Світло в імлі

— То було на Різдво, — почав дідусь притишеним голосом. Онуки повсідалися навколо, затамувавши подих. 

— Землю встелив туман. Густючий — ніц не видко. Тиша запала така, що ані звуку: ні свисту снарядів, ні кроку з ворожого боку. Навіть пташка чи звір голосу не подавали.

Дідусь примружився й вказав на сина, що також слухав історію, спершись на одвірок:

— Я був ще молодим, он як ваш тато. Ми з побратимом Вусанем тримали позицію неподалік розбитого села. Його днями ворожі снаряди майже з землею зрівняли: тільки й лишилося, що погризені кулями димарі. Раптом бачу — вогники крізь імлу маячать. Наче свічечки хто запалив. Один, другий, третій… Думаю, а що як в селі досі люди лишились?

Ми з Вусанем вирішили ризикнути й перевірити. Крадемося посадкою, аж раптом чуємо солодкуватий запах — кутею пахне! Підходимо ближче і не віримо очам: з туману виринає село. Цілісіньке! Білі хатки, паркани рядочком, а у вікнах світло горить. Я підкрався ближче, зазирнув в одне. Бачу — родина до святкової вечері сідає. Люди веселі, осяйні, наче зі світла зіткані.

 Дідусь замовк на мить, наганяючи інтригу.

— Дивина! Але справжнє диво сталося потім. Чую — зашелестіли дзвіночки, а їм навздогін веселі голоси колядку співають! Обертаюсь — вулицею вертепники Зірку несуть. Люди, що по хатах вечеряли, висипали надвір. Стали до співу доєднуватись. Я цими самими очима бачив, як у них в грудях щось загорялось, і що більше голосів спліталося піснею, то яскравішою ставала й Зірка. Я й сам те світло відчув, — він приклав долоню до грудей, — воно з’явилось ось тут й пройшло крізь всю мою броню, просвітило її, наче паперову.

Та тільки співаки минули двір — уся та дивовижа розвіювались, лишаючи по собі тільки розтрощене каміння. Стіна, на яку ми спиралися також розсипалась.

— Хто ви? — раптом гукнув їх Вусань.

Гурт зупинився. Хлопчик-мішконоша підійшов до нас, посміхнувся:

— Колядники, дядьку. Хто ж ще?

— Тоді приймай частування! — я кинув йому в мішок жменю цукерок, що мав у кишені. Хлопак подякував, махнув рукою і зник у тумані разом зі світлом та піснею.

Все стихло. Тільки вітер свистів у димарях. Ми з побратимом зібрались назад, аж чую під моїм чоботом щось дзвякнуло. Глянув — розбита рамка, а в ній пожовкла й обгоріла газетна вирізка. На світлині — ця сама хата і колядники із Зіркою. А серед них — той самий хлопчик-мішконоша. Внизу заголовок: «Відродження». І дата: 7 січня 1991 року.