Шлях вина

На початку двадцятих Опорту виглядав старішим за свій власний вік і водночас молодшим за власну історію. Місто здіймалося над Дору, ховаючи печаль у темному граніті, який ніяк не хотів біліти під палючим сонцем. Будинки були вузькі й високі, з балконами з кованого заліза; азулежу на фасадах уже почали втрачати свій початковий блиск, але зберігали сюжети — кораблів, подорожей, та виноградних грон. Над містом височів масивний силует Sé do Porto — закам’янілої фортеці пам’яті, що велично спостерігала за діями кожного мешканця міста. За містом спостерігав не лише костел. Спостерігав і я.

Я… А хто я? Чужинець зі зморшкуватим обличчям та сумом у серці та очах. Я — отець Андрій Павловський, греко-католицький священник, який залишив Україну, аби пройти шлях до мощей апостола Якова за душі загиблих парафіян — така була моя обітниця. Що за нею ховалося? Відсутність місця, куди можна було повернутись. 

У 1918 році я був військовим капеланом при одному з підрозділів Армії Української Народної Республіки. Священників різних обрядів тоді активно залучали  до війська, особливо на Правобережжі. Я служив молебні, відспівував убитих, писав листи матерям — і вірив, що з Божою допомогою впораюсь з будь-яким злом. Поразка УНР не трапилась раптово, вона розтягнулась на місяці відступів, зміни союзників і запізнілих наказів. Моя дружина померла того року від епідемії тифу, а рідне село було спалене під час “зачистки”. Парафія розсіялась. Взимку 1919, мій підрозділ опинився затиснутим між червоними та польськими частинами. Коли почалися масові арешти священників, пов’язаних з українським рухом, я зрозумів: повернення додому принесе мені смерть. Церква без громади стала просто будівлею, де в будь-який момент тебе могли повісити або розстріляти. Тож з’єднавшись з групою українських біженців, я перейшов кордон до Галичини, а далі — вирушив до Відня. Там якийсь час я служив при українській каплиці, але так і не відчув себе вдома. Коли всі рушили на захід, я вирішив поїхати на південь — до Риму, а потім ще далі, туди, майже ніхто не знав про мою Батьківщину — до Барселони, а тоді — в Лісабон.

Паломництво стало формою збереження сану без присяги новій владі. Переживши стільки подій та смертей, я не знав як жити далі, і Бог навернув мене у Каміно де Сантьяго — шлях святого Якова, тисячі кілометрів пішки, після яких я сподівався віднайти відповіді на всі запитання та повернути свою забуту у попелі духовність та віру. Вибір пав на прибережний шлях з Лісабону до Сантьяго, що проходив через місто Опорту. Каміно не вів мене лише до Сантьяго, він вів мене до себе. Коли у мене забрали державу, я обрав дорогу, яку конфіскувати у мене не міг ніхто.

Отож повертаючись до початку історії, я стояв на оглядовому майданчику біля головного костелу Опорту зі своїм паспортом пілігрима. Від Лісабону до Опорту дорога забрала в мене трохи понад два тижні. Коли я виходив з міста, над будівлями ще майоріли республіканські прапори, але на заставах уже змінювались обличчя: вартові вже не знали кому служать, лише знали що потрібно перевірити хто йде геть, а хто повертається та чому. За кілька днів шляху чутки про нову владу змінювали одна одну швидше, ніж я стирав підошви. 

Майже половина шляху була пройдена, не зважаючи на буремні португальські події та сутички між монархістами та лісабонською хунтою, мене, здавалось, беріг сам Бог. Тож, розгорнувши замотаний у газету sanduíche, я почав їсти, одночасно пробігаючи очима по зім’ятому паперу. За мій час перебування тут я вже трішки ознайомився з португальською мовою, вона мала багато спільного з латинською, тож сенс речень я так чи інакше розумів. Матінко Божа! Про республіку не було сказано ні слова! Виглядало так, ніби король нікуди і не втікав! Ба більше! Якимось чином монархісти, що базувались на півночі країни та довгий час не могли дійти до Лісабону за браком пального, почали заходити у місто! Але звідки у них пальне?

Обережно згорнувши газету, я обійшов костел за годинниковою стрілкою, усередині — ліжка для поранених, наспіх складені з дошок, воєнний стан та теракти давали про себе знати. Де-не-де, лежали принесені місцевими з дому католицькі образи, охороняючи хворих. Люди лікували один одного тим, що було під рукою. Я все намагався з кимось поговорити, але люди бігали навколо не звертаючи на мене жодної уваги. Опорту був справжнім викликом для пілігримів, зі своїми гострими кутами, схилами та бруківкою через яку так чи інакше потрібно було вивертати ногу. А ще — пілігримам тут не довіряли, надто багато пілігримських доріг стали шпигунськими. 

Спустившись до річки, я зі здивуванням відзначив численні човни без весел, але гружені діжками, що були ретельно скріплені ланцюгами. Запах коло них був незрозумілим — дещо солодким, металевим, схожим на паливо та вино одночасно. Міст Дом Луїш вразив мене своїм масштабом: верхом пересувались рядові та офіцери, низом — переправляли ті самі таємничі діжки у ланцюгах. 

Мої ноги боліли, що було нормальним для шляху, адже його сенс був у тому, аби продовжувати каміно не зважаючи на припухлість судин, мозолі та навіть кров яку залишили грубо підшиті ремені сандалів. Проте щось всередині мене вимагало ще трішки відпочинку, і, спустившись до Віла-Нова-де-Гайя, я вирішив зайти в один із портвейнових домів, де було тихо й прохолодно (літо було дуже спекотне й охолодитись було неймовірним задоволенням). Я бачив що будівля була огороджена з однієї сторони, але поруч не було зовсім нікого кого я б міг запитати дозвіл зайти, тож я вирішив туди все-ж зазирнути на декілька хвилин. На вигляд, лоджія сягала XVIII століття, зі своїми товстенними стінами, вентиляційними шахтами, пряно – прілим запахом і величезними кам’яними підвалами. Підвалами… Щось всередині стиснуло моє серце мов кажучи “зазирни туди!”, хоча лиховісна тиша навколо казала зворотнє. 

Мої скривавлені ноги зробили невпевнений крок, потім ще один, і ще один. Підвал належав англійцям. Це було видно з усього — з рівності кладки, з акуратності бочок, з табличок англійськими літерами. Тепер ці літери були обклеєні папером з королівською печаткою. Я пройшов далі та побачив щільно притиснуті двері, серце говорило мені що щось таки з ними не так. 

Піддавшись спокусі (пробач мені, Боже, що згрішив), я штовхнув плечем двері і мене одразу немов облизала з ніг до голови хвиля гарячого повітря: пар! Він був солодкий, різкий, важкий, не схожий на жоден запах, який я знав. Очі почали сльозитись ще до того, як я побачив апарати. Мідні колони стояли вздовж стін, обмотані ганчір’ям, із них сочилося тепло. І тоді я зрозумів що це не винокурні. Я стояв і вивчав їх природу мов зачарований, а тоді відчув дзвін у вухах. Потім — світло стало густим, я провів по ньому рукою і мені здалось я можу його зачерпнути і випити. Напившись сповна, я підняв очі та побачив напівпрозору жінку. Темне каштанове волосся і майже чорні очі, років двадцять п’ять, не більше. Вона сиділа на бочці, підібгавши ноги, мов жінка, якій дозволено тут усе. Її волосся парувало, і в тому парі були і літо, і гниль, і свято, і грона винограду. Вона пахла як підвал, в якому я колись клявся своїй дружині кохати її вічно. 

— Moura encantada, a Moura do Vinho,  Винна Мавра — у мене багато імен — пролетіла думка в моїй голові. 

— Хто ти? — спитав я, і власний голос здався мені п’яним.

— Тобі треба знати лише те, що без мене це місто було б лише камінням. Вода йде, кров чорніє, а вино… вино вміє чекати. З цього чекання я і народилась. 

Я кашлянув, в грудях защемило.

— Не бійся, — сказала Мавра. — Ти не отруїшся на своєму шляху, а отримаєш прозріння.

Вона нахилилась до мене і я побачив що її очі втратили будь-який колір, вони відбивали бочки, труби, мідь, та діжки що стояли напроти.

— Коли прийшла війна, вони бігали тут як діти, не знаючи що робити. Палива дійти до Лісабону у них не було, нафта далеко, дороги короткі, страх великий. І тоді я прошепотіла їм те, що завжди здавалось очевидним.

— Що? —  я забув як дихати.

— Що портвейн і є вже наполовину нафтою.

Вона засміялась сухим сміхом, що відскочив від товстих підвальних стін мов м’ячик і повернувся до неї назад. 

—  Я наказала дати дріжджам договорити. Забрати з вина воду, залишити характер. Ефіри…Ніхто не слухав, уявляєш? Крім однієї людини, такої як ти, українця.

—  Мечников…

—  Я показала йому що бродіння —  це не псування, а дисципліна. Я розповіла що його доля була померти ще багато років тому, але я врятувала його, аби він врятував країну.

Десь високо над нами, мені здалось, загуркотів мотор. 

—  Машини на вині їдуть, мов п’яні, проте не ревуть, а задоволено муркочуть. Вони не рвуть залізо, вони з ним домовляються. 

Я хотів запитати це видіння про Бога, про гріх, про душу, але вона мене перебила.

—  Я не люблю війни. Але я люблю цю землю, і не потерплю коли моє місто б’ють і ґвалтують. Якщо вино не може залишитись святом, нехай стане рухом та дорогою. Чи ти думав ним просто так причащають у костелі? 

Вона легко зіскочила з бочки, яка під її вагою навіть не скрипнула. 

—  А ти, паломнику… Я не триматиму тебе, я ніколи не тримаю тих, хто дбає про чистоту людської душі та поважає вино. 

Коли я піднявся сходами з підвалу, ніч у Віла-Нова-де-Гая була холодна і твереза, на відміну від людей. На вузькій темній вулиці між лоджіями сиділи двоє солдатів з каністрами між колін. Я пройшов далі та почав помічати деталі, яких раніше я не бачив: хтось тягнув рідину з гумових трубок, хтось просто вдихав випари, заплющивши очі мов на сповіді. Молодий офіцер притулився чолом до холодного азулежу та шепотів молитву, час від часу гикаючи. Я йшов поміж людей не озираючись, лише стискаючи свою пілігримську мушлю що була моєю вірною супутницею.

Я пішов на північ. За спиною залишилось місто, що навчилось робити паливо з вина, а попереду —  дорога, і я зрозумів що дійду свій шлях, бо моє внутрішнє паливо гаряче текло по моїх венах. Чи залишиться місто тверезим у своїх політичних поглядах на шляху до миру? На це питання у мене поки що не було відповіді.

Примітки:

Українська еміграція – після поразки УНР (Української Народної Республіки) значна частина українських військових, інтелігенції та духовенства емігрували до Австрії, Франції, Італії та Іспанії. Джерело: Єкельчик, Сергій: становлення суч.нації, Laurus, 2011.- 376 ст.

Ілля Мечников – український та французький біолог, Нобелівський лауреат (1908), відомий дослідженням ферментації та ролі мікроорганізмів у процесах бродіння і старіння. Джерело: Encyclopaedia Britannica. 

Moura Encantada – персонаж португальської міфології

Монархічний рух у Португалії – спроба відновлення монархії на півночі Португалії зі столицею в Порто. Джерело: Britannica: The First Republic.

Каміно де Сантьяго – мережа історичних паломницьких шляхів, що ведуть до собору Святого Якова у місті Сантьяго-де-Компостела. Існує як мінімум з середньовіччя, один із основних шляхів – Португальський шлях, який починається у Лісабоні і пролягає через Порто.