Протокол Темряви

Детектива Альберта Періша розбудив гучний стукіт: хтось наполегливо гатив у двері кулаком, а може, ногою, хоча за вікном ще не настав світанок. Клацнувши кришкою годинника, Альберт насупився — четверта ранку. О цій порі приходять або кредитори, або смерть.
Він відчинив замок і побачив на порозі Чада Гріга. Напарник нервово потирав потилицю, озираючись навсібіч. За його спиною бовваніли двоє патрульних у формених коричневих плащах. Службовий «Родстер» стояв на узбіччі, вібруючи всім корпусом на безперервному холостому ходу, і випускав у мряку густий чорний дим із їдким запахом спаленого дизелю.
— Що сталося? — Альберт відступив, пропускаючи Чада в передпокій. — Знову вбивство?
— Гірше, — пробубонів напарник, прямуючи до кухні. Схопив кухоль, налив води й одним махом випив, ніби в ньому було щось міцніше. — Викрали ключ доступу до Сотів.
На мить Альберт заціпенів, а потім розсміявся:
— Це неможливо.
— Ще й як можливо. Збирайся. Виїжджаємо за п’ять хвилин, — квапливо заговорив Чад і рушив до дверей.
— Чому саме п’ять? — перепитав Альберт, на ходу натягуючи чоботи.
— Бо дорога займає двадцять хвилин, а за чверть до п’ятої вранішня звірка. Без ключа її не провести, а без звірки генератор почне гаснути. Ти уявляєш, що буде, коли сядуть батареї й Соти згаснуть? — Чад обернувся й поглянув на товариша як на недоумка. — Жвавіше, жвавіше!
Схопивши з вішака пальто, Періш побіг до машини. Блокнот залишився на тумбі. Доведеться покладатися на пам’ять, а вона, на відміну від паперу, не горить. Авто рвонуло з місця, і всю дорогу двигун, що працював на нерівних обертах, видавав розмірені удари, від яких тремтіло скло в рамі. Дощ періщив, прибиваючи до бруківки сажу з димарів і заводських труб. Крізь жовтуватий туман ледь пробивалося світло гасових ліхтарів. Мерія обіцяла замінити їх електричними, але встигла за три роки встановити нове освітлення лише біля ратуші та на головній площі. Зате майже в усіх вікнах горіли лампочки.
Тринадцять років Брукстон жив без струму. Тринадцять зим при свічках, на вугіллі й гасі. Альберт пам’ятав ті зими. Пам’ятав, як грів руки над чаном з окропом, бо піч не давала ради. Найгіршою була перша, яку потім назвали Чорною. Енергія у дротах розсипалася, іскрами злітаючи в повітря й згасаючи на всіх станціях міста.
А потім мерія оголосила Конкурс. Двоє винахідників збудували в підвалах ратуші дизельну станцію, яка, спалюючи солярку з портових цистерн, давала струм майже цілодобово. Інженери назвали розгалужену мережу кабелів, що тягнулися під землею до кожного кварталу, «Сотами». Місто поділили на шестикутні комірки, де в кожній гудів свій трансформатор. Для мешканців це було порятунком.
— Є якісь зачіпки? — поцікавився Альберт, сумніваючись у словах напарника.
— Ратуша надійно укріплена, доступу сторонніх немає. Тож, на мою думку, це хтось із працівників.
— Навіщо мерії занурювати місто в хаос? Знову? — здивувався Періш.
— От ти й дізнаєшся, — хмикнув Чад. Він дістав цигарки, але пальці тремтіли й довго не могли підчепити кришку портсигара. Коли врешті вдалося, затиснув цигарку в зубах і прикурив з третього разу. — Я не витримаю, якщо це станеться…
— Витримаєш, Чаде! Розберемось, — Альберт легенько поплескав його по плечу.
Напарник не відповів, втуплюючись порожнім поглядом в електричну синювату заграву попереду. Ратуша височіла в центрі міста, чорна, гранітна, з клепаними куполами й трьома вихлопними трубами, які виросли над нею вже після Конкурсу. З усіх трьох здіймалися сизі стовпи диму, і Альберт, що не раз проїжджав тут уночі, звернув увагу на те, що вікна навколо блимають у ритмі, який задавала їхня пульсація. Між кабельними люками в землі на мить пробігла блакитна іскра. Вона повзла не по прямій, а шестикутником і гасла так само швидко, як з’являлася.
У небі повільно кружляв поліційний дирижабль «Кажан», його прожектор ковзав натовпом, виривав із тьмяного мороку обличчя й знову кидав їх у тінь. Здавалося, звістка про зникнення ключа якимось дивом просочилася в місто швидше за кабелі. Майже дві сотні людей стояли на площі й гомоніли, утворюючи шум, здатний затьмарити гудіння фабрик. Їх не лякали ні злива, ні ранній час, ні продовження комендантської години. Вони боялися темряви.
Чоловік із натовпу, у промоклому кашкеті та з гасовою лампою в руці, закричав:
— Світло — не ласка, а наше право!
Патрульні двічі відштовхнули його від кордону, що забороняв наближатися до ратуші. Чад втиснув голову в плечі, прискорюючи крок. Альберт пройшов повз, намагаючись нікому не дивитися у вічі. На порозі мерії їх зустрів секретар Вінслоу — старий, висохлий чоловічок у пенсне. Піт стікав по його скронях, хоча на вулиці було прохолодно. Він провів детективів через вестибюль, де стукотіла пневмопошта, а капсули з наказами вистрілювали з труб і з брязкотом падали в приймальні кошики. Потім була залізна кліть із пневматичним приводом, що опускала їх у підвал повільно, зі свистом стисненого повітря, яке виривалося з-під поршня з кожним поштовхом.
Двері кліті відчинилися. Альберт, іще не ступивши на підлогу, відчув гудіння ребрами й зубами раніше, ніж воно дійшло до слуху. Машинна зала, яку працівники називали Серцем, займала весь підвальний поверх, а її склепіння, підперте сталевими балками, здригалося від ходу, що не припинявся від самого пуску.
Посередині на залізобетонному фундаменті стояв дев’ятициліндровий двотактний дизель заввишки з два поверхи. Колінчастий вал, змащений так щедро, що олива стікала по шийках тонкими блискучими нитками, крутив маховик п’ять ярдів у діаметрі й водночас гнав динамо, сховане під листовою обшивкою з емальованою табличкою «Висока напруга». Над кожним циліндром ходили вгору й униз штанги паливних насосів, а вихлопні колектори, обмотані азбестом, збиралися в три магістралі й зникали в стелі.
Біля протилежної стіни тягнулася стрічка циферблатів, де на кожному, відповідно до написів — «частота», «тиск наддуву», «температура вихлопу», — тремтіла своя голка. Висока жінка років сорока, у шкіряному фартусі, з окулярами-«консервами», зсунутими на чоло, спостерігала за даними. На її щоках лежала сажа, а руки були вимащені до ліктів чимось чорним.
— Ви спізнилися, детективи, — сказала вона, обертаючись до прибулих. — Звірка за двадцять хвилин. Я Мойра Хелен, головна інженерка.
— Ми їхали так швидко, як дозволяв «Родстер», — відповів Альберт.
— Тоді він не дуже багато вам дозволяє, — без тіні усмішки промовила Мойра.
Інженерка повела їх до дальнього кута зали, де в стіні була ніша. Лампа в залізній сітці загрозливо блимала. Посередині бетонної ніші — замкові отвори, завдовжки з передпліччя, обидва замки цілі й замкнені.
— Двозамкова, — пояснила Мойра. — Один ключ у мера, другий в мене. Мій зник.
Альберт довго дивився на порожній отвір, потім нахилився й вдихнув. Поряд зі звичним запахом мастила він розрізнив ледь помітний дух пересушеного лаку, який з’являється там, де обмотка надто довго гріється й не має куди віддати тепло.
— Розкажіть про ключ, — попросив детектив Періш.
— Ключ-арбітр, так ми його називаємо. Нікельований, чотири фунти вагою, з головкою у формі шестикутника, що повторює форму комірок нашої мережі. За протоколом щоночі, за чверть п’ята, мер або його довірена особа спускається сюди, ми разом вставляємо ключі в гнізда центрального регулятора, і станція «підтверджує режим».
— А якщо ключа немає?
— Тоді звірка не відбувається, робота переходить на залізо-нікелеві батареї, що стоять за стіною. Їх вистачає години на півтори, не більше, після чого напруга в Сотах падає, трансформатори втрачають фазу. Збирати мережу комірка за коміркою, узгоджуючи кожну з частотою, доведеться кілька тижнів. Якщо взагалі вдасться…
— Тобто до шостої маємо час?
— До шостої, не більше, — кивнула вона. — За «протоколом Темряви» мер наказує почати розвантаження за десять хвилин до можливого відключення. Комірки від’єднують одну за одною, щоб різке скидання навантаження не пустило дизель урозгін. Він ще не віддав наказу, але віддасть.
Чад, який тинявся поруч, раптом різко озвався:
— То що ж ми стоїмо? Шукати треба!
— Ми й шукаємо, — спокійно сказав Альберт і присів біля ніші.
Попри слабке світло лампи, він розгледів на підлозі темну смугу, яка тягнулася від кліті, минала нішу, але не вела до виходу, а огинала стіну повз підніжжя дизеля й упиралася в решітку повітроводу. Смуга складалася з двох тонких паралельних ліній. Альберт, діставши з кишені олівець, приклав його впоперек, щоб переконатися, що відстань між ними не змінюється.
— Що це? — запитав детектив Періш.
— Мастило, — буркнула Мойра, знизавши плечима. — Тут його скрізь повно.
— Схоже на колію, — Альберт присів, провів пальцем по краю смуги й довго розтирав між пальцями темну плівку. — Візок?
— Ви надто швидко робите висновки, значно швидше за ваш «Родстер», — усміхнулася інженерка.
— Я їх роблю, коли є за що зачепитися, — відповів Альберт і додав, не підводячись: — А тут є за що. Плівка в колії потемніла й укрилася пилом, а краї стерті до пологого жолоба, на який потрібні місяці щоденного проїзду, тож утворилася вона не цієї ночі.
Мойра відповіла не одразу. Ця коротка пауза не вкладалася в манеру її попередніх відповідей.
— На склад возять бочки з мастилом, запасні форсунки й фільтри.
Альберт кивнув, підходячи до решітки ближче. Чотири болти, що тримали раму, виблискували голим металом, тоді як усі інші болти в залі вкривав однорідний шар сажі й засохлого мастила. Відчиняти решітку він не став, оскільки час, що лишався до звірки, не дозволяв розпорошуватися, а сама решітка нікуди не поділася б.
Періш оглянув нішу ще раз. Над нею виднілася маленька коробочка, обплетена дротом.
— Що це? Сигналізація?
— Так, електрична, — підтвердила Мойра. — Якщо відчиняти без обох ключів, сигнал дзвонить на всю ратушу.
— Схоже, її закоротили, — Альберт показав на мідну нитку, що тяглася від коробочки до сусідньої труби. На місці припою був зеленуватий окис. — Хм, доволі тонка робота, але давня. Отже, сигналізація не працювала в жодну з останніх ночей. Хто знає схему?
— Будь-які ратушні інженери або той, хто бачив її.
— Скільки у вас тут інженерів?
— Повний документ схеми знають лише двоє, — відповіла жінка й одразу додала: — я та Томас Емерсон.
— Де він?
Обличчя Мойри Хелен не змінилося, але голос став трохи тихішим:
— Він помер три роки тому, нещасний випадок.
Альберт зробив ще крок і зупинився біля головного регулятора — чавунного штурвала, насадженого на вал паливної рейки, зі шкалою поділок на кожусі та двома важелями ручного керування над нею. На кожусі під циферблатами хтось видряпав кілька рядків: «3: +2. 6: −1. 9: +½».
— Це що? — запитав детектив.
— Мої нотатки.
— Для чого?
— Для порядку, пане детективе, — Мойра схрестила руки на грудях.
Альберт кивнув, не наполягаючи на подробицях. Його погляд піднявся вздовж чавунної станини до таблички над третім циліндром і до гайки регулювання насоса під нею, на гранях якої метал стерся. Те саме було на шостому й дев’ятому, і те, що ці номери збігалися з цифрами на кожусі, він вирішив поки що залишити при собі.
Десь над ними лунко вдарив годинник на вежі ратуші. Перший удар, другий, третій. За чверть п’ята. Звірка мала відбутися. Чого б вони не чекали — нічого не сталося. Жодного скреготу, дзвінка чи команди. Усі в залі, навіть двоє патрульних біля кліті, дивилися на стіну циферблатів. Голки стояли на місці. Комусь, мабуть, вирвалося полегшене зітхання.
Альберт спостерігав за Мойрою. Вона не дивилася на циферблати разом з усіма, а перевіряла свій кишеньковий годинник, і лише потім підвела погляд.
— Що ж… Тепер у нас година двадцять, — сказала Мойра рівним голосом.
Голки в циферблатах здригнулися, наче хтось провів по них пальцем. Двері кліті відчинилися й з’явився нічний сторож Норвін. Огрядний чоловік у промоклій формі нервово крутив кашкет у руках.
— Ви мене шукали, детективе? Одразу скажу, що сьогодні ніхто сюди не заходив, присягаюся!
— Ви спали вночі? — усміхнувся Альберт.
— Дрімав трохи, — Норвін відвів очі. — Чверть години, не більше!
— Поговорімо нагорі, — сказав Періш, махаючи Грігу, що стовбичив увесь час позаду.
У крихітній скляній будці Норвіна на столі лежав розкритий на останній сторінці журнал візитів. Альберт перегорнув кілька аркушів назад і зупинився. Між двома записами була вирвана сторінка, смужка паперу стирчала над корінцем.
— Хто вирвав?
— Ну… — Норвін дивився на свої руки. — О другій приїжджав мер, на хвилинку. Сказав, що до інженерки. Я записав, а він потім зайшов назад і… вирвав. Попередив, що це корпоративна таємниця.
— Мер?
— Мер, — тихо повторив Норвін. — Я б не наважився з ним сперечатися.
— А візок? — спитав Альберт, не відриваючи погляду від журналу, у якому для візитів інженерки не було відведено рядка. — Той, що возять із заднього двору до кліті.
Норвін поворушив губами, підраховуючи щось у пам’яті, і лише тоді відповів:
— Візок із бочками гримить коридором повз мою будку щоночі, туди й назад за пів години. Його ніхто не записує, пане детективе, це ж не візит, а виробничий процес.
— Хто його возить?
— Не дивився. Мені велено стежити за вхідними дверима, а не за коридором, — він помовчав і, насупившись, додав: — А сьогодні не гриміло. Я, мабуть, через це й прокинувся.
Альберт закрив журнал, думаючи, що сторож, який засинає під сильний шум і прокидається від його відсутності, зафіксував єдину за ніч подію, якої не вигадав би жоден свідок — непритаманну відсутність звуку.
Чад, стоячи у дверях до будки сторожа, нарешті заговорив:
— Мер приїхав, потім зникає ключ, — він важко видихнув. — Усе ясно. Або мер, або вона. Беремо інженерку.
— Чому її? — Альберт поглянув на напарника, мружачись від вібрації по тілу.
— Вона там усе тримає, і вона єдина, хто може розібрати ту штуку. Бо… Періше, не розмірковуй надто повільно! У нас година!
— Година десять, — виправив Альберт. — Спочатку я хочу почути мера.
Мер Кройфорд прийняв їх у кабінеті, сидячи за столом у пальті, накинутому поверх нічної сорочки. Перед ним була склянка віскі та бланк телеграми з печаткою, готовий до надсилання. Норвін, що тримався за спинами детективів, кусав губи.
— Так, я був у ратуші о другій, — буркнув мер, перш ніж Альберт устиг поставити питання. — Проінспектувати забезпечення об’єкта можна й уночі. Що з того?
— Ви вирвали сторінку з журналу.
— Це не стосується справи.
— Чи говорили ви з головною інженеркою, коли приїхали?
— Вона… — Кройфорд насупився. — Вона поводилася неврівноважено. Зажадала…
— Чого зажадала? — детектив ледь не нахилився до нього. — Кажіть!
— Дурниць! Висловилася, що проєкт генератора потребує перегляду авторства. Я відповів, що за Конкурс кожен отримав належну винагороду. А вона розсердилася.
— Ви їй відмовили?
— Я вчинив так, як вчинив би будь-який посадовець, — мер відсьорбнув віскі. — І, взагалі, детективе, у мене пів міста під вікнами! Вимкнути генератор зараз, поки він не вийшов з режиму, — єдиний розумний хід. «Протокол Темряви» стане керованим простоєм, а не божевіллям.
— Керована темрява, — пошепки повторив Альберт почуте. — Сигналізація в ніші закорочена не одну ніч. Хто підписував акти оглядів?
— Акти підписує секретар. Моя справа — протоколи, а не проводка.
— Головна інженерка заявила, що її ключ зник. Вас це здивувало?
Кройфорд обережно відставив склянку й на мить зиркнув на Норвіна, що стояв у коридорі. У цей момент світло в кабінеті захлинулося, лампа на столі згасла й за секунду знову спалахнула. Унизу, на площі, піднявся суцільний гул — кілька сотень людей водночас охнули. Чад Гріг схопився за одвірок, збліднувши.
— Починається… — прошепотів мер і зробив ще один ковток віскі.
Альберт вийшов у коридор, Чад ішов за ним мовчки. Лампочки навколо блимали, як нервовий тик, і від кожного такту Чад сіпався дужче. Біля вікна він раптом схопив напарника за рукав так сильно, що тріснув шов.
— Альберте! Альберте, послухай… Я не хочу цього! Вона має знати, де той ключ. Притисни її! Привези у відділок силоміць, тільки не…
— Чаде, — Періш накрив його руку своєю. — Що з тобою?
— У мене брат помер у Чорну зиму, — той дивився в підлогу, губи тремтіли. — Йому було десять. Він захворів. У лікарні лампи гасли одна за одною, і ніхто не міг їх запалити знову. Я лежав поруч із ним, чув, як вони шипіли. А потім стало тихо. У тій тиші брат… Я не витримаю темряву й холод. Просто не витримаю.
Не знаючи, що відповісти, Альберт довго стояв біля Чада, поки лампочка над ними не засвітилася рівно. «Хтось із працівників», — подумав він. Можливо, Чад мав на увазі зовсім не злочинця. Якщо генератор влаштований так «розумно» й автоматично, то навіщо робити записи від руки на кожусі?
— Хто повідомив відділок? — спитав Альберт, коли Чад трохи заспокоївся.
Ця тема, судячи з того, як напарник випростався, була для нього безпечнішою за попередню.
— Телеграма. Черговий розбудив мене о чверті на четверту. З ратуші, за підписом Вінслоу, зник ключ головної інженерки, потрібні найкращі детективи й негайно.
— Найкращі? — перепитав Альберт.
— Так там і стояло, — Чад скривився. — Я вирішив, що то мерова манера висловлюватися.
Секретаря Альберт знайшов на сходовому майданчику, біля приймального кошика пневмопошти, в який саме висипалася нова капсула. Вінслоу тримав у пальцях ще одну, вже розкриту і читав її втретє, не розуміючи, чого шукає в тексті, що не змінювався.
— Телеграму до відділку надіслали ви, пане Вінслоу, — сказав Альберт без запитальної інтонації.
— За дорученням пані Хелен, — секретар зняв пенсне й заходився протирати скельця хусткою, очевидно, виграючи собі кілька секунд для відповіді. — О пів на четверту вона сама піднялася з Серця, чого раніше не траплялося. Сказала, що ключа в неї немає, що звірки не буде й що до відділку слід надіслати телеграму найкращому детективу. Я й надіслав.
— А пан мер?
— Я доповів йому, він вислухав і сказав: «Нехай шукають, шукати там усе одно нічого». Наказав одразу підготувати для населення пояснювальну статтю «Протоколу Темряви», — Вінслоу надів пенсне й нарешті подивився на Альберта. — Це все, що я знаю, пане детективе.
З розповіді секретаря випливало більше, ніж він сам розумів. Люди, що крадуть, не телеграфують про крадіжку поліції, а ті, хто телеграфує, зазвичай бажають, щоб їх почули.
— Чаде, — сказав детектив тихо, — забери мера на себе. Не дай йому підписати телеграму, поки я не повернуся. І нікого поки не арештовуй.
— А ти куди?
— Униз. Поговорити з тим, хто так затято хоче знищити місто.
У Серці було тепліше, ніж годину тому. Голки на циферблатах тремтіли вже відверто, а гудіння маховика змінилося. Мойра стояла перед регулятором, склавши руки за спиною, і дивилася на стрілки, як лікар на пацієнта.
— Знайшли щось? — запитала вона, не обертаючись.
— Майже.
Перш ніж іти до решітки, він зупинився біля стрічки циферблатів, під якою, в скляному ковпаку, стояв самописець витрати палива. Паперова смуга, розграфлена на години, виповзала з валика й падала в приймальний ящик, а перо залишало на ній тонку чорну криву. Стрічку не міняли кілька днів. Альберт перебрав пальцями ту її частину, що лежала в ящику. Крива на кожній добі мала одну й ту саму форму: рівна лінія вдень, плавне зниження вночі й о четвертій п’ятнадцять був злам, після якого перо ще близько тридцяти хвилин виписувало поправки й тоді повертало до звичного рівня.
— Звірка, — сказав він, не обертаючись, — триває три хвилини. Мер повертає ключ, секретар дивиться на годинник, і все. А тут, судячи з паперу, щоночі хтось ще пів години працює.
Мойра мовчала так довго, що колінчастий вал встиг зробити кілька десятків обертів. Цього мовчання Альберту вистачило, щоб відмовитися від першої версії про мера. Він підійшов до решітки, куди вела колія, відкрутив чотири начищені болти й зняв раму з гнізда. Зазирнув у темряву, звідки війнуло теплом і запахом нагрітого паперу. Детектив підібрав поли пальта й поліз у повітровід, що відводив надлишок тепла від вихлопних колекторів. Стінки були гарячими, обпалювали рукави й липли до долонь. Коли хід розширився, Альберт зміг підвестися на повний зріст у приміщенні, схованому під залою.
Це була майстерня, обладнана людиною, яка не планувала звідти виходити надто довго. Дерев’яний стіл із лампою під абажуром, на стінах креслення й індикаторні діаграми з кривими, обведеними червоним олівцем, штабелі ящиків із форсунками та плунжерними парами, примус із мідним чайником і вузьке ліжко під сірою ковдрою. На столі, на розстеленій ганчірці, лежала шестигранна головка на масивному стрижні, нікельована.
Альберт упізнав у ній ключ, який описувала Мойра. Піднявши його, здивувався тому, наскільки той легкий — не чотири фунти, а ледь півтора. Він перевернув ключ і побачив із внутрішнього боку порожнину, а на її поверхні тонкий штамп: «Зразок для виставки. Не для експлуатації». Відлитий із силуміну, а нікель, яким його покрили, надавав вигляду сталі.
Над столом висіло креслення станції. Загальний вигляд, детальний, оформлений за всіма правилами, з підписами в правому нижньому куті: «Жорж Вейн» і «Томас Емерсон». Третій підпис, написаний олівцем, було закреслено: «Мойра Хелен».
— Ви могли просто запитати, — сказала позаду Мойра.
— Що запитати? — спокійно промовив Альберт, наче так і чекав її голосу.
Вона стояла у дверях бічного ходу, який він не помітив. У погляді не було страху чи виклику, лише втома.
— Це реквізит. Його відлили на заводі за наказом мерії одразу після Конкурсу, щоб було що показати народу. Красива штука, чи не так? Люди люблять, коли щось можна взяти в руки. Генератор керується ключем, нічна звірка, урочисте відкриття ніші… Місту потрібна гарна історія.
— А насправді?
Мойра підійшла до столу й провела пальцем по кресленню.
— Ми з Жоржем і Томасом знали це від першого пуску. Струм утримує лише ритм комірок. Розійдеться хоч одна з такту, і він розсиплеться, як тоді, у Чорну зиму. Станція не тримає режим сама. Паливні насоси зношуються нерівномірно, регулятор відстає від навантаження, і за добу в двигуні накопичується перекіс. Одні циліндри запізнюються, інші перегріваються. Найчастіше пливуть третій, шостий і дев’ятий. Коли розбіжність доходить до межі, дизель починає труситися, а Соти втрачають частоту. Виправити це можна лише вручну. Треба стати до штурвала паливної рейки, слухати двигун, дивитися на стрілки й циліндр за циліндром повертати подачу в норму. Це постійна, нескінченна робоча зміна.
— Яку ніхто, крім вас, не знає?
— Яку, крім мене, тепер ніхто не вміє, — вона глянула на детектива. — Томас помер, коли робив це сам. Спускався вночі до двигуна й послизнувся на розлитому мастилі. Три роки тому. Тисяча вісімдесят дві ночі поспіль я спускаюся сюди за чверть п’ята, пане детективе. Роблю це тихо, поки мер і секретар біля ніші демонструють повертання ключа, удаючи, що ми справді щось підтверджуємо. Бо так сказано робити.
— Ким?
— Мером Кройфордом. Він вирішив, що місто, яке тримається на одній жінці, не заслуговує на довіру. «Не можна продати місту нічну няньку», так він і сказав мені. Тож за контрактом лише двоє авторів, Вейн і Емерсон, один п’яниця на пенсії, другий — мрець. А третя, — Мойра криво всміхнулася, — зникла з паперів.
— Не схоже на крадіжку ключа, пані Хелен…
— Нагадування, — ледь чутно сказала вона. — Минулої ночі я вирішила пропустити одну корекцію. Тільки одну. Нехай вони побачать, що станеться.
— Але… якщо ви не повернетеся до штурвала, місто згасне.
— Так, — Мойра легко всміхнулася. — Саме тому вони мене почують.
— Зупиняться заводи, фабрики…
— Хіба це тепер має якесь значення? Двадцять хвилин. Стільки в мене ще є, перш ніж стрілки зайдуть у червоне. Ви знаєте, що мер уже підписує телеграму начальникам трансформаторних камер у кожній «комірці» міста? Їм буде наказано від’єднуватися від мережі одна за одною, за протоколом, щоб різке скидання навантаження не пустило дизель врозкид, чого розладнаний регулятор уже не втримає.
— Знаю, — Альберт глянув на годинник. П’ята сорок. — І що ви від мене хочете?
— Хочу, щоб ви привели мера. І тих, хто візьметься свідчити.
Мойра вперше за всю ніч сіла на край ліжка. Детектив побачив, наскільки вона втомлена. Людина, яка тримала все місто на кінчиках тендітних пальців майже три роки й жодного разу не почула «дякую».
— Я не збираюся тримати місто в заручниках, — сказала вона. — Я роблю це тому, що інакше мене не слухають. Мені потрібне ім’я на табличці й у патенті, місце в раді, четверо учнів і друга зміна, щоб ніхто більше не помирав. І щоб Брукстон не залежав від однієї людини. Це все.
— Вам доведеться відповідати перед законом за саботаж.
— Знаю, — жінка не відвела погляду. — Я готова. Але спершу вони повинні визнати мою правоту.
Альберт довго мовчав, дивлячись на ключ на столі, на закреслене ім’я. Потім мовчки кивнув. Він піднявся нагору через хід, відчуваючи, як вогонь труб лишає на долонях опіки. У коридорі третього поверху, під пульсуючою лампою, Чад тримав секретаря за комір, а патрульні загородили двері кабінету. Мер, почервонілий та спітнілий, стояв посеред кімнати з телеграмою в руці.
— Детективе? — гаркнув він. — Де ключ? Я зобов’язаний…
— Вийдіть зі мною до Серця, пане мер, — сказав Альберт. — І ви, Норвіне. І ти, Чаде. Усі присутні.
Вони зійшли вниз усі разом: мер, секретар, охоронець, двоє патрульних, Чад і Альберт. У залі гул уже перейшов у нерівне гарчання, голки дрижали в червоній зоні, а лампи блимали так, що тіні на стінах стрибали.
— Не при свідках, пані Хелен, — стиха промовив мер. Альберт відзначив, що на цих словах Кройфорд дивився не на машину, а на Норвіна, Вінслоу й патрульних.
— Саме при свідках, — відповіла Мойра. — Мовчіть і дивіться.
Вона підійшла до штурвала паливної рейки, чавунного, завтовшки з долоню по обідку, і, вперши плече, зрушила його з місця. Штанги насосів над циліндрами здригнулися, змінивши свій такт, і дизель, що вже кілька хвилин вібрував на межі, де чутно було кожен нерівний удар поршня, на мить затнувся. Мойра, не відриваючи погляду від стрічки циферблатів, відпустила штурвал, почекала один повний оберт колінчастого вала й натиснула знову, цього разу повільніше. Так вона повторила вдруге, втретє, поки спина її не вигнулася, а жили на руках не напнулися під шкірою, вкритою сажею й мастилом.
— Три плюс два, — шепотіла вона, ледь розтуляючи губи. — Шість мінус один. Дев’ять плюс половина.
Голки на циферблатах температури вихлопу й частоти одна за одною зійшли з червоної зони, удари поршнів злилися в рівне, глибоке гудіння, і лампа в залізній сітці, що блимала всю ніч, засвітила рівним жовтим світлом, у якому всі присутні побачили одне — ключа ніхто не торкався, а станцію вручну втримувала на ходу одна жінка.
Мер не промовив ані слова, секретар Вінслоу зняв пенсне й уважно подивився на Мойру.
— Шантаж! — викрикнув нарешті мер, його голос тремтів від люті. — Детективе, заарештуйте її! Негайно! За викрадення державного майна.
— Якого саме майна? — спокійно спитав Альберт.
— Ключа!
— Ключ відлили на заводі за вашим наказом, пане мер. Він порожній усередині й має штамп «Не для експлуатації», — детектив витримав паузу. — Хочете, щоб я записав це в протокол? Що місто третій рік тримається на іграшці та жінці, якої немає в патентах?
Мер Кройфорд відкрив рота, але не знайшов слів. Позаду нього Чад роздивлявся Мойру Хелен, штурвал, голки й важко дихав.
— Жодних арештів, — рішуче промовив Альберт. — Нічого, що можна було б показати газетам, якщо ви не бажаєте, щоб газети самі це показали. Ви внесете її ім’я в патент, дасте місце в раді, призначите учнів і другу зміну. А я напишу рапорт, дуже докладний. Копію залишу собі.
— Це погроза? — прохрипів мер.
— Протокол, — єхидно відповів Періш, усміхаючись. — У вас же тут усе працює «за протоколом»?
Кройфорд довго дивився на нього, потім неохоче кивнув і розірвав телеграму навпіл. Потім ще раз, і ще раз, аж поки клаптики не розсипалися по підлозі. Мойра не всміхалася. Вона ще довго крутила колесо, поки стрілки остаточно не лягли у зелену зону, а замість іскор не проступила блакитна сітка енергії.
— Він обдурить, — витираючи обличчя рукавом, тихо сказала вона Альберту, коли мер вийшов.
— Імовірно, — погодився той. — Тому вам необхідно набратися сил і внести зміни в роботі генератора. Тільки ви відчуваєте його як живу істоту.
Надворі вже займався брудний світанок. Площу досі заповнювали люди, які не вірили, що можна йти додому. Хтось сміявся, хтось плакав, хтось безсило сидів на бруківці. Бунтівник із кашкетом погасив свою лампу й підвів голову до неба.
Чад стояв, спершись на капот «Родстера», і курив. Цигарка в його пальцях більше не тремтіла.
— Ти її відпустив, — сказав він, не дивлячись на напарника.
— Я зрозумів її, — Альберт розтер обпечені долоні.
Чад Гріг кивнув, роблячи чергове затягування. Біля трамвайної зупинки хлопчисько-газетяр починав продавати свіжі газети, захищаючи їх від мряки клейонкою. Альберт Періш купив у нього новий блокнот, сів на сходинку під ліхтарем і відкрив першу сторінку.
«Світло коштує не грошей, а людей», — записав він.
Ліхтар над ним яскраво спалахнув і догорів до кінця світанку.