Як боги стали рабами

3 травня 2126 року

  Марія, моя кохана Марія, повідомила сьогодні, що хоче стати віртуалкою і перенести свою свідомість у мережу.
  Виявилося, що вона ще п’ять років тому, задовго до нашого знайомства, подала заявку та пройшла тести на цю процедуру. І у списку вона одна з перших. Говорить, що все життя про це мріяла.
  Для мене це виявилося повною несподіванкою. Я навіть не відмовляв її. Я просто не знайшов слів. Тільки холод по спині та небажання вірити у почуте.
  Вона запропонувала і мені вирушить у мережу, але й на це я не знайшов, що відповісти. Лише похитав головою.

15 травня 2126 року

  Я не вірю, що можна перенести життя у віртуальний світ. Життя це емоції – любов і гнів, радість та заздрість, страх який допомагає вижити. Двійковий код може зберігати інформацію, але не здатний на емоції – за них відповідає душа. Без емоцій немає життя, лише існування. І навіть якщо воно вічне, мене це не спокушає.
  Процедура переселення починається з того, що в мозок і вживлюється нейроімплант. Після цього кандидат живе з ним близько року. За цей час начебто вся життєва та мозкова активність перетікає на імплант. На завершальній стадії людину занурюють у глибокий сон під час якого останні частинки людської свідомості перебираються на штучний носій. Людина більше не прокидається.
  Копіювання знань людини та її вбивство у чистому вигляді. Я так до цього ставлюся. Але більшість, переважна більшість, думають інакше. Власне, тих хто бачать ситуацію так само як я, лише піввідсотка від суспільства. Таких людей, які заперечують правильність еволюції в цифрову форму життя, почали називати негаци (щось від латині).

24 травня 2126 року

  Сьогодні вранці я бачив Марію востаннє. Вже ввечері у неї  “заселення” – так вони називають останню стадію переходу.
  Майже весь минулий тиждень ми провели у ліжку. Як не крути, а подібних відчуттів у віртуальному світі не буде – у цьому навіть вона погоджується.
  Я зробив кілька спроб відмовити її, а вона вирішила вмовити мене піти з нею. Як у всіх наших суперечках, я зазнав невдачі, а ось Марія була переконливішою. Я майже погодився підписати заявку. Але я боягуз і відклав це на потім.

27 травня 2126 року

  Про те, що хочуть створити віртуальний всесвіт, вперше я почув дуже давно. Тоді я вирішив, що це все маячня і ніхто не поведеться. Тому я не обтяжував себе читанням чи прослуховуванням новин на цю тему, просто відзначав як нецікаве. І схоже я дуже багато пропустив.
  Кого не спитаю, всі готуються до віртуального життя. Хтось вже з імплантом у голові, а хтось ще тільки в черзі, але всі живуть думкою про новий світ. Як я раніше міг цього не помічати.
  Вчора зустрів свого однокласника Кірка – ось у кого робота мрії! Він оператор далеких перевезень. Більшість перевезень здійснюється караванами, що складаються з вантажних ботів, відбувається все в автоматичному режимі – навіть світлофори знаючи про їх наближення підлаштовуються під них. Але іноді, вкрай рідко, відбуваються ситуації, з якими може впоратися лише людина. І тому в одному з ботів є житловий модуль для оператора. У таких рейсах людина належить сама собі і робить що хоче. Це не робота, а мандрівка. Причому операторів розподіляють на рейси так, щоб маршрути не повторювалися. Кірк об’їхав вже всю Євразію та не раз.
  Він каже, що ситуація з чіпуванням скрізь однакова, всі хочуть у новий світ. Сам, щоправда, віртуалом бути не збирається – йому в реальному світі дуже подобається, але чіп поставив.
  – Навіщо?
  – Усі ставили, мода така, от і я поставив. Та це заради забави.
  Ну тепер хоч зрозуміло, що частина людства просто бавиться.

3 червня 2126 року

  Щойно подивився інтерв’ю засновника NRLink – Макса Арбо. Людина явно втратила зв’язок із реальністю. Він вважає, що людина настільки розвинулась, що зрівнялася з Богом і тепер сама вирішує, як їй еволюціонувати і чим бути.
  Найбажаніші переселенці, це люди середнього та старшого віку. Це пояснюється просто – вони мають життєвий досвід, а це дуже цінна інформація. Такі перебувають у окремій черзі.
  Прихильники віртуального життя стверджують, що тіло вмирає само після того, як остання іскра свідомості перебирається на нейроімплант. Так би мовити, через непотрібність. Отже це не вбивство.

7 червня 2126 року

   Вже минуло два тижні з того моменту, як ми з Марією бачилися востаннє, а від неї немає жодної звістки. Ми з нею домовлялися, що вона повідомить мене, як у неї там справи. Починаю турбуватися, адже остання стадія має тривати максимум пару днів. Мабуть, здобувши нові можливості, вона захопилася і про все забула. Вона така.

9 червня 2126 року

  Сьогодні сталося щось дуже не добре.
  Почалося все о четвертій ранку. Уся квартира ожила. Ввімкнувся проекційний телевізор і почав блукати по квартирі, викрутивши гучність до краю. Кліматична система почала обігрів до сорока п’яти градусів. Плита, холодильник, пральна машина, пилосос, навіть душ у ванній кімнаті – все увімкнулося. Заспокоїти техніку вдалося лише вимкнувши рубильник у електрощитку. Так, у темряві і з відчиненими вікнами я просидів кілька годин, поки не вирішив, що час їхати на роботу. У холодильник заглядати побоявся, прожував шматок хліба, запив водою і вийшов із квартири.
  Я люблю керувати своїм автомобілем, тому завжди їжджу у ручному режимі. Але сьогодні, коли я сів, машина поїхала сама. І зовсім не туди, куди я збирався. З перевищенням швидкості та по зустрічній смузі. На головному екрані, в салоні, крутилося відео страшних аварій з минулого. І хтось реготав у динаміках. Не знаю як довго міг би продовжувався цей жах, якби не поливомийний бот який чистив вулицю. У момент, коли автомобіль рухався повз нього, він увімкнув свій водомет і сильним струменем води збив машину з траєкторії. Ми вилетіли до парку – там, у струмок і застрягли. Від поліції, що приїхала, я дізнався, що тільки за ранок вже десятки таких аварій. І мені ще пощастило, я відбувся легким переляком.

10 червня 2126 року

  Після того, що сталося вчора, цієї ночі я не спав.
  Сьогодні, до мене додому, прийшла людина з NRLink і представилася як Мік. Просто Мік. Він був дуже ввічливий і весь час усміхався. За його словами, те, що я пережив, було поодиноким збоєм у системі і ніколи подібне не повториться, а на мій рахунок вже перерахована велика сума за матеріальні збитки та моральне потрясіння. Угу. Тільки мій рахунок, ще вчора був заблокований. Я не став із ним сперечатися і розповідати про те, що я дізнався від співробітників поліції та фельдшера. Мене більше хвилювало, що з Марією. Він запевнив, що все гаразд і коли Марія буде готова, вона сама дасть про себе знати.

15 червня 2126 року

  Потихеньку все налагодилося. Рахунок у банку розблокували і там справді виявилася сума, яка мене порадувала. Машину швидко замінили на нову. Прилади в квартирі роблять тільки те, що мені потрібно. І головне – я поговорив з Марією! Вона з’явилася несподівано на весь екран телевізора. На жаль, лише на кілька хвилин. Я не помітив у ній колишнього азарту, проте вона сказала, що просто ще не звикла до нового стану. Вона попередила, що навідуватися буде рідко, але пообіцяла, що все буде добре.
  Їй я вірю.

19 червня 2126 року

  Щось відбувається. Почали надходити безглузді повідомлення. Скрізь. Навіть на екрані холодильника з’явився напис – завантажте м’ясо. Щоправда відбувається це не часто, максимум раз на день. Найбільше насторожує те, що одержують їх усі. Взагалі, усі. Але більшість людей вдають, що нічого не відбувається.
  Їжджу я тепер тільки на електробайку, більшість приладів у квартирі відключив, а половину грошей перевів у готівку. І всім рекомендую. Про всяк випадок.

21 червня 2126 року

  І все ж, навіть я буваю не правий. Зазвичай я цього не визнаю, але цього разу мушу. Є від того, що відбувається, користь.
  Останній місяць я зовсім не стежив за тим, що відбувається у світі – вчинок Марії вибив ґрунт з-під ніг. Хоча я й раніше не дуже цікавився новинами. Тим не менш, те, що сталося, змусило подивитися на світ інакше. Усі конфлікти та війни припинилися. Сам не вірю, але це так.
  NRLink, з самого початку, створювала цифрове життя доступним для всіх і кожного – світ де всі будуть рівні. Щоправда, деякі країни, наприклад Китай, були категорично проти. Тоді громадяни піднебесної швидко дали зрозуміти, що вони іншої думки і китайський уряд не лише перестав заважати, а навпаки, почав допомагати.
  Тепер увесь світ чекає, коли його оцифрують. Адже там нема чого ділити.

23 червня 2126 року

  У мене виникло одне питання. Але я боюся його комусь задати.
  А як щодо Бога та релігії загалом?
  Навіть якщо людина з ним зрівнялася.
  Вже ніхто не пам’ятає коли стався перший релігійний конфлікт, але з того часу було пролито дуже багато крові у спробах довести – хто ближче до Бога. І ось цифрове безсмертя дуже швидко всіх зрівняло і суперечки припинилися. Забули про Бога чи знайшли нового?
  Я ніколи не відносив себе до віруючих чи атеїстів. Але за моє життя, навколо мене, відбувалося безліч дивовижних випадковостей і тому я впевнений – щось нас оточує і веде. Просто ми цього не можемо зрозуміти.
  Хто знає, можливо, цифровий світ є випробуванням для людства?

2 липня 2126 року

  Історія з незрозумілими повідомленнями набула нового оберту. Почалося цькування неугодних. Повідомлення мають конкретну мету – образити та принизити. Також надходять загрози про розправу. У мережі з’являються компрометуючі матеріали на тих, кого переслідують. Спочатку це відбувалося тільки з тими, хто проти цифрового світу, але такі люди швидко пішли в офлайн і перебралися за місто, подалі від технологій. Тепер жертвами стають усі підряд, особливо морально слабкі. Мене подібна доля поки що оминула.
  І на жаль справді жертвами. Цієї ночі я почув дивний звук – наче хтось зітхнув, потім за вікном майнула тінь і почувся глухий звук унизу. Це був сусід, який жив двома поверхами вище. Приїхала поліція. Оглянули квартиру, поговорили із сусідами. Записок не знайшли, а сусіди нічого особливого за ним не помітили. Принаймні, я не помітив. Зафіксували як суїцид. Само собою, я запитав, чому вони так вирішили, а може вбивство? Краще б не питав. Щодня, у нашому місті за власним бажанням гинуть сотні людей. І кількість самогубств лише зростає.
  “Цифрові” відфільтровують слабих?

6 липня 2126 року

  Я вже думав, що гірше не може бути. Може. Почалася чергова пандемія. Ця погань приходить кожні 25-30 років і викошує десятки мільйонів людей. Чим суспільство технологічніше, тим беззахисніше воно перед вірусами. Цього разу болячка прийшла раніше графіка. Але ж у нас є “рівні Богу”, мають бути у них ліки.

15 липня 2126 року

  У суспільстві паніка.
  Ліків немає. Наші недобоги підвели.
  Лікарів катастрофічно не вистачає – освічених людей оцифрували в першу чергу. Люди бачать лише один порятунок – перехід у віртуальний світ. У центрах NRLink натовпи людей, у яких вже є чіп у голові, навіть якщо він там лише тиждень. Також туди ломляться ті, кому імплант не встигли вживити. Це призводить лише до бійок і, на жаль, поширення вірусу.
  Загальна істерія та невизначеність призводить до того, що люди вкорочують собі життя.
  Людство у колишній формі стрімко вимирає…

24 липня 2126 року

  Три дні тому, о 14:30, на всіх екранах з’явилася чиясь цифрова морда і заявила, що тепер вони боги.
  – Ми, цифрові люди, є найвищою і найдосконалішою формою життя на планеті Земля. А всі хто складається з м’яса і кісток лише обслуговуючий персонал – раби. Рабам забороняється залишати міста – втікачів повертатимуть чи знищуватимуть. Ті ж, хто старанно виконуватиме свої обов’язки, при досягненні певного віку, отримають честь стати частиною нашої системи.
  Слів було більше і сказані вони були значно пафосніше, але суті не змінює.
  А мене попереджав один знайомий негацій, що все так і буде. Він ще на початку сказав – що ті хто раніше входив у правлячі еліти, захочуть того ж і в новому житті. Я з ним погодився. Але він молодець, давно виїхав із міста, а я ось потрапив у пастку.
  Звісно, я не збирався залишатися. Увечері зібрав усе найнеобхідніше, а вранці на машині почав вибиратися.
  Відразу після оголошення почалися хвилювання. Були вони нечисленні – пандемія зробила свою брудну справу. А тих, хто вийшов, швидко розігнали людиноподібні роботи андроїди. Я розраховував на те, що в цей ранній час на дорогах буде порожньо. Так воно й виявилось. Але через п’ять хвилин за мною ув’язався безпілотний вертоліт – про небо я не подумав. А невдовзі з’явився ще один. Поки я їхав містом, вони нічого не робили, але щойно стало зрозуміло, що я рухаюся у бік виїзду, один з них зблизився і з гучного зв’язку повідомив, що так робити не можна.
  Приблизно за кілометр до окружної, я з’їхав з дороги і став пробиратися об’їзними шляхами, добре, що я виріс у цьому районі і знав, як їхати. За п’ять хвилин я вже був на шосе і мчав на північ. Тепер переслідувачі перейшли до рішучіших заходів – почали стріляти. Поки що, навмисне мимо, але дуже наполегливо. На найближчому перехресті я повернув ліворуч, і стрілянина припинилася. Відразу подумав – це не просто так. Так і є, попереду блокпост. Я зменшив швидкість. Подітися мені не було куди – ззаду на дорогу сів один з вертольотів, з’їхати з дороги не міг через високі бордюри, а попереду… Там стояли два колісні боти з турелями і пара дроїдів і всі своїми стволами дивилися на мене. Здалеку було видно що я тут не перший – про це говорила пара автомобілів, з яких йшов дим.
  Ах ви ж тварюки – звучало у мене в голові, а на очах з’явилися сльози.
  Автомобіль почав набирати швидкість. Ні, я не хотів помирати. Просто злість не дозволяла вчинити інакше.
  А може, це була дурість…
  Машина пролетіла блокпост. І нічого не сталося. Жодного пострілу, андроїди просто обернулися мені в слід. Шипи перед самим бампером сховалися у дорогу. Один з вертольотів обігнав мене і, демонстративно виконавши віраж, попрямував у бік міста.
  Я вирвався! Але чому?

26 липня 2126 року

  Ну, що ж, тепер я фермер.
  Насправді ні. Просто переїхав до села, у старий будинок родини, який пустує вже років двадцять. Землі тут багато. Через ділянку проходить невелика річка, є старий фруктовий сад та заросле бур’яном поле.
  Будинок міцний, але товсті цегляні стіни з’їдають дуже багато життєвого простору. Стіна товщиною півметра, це занадто. Але завдяки цьому він і зберігся так добре. Дах, двері та вікна на місці – трохи прибрати і можна жити. Тут навіть інтернет є, хоч і давній, на оптоволокні.
  Тепер я в безпеці.
  Так співпало, що багато негаців, виявилися колишніми військовими. А військові знають як боротися з безпілотними системами та глушити непотрібний зв’язок. Наші села та міста віртуалів розділені невидимими стінами РЕБ.

 
27 липня 2126 року

  Краще б мене застрелили!
  Я ледве ходжу, не можу нормально сидіти у кріслі, навіть лежати важко – все тіло болить!
  Понесло мене вчора порядки наводити у дворі. Відпрацював цілих три години! Прибрався тільки на майданчику перед будинком.
  Як же я без улюблених механічних помічників?

27 серпня 2126 року

  Цілий місяць не робив записів.
  Не було ні часу, ні сили. Натомість у будинку чисто, гараж відремонтував, сад розчистив, бур’яни в полі викосив.
  Знайшов старий пікап із дизельним двигуном, він начебто навіть на ходу, тільки паливо дефіцит. Кажуть у сусідньому селі є людина, яка із ріпаку біопаливо робить. Наступного тижня туди поїду. Техніка хоч і стара, але ніхто не втрутиться в керування.
  А взагалі, все не так страшно, як я уявляв. Є енергетична інфраструктура, вода та каналізація. Продукти можна купити у магазині. Так, у ньому немає екзотичних фруктів та вишуканих морепродуктів, але з цим я можу змиритися. Тут навіть є свій телефонний зв’язок та інтернет, які ніяк не пов’язані з глобальною мережею. Тобто нудьгувати не доводиться.
  А які тут яскраві зірки! З міста їх майже не видно.
  Колись людство прагнуло освоїти космос. Хотіли заселити Марс, боячись перенаселення землі. Розраховували добувати корисні копалини інших планетах, щоб не виснажувати свою. Але руйнівні війни середини минулого століття скоротили чисельність населення вдвічі. Численні природні катаклізми, спровоковані війнами, ускладнили життя людства настільки, що всі забули про зорі.
  Можливо воно і на краще. Кажуть – “Добре там, де нас нема”. Може зірки такі прекрасні через те, що нас там нема?

4 вересня 2126 року

  У старої сонячної черепиці, де-не-де згнила проводка і почала коротити. Довелося лізти на дах перебирати. Складно та незручно, але необхідно. Вирішив перепочити. Сидіти там дуже незручно, але краще, ніж стояти в тій позі, в якій провів останні кілька годин. Сиджу, відпочиваю. Дивлюся, внизу доріжкою йде сірий кіт – пухнастий, мордатий. Вдає що мене не помічає. Ну я йому
  – Гей, привіт! Як справи? – він на мене подивився, підняв хвіст і поважно пішов за будинок. А я ж хотів потоваришувати.
  Сидіти незручно, але що вдієш – відпочиваю.
  Проходити кілька хвилин, і цей хвостатий вже в мене на даху – як він заліз, уявлення не маю. Іде впевненою ходою з нахабною мордою – тут понюхає, там лапкою помацає – з перевіркою прийшов. Йому б “хабар” смачний дати, але в мене з собою нічого немає. Недовго думаючи, він заскочив до мене на коліна і хитро поглядає. “Інспектор має бути задоволений” – довелося гладити. Довго гладити.
  – Я ж хотів сьогодні все закінчити. – а він тільки лапку витяг і зручніше влаштувався.
  Так я з ним дві години й просидів, хоч і незручно було. Ох вже ця котяча “корупція”.

13 вересня 2126 року

  Днями їздив у магазин. Все як завжди – пройшовся звичним маршрутом між стелажами, після чого пройшов по ньому ще раз і вирушив на касу. Максимум двадцять хвилин минуло. Вийшов на парковку, а там вже бійка. Натовп б’є людину. Ну як людину? Алекса Сіма, топ менеджера NRLink. Б’ють усі, але не сильно. І треба було такому статися – я пішов у натовп і всіх розштовхав, щоб вони ЦЬОГО не вбили. Ніколи не ліз у конфлікти, а тут таке. Заміське повітря якось не правильно на мене впливає.
  – Чого ти лізеш? Тобі то що? – накинулася на мене невисока повна жінка на ім’я Вікторія.
  А я й сам не знаю. Але відповісти довелося.
  – Ти ж сама минулого тижня порівнювала нас і віртуалів. І стверджувала, що ми краще хоча б тому, що в нас є серце. Ну, і де твоє серце?
  Її ніби струмом стукнуло – одразу заспокоїлася. З натовпу почулися невиразні заперечення.
  – Він лікар медицини, він розумна людина – він нам стане в нагоді. А якщо буде війна, то він, як ніхто інший, знає, як влаштований цифровий світ.
  Не чекаючи, що скаже натовп, я допоміг встати Алексу і повів до машини.
  – А поки що, поживеш у мене.
  Він, пом’ятий і брудний, мовчки пішов слідом.
  Щиро здивувався моєму дизельному пікапу, якому нещодавно стукнуло 90 років і сів на задній ряд. Так, без зайвих розмов, ми й поїхали.
  Вдома я показав його кімнату і дав свіжий одяг, він виявилася трохи завеликиим, але краще, ніж його старий. Він помився і переодягнувся. А після вечері одразу пішов спати.

14 вересня 2126 року

  Після того як Алекс освоївся на новому місці, він став дуже балакучим. І йому було що розповісти.
  Наприклад я поцікавився щодо атаки на мене і захоплення управління моєю машиною.
  Те, що сталося, було шоком для всіх у NRLink. Їм довелося провести блокування серверів із найагресивнішими віртуалами. Після ретельного розслідування з’ясувалося – на поведінку цифрової людини впливають думки з якими вона занурюється в сон на останній стадії переселення і мета, через яку вона на це йде. Якщо людина це робить для отримання переваги, якщо вона відчуває злість і образу, то такий образ всіляко знущатиметься над суспільством, з якого він сам вийшов. Таких вони назвали темними. Якщо ж людина переходить заради пізнання чогось нового зі спокійним розумом і душею, з любов’ю в серці – такий образ буде зайнятий знайомством з новим всесвітом, а не витрачати час на капості. Такі довго не виходять на зв’язок. Вони світлі. Потім з’явилися ще сірі, це ті, хто рятувався від пандемії – ними керував страх. Вони нешкідливі, але на можливості системи впливають.
  На жаль, емоції під час переходу залишають слід у коді образу та виправити його неможливо.
  Саме темні влаштували переворот.
  Після почутого мені стало набагато легше. Моя Марія світла, це без сумніву і вона не має жодного відношення до бід людства.

15 вересня 2126 року

  Підійшов Алекс і сказав що більше так не може, він повинен розповісти все як є, про що спершу промовчав.
  Але по порядку.
  Шоком для фахівців було не тільки те, що емоції впливають на віртуальні образи, а ще те, як далеко віртуали змогли проникнути в людське життя. І дослідження показало, що це була далеко не межа.
  Отримавши цю інформацію, Макс Арбо загорівся ідеєю захоплення влади на землі – так що б без виборів і назавжди. Але для цього йому потрібна була певна підтримка у світових колах влади. На переговори та складання списку корисних та підходящих людей йому знадобилося два тижні. Ще за тиждень тих, хто потрапив до списку, почали “заселяти”. Але все пішло не за планом – втрутилася пандемія. Макс захворів одним із перших і через три дні, у лікарні помер. Перенести його образ було неможливо.
  Далі за планом було обмеження кількості простих людей на заселення – черги навмисно гальмували. Але й тут не вийшло. Істерика населення і плутанина в центрах NRLink призвела до того, що в мережу потрапили мільйони людей. Там вони не заважають, але вони були потрібні в реальному житті.
  Якби не новий вірус, захоплення влади пройшло б гладко та непомітно.
  Я не міг не спитати
  – А сам ти чому тут, а не там – не потрапив до списку корисних людей?
  – Потрапив. Один із перших потрапив. – він трохи замислився. – Мені ідея Макса видалася жахливою самого початку. Але я побоявся йому це сказати. Коли він потрапив до лікарні, я відразу ж втік до свого лісового будинку біля озера – сказав, що боюся заразитися. А коли “боги” оголосили про рабів, я злякався того, що система може дістатися мене навіть за містом. Я перебрався на лісопильню поблизу, вона хоч і працює в автоматичному режимі, але там є кімната з припасами для людей про всяк випадок. Коли там їжа закінчилася я вирушив у бік складського комплексу продуктових магазинів Точка – там запасів на багатомільйонне місто. За рахунок цих запасів негайці й живуть. Дорогою туди мене спіймали.

18 вересня 2126 року

  От і пішов дощ. Коли він вчора почався я був дуже радий – я люблю дощ. Принаймні, якщо я знаходжуся вдома, де тепло і сухо. А коли ще й гроза, то це окрема насолода.
  Але сьогодні мій настрій почав змінюватися. Додався сильний вітер, що дерева до землі згинає. Скрип старого будинку додає хвилювання.
  Алекс каже що все гаразд, таке буває кілька разів на рік. Тільки я таке бачу вперше. Хоча чому я дивуюся, я все життя прожив у місті серед висотних будинків, там, напевно, не може бути такого сильного вітру.
  Синоптики обіцяють, що через два дні все закінчиться і буде сонячна погода. А також повідомили, що не тільки в Європі вирує циклон, схожі проблеми мають місце у Північній Америці та Азії.

20 вересня 2126 року

  Через дощ мене знову понесло у філософію. Сказав колишньому працівникові NRLink, що у віртуальний світ можуть перенестись лише знання людини, але не душа.
  – А ти знаєш, що являє собою найменша частка матерії? – Запитав мене Алекс?
  – Ні.
  – Ми вивчали це питання і дійшли висновку, що це маленький пучок енергії. І з таких пучків збираються більші “цеглинки”.
  – Це складно для мене, я гуманітарій.
  – Гаразд. Але про те в якому вигляді інформація зберігається на серверах і про двійковий код, ти точно знаєш. Ось дивись. Якщо одиниця – значить є пучок енергії, якщо нуль – значить немає пучка. Розумієш?
  – Ти хочеш сказати…
  Але він нічого не сказав. Просто підвівся з усмішкою на обличчі і пішов.
  У мене в голові з’явилося багато різних думок і всі вони схожі на маячню. Хоча хто знає?

23 вересня 2126 року

  Синоптики як завжди не вгадали – стихія вирувала майже на добу довше.
  Щойно більш-менш вщухло, всі хто міг, вирушили на боротьбу з наслідками негоди. Вітер багато дерев повалив, деякі з яких зачепили лінії електропередач або просто перекрили дороги. Ситуацію з дорогами погіршує те, що дощ їх сильно розмив і підтопив. Але є в цьому позитивний момент. Для мене. Мій пікап повнопривідний – виявилося, що долати природні перешкоди на такому автомобілі неймовірне задоволення.
  Мій сад, до якого я вже встиг звикнути, сильно постраждав – третину дерев треба прибирати. Але й тут я знайшов щось хороше – буде місце під невеликий виноградник. Завжди мріяв робити вино.
  День був важкий і настав час спати. А завтра, я планую поїхати у бік міста, подивитися що там діється. Як далеко я заїду поки не знаю, але Алекс навідріз відмовився зі мною їхати – боїтися, як і більшість негайців.

26 вересня 2126 року

  За ці дні стільки всього трапилося, що просто думки розбігаються.
  Позавчора, приблизно об одинадцятій годині, я вирушив у місто, тим же шляхом, яким тікав звідти.
  Проїжджаючи пагорбами побачив місто – ще стоїть вже непогано. Над ним висіли екрани з яких хтось щось віщав – значить є кому – люди ще є, це добре.
  Як тільки в полі зору з’явився блок пост, я зупинився і придивився. Там нікого, ні колісних ботів, ні дроїдів, лише три понівечених автомобіля – мабуть, після мене хтось ще намагався вирватися, шкода людей.
  Набравшись нахабства, я поїхав далі. До міста дістався швидко і не замислюючись заїхав до нього головною дорогою. Я проїхав із десяток кварталів і нікого не зустрів. Ні комунальних роботів, ні людей. І це в робочий день, опівдні! Важко описати свої почуття. Я звик бачити цю вулицю дуже жвавою, а тепер порожнеча. Моя фантазія почала малювати найжахливіші картини того, що тут сталося.
  Але майже одразу, трохи осторонь, біля поваленого дерева я побачив людей – вони розпилювали його і вантажили в кузов вантажного бота. Ще кілька людей крутилися біля стовпа електропередач, відновлюючи лінію. Я аж зупинився. Люди подивилися на мене, махнули рукою та продовжили роботу. Я махнув у відповідь і поїхав далі.
  Незабаром стало зрозуміло чому дорога порожня – її перекрив величезний дуб, що впав, а близько сотні людей розбирали і розтягували його.
  Довелося об’їжджати.
  Що далі я заїжджав, то більше ознак життя зустрічав. Люди займалися заміною розбитих вікон та ремонтом дахів. Транспортні боти розвозили продукти та питну воду.
  Діставшись місця над яким був екран, я вийшов послухати, що кажуть. Замість морди, яка минулого разу заявляла про свою перевагу, було обличчя красивої жінки брюнетки. Сенс звернення був таким:
  – Ми були не праві. Вибачте нас. Нам потрібна ваша допомога.
  Дуже хитро. Для вибачень взяли жіночий образ – такій багато пробачиш.
  Знявши відео на камеру телефону, вирішив що час вибиратися.
  Всю дорогу мене турбувала думка – чому ці люди не тікають із міста? Силою їх ніхто не тримає. Невже пробачили? Віртуали не змінюються, це неможливо, так сказав Алекс. Може, помилився?
  І чому вони працюють ручними пилками та сокирами?
  Потрібно було зібрати негайців та все обговорити.

  Але обговорення не вийшло – всі вирішили, що потрібно їхати і розбиратися, що відбувається.
  Все, що я далі викладу, я дізнався від інших людей, деяких віртуалів і моєї Марії.
  Приблизно через тиждень після того, як я вирішив перебратися в село, віртуальні люди дійшли думки, що з вірусом потрібно щось робити. Буквально за кілька годин загальна аналітична частина внутрішньої системи видала рішення. До вечора того ж дня у лабораторіях з’явилися перші зразки вакцини. І вже за два дні, без клінічних випробувань, почалася вакцинація у примусовому порядку. Пізніше багато людей визнали – добровільно прийшло б відсотків двадцять і невідомо чим би все закінчилося.
  За два тижні про болячку можна було забути. Паніка стихла, люди потроху почали звикати до поділу суспільства. Віртуали різких заяв більше не робили і взагалі намагалися зайвий раз про себе не нагадувати. Незважаючи на частково спорожнілі вулиці, людям стало здаватися, що все налагодиться.
  Але втрутилася природа – по всій північній півкулі планети почалися урагани. У вересні подібне часто спостерігалося й раніше, але цього року стихія пройшлася по людству особливо жорстоко.
  Буря вивертала дерева та цілі опори ЛЕП, зривала дахи будинків. Дощ заливав трансформаторні станції. Почалися аварійні відключення підстанцій, які з часом призвели до нештатних ситуацій на електростанціях.
  Автоматика здатна зупинити реактор, але цього замало, потрібно ще впоратися з залишковим теплом – інакше станеться великий вибух. При аварії, для охолодження використовують насоси, що живляться від резервних акумуляторів, але вони розраховані максимум на п’ять днів, а потім біда. На тих атомних станціях, де були люди, проблем вдалося уникнути.
  Чому ж андроїди та інші механічні помічники не впоралися? Все просто – вони акумуляторні і при блекауті підзарядиться їм ніде, і тому просто переходять в сплячий режим. Зрозумівши, що відбувається, цифрові люди звернулися за допомогою.
  Само собою, проблеми торкнулися і серверні центри, де зберігалися образи віртуалів. Резервне живлення не скрізь було розраховане на тривалу відсутність електроенергії, і частина серверів згасла. Коли ж їх увімкнули знову, “богів” чекав сюрприз. Вони думали, що образи оживуть і будуть такими ж як раніше. Але на серверах були лише неструктуровані масиви інформації – це означало цифрову смерть. Повернути структуру або хоча б зрозуміти, за рахунок чого вона трималася так і не змогли.
  Природа показала хто головний – спочатку вірус, а коли з ним впоралися прийшли урагани. Якби не відбулося примирення, хто знає, що б ще сталося.
  Чи то була не природа?
  Після глобального аналізу ситуації прийшло розуміння, що цифровий світ дуже вразливий. Людство, що залишилося в реальному світі, проживе без них, а віртуали без людей ні. І тепер тим, хто ще нещодавно називав себе досконалою формою життя на землі, необхідно продемонструвати людям, що вони їм потрібні. Грубо кажучи, вони повинні стати рабами, щоб сервера не відключили.
  Для темних образів це був вирок. Вони прийшли в мережу, щоб правити, а не служити. Оскільки код образу виправити неможливо, всередині структури відбувався конфлікт і образ розсипався.
  Але рабства не буде. Декілька днів спільної роботи показали – разом працювати ефективніше. Ми різні. Ми всі різні і в цьому наша перевага – ми доповнюємо один одного.

  А Марія, моя кохана Марія, ще й мій електронний ангел-охоронець. Це саме вона втрутилася в автоматику поливомийного бота, вона видалила мої дані коли почалося цькування неугодних, і звичайно ж саме вона втрутилася в роботу блокпоста і врятувала мені життя.
  У нас обох багато планів на майбутнє. Вона вивчає віртуальний всесвіт – Марія каже, що її новий світ не обмежується обсягом пам’яті на серверах, він значно більший і цікавіший. Ось тільки щоб зрозуміти це потрібно бути всередині. Напевно, колись я до неї приєднаюся. А поки що осяду в селі. Почну вирощувати ріпак та виноград. А вечорами, з келихом домашнього вина, писатиму книжки.