Лампи Люцини

– Результати нестабільні. Мусимо зупинити проект. – Микола Іванович зітхнув.
– І це зараз, коли ми в бункері практично повністю перейшли на біосвітло? Нові модифіковані покоління реагують щоразу краще! – Люцина схопилася з крісла.
– Я знаю, – Микола Іванович втомлено покивав, – але чіткого механізму немає. Вони реагують лише на голод, цього замало для контролю. Їхній мозок занадто малий, вони примітивні хижаки, вдосконалити їх поведінку неможливо.
– Йдеться не про дресуру. – Люцина стисла кулаки. – Ми вносимо зміни в геном. Хіба це ті самі вудильники, що в океані?
Велика лампа, що висіла на столом, засяяла яскравіше. Власне, це був круглий акваріум. Маленька рибка наблизилася впритул до скла, ніби навмисне демоструючи відросток на лобі, що закінчувався ліхтарем, більшим ніж сама риба. Ліхтар засвітив ясніше, а риба виразно клацнула великими кривими зубами.

– Ох і потвора, – Микола Іванович підвівся, видобув з шухляди пакетик з кормом. Світло почало мерехтіти. – Про це я й говорю. Так, світить потужно, але стабільності немає! Захоче спати й вимкнеться, коли йому заманеться. Так, Барсіку?
– Барсік? – Люцина не могла стримати сміху. Микола Іванович кидав в акваріум шматочки, які миттєво зникали в пащі, повній гострих як леза зубів. При цьому риба крутила очіма в різні боки як хамеліон і час від часу напинала на спині плавник, схожий на курячий гребінь.
– Це його улюблений, зі смаком тарганів, – щось схоже на ніжність почулося в голосі керівника.
Модифіковані в лабораторії вудильники вже освітлювали тисячі квартир. Біосвітло рятувало в побуті, але для підприємств, тим більше великих, не годилося. Риби світилися за власним розсудом, а не вмикалися за бажанням і потребою людини. Значить, державне фінансування зупинеться. 

Наступного ранку керівник знову викликав. Він нервово крокував кабінетом, а на голові мав каску з ліхтарем, хоча світло лампи було рівним.

– Я рано приходжу, затемно, – пояснив він Люцині, – поспішав і забув зняти. Дивись! Барсік, до мене!
Чоловік ввімкнув свій ліхтар і риба направила обидва ока на нього. Вона робила хвилеподібні рухи схожим на гарчірку хвостом, а Микола Іванович посміхався.

Люцина пішла довгим коридором, заставленим акваріумами, повертала голову з шахтарським ліхтариком до кожного. І кожен світився у відповідь. Бункер здавався океанськю западиною, де вона, альфа-хижачка, веде за собою зграю. Вона була однією з них, відчувала світло, направлене на неї.

– І я вас люблю, – прошепотіла Люцина так, щоб керівник її не почув.