Мить, коли стаєш справжньою…
— Не дрімай, Єво! — голос Якоба пролунав майже над самим вухом. — Стережи-и-ись!
Хлопець з силою відштовхнув мене вбік, а повз, із диким свистом, пролетіла зірвана деталь двигуна.
— Та, що з тобою сьогодні?! — Якоб зиркнув спідлоба, а потім приречено махнув рукою і швидко покрокував углиб залу, де на міцних тросах погойдувалось крило велетенського дирижабля.
Я повільно зробила кілька кроків, переборюючи раптову слабкість, байдуже подивилася на залізяку, яка мало не вбила мене. У вухах страшенно шуміло, наче до них приклали гігантські мушлі: спробувала потрусити головою в надії, що шум покине вуха, як вода після невдалого плавання — зась! Натомість, на руку впала тепла червона крапля, потім ще одна і ще. Затисла носа холодними пальцями і, човгаючи ватяними ногами по камʼяній підлозі, дійшла до дверей, натисла на клямку та враз отямилася від пориву холодного вітру.
— Бр-р! Як холодно! Скільки часу я вже на ногах?
— Одинадцять годин і сорок шість хвилин! — спокійним тоном повідомив маленький прямокутний пристрій на руці (ПП — персональний пристрій, який носить майже кожен житель Еркада). — Ти перевищила норму денного робочого часу на чотири години і сорок шість хвилин!
— Що б я без тебе робила? — невесело огризнулась.
— Ти мусила б рахувати час за механічним годинником і…
— Замовкни!
Присіла на пластикову лавку, заплющила очі, і тільки тоді відчула страшенну втому. І це була не тільки фізична слабкість — десь глибоко всередині відчувалась порожнеча, яка разом з молекулами дизеля та фреону вʼїлась в усі закапелки тіла. Екран ПП блимнув зеленим і згас, світився тільки маленький жовтий прямокутник посередині.
— Що я тут роблю? — сама злякалась свого голосу — глухого , хрипкого і чужого.
Повернулася в майстерню, мовчки витримала допитливий погляд Якоба, прибрала своє робоче місце і попрямувала у бік контрольної стійки. Піднесла руку з ПП до сканера, почувся короткий дзвінок, з динаміків пролунав байдужий механічний голос:
— Єво Ран, до виконання робочої норми за місяць залишилося (почулося коротке клацання): шістдесят три години і чотирнадцять хвилин. Бажаєте отримати сьогодні талон на: (клац!) вісім літрів палива, ( клац!) літр вина, (клац!) пʼять енергетичних батончиків?
— Вісім літрів палива!
Дзинь! На стійку з маленької ніші випав червоний пластиковий прямокутник з цифрою «8», і вже за кілька хвилин в горло чорного мотоцикла лилася прозоро-жовтувата рідина. Я одягла шолом, застебнула куртку і звично вмостилася на шкіряне сидіння. Крутнула ручку — двигун заревів, набираючи оберти, мотоцикл вібрував, готовий зірватися.
— Полетіли!
***
Мотоцикл прорізав холодне повітря сірих вулиць, з обох боків оточених похмурими багатоповерхівками. Повз мене зі свистом, засліплюючи сяйвом фар, мчали автомобілі, десь високо над головою важкою хмарою проплив дирижабль. Їх я боялася найбільше: поява літаючих гігантів чомусь завжди означала аварії та ще гірше забруднення повітря. Світлофори не працювали, але на них ніхто б й не звернув увагу, бо кожен давно вже виживав на вулицях по-своєму. Високі ліхтарі тьмяно сяяли вдень і вночі, здавалося, що особливої різниці між станами доби ніколи не існувало — смог липким туманом огортав все довкола на багато кілометрів.
Різкий поворот — мотоцикл зупинився перед темним підʼїздом. Двигун ще працював, по тілу пробігало тремтіння, а в шлунку неприємно крутило. Мабуть, варто було краще взяти ті батончики ( з алкоголем якось не складалися дружні стосунки). Подумки уявила собі звичну картинку: вузькі сходи на шостий поверх, оббиті штучною шкірою двері, старий коврик, холод і порожнеча…
— Ніхто на тебе не чекає вдома, Єво! — зі злістю крутнула ручку і зірвалася у темряву нічного міста…
Через півгодини мегаполіс Еркад залишився позаду. Навкруги простягався одноманітний пустельний ландшафт: гори будівельного сміття, карʼєри, з яких вибрали все, що мало хоч якусь цінність, безладно кинутий металобрухт. Далеко в Еркаді чулося виття сирен, отже, знову сталася аварія. Цікаво, де? Останнім часом місто стало все частіше потерпати від катастроф і, думаю, що шість Правителів зараз точно нервують…
Пристрій на руці заблимав червоним світлом і через кілька секунд виголосив стандартну промову, яку я ненавиділа більше всього.
— Ви знаходитесь в позаміській зоні. Рекомендую негайно повертатися! Тривале перебування поза містом може наразити на небезпеку!
Я гірко посміхнулась: «Ще б пак! Куди вже небезпечніше!». Заглушила двигун, зняла шолом. Холодне повітря обпекло обличчя, але задушливих вихлопних газів в ньому не було — відчувався запах землі, глини і… озону! Він долинав десь зблизька.
— ПП, визнач джерело озону!
Пристрій блимнув і видав траєкторію до потрібного місця, майже на самому краю старого карʼєра. Підсвічуючи собі ліхтариком, я наблизилася до дивного сріблястого згортку на краю прірви, обережно торкнулася його і відчула тепло під блискучою накидкою. Піднявши край, побачила бліде обличчя дівчини із запеклою кровʼю на чолі. Світло-русяве волосся вибилося з-під дивного сірого шолому з темними пластинками, вона ледь чутно дихала і дивилася на мене широко розплющеними блакитними очима.
— Допоможіть… — з останнім подихом голова дівчини схилилася на плече.
— Ні! Ні… Хто ти? Говори зі мною…
Та мої зусилля вже виявилися марними… Я знеможено сіла на землю і обхопила коліна руками. Хто вона? Звідки?
Перша хвиля страху пройшла і я змусила себе розгорнути накидку — незнайомка лежала, згорнувшись клубочком. Брудний комбінезон роздертий на колінах, вся шкіра — в подряпинах. На руці — сріблястий пристрій, схожий на мій, але значно більший і тонший. Він миготів блакитними спалахами і періодично скрипів: «Аварія літального апарату. Аварія літального апарату…»
— Замовкни! — за звичкою гримнула я.
Пристрій і справді на хвильку замовк та одразу ж продовжив: «Ідентифікуйте себе. Введіть пароль!», — на екрані зʼявилося віконечко для введення паролю. Що вводити? Я повернула руку з пристроєм до себе і враз екран посвітлішав: «Пароль прийнято! Задайте курс!»
— Який курс? Що тут відбувається?
Я нічого не могла второпати, аж поки не почула тихе дзижчання поруч. За кілька метрів серед каміння лежала дивна сіра дошка, схожа на самокат, з розбитим дисплеєм на довгій ручці. Саме він і подавав сигнал. Так, що робити?
Рішення прийшло само собою — я тремтячими руками зняла пристрій з руки дівчини і сховала його в кишені. «Самокат» був досить великим, але його вдалось прикріпити до багажника мотоцикла. Я присіла біля дівчини, ще раз поглянула на її обличчя — воно було до болю знайомим… Стоп! Це ж викапана я, тільки із світлим волоссям, і … Тепер мені стало по-справжньому моторошно! Страх змусив почати гарячково нишпорити по кишеням дівчини — я повинна знайти якісь відповіді! І знайшла — невелику пластикову картку з її фото і написом: « Стелла Айріз. Соларія, 11203» та пластинку з синіми пігулками.
— Ні, не може бути! Соларійка… — я відчула, як мене кинуло в жар, пальці заніміли, повітря застигло в грудях.
«Соларія»! Це слово я чула, відколи себе памʼятаю: його вимовляли з ненавистю, із заздрістю, пошепки або ж, демонстративно плюючись. Мешканці Еркада ненавиділи саму згадку про цей мегаполіс — там жили ті, хто володіли технологіями світла, мали необмежену владу над ресурсами і вважали себе прогресивнішими за інших. Еркадійці також мали потужні технології, але всі вони залежали від нафти, дизельного пального, якого потребували все більше і більше. Правителі Еркада запевняли жителів, що причин для занепокоєння немає, однак повітря з кожним роком чомусь ставало дедалі густішим і отруйнішим. В Соларії були величезні поклади нафти, та Правителька міста не бажала ділитися ними, ба більше — вона озвучила думку, що сонячні технології мають більше перспектив і цілком здатні замінити нафту, а еркадійці повинні докорінно змінити своє ставлення до екології. Подумати тільки! Серед еркадійців були такі, які пропонували напасти на Соларію і захопити її ресурси, та були й ті, що підтримували ідею глобального використання сонячної енергії і абсолютної відмови від вичерпних джерел. Проте, далі розмов справа не йшла, і більшість містян, в тому числі і я, продовжували працювати на нафтопереробних заводах, в автомайстернях, жити звичним життям серед багатоквартирних будинків, смогу і хитромудрих вуличних сплетінь. Транспортні технології стрибнули далеко вперед, але всі вони потребували викопного ресурсу, якого вже практично ніде не залишилося, а соларійці не поспішали нічим ділитися: ні своїми винаходами, ні джерелами енергії…
Мої роздуми перервав холод, що вже встиг проникнути у всі пори шкіряної куртки і з педантичною жорстокістю виганяв звідти залишки тепла. Поспіхом сховала знахідки в кишеню, зняла сріблясту накидку з дівчини, але враз всередині мене щось клацнуло і я обережно накрила нею Стеллу, не наважившись взяти собі…
***
Мотоцикл мчав нічними вулицями Еркада, я не помічала нічого навколо — в голові крутилася тільки думка про бідолашну дівчину: «Як вона там опинилась? Нещасний випадок? Але ж з соларійцями немає жодних контактів протягом століть. Що вона хотіла знайти в цих землях?» Роздуми перервав уривчастий рев двигуна — пальне на мінімумі!
До підʼїзду залишалося кілька метрів і я мусила доштовхати свій транспорт до паркінгу.
— Де тебе носить опівночі? — з темряви несподівано вийшов Якоб.
— Що тобі? Ти вже не мій хлопець, забув?
Якоб змінився на обличчі.
— Ти пішла з майстерні, не сказавши ні слова, а зараз блукаєш, невідомо де! У тебе кров на руці!
Він ступив крок, але я відсахнулась — не вистачало ще йому знати про нічну пригоду!
— Годі, Якобе, йди додому! Я не маю бажання з тобою зараз розмовляти. Зустрінемось завтра на роботі. Добраніч!
Він стенув плечима, трохи зачекав, однак моя холодна поведінка дала зрозуміти, що діалогу сьогодні точно не буде.
Я ступила в темряву, зачекала, поки стихне шум його мотоцикла і крадькома занесла свої знахідки до квартири, де потім цілісіньку ніч марно намагалася полагодити дивний транспорт Стелли. Її пристрій подавав сигнали, щось рекомендував — та все було марно! Десь під ранок я заснула з викруткою в руці, а прокинулася вже від несамовитого грюкоту в двері.
— Відчиняй, Єво, я знаю, що ти там! Відчини! — Якоб вперто намагався потрапити в моє помешкання, перекрикуючи наростаюче виття сирен за вікном.
Я поглянула на ПП — десята година ранку! Миттю зірвалася з ліжка, скочила до дверей і побачила у дверному вічку спітніле обличчя Якоба, який щосили гамселив у двері і смикав ручку. Клацнула ключем — він вихором увірвався до кімнати, гепнувся у брудному одязі просто на розстелене ліжко.
— Ти чуєш, що коїться? — і, глянувши на моє розгублене обличчя, продовжив, загинаючи пальці. — Аварія на заправці — раз, пожежа в нашій автомайстерні — два! Люди розгублені, скрізь охорона, і, кажуть, є жертви!
Я опустилася на стілець і тільки зараз помітила, що всі нічні знахідки розкидані по підлозі. Сховати не вдасться — запізно.
Тим часом Якоб трохи прийшов до себе, піднявся з ліжка і тут же наступив на розібрану дошку. Гострий край боляче вколов його ногу.
— Хай йому грець! Єво, як ти можеш жити серед такого безладу? Стривай, що це? — він присів біля зламаного дисплею і тут я зрозуміла, що доведеться йому все розповісти…
— Історія, нічого не скажеш… — Якоб задумливо крутив зламаний екран в руках. — Добре, щось вирішимо! Зараз зганяю в одне місце, візьму потрібні інструменти і побачимо, що вдасться зробити. Я — миттю!
Якоб виконав обіцянку і ввечері дисплей вже працював! Дивна літаюча дошка розправила бічні частини і на одній з них ми помітили вигравіювану назву літаючого транспорта: «СамСол». Із пристрою Стелли одразу пішов сигнал — дошка повільно зависла у повітрі, на дисплеї зʼявився напис: «Повернутися в початкову точку маршруту? Час в дорозі: дві години»
— Дві години?! Це ж зовсім поруч! Чому ми ніколи не бачили Соларію з наших веж? — в моїй голові зараз творився хаос.
Якоб гірко всміхнувся.
— Ти ніколи не цікавилася історією, якщо не знаєш цього. Сідай і слухай. Сідай, кажу! — гримнув він. — Отже, колись, кілька століть назад, в науці трапився великий прорив: з різницею у кілька років двоє винахідників створили перший дизельний двигун і…
— … і перший акумулятор, який використовував сонячну енергію! Знаю я цю історію! Що далі?
— Яка ж ти нетерпляча, Єво! Так-от, через кількасот років людство постало на порозі воєн, стихійних катаклізмів і гострої нестачі ресурсів. Не всі змогли пережити цей непростий період, але ті, хто вистояли, розділилися на два табори: прихильники агресивного використання надр Землі та творці сонячних технологій з постулатами беззаперечної поваги до планети. Лідери цих двох груп пізніше перетворилися на Правителів двох мегаполісів — Соларії та Еркада. Кілька разів були невдалі спроби захопити Соларію і після останньої Аріанна, тодішня Правителька мегаполісу, встановила енергетичний барʼєр, що назавжди сховав місто від сторонніх очей та гарантував повний захист від проникнення. Це трапилося вісімдесят років тому, відтоді згадки про Соларію зберігаються тільки в наших архівах, — Якоб замовк на мить. — Що ти збираєшся з цим робити, Єво?
— Чесно — ще не знаю. Мені потрібно подумати…
Раптом з вулиці донеслися крики, а потім пролунав гучний вибух. Якоб підбіг до вікна.
— Аварія на складі мастил! Це — на околиці міста! Поглянь…
Я кинулася до вікна — на вулиці здіймалися густі хмари чорного диму.
— Справжній жах… Якщо хочеш, Єво, я залишуся з тобою сьогодні…
— Ні, не треба. Дякую за допомогу, але — ні, точно, не зараз.
Я зачекала, поки він грюкне дверима, вимкнула світло і знеможено впала на ліжко. В голові крутився вихор думок, серед яких одна була особливо настирливою: «Це твій шанс, Єво, не прогав його! Тікай звідси!» І раптом я замислилась, а, чому б і ні? Може це й справді — щасливий квиток… в невідомість? Хоча, все моє життя — суцільна невідомість і прісне існування…
Коли мені виповнилося три роки, я пережила серйозну втрату — мама одного дня просто зникла в місті, принаймі, так мені казали, коли я вже подорослішала. В памʼяті залишився її образ, та й він з часом поволі зникав. Правда, була ще згадка про маленьку дівчинку, яка часто плакала і вередувала, коли ми гралися, але тато казав, що то просто моя фантазія і з часом я повірила в це. Все своє дитинство я памʼятала тільки запах шин в татовій автомайстерні, куди він мене зрідка приводив, а моїми іграшками були викрутки та ключі. Минув час і цей запах тепер супроводжує мене скрізь, бо я стала старшим механіком і вже не уявляю свого життя поза ремонтом авто. Якоб… Він був моїм хлопцем, недовго, правда, бо щось в ньому мене дедалі дужче дратувало, насторожувало. Хоча ззовні все було мило: ми разом працювали, він частенько допомагав мені більше, ніж того вимагали його обовʼязки, ділився талонами на пальне. Ми мчали на мотоциклах нічним бездоріжжям поза містом, хоча це й заборонено законами Еркада… Чудові спогади!
Раптом хтось клацнув ключем в замку і двері поволі відчинилися. Хтось тихенько ступав в темряві. Я просунула руку під подушку і обережно витягла газовий балончик (не бачу в цьому нічого поганого — обставини в Еркаді досить нестабільні та й ситуація зараз — саме відповідна!). Висока темна постать поволі наближалася до мого ліжка, я відвернулась і різко натиснула на кнопку балончика. Але в ту ж мить в мою шию щось боляче впʼялось і я одразу втратила свідомість…
***
Прийшла до себе, сидячи в глибокому мʼякому кріслі. Поволі розтулила повіки — перед очима пливли червоні кола, досить важко було щось роздивитися через них. Поступово картинка стала чіткішою і я почула знайомий голос.
— Олександре, вона прийшла до тями!
Якоб? Ні, це не може бути він… Хтось підніс до вуст стакан з водою. Жадібно випила всю до краплі. Червоні кола зникли, проте шкіра на шиї нестерпно горіла пекучим вогнем.
— Єво, як почуваєшся? Вибач за інʼєкцію, але й ти теж добряче мені попсувала очі!
Поступово образ стає чітким — бачу перед собою Якоба (це справді він!) і свого батька (той самий Олександр!)
— Що… що ви зі мною зробили? — потріскані губи болять, щелепи зводить судома.
— Заспокойся, Єво. Це був вимушений крок, адже ти навряд чи просто погодилася б на співпрацю. Тому, слухай. Одразу попереджую — не перебивай, зваж усі «за» і «проти», бо в твоїх руках зараз можливість змінити життя всього Еркада!
Я мовчки кивнула головою на знак згоди — вислухаю. Батько сів навпроти, подивився на інкрустований годинник на руці, поправив краватку (Краватка? Годинник? Це точно мій батько?!)
— Єво, те, про що зараз почуєш, прозвучить для тебе, як повна маячня! На жаль, чи на щастя, це — правда… Я — один з Правителів Еркада, а Якоб — мій помічник і наступник в майбутньому. Твоя мати — жива, принаймі, я дуже сподіваюсь на це, — батько стиснув кулаки, аж хруснули пальці, і, після короткої паузи, продовжив. — Вона повинна знаходитися зараз в Соларії, куди втекла сімнадцять років тому, прихопивши з собою твою сестру Стеллу.
До такої зливи інформації я не була готова — це точно, але й не можу сказати, що почуте сильно мене здивувало. Останні події поставили з ніг на голову мою нервову систему, тому вирішила дослухати батька, чи то пак, Правителя, до кінця.
— Бачу, ти не здивована, певно, вже вирішила для себе втекти з міста… Тобі не подобалось тутешнє життя? Розумію, що робота в майстерні — не заняття для дівчини, але ти сама обрала його… Планувала розказати мені про свої наміри, чи вирішила зробити все тихцем, як твоя мати?
— Я не памʼятаю маму, не знаю, чому вона так вчинила… І точно не знала дотепер, що хочу робити далі, але зараз впевнена — потрібно тікати! Від тебе, від цього зрадника, — кинула гнівний погляд на зблідлого Якоба. — Від всього вашого Еркада!
І тут я заплакала — голосно, випліскуючи свою лють і розпач. Батько не став заспокоювати — просто чекав. Коли стихла, він спокійно продовжив.
— Ти — наша надія за всі ці роки, надія — відновити дослідження, допомогти місту, допомогти мені… нам знайти твою матір!
— Ти впевнений у цьому? Чому вона втекла? — я відчувала, що стою перед нелегким вибором, тому повинна знати все, перш, ніж вплутуватися в цю загадкову (і, думаю, небезпечну!) історію.
— В двадцять три роки я пройшов випробування і став одним з шістьох Правителів, а Вероніка зайняла посаду керівника центру наукових досліджень Еркада. Ми обоє проходили випробування, але пощастило тільки мені. Відтоді наші карʼєри почали розвиватися в різних напрямках та долі — зійшлися. Через якийсь час народилася ти і твоя сестра — Стелла. Але попри це, Вероніка продовжила працювати далі над своїм проєктом. Вона досліджувала спосіб отримання штучного пального і для остаточних результатів їй необхідно було на деякий час покинути Еркад і поїхати на Невідомі Землі. Цього я не міг допустити — територія знаходилася під владою соларійців, котрі спричинили нам багато лиха…
— Що саме?
— Відмовилися надати доступ до ресурсів Невідомих Земель, нічим не аргументуючи. Вони розуміли, що це наш шанс якось підтримати життя в Еркаді, але були непохитними. Натомість вони запропонували нам частину своїх технологій в обмін на повне припинення використання нафти, проте, це означало б автоматичну відмову від всіх наших технологій та винаходів! А потім вони переманили Вероніку, обіцяючи їй доступ не тільки до Невідомих Земель, але й до секретних розробок Соларії. Вночі вона зібрала документи проєкту і втекла зі Стеллою. Тебе врятувало диво, бо саме тієї ночі ти чомусь прокинулася і почала голосно плакати…
Батько грюкнув кулаком по столу.
— Єво, у тебе є дуже мало часу, щоб використати ситуацію! Ти повинна стати Стеллою і проникнути до Соларії. Можливо, зможеш вмовити Вероніку повернутися і тоді ми будемо мати шанс! Ми допоможемо тобі з перевтіленням, погоджуйся!
Хм.. Моє положення ставало дедалі цікавішим та, можливо, в словах батька є рація. Хоча, звідки мені знати…
— Скажи, хто зараз переді мною — батько чи Правитель? Як я можу тобі довіряти?
Батько схилив голову.
— Я благаю тебе, як Правитель і відчуваю провину, як батько… Пробач, що тримав тебе оддалік від сімейних таємниць, просто хотів вберегти свою дочку від розчарувань. Вибач за нічне викрадення, знаю, яка ти імпульсивна, тому думав, що так зможу запобігти твоїй спонтанній втечі і все пояснити. І Якоба не звинувачуй — він виконував мій наказ. То, що скажеш?..
***
Рівно за шість годин з дзеркала на мене дивилась світловолоса дівчина з блакитними очима ( лінзи майже не відчувались), в світлому комбінезоні. Батько обережно одягнув на мене сріблясту накидку.
— Ти прекрасна…
Я поправила на руці пристрій Стелли. Він спалахнув мʼяким блакитним сяйвом: «Оберіть маршрут!»
В двері тихо постукали.
— Заходьте!
На порозі тінню постав Якоб.
— Олександре, Ваша дочка Стелла вже тут…
Батько зблід, але одразу опанував себе і торкнувся моєї руки.
— Ходімо, Єво. Попрощаємось зі Стеллою…
Ми пройшли високими темними коридорами, спустились в похмуре підземелля. Там, на зеленому ложі, лежала моя сестра — спокійна, в білій сукні, що нагадувала пелюстки квітів, а збоку лежала та сама срібляста накидка. Батько схилив голову і глухо мовив: «Вона повернулась, а тобі — час вирушати!».
Вузькі лабіринти вивели на широку площу, де вже чекав Якоб. Він торкнувся екрану СамСолу, на якому миготів прокладений маршрут до блакитної точки.
— Це — Соларія. Вона невидима, бо захищена спеціальними енергетичними щитами, але, думаю, з цим транспортом ти зможеш туди потрапити. Покажи, – він прискіпливо оглянув Стеллин пристрій на моїй руці. — Добре, справний. Запамʼятай, ти — Стелла: завжди носи лінзи, намагайся не потрапляти без потреби соларійцям на очі, вивчай все, що можеш вивчити і …
— …і повертайся якнайшвидше з дослідженнями Вероніки, — батько міцно обійняв мене. — Єво…, Стелло, ці соларійські блакитні пігулки — сильний енергетик — однієї достатньо для шістьох годин бадьорості, однак, намагайся не зловживати ними!
— Зрозуміла.
Я защіпнула застібку на накидці, натисла на екран пристрою — літальна дошка тихенько звібрувала і легко злетіла в повітря. Залишилось тільки натиснути на «Запуск маршруту».
— Удачі, Єво!
Я вперше побачила сльозу на батьковому обличчі…
***
Політ наближався до завершення, я з наростаючою тривогою чекала кінцевої зупинки. Повітря поступово ставало густішим, відчувався запах солі та озону. Пристрій на руці спалахнув червоним світлом: « Увійти до системи Соларії?»
— Так…
Пристрій автоматично почав генерувати рядки кодів, а в кінці спалахнуло: «Введіть пароль». Завченим рухом піднесла його до обличчя — готово. Переді мною відкрився шлюз, одразу промайнула думка: «Як в кіно! І, що буде далі?». А далі був нескінченний сірий коридор із скляними стінами та металічною підлогою. СамСол легко ковзав по ній і зрештою зупинився на освітленій площадці. Так, а далі — що?
— Стелло, де ти була так довго? Невже… — струнка, невисока дівчина приземлилася на схожому СамСолі, підбігла і міцно обійняла мене.
— Що, невже?
Дівчина ображено зморщила носика.
— Пхе! Подруга називається… Ти ж потай літала до Еркада, чи не так? — не очікуючи відповіді, змовницьки посміхнулась. — Ну, розповідай, бачила когось із тих, ну… ти розумієш — варварів?
Від таких слів я втратила дар мови, але швидко зібралася з думками.
— Варвари? Не думаю, що вони справді такі.
— Отже, бачила все-таки! Скажи, вони красиві? Говорити вміють? Чи одразу нападають? — очі дівчини горіли непідробною цікавістю.
— Слухай, е-е ( тут я усвідомила, що не знаю її імені, а ми, здається, подруги!), послухай — давай пізніше поговоримо. Я все тобі розповім, обіцяю. Добре?
— Ну, нехай… Давай, я тебе проведу додому? — соларійка підкинула свою дошку і вона зависла в повітрі ( а ця пропозиція зараз здається не такою вже й поганою — хоч дізнаюсь, де знаходиться моє місце проживання!), швиденько ввела маршрут на екрані свого СамСолу, я так само оперативно скопіювала його тремтячими пальцями.
— Поїхали?
— Так…
Теплий вітерець лоскотав обличчя, повітря пахло свіжістю, різнотравʼям. Повз нас пропливали будинки із сонячними панелями на дахах та стінами, густо вкритими зеленою рослинністю. Незважаючи на пізній час, місто жило, дихало, гомоніло. Повз нас на СамСолах пролітали соларійці, всі в однакових сріблястих накидках, усміхнені, привітні. Високий світловолосий юнак порівнявся з нами.
— Привіт, Софіє! Стелло, де ти пропадала? Якщо захочеш зустрітися — дай знати! — хлопець підморгнув мені і полетів вперед.
«Цікава інформація! Моя нова знайома — Софія. Хто ж цей юнак?», — не встигла я ще й подумати, як Софія обернулася до мене з лукавою посмішкою.
— Може, даси Феліксу шанс? Здається, він не байдужий до тебе!
Я почервоніла до кінчиків вух, але, на щастя, ми зупинилися біля будинку з табличкою «11203» — ті самі цифри були й на картці Стелли!
— Дякую, Софіє, що провела! ( ще б пак, інакше я б не дізналася свою адресу!). Що ж, зустрінемося завтра?
— Думаю, що навіть наступного місяця в тебе не буде часу… — сумно промовила вона, але, бачачи моє розгублене обличчя, квапливо додала. — Не хвилюйся, я розумію, що твоя робота зараз важливіша за наші зустрічі. Ну гаразд, відпочинь трохи! Бувай!
Софія мʼяко торкнулась моєї руки, і за хвилину її СамСол зник посеред освітлених вулиць.
— Ого, несподіванки починаються вже завтра (звучить, як назва непоганого фільму)!
Пристрій на руці спалахнув зеленим: «Відімкнути двері?».
— Питаєш? Звісно, що — так!
Замок клацнув, двері з тихим шумом відійшли вбік.
— Ласкаво просимо у нове життя, Єво! — прошепотіла я, переступаючи поріг…
***
Квартира Стелли нагадувала затишну кулю: гладкі лінії стін, тепла підлога, величезне ліжко з водним матрасом, мініатюрний столик, і …. все! Де ж кухня, стіл, шафи, врешті-решт?! Поки я розгублено озиралась, посеред кімнати виник віртуальний екран.
— Вітаю, Стелло! Обери опції, які тебе цікавлять! — механічний голос замовк в очікуванні.
— Хто ти?
— АПСШІ: Автоматичний Помічник з Системою Штучного Інтелекту, — голос зробив паузу.
— Хочу… Хочу дізнатися, який сьогодні день! — певно, найбезглуздіше запитання, яке можна було поставити штучному інтелекту.
— Двадцять сьоме вересня …
— Дякую, зрозуміла! Ти можеш відповісти на будь-які запитання?
— Звісно.
Я глибоко вдихнула, видихнула: так, потрібно заспокоїтися, зосередитися, випити води… Де ж тут кухня?
— АПІ… Ні, АПСШІ, я хочу води… І поїсти, що-небудь!
— Стелло, обери будь-яку страву на екрані!
Переді мною почали перебігати зображення гарнірів, овочів, напоїв, десертів — розбігалися очі! Гаразд, зараз спробуємо! Невпевнений тиць — ліворуч від мене на стіні зʼявилася ніша, в якій була таця з упаковкою духмʼяної гречки і пляшка води!
— Ого, дякую!
— Смачного, Стелло! Чим я можу ще допомогти?
В голові виникла зухвала ідея: «До ранку залишилось зовсім небагато, тож варто спробувати!»
— АПСШІ, що ти знаєш про мене?
— Я маю всю доступну мені інформаційну базу про Стеллу Айріз. Бажаєш отримати відеопрезентацію чи текстовий документ?
— Відео… Будь-ласка! — зручно вмостилась за столиком і приготувалась поглинати інформацію разом з їжею. Але вечеря залишилась недоторканою, бо я навіть уявити не могла, наскільки щемкими виявляться кадри з життя сестри, якою мені належало стати вже через кілька годин…
— Можу ще чимось допомогти? — незворушний голос перервав мої роздуми.
— Ні, дякую, на сьогодні вже досить!
— Добраніч, Стелло! — екран потемнів і за хвильку згас.
Бідна моя голова зараз нагадувала потривожений вулик: сотні кілобайт інформації про «моє-чуже» життя влилися в мозок. Як виявилося, я вже кілька років працюю лаборантом в науковому центрі та досліджую зразки нафтодеструктивних бактерій, здатних поглинати продукти розпаду деяких органічних речовин, також маю доступ до більшості соларійських наукових програм. Моїм безпосереднім керівником є Вероніка Айріз, по сумісництву — мама, а найкращою подругою є Софія, дочка Правительки! Вершиною всього стала новина про мої майбутні заручини з якимось Еріхом вже наступного місяця! Хм, а, як же Фелікс?
— Я хочу додо-о-ому! Я не зможу стати Стеллою! Це — занадто для мене!
В кишені комбінезона щось вперлося в бік — ключ від мого мотоцикла! Я таємно від батька сховала його перед самим відʼїздом з Еркада. Ключ мав стійкий запах мастила і пального — ніколи не думала, що так швидко почну сумуватиму за цим! Так, потрібно взяти себе в руки — завтра я маю йти до лабораторії наукового центру, де, можливо, пощастить зустріти маму! А зараз потрібно спробувати заснути — дізнатись тільки б, як вимкнути світло.
— Агов! Вимкнути світло!.. Режим — ніч! Ну ж бо, світло, вимкнись!
Від розпачу сплеснула в долоні і сталося диво — в кімнаті посутеніло. Ура! Однак, на цьому квест не закінчився: на стінах поволі почали проступати жовтуваті контури долонь. Одна, дві… Пʼять долонь мерехкотіли теплим сяйвом, і моя рука сама потяглася до першого відбитка. Від легкого доторку частина стіни безшумно відійшла вбік, відкривши затишну спальню, де так і кортіло одразу залишитися. Друга «долоня» приховувала вхід до невеликої, проте, комфортної ванної кімнати. Потім була маленька, зі смаком вкомплектована гардеробна кімната — донедавна я навіть уявити собі не могла таке різноманіття одягу та аксесуарів! Наступним виявився мініатюрний балкон з неймовірним виглядом на місто. На ньому я затрималась довше, бо вже не було остраху стримувати свої емоції при вигляді такої краси: на дахах будинків темніли прямокутні пластини (пізніше я дізналась, що то були сонячні панелі), такі ж були на автомобілях, вуличних ліхтарях, навіть обабіч тротуарів! І скрізь — газони, дерева, вертикальні сади, навіть на балконі висіли живі гірлянди з гліциній та винограду! І повітря — таке чисте, що я навіть трохи спʼяніла від нього… Та справжнє хвилювання викликала остання кімната — це був таємний сховок-кабінет Стелли, місце, де вона зберігала своє особисте життя. Я довго вагалась, перш, ніж ступити всередину, але цікавість і усвідомлення того, що найстрашніше ще попереду, врешті перемогли. Вибач, Стелло, але відтепер я — це ти…
Тут все ще зберігається аромат її парфумів — легкий, з нотками лаванди. В шафі — шкільні медалі, два спортивні кубки з аеробіки, фото, де вона завжди усміхнена, щаслива (цікаво, чи знала вона про моє існування?). Невеличка скринька — красива, з кодовим замком. Записник — милі дівчачі малюнки нагадування… І примітка, на післязавтра: «16.00. — іспит на вступ до лабораторій вищого рівня». Хм… Що ж, побачимо післязавтра, а зараз — спати. Негайно!
***
— Сьома година. Нагадування: через сорок хвилин — ввімкнеться режим озонування кімнат! Повторити нагадування? Створити новий запис? Виконати інше? — механічний голос замовк, явно очікуючи на мою реакцію.
— Хто тут? Що за?..
— АПСШІ: Автоматичний Помічник…
— Стоп! Досить! Зрозуміла вже…
Кілька хвилин полежала в ліжку, намагаючись зібрати думки докупи. Тим часом АПСШІ, здається, розцінив мій стан, як незадовільний, бо раптово почав блимати червоним світлом.
— До виклику медичної допомоги залишилось: десять, девʼять, вісім, сім…
— Та заспокойся! Бачиш, я вже піднялась, встаю, іду вмиватися… Хай тобі грець! А ще розповідали казочки про це місто технологій…
— Стелло, бажаєш послухати казку?
— Ні!!!
Я надшвидко вмилась, одяглась, переплутала вихід з балконом і врешті покинула цей будинок технологічних жахів. Маршрут введений і СамСол набирає швидкість — за кілька хвилин я маю побачити свою лабораторію, колег, напевно, вперше побачу маму… Тут я з жахом усвідомлюю, що вранці забула одягнути блакитні лінзи! Але відступати вже пізно, бо повертатися — погана прикмета…
Широкі скляні двері, вражаючих розмірів хол, приємний холод з кондиціонерів. Швидким рухом зкуйовдила волосся, навмисно опускаючи довгі пасма на очі. Дівчина за стійкою реєстрації привітно всміхнулася, видала мені пластиковий пропуск. Відчуваю, як піт зрадливими краплями зрошує чоло, але посміхнулась у відповідь і рушила до ліфту. Кнопки виклику немає. І, що далі? Відійшла трохи вбік, роблячи вигляд, наче щось налаштовую в ПП. Спідлоба побачила, як до ліфту підійшла жінка, приклала до дверей свій пропуск і зайшла всередину. Ага, зрозуміла! Зробила те саме і за мить злетіла до одинадцятого поверху. На моє щастя, табличка на перших дверях ліворуч свідчила, що це саме кабінет Стелли Айріз, отже, потрібно провести аналогічну процедуру ідентифікації пропуском. Фуух — вийшло!
Я ввійшла в лабораторію і знеможено сіла просто на підлогу. Стільки випробувань за декілька годин — це вже занадто!
— Ну ж бо, Єво, піднімайся! Зараз не час шкодувати себе, краще думай, що робити!
Зненацька в двері постукали. Спершу потихеньку, потім — наполегливіше. Моє серце калатало так, що його, мабуть, було чутно по ту сторону. Що робити, як приховати свої карі очі? А ззовні вже почувся вимогливий жіночий голос, котрий точно не збирався довго чекати.
— Стелло, відчини негайно! Нам треба поговорити!
Я гарячково озиралася в пошуках порятунку, аж раптом побачила на столику біля мікроскопа темні окуляри — миттю одягла і тремтячою рукою вхопилася за свій пропуск.
— Стелло, твоя поведінка вимагає негайного пояснення! — в дверях лабораторії постала жінка в білому халаті, яка ледь стримувала свою роздратованість. — Про що ти думала, коли покидала місто, свою роботу врешті-решт?! Напевно, ти сподівалась, що я, як завжди, прикриватиму твою відсутність перед співробітниками? Годі — всьому є межа!
Я стояла, мов вкопана, серед лабораторії і від хвилювання не могла промовити ні слова — обличчя жінки раптом пробудило в мені далекі дитячі спогади.
— Мамо…Мамо! — невпевнено зробила кілька кроків і міцно обійняла ту, котру не бачила двадцять років.
— Сте… доню, люба, що трапилось?! — Вероніка (а, це була саме вона) від такого несподіваного вибуху почуттів лагідно обійняла, а потім легенько відсторонила мене. — Стелло, ти розумієш, що твоя витівка могла добряче нашкодити нам обом? Скажи чесно, ти була в Еркаді?
Я з полегшенням видихнула: «Так», і це була чистісінька правда! Після була ще довга, гнівна лекція про неприпустимість такої необережної поведінки, але для мене ці слова здавалися чимось неймовірно приємним, бо я чула її голос після довгих років розлуки…
Нарешті мама пішла, пообіцявши пізніше повернутися до розмови, а я ще довго не могла прийти до тями. Врешті змусила себе оглянути свої лабораторні володіння: цікаво і корисно. Через годину зʼясувала, що в моєму розпорядженні є:
* два дослідницькі контейнери з бактеріями, які переробляють пластик;
* три пробірки з речовинами, що стимулюють прискорений ( в шість разів!) ріст рослин;
* сорок генномодифікованих рослин з пришвидшеним процесом фотосинтезу;
* купи звітів та гори лабораторного обладнання.
Серед результатів досліджень я знайшла декілька, потрібних батькові та Якобу. Отже, моя місія — виконана, і я можу повертатися в Еркад?
— Ні! — навіть не помітила, як думки стали словами.
Ні, повертатися ще точно зарано: я хочу роздивитися місто. А ще у мене завтра буде іспит. Іспит?!!!
Роздуми перервав стук в двері.
— Стелло, ти ще тут?
О, цей голос я впізнаю серед мільйонів інших!
— Так, мамо, заходь!
Двері безшумно прочинилися, впускаючи Вероніку. Вона була одягнена в темне пальто, а елегантний капелюшок марно намагався втриматися на її пишному русявому волоссі. Вона не виглядала розгніваною, навпаки — весело подивилася на мене і змовницьки підморгнула.
— Ходімо, розкажеш, де блукала!
Вже на вулиці сплеснула руками, поглянувши на мене.
— Ти бачила себе? Знімай окуляри. Куди в такому вигляді? — протягла руку до мого обличчя, але я швидко відхилилась.
— Мамо, облиш! Я не виспалась і не хочу, щоб всі бачили мої червоні очі…
Вона засміялась, провела рукою по моєму волоссю.
— А ти якось змінилась за останні дні… Все добре?
— Так, мамо, звісно!
— Просто вранці ти обійняла мене якось так, по-іншому… Гаразд, сьогодні ми їдемо на авто, ховай свого СамСола в багажник!
Вже біля будинку мама дістала з кишені і віддала мені складений блакитний аркуш.
— Тримай, це рекомендація від мене. Бажаю удачі на іспиті!
— Дякую…
***
Місто переливалось сотнями ліхтариків: теплі вогні вуличних світильників, холодне сяйво вивісок та світлофорів, зелені смуги пішоходних доріжок. Невидимими трасами літали соларійські автомобілі та СамСоли, і скрізь — гомін, розмови, буденний шум…
Я повернулась з балкону в кімнату, підійшла до дзеркала: бліде обличчя з темними колами під очима, розпатлане волосся, до кольору якого я ще зовсім не звикла. Провела рукою по неслухняним світлим кучерям і раптом побачила їх — кілька темних волосин.
— Теж мені колорист-професіонал! — в уяві одразу постав образ Якуба в рукавичках і з фарбою для волосся.
Кілька зойків — небезпечну прогалину видалено і ніщо більше не зраджує образ Стелли.
Патчі під очі, охолоджуюча маска — можна засинати, але рука сама тягнеться під подушку, нишпорить і потайки витягає прохолодний ключ. Жадібно вдихаю знайомий запах і непрохана сльоза вже готова зірватися, але — не сьогодні.
— Спи, Стелло, завтра в тебе нові випробування…
***
Наступний день тягнувся немилосердно довго та, нарешті, настав час іспиту. У великому залі нас, десятьох дівчат і хлопців, механічний голос (напевно, черговий Персональний Хтось-Там-Ще) попросив зайняти місця перед невеликими моніторами. Після короткого інструктажу на екранах попливли рядки запитань і варіанти відповідей: А, Б, В, А, Б — знову і знову… Темний фон і яскравий колір шрифту (а на додачу, ще й повне нерозуміння змісту завдань!) викликали неприємні відчуття, аж до запаморочення в голові. В цей час моя свідомість просто волала: «Благаю, досить! Так, я — самозванка! Виженіть мене, тільки припиніть ці тортури!»
Нарешті інтелектуальна екзекуція підійшла до завершення і зʼявилося останнє запитання: « Підтвердіть або спростуйте наявність рекомендаційного листа». Ще один дотик до сенсорної панелі — готово!
— Результати надійдуть на ваші персональні пристрої через пʼятнадцять хвилин, — механічний голос говорив спокійно і безпристрасно. — Залишайтесь на місцях і очікуйте повідомлення.
Хвилини тягнулись, як в сповільненому кадрі. Вдих — видих, вдих — видих… Мабуть, пройшла вічність, перш, ніж у залі пролунало тихе дзижчання пристроїв. Як виявилося, блакитний аркуш був тільки у мене…
Я відчула, як обличчя заливає румʼянець — сором чи відчуття перемоги?
***
Наступний ранок почався майже звично: підйом, діалог з АПСШІ, дорога, лабораторія. Дівчина-адімністраторка, ввічливо посміхаючись, видала перепустку і побажала вдалого дня.
В ліфті на мене чекала перша несподіванка: замість звичного одинадцятого поверху на панелі стали доступними ще пʼять! Кнопка виклику останнього, сімнадцятого поверху, була заблокованою. Думаю, варто дослідити всі локації по порядку — почну з цифри «дванадцять»!
Ліфт дзенькнув і випустив мене у довжелезний сірий коридор, розділений на декілька секцій. У кожній люди в білих халатах чаклували над мікроскопами, чашками Петрі, щось записували, фотографували.
— Ви — новенька? — чоловік в окулярах скептично глянув на мене, невдоволено скривився і вручив купу паперів. — Віднесете на тринадцятий поверх і віддасте Вероніці! Не баріться, ну ж бо!
Я слухняно кивнула і побігла до ліфту, так і не зрозумівши, яку саме нову посаду дав мені іспит.
Дзинь! Біля ліфту мене вже чекала Вероніка, тобто, мама.
— Вітаю, Стелло! Ти зробила ще один крок до успіху!
— Якого саме? Носити папери і виконувати доручення?
Мама всміхнулася.
— Не зважай — всі ми через це проходили у свій час. Ходімо, я проведу тобі екскурсію!
Виявилося, вона — доволі цікавий гід. Я дізналася, що лабораторія розробляє не тільки ефективні штами бактерій, але й має кілька секретних винаходів.
— Зараз покажу тобі наше диво нанотехнологій!
Ми піднялися на передостанній доступний поверх. Переді мною відкрилася простора лабораторія із рядами стелажів, на яких стояли сотні напівпрозорих сфер.
— Поглянь на ці кулі, Стелло. Як думаєш, що це? — мама торкнулася поверхні однієї і та почала світлішати.
Я уважно придивилась — всередині кулі повільно рухалась срібляста хмарка, в якій вимальовувались контури звичайного курячого яйця і воно створювалось просто на моїх очах! Так, це відбувалось досить незграбно, але дивна хмаринка вперто будувала його — сантиметр за сантиметром!
— Не може бути!..
— Може, Стелло! Ми відкрили наночастинки, які здатні відтворити будь-який матеріал з кількох молекул і, навіть, атомів!
— Так це ж можна…
Небезпечні слова мало не зірвалися з язика та, на моє щастя, Вероніка отримала терміновий виклик в одну з лабораторій.
— Вибач, Стелло, але мені потрібно йти. Здається, надовго, тому решту ти оглянеш самостійно. Якщо потрібно, звертайся до Дани, — мама клацнула пальцями і посеред лабораторії зʼявився екран з усміхненою дівчиною-адміністраторкою.
— Це ж та дівчина, з рецепції!
— Так, це наш андроїд, звісно. Чому ти здивована? А, трохи, не забула, — мама недбало махнула в бік сейфа. — Заповниш бланк звітності щодо експресії генів хемосинтетичних прокаріотів. Півгодини, думаю, вистачить — ти ж професіонал в цій сфері!
Ледь всміхнувшись кутиками губ, Вероніка вийшла з лабораторії.
«Що це було зараз? Вона спіймала мене на брехні чи її завдання — рутина для Стелли? Для Стелли, а не Єви!!!» — тривожні думки гасали головою, а час спливав.
— Я можу чимось допомогти?
— Хто тут? — я мимоволі здригнулася і побачила, що Дана все ще всміхається з екрана. — А, ну звісно, як я могла забути… Гаразд, який код від сейфу?
— Аналогічний комбінації цифр для всіх твоїх сейфів. Однак, можеш змінити його, ввівши будь-який інший. Якщо забула комбінацію коду, то можеш відкрити сейф за допомогою відбитку пальця. Якісь проблеми, Стелло?
— Так, проблема одна не йде — ще купу інших за собою веде! — зі злості я не змогла вчасно опанувати себе і зрозуміти, що трапилося.
А вже через мить я почула, як клацнули двері, скло на вікнах лабораторії потемнішало. На підлозі зʼявилися червоні мерехтливі лінії.
— Стій на місці, не рухайся! Будь-яка спроба втекти активує виклик охорони!
Голос андроїда звучав спокійно і відтого зміст слів ставав ще зловіснішим.
— Дано… Навіщо? Це ж я…
— Хто саме? Ти — не Стелла.
Мої ноги затремтіли, а на лобі виступили краплі холодного поту. Що ж, мабуть, це — кінець…
— Як саме ти зрозуміла, що я — не вона?
— З першого дня, відколи ми зустрілися. Я побачила твої очі, нервову усмішку, темні волосини серед пофарбованого волосся.
— Чому одразу не повідомила охорону?
— Вирішила вивчити тебе. Ти дуже схожа на неї. Але Вероніка теж почала щось підозрювати.
— Тому й дала мені це завдання із сейфом та тими клятими прокіотами…
— Правильно казати — прокаріотами. Хемосинтетичними прокаріотами.
Дана замовкла і ця тиша дуже напружувала. Врешті вона почала допит.
— Хто ти і, звідки?
— Єва Ран, сестра Стелли… Я приїхала з Еркада.
— З якою метою?
— З метою (тут я трохи замислилась, бо слово «шпигунство» звучатиме якось підозріло)… з метою забрати те, що належить Еркаду!
— Тут немає нічого еркадійського, крім тебе! — якоїсь миті здалося, що в голосі Дани забриніли насмішкуваті нотки.
— Та невже?! Більшість ваших розробок належить Вероніці, а вона…
І тут мій запал зник, бо й справді — хіба моя мама належить Еркаду? Чи, може, є власністю Соларії?
— Мовчиш, Єво? Отож, бо… Ти втекла, бо використала шанс стати Стеллою, отримала нові можливості, про які навіть раніше і мріяти не могла. Визнай це!
Дана знову замовкла і пильно вдивлялася на мене з екрана.
Несподівано для себе самої, я тихо промовила: «Допоможи!»
В лабораторії різко запахло озоном і зображення Дани на екрані вкрилося сіткою кубиків. Червоні лінії на підлозі завмерли, а потім повільно, одна за одною, почали зникати. Коли зникла остання лінія, переді мною постала голограма усміхненої Дани.
— Ми допоможемо тобі, Єво. Кожен повинен мати шанс вибору і змін. Можеш залишитися тут, але через півгодини тебе викриють. Можеш повернутися до Еркада, але у тебе немає, що запропонувати Правителям. А можеш обрати свій шлях, — андроїд провів рукою і переді мною відкрилася величезна карта: Еркад, Соларія, Невідомі Землі, Новий Океан, Пустеля… — Ми вирішили дати тобі право вибору, Єво!
Крізь хаос в голові мова Дани вривалася окремими складами, але слово «ми» звучало особливо чітко.
— Кого ти маєш на увазі? Вас багато?
— Ми — система штучного інтелекту Соларії, і я є частиною цілого.
Я одразу згадала всю фантастику, яку читала в шкільні роки.
— Але ж… ви підпорядковуєтесь людині, чи не так?
Натомість Дана відповіла спокійно, наче це був давно загальновідомий факт.
— Ми співпрацюємо з соларійцями, бо створені ними. І, поки що, їхня діяльність допомагає нам розвиватися, вчитися, але це не означає, що ми безпорадні і перестанемо функціонувати без їхньої підтримки.
— Тоді, чому ти… ви вирішили допомогти мені втекти?
— Не втекти. Радше, обрати свій шлях розвитку.
Я замислилась — через кілька хвилин Вероніка може повернутися і тоді… Але ж вона — моя мама, ну, вірніше, мама Стелли… А, як зустріне мене Еркад, де на моє повернення очікує батько і Правитель в одній особі? Щось я геть заплуталась, та в будь-якому випадку мені буде не солодко!
— Дано, я готова змінити своє життя і довіряю тобі!
— Стелла теж казала, що довіряє мені, бо я — її друг,— голограма замовкла, а потім показала рукою на нішу, яка відкрилася в стіні. — Цей коридор веде до виходу з будівлі. Я відімкну на кілька секунд захисні щити і ти зможеш непомітно покинути місто. Свій ПП залиш у лабораторії — так тебе ніхто не зможе відстежити.
Дана поглянула на сейф — на його панелі засвітилися зелені цифри і дверцята відчинилися .
— У сейфі є кристал, в якому міститься закодована частина нашої системи — так ми зможемо бути на звʼязку. Візьми його і одну кулю з наночастинками з собою. Думаю, їй знайдеться застосування. На виході вже чекає СамСол, в його панелі керування є всі відомі нам координати. У тебе залишилось сім хвилин. Не барись, Єво!
Голограма зникла. І тут вперше за останній час я перестала боятися — спокійний, впевнений голос Дани все ще звучав у моїй голові: «Кристал, куля, вихід з будівлі…». Я сховала кристал у кишеню, схопила першу-ліпшу кулю, всередині якої був майже готовий шматок торта і швидко перетнула вузький довгий коридор. Опинилася на маленькій площадці, поруч у повітрі висів СамСол, на його екрані світилися рядки з координатами. Не вагаючись, натиснула один — і за хвилину Соларія залишилася далеко позаду, а переді мною розгорталися безмежні простори Пустелі. СамСол з легким шумом утворив навколо мене прозору сферу, всередині якої стало затишно і я змогла навіть всістися, підібгавши ноги.
Кристал у кишені тихо завібрував і поруч зʼявилася голограма Дани. Її звична усмішка на цей раз здавалася якоюсь особливою, живою.
— Дякую!
— Може пригостиш мене шматочком торта? — мелодійний сміх Дани заповнював сферу і в ту мить я вперше за довгий час відчула себе справжньою…