ПромеТей

Вітер шарпав Тея за комбінезон, бавився з ним і намагався збити зі шляху — скинути у виярок. Він плювався крижаними голками в обличчя, щойно той опирався. Наче дикий звір, вітер впивався в кожну живу клітину на своєму шляху й миттю висмоктував з неї тепло, підкорював усе собі.

Зруйнований ураном світ вражав безкрайньою мерзлотою — жодної живої душі навколо.

Чоловік занурився по саме перенісся в шарф і повільно торував собі шлях. Правою рукою він вціпився в металеву шкатулку під грудьми. Він мусив будь-що здолати цю відстань, адже там чекали товариші. Чекали не так на нього, як на шкатулку.

За кілька метрів Тей почув голос. Він напружено застиг і прислухався. Може, це вітер свистить між скелями, а може, холод уже проник у голову. Ні — він точно чув голос. Хриплявий, але тонкий. Дитячий. Тей дуже здивувався.

Він зробив ще кілька кроків — і голосів стало більше. Наче ціла юрба дітей перешіптувалася десь зовсім поряд. Чоловік ступив іще крок і вперся в якусь загорожу. Він провів рукою. Загорожа виявилася туго натягнутим шатром конусоподібної форми. Обережно рухаючись уздовж, він намацав прогалину. Тей просунув руку й протиснувся всередину всім тілом.

Навколо запанувала тиша. Чоловік озирнувся, але темрява була аж надто густою.

Той самий тонкий голосок ледь чутно заскавулів:
— Дядечку, в нас нічого немає. Уся їжа замерзла.

Тей чув власне дихання і як у грудях гупає серце.

— Так, нічого немає, — озвався інший голосок. — У нашого вихователя гарячка. Раніше він про нас піклувався.

— Не кривдіть нас, будь ласка, — благально пролунало кілька голосів одночасно.

Тей, вагаючись, поправив автомат за спиною. Діти заметушилися, почувши дзенькіт металу. Чоловік розумів, яка доля на них чекає. Йому щеміло серце від жалю. Навіть зброю нікому залишити — їхній опікун зляг із хворобою.

Він дістав з-за пазухи шкатулку й простягнув уперед. Дві дитячі ручки потягнулися назустріч. Старший хлопчик намацав два дроти в отворі й обережно під’єднав їх до заживлювача. Над головами зажевріла лампочка. За мить у чайнику закипіла вода.

Розводити вогонь у цій місцевості було смертельно небезпечно. У тварюк через відсутність сонячного світла було чудово розвинене теплочуття. Як щурі, вони збігалися до багаття, щоб поживитися плоттю.

— Але як же ви? — тихо запитав хтось.

— Сьогодні Різдво, — відповів Тей. — Вважайте, що я подарував вам світло. А в нас є зброя. Врешті-решт, це через нас настала зима.