплотою. І поглядом запропонувала подивитися на друге фото. Там Білл стояв на нових ногах, використовуючи милиці й спираючись на плече доктора. Його сестра Аня принесла протези, а місцевий док зміг їх встановити, зробила фото. А потім зникла. Найголовніше — на фото хлопчик посміхався.
— Тому я й називаю цей альбом своїми головними досягненнями. Потому що мої протези дали можливість таким, як ти, ходити.
— Я все одно безпритульний, бурлака, блудько. Через ці ноги моя сестра зникла, і я не можу її знайти.
— Пам’ятаючи її погляд… Вона була готова на все, щоб повернути тобі мрію. Хоча я й віддала протези безкоштовно, коли вона показала мені те фото. А ти віддаєш їй борг, не забувши й не кинувши… Чому ти одразу не сказав, що носиш мої протези?
— Цим містом гуляє багато підробок. А якби навіть і повірили… Хех, через годину я, найімовірніше, лежав би холодним у підворітті без ніг. Я знаю ціну цим протезам.
— Хм, туше.
Усі замовкли, а потім жінка дістала з ящичка конверт.
— Якась Анна надіслала мені лист місяць тому. Подякувала від усього серця за протези для рідної людини.
Хлопець відчув, як по всьому тілу пробігли мурашки. Серце застукотіло, виступив холодний піт що ніби стікав зсередини шкіри.
— І просила передати: якщо її брат з’явиться, вона його любить і з нею все добре.
— Звідки прийшов лист?
— Хм, уже не пам’ятаю, — вона оглянула конверт, але він був порожній. — Я одразу викинула первинний конверт. Але, може, у самому листі є натяки? Я вже не пам’ятаю.
Вона простягнула його Біллу. Невже все це було не дарма: пробратися в це місто смогу, у вовче лігво, втеча через усе місто?. Безпритульний, бурлака, блудько простягнув руку, щоб узяти лист, але побачив обличчя Річарда та Рози, які дивилися на прохід позаду нього. У їхніх поглядах читалося здивування.
Обличчя жінки одразу багровіло, Річард дістав із-за пазухи револьвер.
— Ні, не зараз, агенте! — сказала вона комусь.
Білл зрозумів, у чому справа, коли відчув дуло дробовика, що вперлося в потилицю. А інший чоловік забрав конверт прямо з його пальців. Це був той самий чоловік зі шрамом на носі. Зараз він був одягнений як справжній представник силових структур компанії: капелюх-котелок, чорний тренч, штани з чорною сорочкою та важкі чоботи.
— Вибачте, місіс К., але привели ми його сюди якраз для того, щоб забрати на зустріч.
Його притиснули до стіни. Крім чоловіка зі шрамом, на нього дивилися двоє в такій самій уніформі з дробовиками напоготові.
— Пане Сокольницький, ви проїдете з нами. Можете звати мене Агентом Ф.
— Навіщо? Щоб прикінчити?
— Ой, ні, пан Сокольницький. Якби ми хотіли вас прикінчити, зробили б це ще на тому зацькованому стадіоні, де ви намотували кола. Вас хоче бачити Пан Нант.
Поїздка пройшла як уві сні — хоча, найімовірніше, так воно й було. Його посадили в автомобіль із затонованим склом, де він благополучно задрімав. Опритомнів, коли вони вже під’їжджали до колиски всієї мех-індустрії та всього цього величезного промислового міста — штаб-квартири Nant Industrial. Те, що при в’їзді здавалося схожим чи то на шпильку, чи то на дерево, зблизька являло собою величезний хмарочос. Підприємство розміром із цілий район, який не об’їхати й за годину.
Його завели всередину, усе так само тримаючи на мушці, хоча він і слова проти не писнув. Завели в ліфт і натиснули кнопку найостаннішого поверху. Підйом був швидким, але, глянувши назад, Білл відчув запаморочення: місто на світанку було як на долоні. Таке маленьке! Навіть заводи з їхніми численними вежами здавалися іграшковими будиночками з такої висоти. І його від польоту вниз відділяли лише два скла. Напевно, легко панувати величезною владою, дивлячись із такої висоти…
Двері ліфта відчинилися. Хол був виконаний із заліза: металева підлога, такі ж стіни. Не сказати, що людина, яка керує цим місцем, любила естетику — хіба що естетику виробництва. Але найбільше уваги привертали величезні розсувні двері розміром із ворота ангара. Як і двоє солдатів у мехах, що втиснулися в зал. Це були маленькі моделі — всього три метри заввишки, але на тих же могутніх ногах, які не перебити звичайною вогнепальною зброєю. Кабіна пілота за зовнішнім виглядом нагадувала Біллу величезну маску для зварювання: затонований візор, крізь який не видно пілота, та дві руки. Одна — з триствольним роторним кулеметом (в одне дуло якого, як здалося чужинцю, могли б поміститися три його пальці), а друга — звичайна клешня з трьома пальцями-кігтями. Якби хтось хотів штурмувати цей поверх, він перетворився б на решето, як тільки вийшов би з ліфта.
Агент Ф. підняв руку — чи то в привітанні, чи то віддаючи наказ, — і величезні двері з гуркотом відчинилися. Гість йшов першим, відчуваючи, що в агентів ззаду пальці все ще лежать на спусках дробовиків.
У приміщенні було темно, очі не одразу адаптувалися, а потім Білл просто втратив дар мови. Те, що вдалині здавалося круглим навершям шпильки, виявилося величезною сферичною кімнатою. Він не міг розгледіти стелю — лише відблиски скла у вишині. За звуком він зрозумів, що йде по підлозі з металевої сітки, і краще було не дивитися вниз. А ще — екрани: численні, великі, розташовані півколом у найдальшому кутку. І на всіх було його обличчя. На одному зафіксовано, як він біжить по стадіону, на іншому — як йде вулицею, на третьому — у закладі пана Лупо, на четвертому — як утікає від головорізів… Таких екранів були десятки. А між ними щось літало — хоча, судячи з рухів, радше «плавало».
Те, що спочатку здалося звичайною скульптурою з заліза чи лялькою на мотузках, повернуло голову й рушило в бік гостя. Коли воно з’явилося на світлі, Білл видав писк і навіть зі своїми протезами відчув, як підкосилися ноги.
Ось про що казав Ендрю, коли в гнівній тираді згадав людей, не здатних зупинитися в модернізації свого тіла.
Першою асоціацією був металевий черв’як, комаха або маріонетка, що надягається на руку, але ніяк не людина. «Тіло» являло собою величезний кокон, схожий на апарат «залізна легеня» із залізною лускою. Здавалося, воно, як живе, повільно піднімалося й опускалося в такт диханню. Від нього відходили численні дроти, а висів кокон завдяки гідравліці, що ховалася під невидимою стелею. Голова з купою кабелів, що тягнулися до потилиці, була людською: висохлою, безволосою, старою, але живою. Це стало зрозуміло, коли очі-об’єктиви сфокусувалися на Біллу, а всі екрани один за одним змінили зображення на його перелякане обличчя. З рота, заміненого на динамік, зі смішком та перешкодами вирвався голос, подібний до звуку в кінотеатрі:
— Ах, пане Сокольницький, я на вас чекав! Приємно познайомитися, я — Ревелін Нант.
Усе встало на свої місця: численні камери в місті, таємничі слова дівчини в клубі, та й саме потрапляння перфокарти в його руки. Усе було зіграно занадто добре, щоб бути правдою.
Але сам Нант лякав. Тим, що цій людині, як знав Білл, мало бути близько 120 років, і він досі живий, хоч більше машина, ніж людина. І те, що він зацікавився таким дрібним пішаком як він.
Нант подивився за спину хлопця, і на екранах висвітилися нові гості, від чого у Білла знову пішов холодок по шкірі. Це були дівчина «Метелик», Роза «Кравець» Белл з Річардом та пан Лупо. Останній шкульгав особливо похмуро, залишки протеза були на перев’язі.
— Панове, — Ревелін награно (настільки сильно дозволяла гарнітура) охнув, — і пані. Дякую за гарну виставу. Давно мене так не розважало дійство в моєму місті!
Екран великим планом показав незадоволене обличчя Лупо.
— Не турбуйтеся, пане Лупо, я відшкодую вам збитки за незручності… та приниження.
— Пане Нант, я просто хочу знати, що це було, — якомога спокійніше запитав Лупо.
— Випробування, пане Лупо. Випробування для нашого, як ви висловилися, Зайця.
Білл повернувся до присутніх, але в усіх, крім Агента Ф. та Метелика, були розгублені обличчя.
— Знаєте, у мою молодість мій батько любив таку річ, як цькування зайця. Забаву, де випускали зайця й спускали собак у погоню. Розвага та тренування, чи не так?
Білл буквально відчув, як кримінальний бос намагається приховати огиду від такої аналогії.
— Але вперше я бачу, щоб заєць переміг і перехитрив хортів.
По всьому приміщенню пролунав шум перешкод — як зрозумів Білл, це була подоба сміху. Лупо підняв руку.
— Так, пане Лупо?
— Ви весь цей час знали, де він, і при цьому дали завдання мені та моїм хлопцям узяти його під варту після того, як ми розшифруємо перфокарту?
— Так, саме так.
— І ви знали, що хлопчисько весь цей час був із модифікованими протезами?
— Так.
— Добре. І чим же він мене вдарив?
— Ох, чудове запитання! Пане Сокольницький, розкажіть нам, у чому річ?
Білл обережно встав на одну ногу, а другу опер об коліно. Трохи повернувши ступнею, з отвору в черевику він висунув поршень.
— Модифікація. Завдяки блискучій конструкції Кравця в протезах у міру мого зростання з’явилося місце для встановлення такої деталі. Зарядка системи відбувається, коли я роблю напівприсід, а при розпрямленні основну силу передає поршень у районі п’яти.
— Добре, — як ні в чому не бувало сказав Лупо. — Але він же стверджує, що вкрав конверт із перфокартою при зустрічі з якимось журналістом?
Нант подивився на Білла; очі-об’єктиви сфокусувалися на ньому, що виглядало як прищур.
— Ох, пане Сокольницький, ви це сказали нашому дорогому авторитету. А як насправді була справа?
Усі погляди спрямувалися на бігуна. Той незграбно хмикнув, добираючи слова:
— Насправді в Ділліс-Форті я знайшов роботу: просили привезти цей конверт у Фонтесеро. Звісно, без розкриття конверта з печаткою…
— Але ви, пане Сокольницький, його розкрили.
— Так.
— Ти підробив печатку? — сухо підмітив Лупо.
— Так. Але все ж я передав його службі пошти Nant Industrial по прибутті в місто, і…
Замість тисячі слів Агент Ф. перевернув сумку Білла догори дном, і на металеву сітку висипалися ще п’ять конвертів із печаткою. У повітрі висів лише гул витяжок та працюючих екранів. Нант знову засміявся:
— Чудово, пане Сокольницький! Підробити важливу інформацію, зробити роботу, але отримати подвійну вигоду… Я не дарма вас примітив. Але що було зашифровано на перфокарті? Думаю, ви теж це прочитали, знайшовши потрібну людину?
Білл озирнувся: знову всі погляди на ньому, йому ставало зовсім не по собі.
— Кхм… «Ревелін Нант не в землі, він не людина й керує компанією досі».
— Кумедно! Проте така робота допомогла виявити щура в наших лавах, це вже тішить. Звичайна схема: передай підозрюваним конверт і подивися, хто вирішить його злити. Але бонусом я знайшов вас.
— Пане Нант, а що буде з хлопчиськом? — не витримав бандит.
— А що з ним?
— Не думала, що погоджуся з такою людиною, але нам із Річардом теж цікаво, до чого це призведе, — подала голос Роза, обережно роблячи крок уперед.
— Ну, враховуючи його таланти, прагнення та цілі, наш Заєць буде не проти працювати на нашу дорогу компанію позаштатно.
До горла Білла знову підступив неприємний ком.
— Взамін ви скажете, де моя сестра.
— Звісно, пане Сокольницький! Звісно! Поки що ми прибережемо конверт і окремо розпитаємо… так би мовити, пару людей. Думаю, наша дорога Роза може перевірити ваші протези, і ви можете йти. Можу запропонувати вам висококласний переліт у першому класі дирижабля в будь-який зручний для вас бік.
— І все?
— Ми з вами зв’яжемося, пане Сокольницький. А поки можете бігти далі — як вам заманеться.
Екрани з цокотом згасали один за одним, а сам засновник міста знову полетів у тінь, залишивши усіх зі своїми думками. Це був дуже довгий день — навіть вкрай довгий. Розмови, погоні, зустріч із чимось нелюдським, можна сказати — надлюдським.
Роза перевірила його ноги, похвалила за хороше обслуговування й, обійнявши, побажала успіху:
— Знайди її.
Річард теж потиснув руку:
— Успіху, хлопче.
Агент Ф. та Метелик лише кивнули на прощання: вони бачилися явно не востаннє. Лупо… що ж, він просто вдавав, що не помічає Білла, якому й дав настільки проникливе прізвисько. А потім хлопця провели до посадкової платформи. Вид був ще вражаючим, ніж раніше. Місто як на долоні. Учора почати з самого низу, а сьогодні вранці опинитися на вершині… Тільки холодний голос розуму ставив запитання: скільки зайців розбилося намертво, коли хижак вирішив відпустити їх у польоті? Хлопець дорахував до десяти, скидаючи напругу.
Білл спеціально попросив випадкове місце призначення, щоб не знати, що на нього чекає. Адже завтра буде нове місто, нова пробіжка по новому стадіону й чергове коло. Хай і з невидимими руками на плечах — адже у світі, де кров замінило пальне, навіть зайцю на сталевих ногах не втекти.