Останній детектив

1. ЯНГОЛ

 

Дощ меланхолічно лив з вічно-темного неба й затримувався на пошарпаних полах фетрового капелюха. Стікав струмками по всій довжині водотривкого плаща.

Високий чоловік пробився крізь натовп роззяв, які утворили півколо. Глядачі, помітивши його респіратор, що повністю закривав лице затемненим склом, скривившись сахались і розступались, звільняючи шлях.

Він перетнув жовту стрічку з написом: «Не перетинати! Ведеться розслідування».

На заваді став молодий полісмен, що якийсь час, зиркаючи з-під шолому, роздивлявся маску: чорні механізми та фільтри промальовувались на нижній частині респіратора у відблиску краплин дощу.

— Де пов’язка, Газнику… тобто, детективе? — Полісмен тицяв пальцем, трохи вище ліктя.

— За дурня мене маєш!? — пролунав низький, майже механічний голос. — Ти був би тільки радий, якби я мішень на собі носив.

— Порушуєте регламент.

Детектив наблизився майже впритул. Полісмен відступив на пів кроку назад.

— І що ти зробиш?

Той не відповів, лиш невпевнено дивився по сторонам, наче чекав підказки.

— Я так і думав, — прогудів голос з-під маски. — А тепер, звали! Пограйся, доки дорослі працюють.

Молодик одразу ж відійшов у сторону, ховаючи очі, хоч і не знав, чи дивиться на нього детектив. Через тоноване скло неможливо було щось розгледіти.

Детектив зробив кілька кроків і зупинився.

В центрі уваги — оголена жінка. Її бездиханне тіло лежало на межі тротуару й дороги. Кров уже давно змило дощем, тому можна було розгледіти усі деталі. На диво, тіло збереглось дуже добре, принаймні видима частина. Травми, що припали на спину, зараз були недоступні голодним поглядам, адже тісно прилягали до асфальту.

Детектив стояв поруч і роздивлявся. Криваво-руде волосся злиплось, прикриваючи половину обличчя й обвивало білі плечі, наче щупальця восьминога. Бездоганна фігура зваблювала навіть зараз, коли жінка вже втратила іскру життя. Люди затамовували подих і облизували губи при вигляді ідеальних форм і пружних, оголених грудей, що здіймались догори. Здавалось — вона позує, подібно дівам, зображеним на полотнах епохи Ренесансу.

Спалахи фотоапаратів те й діло блимали, на мить відштовхуючи вічну темряву міста, що одразу ж поверталась.

— Певно обдовбалась попелом і здуру кинулась, — промовив раптом ще один поліцейський, що підійшов до детектива зі спини. — Цих аристократів постійно тягне на якусь відчайдушну дичину.

— Я не питав сторонньої думки, сержанте, — мимохідь промовив детектив, провернувши велике коліщатко респіратора, на одному з фільтрів. Те видало писк, що супроводжувався вібрацією.

«Трясця! — подумав детектив. — Втретє за тиждень. Якщо маску й далі буде заклинювати, я довго не…»

— Скоріш за все, — знову втрутився сержант, — татусь не купив нове авто, чи прикрасу. От вона і накоїла дурниць, в знак протесту.

Детектив знову провернув коліщатко. Писк та вібрація повторились.

— Або ж… — продовжував потік думок поліцейський.

Детектив розвернувся і вхопив того за комір чорної броньованої уніформи так міцно, що шкіряна рукавичка заскрипіла від тиску.

— Більше повторювати не буду. Мене не цікавить твоя думка, шмаркач. Почую ще хоч слово, заарештую за перешкоджання слідству.

Полісмен розвів руки в сторони і посміхнувся:

— Доки будеш це робити, Газнику, годинник тікатиме.

— Думаєш я боюся смерті? Я живу нею, синку. Хочеш перевірити? — Детектив відкинув поділ плаща. В кобурі висів пістолет, а на поясі кріпились наручники.

Полісмен зиркнув на руків’я шестизарядника п’ятдесятого калібру й сказав:

— Якщо таким чином ти нарешті здохнеш.

— Готовий ризикнути? Навіть якщо застрелиш мене, до кінця життя гнитимеш у Блек Стендж. Готовий безкорисливо пожертвувати життям лиш за для того, аби інші копи видихнули з полегшенням?

Полісмен мовчав.

— І це в кращому випадку, — продовжив детектив. — А як не вдасться?.. В рапорті вкажу, що при затриманні ти вихопив мій пістолет. В мене не було вибору, окрім як зламати тобі руку. Та нажаль, це тебе не зупинило. Іншою ти намагався здерти з мене маску, тому я зламав обидві… в ліктях.

Коп дивився і слухав, доки посмішка поволі зникала, змивалась дощем.

— Так я і думав, — прогудів детектив, відпустивши комір.

Полісмен відійшов свердлячи того очима і покинув територію.

Детектив наблизився до тіла жінки, нахилився, торкнувся її коліна однією рукою, а іншою — ще раз провернув коліщатко. Пролунало приглушене клацання і фільтри випустили газоподібну, блискучу суміш всередину маски.

— Гх-х! — Газ проник в нутро, приємно обпікаючи, наче склянка витриманого бренді.

Після цього чоловік рівно шістнадцять секунд конвульсивно сіпався, наче від приступу епілепсії, а тоді прийшов до тями й закашлявся.

Підвівшись, він дістав з кишені прямокутний прозорий пристрій. Навів на дівчину і просканував. Провів кілька маніпуляцій, натиснув пару сенсорних кнопок. В навушнику респіратора пролунав голос:

— Детективе Клейн?

— Так, Родріго, — сказав він, все ще споглядаючи прекрасне, але мертве молоде тіло. — Це знову я. Отримав?

— Вже пробиваю по базі. Що газ показав?

— Спалах, а тоді вільне падіння.

— Всі шістнадцять секунд?

— Так.

— І все?

— Цього більше ніж достатньо.

— Думаєте — попіл?

— Вона відчувала страх, біль у грудях і дезорієнтацію, наче втрачала свідомість. Попіл — це потужний галюциноген, паралізує долі мозку, що відповідають за відчуття страху й болю. Виходить — дівчина була чиста.

— Може адреналін перебив дію речовин?

— Я бачив, як під дією попелу жінка підсмажила кота у духовці, думаючи, що готує пиріг. Як чоловік з’їв власну руку по лікоть, обсмоктавши кістки, наче здичавілий пес. Тож, ні, Родріго. Це не попіл.

— Речові докази?

— Жодного. Навіть якщо були, шефові щури вже все підчистили. Без образ.

Голос на іншому кінці засміявся:

— Я не вірю в святість закону, детективе. Майже всі копи міста —  бандити у формі. Наплюють на справедливість, аби підкинути чергову палицю вам у колеса. До речі, у вас лишилось двадцять три години і сорок шість хвилин. Шеф запустив таймер, щойно ви прибули на місце злочину.

— Не сумнівався у цьому. Саме тому офіцери не розігнали людей, а жовторотик намагався пред’явити мені за пов’язку. Тягнуть час… Що там з даними?

— Є! Юлія Тадеївна Біленко, більш відома, як Жозефіна Блейк. Двадцять сім років. Донька енергетичного магната Тадея Біленка Четвертого. Популярна модель, що не раз засвітилась на обкладинках чоловічих журналів, найбільш оплачувана актриса…

— Родріго, — перебив Клейн, — скажи те, чого я не знаю.

— Смерть миттєва і… Виходячи з попередньої експертизи, результати якої я щойно переглянув без дозволу, що, до речі, являється злочином…

— Родріго!

— Так-так. Попелу в крові не виявлено, ви були праві. Має тату, ззаду на шиї. Решту перекину вам на фонер.

Прозорий пристрій детектива в ту ж секунду пікнув.

Клейн наблизився до тіла Жозефіни й обережно повернув її голову. Пальцями прибрав щупальця рудого волосся й знайшов маленьке зображення.

— Корона, — констатував Клейн. — Два сантиметри завширшки, два у висоту, чотири вістря. Мінімалізм. Золоті чорнила.

— Зараз, — з боку Родріго лунало клацання. — Рідкісне тату. Його мають лиш обрані, члени елітного клубу «Золото», на перехресті…

— Я знаю де це, — перебив детектив. — Далі!

— Туди допускають тільки бомонд, пуголовків найзаможніших людей міста.

— Яка висота цієї будівлі? — запитав Клейн, поглянувши на хмарочос, котрий майже сягав хмар з їдкого смогу, що вічною пеленою густіли над містом.

— Вежа «Голіаф», зараз поглянемо. Вісімсот сорок сім метрів.

— Враховуючи її вагу, швидкість вітру на момент падіння і висоту будівлі… При стрибку з самої верхівки вона б приземлилась за тринадцять секунд.

— Тринадцять цілих, чотирнадцять сотих, — підтверджував Родріго. — Перевірив. У вас там що, калькулятор у масці?

— А вона падала всі шістнадцять, — промовив Клейн.

— З літака випала?

— Відповідно стандартам, висота польоту крейсерських суден становить не менше дев’яти тисяч метрів. В той час, як мінімально-допустима межа непасажирських апаратів — дві тисячі. Випавши з рухомого літака за такої погоди тіло мало б іншу траєкторію польоту. Але я бачив чітке падіння вниз, перпендикулярно землі. Вже мовчу про силу удару, що мав лишити тільки пляму… Тут щось не так.

— Хіба колись було «так»?

— Не посперечаєшся.

— Що на рахунок незареєстрованих літальних пристроїв?

— Після випадку дворічної давнини, небо моніторять постійно. — Клейн поглянув на потужні прожектори, що пронизували густі чорні хмари рухомими променями. — Турелі рознесуть на друзки в ту ж мить, коли запеленгують на радарі. Подібних інцидентів сьогодні не траплялось.

Пролунало клацання клавіатури:

— Так, ви праві. Нічого подібного не реєстрували за останні два тижні… Невдалий стрибок з парашутом теж виключаємо?

— Дівчина гола, лишились би сліди від лямок на шкірі. Та вона чиста, ніяких ознак боротьби чи інших пошкоджень, окрім незначних травм від приземлення.

— Незначних? — здивувався Родріго.

— Враховуючи висоту — так.

Детектив поглянув у небо. Дощ заливав скло маски:

— Цей янгол був порочним. Йому відтяли крила й скинули з небес.

— Це щось із Фауста?

Детектив не відповів.

— Що далі? — нетерпляче цікавився Родріго.

— Якщо мене не зраджує пам’ять: «Золото» відчиняється рівно опівночі. До того у нас перекур.

— Але ж це майже чотири години.

— Угу. Ще купа часу лишиться.

— Ну, як подивитись. Якби я знав, що помру за… двадцять три години і сорок хвилин, якщо не розкрию справу, то користувався б кожною секундою.

— От я і скористаюсь.

— Може пролізти в клуб без дозволу?

— І дати копам нагоду взяти мене на цьому. Вони наче коршуни: кружляють і вичікують.

— Але ж ви й так порушуєте правила.

— Тільки ті, що обійдуться мені доганою, чи ще якимось папірцем, який люб’язно викину у смітник. Порушувати правила треба уміти, Родріго. Так і запиши.

— То, що далі?

— Ти поки не потрібен. Замети сліди і йди додому. Залишишся у відділку — хтось точно запідозрить. А я не хочу аби мого єдиного помічника повісили десь на ліхтарі на його ж ремені.

— А ви?

— Покурю.

— Ем… добре, детективе, — зі щирим нерозумінням у голосі, пробуркотів той.

— І, Родріго… Будь обережний, — додав Клейн і завершив дзвінок.

Поглянувши на змокле, холодне тіло, детектив глибоко вдихнув і, розвернувшись, пішов крізь натовп невгамовних глядачів. Він направився до авто, що чекало в провулку.

«Якщо навіть така краса приречена на безчесну смерть, — роздумував Клейн, дивлячись на фігури пішоходів, що без упину мелькали у світлі неонових вивісок. — Якщо навіть янгол може пасти жертвою людської гріховності… Виходить — демон може вознестись, очистившись у власній крові?»

— Так чи інакше, — прохрипів він. — Менше ніж за добу я це дізнаюсь.

 

2. СИГАРЕТА

 

Дезінфекція скінчилась. Залишки сірчаної й азотної кислоти, що лишив дощ, успішно видалились з одягу і маски. Червоне світло над входом змінилось зеленим. Внутрішні двері прихожої шлюзової кабіни відчинились.

— Нова справа? — насупивши одну з обережно вищипаних й підфарбованих брів, запитала дівчина. Вона зробила повільний крок вперед, ставши на підлогу лиш носком, а п’яту тримала піднятою. Напівпрозора атласна нічна сорочка ковзнула й оголила струнку ніжку. Лінії світла, що ринули з-за вікна й проходили темною кімнатою, окреслили обриси пружного стегна. Блідо-молочна шкіра виглядала наче фарфор. Дівчина змахнула чорне, занадто ідеальне пасмо, що закривало ліву частину обличчя. Іскрами спалахнули яскраві зіниці очей, підведених у стилі Клеопатри. Але неслухняне волосся, виблискуючи наче пластикове, одразу ж повернулось на колишнє місце.

Кожен її рух здавався невимушеним, але був відпрацьованим і виконувався з точністю, притаманною хіба що адронному колайдеру. Вона виглядала і рухалась, наче жива реклама.

— Так, — відповів детектив і зняв капелюх з плащем, здивувавшись звуку власного голосу.

В приміщенні було дуже тихо, а тиша — велика рідкість у мегаполісі, що ніколи не спить. Подібне «безсоння» доволі іронічне, адже день ніколи не настає. Темрява, як метафорична, так і реальна, панує двадцять чотири години на добу, бо природа давно програла протистояння випарам енергетичних заводів.

Та в преміальній квартирі стилю лофт, обставленій антикварними витворами мистецтва різноманітних народностей, бентега за екологією м’яко розчиняється, наче кубик льоду в дорогому бурбоні. Який, до речі, потягувала дівчина, лишаючи на кришталі пурпур помади, що не бажав полишати чертоги пухких губ.

— Дивуюсь вашій нерозсудливості, детективе. — Вона кинула хижий погляд, щойно той зробив крок, і миттєво додала: — Взуття…

Чоловік роззувся.

— Маючи всього добу, ти кожного разу приходиш до мене, витрачаючи дорогоцінний час.

— «Витрачаючи» — не підходяще слово. Я не витрачаю час, а насолоджуюсь ним, проводячи в компанії вродливої молодої жінки.

— Доки зашморг на шиї стрімко затягується.

— Тим не менш, після численних зашморгів, я тут…

— Тушé!

Детектив розстібнув кілька ґудзиків і послабив тугий комір сорочки, злегка оголивши груди.

— Ти моя муза, що підштовхує думки в правильному напрямку, — сказав Клейн, думаючи про те, як вона щоразу вибовкує таємниці багатих клієнтів, які могли стати в нагоді. Варто йому лиш потішити її допитливість.

— Здавалось, детективи вміють краще брехати, — відповіла дівчина, думаючи про те, як він платить потрійну ціну, аби вона прийняла його без черги. Варто їй лиш потішити його самолюбство.

Детектив сів у оббите шкірою крісло.

— Намагався колись зняти? — дівчина обійшла його й грайливо пристукнула по затемненому склу маски.

— Ні.

— Бо помреш?

— Конфіденційна інформація. Я підписав документ про нерозголошення.

Вона закотила очі й голосно пирхнула:

— Я тебе благаю! З яких пір марнославний детектив Клейн переймається такими дрібницями?

— Марнославний? — повільно спитав чоловік.

— Мені ж цікаво, — завелась вона. — А раптом сьогодні твій останній день?

— Ти знаєш відповідь.

— Знаю тільки те, що говорили по телебаченню. Я тоді ще зовсім дитиною була. Не впевнена, що все правильно зрозуміла. А враховуючи те, наскільки зараз «цензурують» новини, нічому не можна вірити.

— Якщо спробую зняти маску — помру.

— Як саме? Голова вибухне?

— Подробиць не знаю, але на початку дали чітко зрозуміти, що маска — не просто інструмент контролю. Вона, як маленька станція життєзабезпечення.

— А що, як зуб заболить, чи зір погіршиться?

— Не впевнений, що маю все це.

— Що? — здивовано випалила дівчина.

— В усі органи і порожнини обличчя ведуть трубки, що й забезпечують зоровий контакт, дихання й інші дурниці.

— Дурниці?

Він промовчав.

— Я постійно фантазую про те, який ти красунчик, під маскою. А тепер виявляється, що обличчя… тупо немає?

— Я став огидним тобі?

— Не те щоб…

— Те, що безжально вбивав невинних людей тебе не турбує, — перебив Клейн, — а зовнішність — так… Цікаво!

Дівчина на мить спохмурніла, але одразу ж відігнала смуток:

— Я не це мала…

— Не хвилюйся. Я й не чекав високої думки від повії.

— Повія? — холодно повторила вона. — Та професія лишилась у минулому, разом з бензиновими двигунами й органічною їжею. Зараз, таких як я, називають компаньйонками. Чи, як ти висловився — музами.

— Он воно що… — поважно вимовив Клейн. — Як хвойду не назви, а черницею вона не стане.

Вона якийсь час помовчала, а тоді порушила оглушливу тишу:

— У кожного з нас є минуле, Вінні. Ти не найжахливіший з усіх і не треба возвеличувати себе на вівтар жаху. Я теж убивала людей…

Він набрав повітря в груди, але дівчина вчасно спинила промову, доторкнувшись до його шиї. Міцно стисла, занадто міцно. Тоді відпустила й ковзнула наманікюреними тонкими пальчиками до грудей.

Механічне дихання Клейна прискорилось.

— Я знаю… детективе. Ми вже говорили про це. Моє рішення не зміниться.

— Якби ти була лиш зі мною… — почав чоловік, і дівчина знову закотила очі, але так, щоб він не помітив. — Не довелося б розбиратись з…

— Договорюй, раз почав.

— Незапланованими вагітностями.

— За такого роду послуги щедро платять, і не тільки грошима.

— Тобто справа в ціні. Монополія на твої послуги все ж можлива.

Вони замовкли.

— І що ми робитимемо, Вінсенте? Житимемо в крихітній квартирці на зарплатню копа?

— Перепрошую…

— Тільки не починай! Знаю, що детектив не коп. Але це не вирішує питання. Щоб прийти до мене ти витрачаєш дві зарплатні, і це не комплімент. Ти ходяча бомба. Якщо не помреш від ножа в спину, то рано чи пізно не впораєшся зі справою. Уявляєш, що зі мною зроблять, коли дізнаються, що водилась з… детективом?

— Я прикінчу будь-кого, хто наважиться нашкодити тобі.

— Хвилину тому жалівся на те, як убив купу людей і тобі погано, а зараз таке кажеш?

— Ті, хто заслуговують на смерть, не варті мого жалю.

— Он воно що… — поважно вимовила дівчина, навмисно переграючи з артистичністю. — Як убивцю не назви, а священиком він не стане.

— Тушé!

Детектив мовчав, лиш дихання, схоже на шепіт парового двигуна, жевріло в дорогій, фешенебельній тиші.

— Та жінка була гарною? — Дівчина масажувала його напружені плечі. — Бачила в новинах.

— Неймовірно.

— Навіть гарніша за мене? — руки сильніше здавили плечі.

— Клер…

— Ти єдиний, хто кличе мене справжнім іменем. Не подобається Афродіта?

— А ти єдина, хто не кличе мене Газником. Цікаво… ніхто не знає твого імені, але так прагнуть дізнатись, в той час, як моє знають всі, та вперто ігнорують.

Вона обвила його шию тонкими руками і повільно наблизилась до маски. Отруйно червоні губи віддзеркалювались у темному склі, а дихання відбивалось спітнілою плямою, що в ту ж мить зникала. Клер ніжно поцілувала скло респіратора. Він мовчав, завмерши. Вона продовжила. Міцно впилась загостреними нігтями в його шию й облизала скло.

Після того, як момент пристрасті ущух, Клер обійняла Клейна, наче матір, що приголублює сина. Мугикала колискову.

— Закури, — прохрипів він.

— Знову?

— Якщо це мій останній день, хочу насолодитись востаннє.

Дічина дістала з позолоченого портсигару цигарку й запалила, клацнувши запальничкою. Неоновий дим м’яко звивався догори й поволі розчинявся, не сягаючи високої стелі. Крізь жалюзі панорамного вікна зеброю проникали лінії світла. Вони наштовхнули детектива на думку циклічності життя. За темною полосою йде світла. Але світлі лінії були не безкінечними.

Детектив спостерігав за тим, як дівчина з силою затягувалась, а тоді випускала дим йому в обличчя. Коли маленька плямка жару досягла фільтру і згасла, Клер наблизилась до його механічного вуха і прошепотіла:

— Час вийшов, детективе…

Клейн, зі скрипом, встав з крісла.

— Як раз пора завітати в гості до батька загиблої, — мимоволі пробуркотів детектив, очікуючи реакції дівчини.

— Тадея «Дельфіна» Четвертого?

Клейн зробив вигляд, що пропустив почуте мимо вух.

— Твій клієнт?

— Клієнти у страхових агенцій, а у мене — гості. Але так. Буває іноді. Останнього разу весь час жалівся на проблемну доньку, нехай спочиває з миром, і браковану партію… — вона підняла очі й приклала пальці до гарненького підборіддя, — якихось там деталей, що обійшлись би в мільярдні збитки.

— Деталей!? — повторив чоловік.

— Клапанів, чи щось таке. Але збитків вдалось уникнути. — Клер підморгнула.

— До зустрічі… Афродіто.

 

***

 

Детектив зайшов у провулок.

Біля машини, обпершись головою об переповнений сміттєвий бак, лежав юнак. Він конвульсивно смикався, а з рота йшла піна. З-під тулуба розтікалась калюжа.

Детектив артистично процокав:

— Ваше покоління зовсім новини не дивиться?

Юнак лиш тремтів, наче риба, викинута з води. Очі часто моргали, але свідчили про притомність.

— Якби дивився, то знав, що машина під напругою, дурню. — Клейн якийсь час розглядав бідолаху. — З радістю оформив би справу, але часу обмаль. — Дістав пістолет. — В давнину крадіям відрізали пальці… Зараз не давнина, але це тебе не врятує.

Пролунав постріл. Серед шуму міста цей звук здавався рідним, природнім. Не порушував, а доповнював потворну какофонію гудіння, клацання і гуркоту, що змішувались з криками усього спектру емоційної забарвленості.

Юнак глухо простогнав.

— Краще втратити чотири пальців, ніж відбути законне покарання, за спробу крадіжки муніципального транспорту, — повчально промовив детектив, сідаючи в машину. — Подумай над цим.

На панелі миготів червоний вогник. Клейн пирхнув, закотив рукав і дістав з отвору під вогником капсулу. При натисканні кнопки з одного кінця капсули виїхали три голки. Чоловік зробив укол у зап’ясток.

— Повечеряв.

Повернув капсулу в отвір і натиснув кнопку з зображенням мікрофону.

— Диспетчере! — голосно заявив детектив, ввівши дані на сенсорній панелі. — Пришліть швидку на задані координати. Хлопчина спіткнувся й поранив руку. Сильна кровотеча.

— Прийнято!

Через хвилину в провулок влетів дрон. На білому корпусі був зображений червоний хрест, що яскраво миготів. Апарат знизився, просканував місцевість сіткою променів. Спустився до бідолахи, що досі корчився й вистрілив дротиком тому в ногу. Юнак завмер і голосно видихнув з полегшенням.

Дрон викинув аптечку на живіт хлопця й полетів геть.

Клейн побачив, як хлопець розгортає набір першої допомоги й активував двигун авто.

На великому екрані посеред панелі спливав час. Зворотній відлік показав двадцять дві години і п’ятнадцять хвилин.

 

3. БАТЬКИ І ДІТИ

 

Авто плавно ковзало над поверхнею дороги. Електромагніти, розташовані в місцях, де у автомобілів двадцять першого століття кріпились колеса, забезпечували левітацію, для плавного переміщення без виникання тертя.

Клейн зупинив транспорт і поглянув угору.

Будівля звеличувалась попереду, наче Атлант.

Кнопка з мікрофоном засвітилась. Чоловік натиснув.

— Мета візиту? — пролунав чіткий, наче витесаний з каменю, жіночий голос.

— Діалог з Тадеєм Біленко, стосовно смерті доньки.

— Так, детективе. Вас чекають. Вимкніть ручне керування, транспорт переходить під наш контроль.

Авто наблизилось до стіни будівлі, вздовж широкої білої лінії, й розвернулося боком. Почало стрімко підійматись, доки не сягнуло останнього поверху.

Клейн хотів насолодитись краєвидом, але стрімка поїздка скінчилась. Автомобіль різко проник всередину, крізь великий отвір. Тоді зупинився на паркувальному місці. Двигун вимкнувся.

Детектива провели двоє охоронців, повністю вкритих кевларовими обладунками, що нагадували лицарські. Уздовж коридору Клейн помітив ще з десяток охоронців зі зброєю в руках. Біля дверей один з «лицарів» мовчки протягнув руку. Клейн дістав великий пістолет з кобури під рукою і невеликий на гомілці. Після чого двері відчинились і той увійшов.

Велетенський кабінет нагадував храм, зі сферичною стелею й старовинними гобеленами. Посередині, біля панорамного вікна, сидів сивий старигань у вишуканому костюмі й заповнював папери, поправляючи окуляри на зморшкуватому носі.

— Ви — людина зайнята, тому не гаятиму часу, — почав Клейн.

— Присядьте! — перебив його старигань, не відриваючи очей від паперів.

Клейн сів у крісло й окинув поглядом статуетки морських мешканців, виставлених уздовж різьбленого столу.

Тадей миттєво припинив писати й кинув погляд на співбесідника.

— Поважаю діловий підхід, — прохрипів він. — Тому теж не витрачатиму ваш час. Не володію жодними відомостями стосовно смерті Юлі. — Сухо констатував Тадей і продовжив заповнювати папери.

— Бачу ви в скорботі.

— Скорбота не зобов’язує бути публічною, детективе. Певен ви, як ніхто, знаєте, на скільки важливо приховувати емоції.

— До вашого рівня мені далеко.

— Я любив доньку. Як і решту своїх дітей, онуків і правнуків, заради яких маю працювати, а не лити сльози, просиджуючи штани в каплиці. Рівень смертності на поточний рік на вісімдесят дев’ять відсотків менший, ніж коли я був дитиною. З восьми дітей нашої родини до підліткового віку дожило двоє, враховуючи мене.

— Старий добрий оптимізм.

— Статистика змушує радіти, а не горювати.

— Дельфінів любите? — поцікавився детектив.

Тадей насупився.

Клейн вказав пальцем на статуетку.

— Детективе, не раджу забувати, чиєю милістю ви живете.

— Ха! — зухвало пирхнув Клейн. — По вашому це милість? — додав він зневажливо.

«Ну давай, розлютись».

Старигань відкинувся в кріслі, повільно зняв окуляри й кинув на купу паперів.

— Після енергетичної кризи, що настала в результаті Третьої Світової, людство повернулось у дев’ятнадцяте століття за рівнем якості життя. Якби не я, енергетичні феодали й далі б диктували правила гри, що неодмінно призвело б до неминучого колапсу.

— Якось абстрактно виглядає ваша «милість».

— Моя милість багаторівнева. Ви отримали: помилування; шанс на спокуту; можливість використати потенціал непересічного мозку на  гідну справу і недоторканність з боку громадян, які ненавидять вас за минуле.

— «Недоторканність» — надто гучне слово, — смикнув плечима детектив. — Більше схоже на мізерну милостиню, для чистки магнатської карми.

— Детективе, людство завжди на сімдесят відсотків формувалось з тварин, не здатних вчитись. Плин часу, нажаль, не здатен змінити цього факту. Колись ви були психічно хворою людиною, що замордувала десятки людей. Цього більш ніж достатньо для сліпої ненависті з боку жителів міста. Зараз же ви представник закону, що стоїть над людьми і вершить правосуддя. Важко засуджувати шкільну вчительку, фармацевта чи поліцейського, за нерозуміння того, що ви пройшли складний шлях реабілітації і змінились. Їм начхати на революційні технології, що дали змогу лікувати безнадійних пацієнтів, адже звикли бачити лиш страждання і брехню. Ваше зцілення для них не більше ніж вигадка, зайвий привід шукати підводні камені.

— Дуже цікаво…

— Не перебивайте мене, — перервав Тадей, доки Клейн радів, що маска повністю приховує емоції. Можна було відверто посміхатись, доки старий продовжував:

— Якщо щур, в погоні за поживою дев’ять разів потрапляв у пастку, то на десятий — оминатиме цю поживу, навіть якщо пастки вже немає. Звички тісно вростають в людську сутність, на генетичному рівні, і передаються в спадок, як захворювання. Колись ми боялись хижих звірів, і створили примітивну зброю. Потім — людей, що виглядають і говорять інакше, і створили ядерні боєголовки. Тепер — людей, що перестали бути хижими тваринами й говорять та виглядають як ми, і створили… Детективе, історія циклічна. З плином часу проблеми не змінюються, лиш постають в іншій обгортці.

— А як, щодо особистих проблем? Вашій імперії немає рівних: корпорація пустила довгі щупальця й розрослась, наче коріння могутнього дерева, забезпечуючи стійкість. Але десятки дочірніх компаній мають слабкі місця. Пів року тому я особисто в цьому переконався. Пам’ятаєте той інцидент? Не думаєте, що Юлію могли використати, як важіль тиску на вас?

— Я тяжко працював, відколи виповнилось сім, — бубонів старигань, ігноруючи детектива. Він продовжував розповідати з прихованою радістю. Здавалось, Тадей нарешті може промовити вголос те, що стримував багато років, те, що назрівало давно. — Всього себе віддав мрії, яка могла й не справдитись. Але одного дня, сорок років тому, мрія стала реальністю. Я витягнув світ з темряви й дав енергію. Так, для цього довелось пожертвувати певними аспектами, але не вчинивши, як вчинили, ми приречені були б доживати вік печерними людьми. Натомість, разом з новими джерелами енергії, ми отримали розуміння, що штучний інтелект — глухий кут. Люди — ось основа усього. Найцінніший ресурс, без якого не буде життя. Тому я й створив безліч фондів, спонсорував купу досліджень, аби ми навчились зцілювати те, що раніше було неможливим… — Він нахилився вперед. — Тож коли кажу, що ви живете моєю милістю, то маю на увазі не особисто вас, а усіх людей. І та милість, що падає, наче мана небесна, на голови кожного громадянина не безмежна.

— Дуже… щемлива історія. Якби мав необхідні залози — неодмінно пустив би скупу сльозу. Але під усім цим, неодмінно, щирим одкровенням ховаються справжні наміри. Ви, як основний і єдиний спонсор по «виробництву» детективів, маєте привілеї…

— Думав, ви не хочете гаяти час.

— Я чув, що детективи застаріли. Нові екземпляри більше не випускають, а старі стрімко зникають, отримавши нездійсненні справи. Ми, на відміну від поліцейських, не підпорядковуємось шефу, тому часом знаходимо скелетів у шафах «особливих» людей… На кшталт вас. Бо є особи, вищі закону.

Тадей мовчки спостерігав не виражаючи емоцій.

— Ваші власні дітища, — продовжив Клейн, —  риються в брудній білизні еліти, знищуючи їх репутацію. Можливо, ви захотіли позбутися детективів, так само, як позбулись доньки, що ганьбила батька, позуючи голою на камеру. А може вона щось дізналась? Прибрати балакучу медійну особу, що могла вибовкати в прямому ефірі тіньові оборудки…

— Стули свою пельку! — викрикнув Тадей, ненароком пирснувши слиною, і стукнув кулаком об стіл. Обережно підписані папери розлетілись.

«Нарешті, трясця».

— Я попереджав… попереджав її про небезпеку. Але вона була неслухняна. Вся в матір.

Детектив промовчав.

— Казав їй, аби трималась подалі від пришелепкуватих приятелів-екстрималів. Від Лінсіуса. Кожні вихідні вони влаштовували чергові небезпечні витівки. От і догрались. Та чомусь загинув не хтось із них, а моя… — Кулак чоловіка затремтів і розтиснувся, закривши рот.

«Ось чому ти мовчав. Боявся дізнатись правду про смерть доньки».

Маніпуляції детектива дали свої плоди. Цей прийом спрацьовував рідше ніж хотілось. Грань, між недостатнім тиском і надмірним, була дуже тонкою. Недостатній — не спровокує необхідного стану організму, що ігнорує холоднокровне мислення, а надмірний — викличе сліпу лють. На щастя для Клейна, цього разу усе вдалось.

Та чомусь щастя детектив не відчув. Він мовчки встав і вийшов з кабінету, залишивши старого батька в скорботі за дитиною.

 

4. КРИЛА

 

Клейн сидів у машині й дивився крізь скло на заповнені трафіком вулиці. До відкриття «Золота» лишалась година, а на закриття справи — двадцять одна. Він перевів погляд на голограму, що виринала з фонера. В яскравому прямокутнику проекції танцювала Жозефіна Блейк, одягнена в чорний костюм з неоновими планетами і зірками.

Клейн горнув пальцем і зображення змінилось. Тепер вона позувала в образі Єви, на фоні справжнього, органічного дерева. Невимушені емоції не були акторською грою, адже дівчина отримувала щире задоволення, будучи собою на сто відсотків.

Навушник маски пропищав.

— Родріго, — втомлено промовив детектив, — скажи, що ти розкрив справу.

— Якби ж то. Щойно надійшов дзвінок, від розлюченої жіночки. Подумав, що вам варто це почути.

— Здивуй мене.

— Її вікно розбив велетенський птах.

— Птах?

— Я сам шокований. Бачив живого птаха одного разу. В дитинстві ми їздили до бабусі…

— Родріго!

— Так-так. Вона запевняє, що то був птах. Жінка не торкалась місця зіткнення, боїться підчепити інфекцію. Тож могли лишитись тканини.

— Ти мене здивував, але яким чином птах стосується моєї справи?

— Адреса дому, звідки надійшов виклик, неподалік від місця смерті Жозефіни, себто Юлії. Ви говорили про занепалих янголів, от я й подумав: може це не птах…

Клейн прибрав ноги з панелі керування:

— Вишли координати.

— Уже, детективе.

Чоловік завів авто і додав:

— Я казав тобі йти додому.

— І залишити вас без янгола-хранителя.

— Дуже смішно, Родріго. Кидай роботу копа і подайся в комедіанти. Певен, зарплатня у них більша.

З іншого кінця пролунав легкий сміх.

 

***

 

Скло вікна вкривалось павутиною тріщин, а в центрі, через отвір, свистів вітер.

Клейн стояв на балконі й роздивлявся.

— То ви стверджуєте, що цей… птах, прилетів звідти? — Детектив указав пальцем.

— Так! — невдоволено випалила жінка з силіконовою маскою для омолодження шкіри. Її губи кумедно кривились, промовляючи. — Я тоді закінчувала введення ботоксу, як це… чудовисько вигулькнуло, гупнулось і зникло.

Клейн радів, що посмішки не видно з-під його маски. Дістав фонер.

— Родріго, яка відстань звідси до місця падіння дівчини?

Клацання клавіатури.

— Двісті сорок метрів.

— На захід?

— Вірно… Ви щось знайшли?

Детектив не відповів, замислившись. Подивився вгору, у напрямку, звідки, на думку жінки, прилетів птах, тоді плавно провів головою, минаючи розбите вікно й поглянув униз, в темний провулок.

Спустившись пожежними сходами, увімкнув нічне бачення маски й рушив між сміттєвими баками. Оминувши купу органічних відходів, вимкнув функцію розпізнавання запахів.

— Газник? — пролунав хрипкий, просмалений голос. — Це дихання ні з чим не сплутаєш, всі знають.

Клейн зупинився. Маска сканувала простір.

— Ой-вей! Не думав, що побачу колись власнісінькими очима, хай йому короста, — дивувався невідомий голос.

Сканування завершилось. З-під купи сміття світився силует людини в горизонтальному положенні.

— Вилазь!

— Пробачте, вельмишановний законоблюстителю, але краще лишусь вдома, так і відмітьте в протоколі, хай йому грець.

— У мене ділова пропозиція, за винагороду.

Брудний дід, з косматою бородою вигулькнув назовні.

— Тільки щоб ніяких збочень, урозумів?

«Сьогодні всі жартувати надумали».

— Діду, кілька годин тому тут упав птах, або щось схоже. Ти часом не бачив?

— Яка… яка винагорода обіцяється?

— Грошей не дам, бо попелу купиш.

— Холера… А що ж іще купувати, синку? Продуктові магазини, хай їм сифіліс, навіть всередину не пускають, а закусочні проклятущі відмовляються продавати харч. — Він показав жест закидання їжі в рот.

— Винагородою буде свобода. Не запроторю тебе за порушення статті про…

— Хай Бог милує, Газнику. Не лякай собаку сосисками. Так і запиши в протоколі. Поїду в темницю сьогодні, так і буде.

— У мене немає часу на забавки.

— Ну тоді шукай іншого птаха, для задоволення своїх збочених фантазій, чи що твоя механічна пика там понапридумала, хай йому грець.

Клейн дістав пістолет і націлив безхатькові в пику.

— Та я жартую, просто хіхікаю, — підійняв руки вгору дід і глипнув. — Осьо, тутоньки. — Він дістав з-під завалу величезний згорток тканини, всередині якого містилось щось.

Детектив розгорнув.

— Справжнє диво… — кліпав очима дідуган.

Розправившись, велетенське крило в руках Клейна сягало майже двох метрів у довжину. Біле пружне пір’я здавалось справжнім. Чоловік зігнув його в точках артикуляції. Плавний рух приємно пружинив. На кінці, яким воно кріпилось до колишнього господаря, стирчала ледь помітна кістка.

Клейн дістав фонер і просканував.

— Родріго, мені потрібен детальний аналіз ДНК усього, як всередині так і на поверхні. Зараз вишлю доказ, а доки перевір те, що скинув.

— Щоб я скис, — дивувався Родріго. — Воно справжнє?

— Схоже на те. Дуже легке, але міцне. Враховуючи габарити і вагу крила, місце зіткнення з вікном, кінцеву точку падіння і траєкторію польоту… За всіх попередніх умов, воно мало відірватись на висоті близько сорока метрів над землею.

— Відірватися? — запитав Родріго.

— Наш янгол чомусь втратив крило.

— Але, детективе, янголи — це вигадка, казки… Правда ж?

Клейн склав крило, запхав під руку й пішов провулком до машини, що стояла з протилежного боку.

Відчинив багажник і поклав доказ в чорний пластиковий мішок. Тоді активував дрона з написом «Джміль-1», прикріпив пакет спеціальними ременями й натиснув кнопку. Джміль загудів, піднявся в повітря й полетів.

— На базу! — сказав детектив і активував «Джміль-2», потім задав параметри пошуку з фонера. Другий дрон гучно пурхнув, зникнувши серед темних постатей численних будинків.

— Давай, джмелику, шукай друге крило.

Детектив сів у машину, й поглянув у провулок, звідки нещодавно вийшов. Натиснув кнопку.

— Комп’ютер, скільки лишилось резервних харчових ін’єкцій?

На екрані бортової панелі виринула цифра — сім.

— Видай усі.

Вийшов з машини й повернувся у темряву.

— Тримай! — сказав Клейн, протягнувши пакет безхатьку, що досі сидів, наполовину зарившись у барикади зі сміття.

— Що воно?

— Їжа.

Той швидко схопив і зазирнув всередину. Очі округлились, пролунав голосний свист.

— Обміняю на попіл, — зиркаючи довкола, прошепотів дід.

Клейн уже йшов геть, тому не почув цих слів.

 

4. ЗОЛОТО

 

Детектив повернувся до «Золота» саме вчасно. Настала північ і клуб розчахнув сяючу браму для вершків суспільства.

Клейн оминув довжелезну чергу бажаючих, шанс потрапити всередину для яких складав мізерну цифру. Наблизився до входу, під пильним супроводом насуплених поглядів і лайливих викриків, в основі яких фігурувало слово «Газник».

Його зупинили двоє дуболомів, що не промовили ні слова, лиш дали знак долонею.

Клейн показав значок детектива, але воротарі не змінили позиції.

— Я в справі, — холодно відповів детектив. — Докази чинності моїх намірів уже відправлені в палату муніципалітету, що забезпечує вільний прохід навіть в приватні заклади.

Двійко з кам’яними обличчями не реагували.

«Чому всі завжди ускладнюють, якщо знають, що все одно пройду?»

— Хочете аби заклад втратив одну з п’яти зірок престижу, через ваше невігластво? — змінив тон голосу Клейн. — Знаєте, що роблять з велетнями на кшталт вас, за такі косяки? Ні? Добрива, для грибів. Станете трьома центнерами поживного середовища для майбутнього пеніциліну. Якийсь наркоман лікуватиме вами невгамовний сифіліс.

Здоровані переглянулись і розступились.

«Так я і думав».

Детектив рушив всередину, доки в спину лунали невдоволені вигуки.

Гучна електронна музика одразу вдарила в голову. Клейн знизив гучність динаміків у навушниках маски і налаштував діапазон частоти сприйняття від тридцяти до шістдесяти децибел, що відповідало середнім стандартам людського голосу. Музика стихла й перетворилась для нього на монотонний глухий шум. Але голоси були чіткими.

Він просувався крізь натовп рухомих тіл, що ритмічно смикались в хаотичних спалахах світла. В лоджії, над танцювальним залом, панувала атмосфера спокою — молодь розтікалась на канапах і потягувала дим заморочених пристроїв з безліччю трубок.

Клейн піднявся сходами й наблизився до групки людей навколо великого круглого столу зі скла. Вони ніяк не відреагували.

— Я шукаю Лінсіуса, — звернувся детектив до худого блондина.

— Ого-о! — хрипко протягнув той, посміхаючись. — Мужи-ик, ти що, прибулець?

— Так! Прилетів з Сатурна, забрати Лінсіуса для зондування.

Блондин витягнув руку й вказав пальцем у напрямку дверей, в кінці зали, а тоді потягнув диму з трубки.

Клейн направився у вказаному напрямку і притулився до дверей. Налаштував динамік.

З іншого боку доносились обривки фраз, знервоване дихання і кроки.

Детектив загрюкав у двері й крикнув:

— Поліція! Іменем закону вимагаю відчинити!

Кроки стали гучнішими і швидшими, віддалились на пару секунд, а тоді приблизились.

Двері клацнули.

Клейн увійшов.

У великій залі, схожій на майстерню механіка, був лиш юнак з татуюваннями на обличчі. Він тримав пістолет у руці й тремтів.

— Не роби дурниць, — спокійно сказав Клейн і розвів руки в сторони.

— В Блек Стендж я не піду, — крізь сльози пирхнув татуйований і вистрілив собі в скроню.

Тіло упало на підлогу, з діри в черепі струменів багрянець.

Клейн похитав головою й присів.

— Мовчання — золото. Але ти все одно розкажеш мені, — сказав він, торкнувся руки померлого і провернув коліщатко респіратора. Те видало писк, що супроводжувався вібрацією.

«Трясця, не зараз».

Ще один поворот. Писк і вібрації.

Він повторював дію, що з разу в раз закінчувалась невдачею. Але на десяту спробу нарешті пролунало завітне приглушене клацання. Газ ринув з фільтрів. Легені Клейна різко наповнились пекучою сумішшю.

Шістнадцять секунд видінь.

Детектив побачив кімнату очима татуйованого юнака, що ходив туди й назад, колами, доки буркотів собі під ніс. Пролунав стук і крик з-за дверей. Хлопчина кинувся до круглого апарату з великими турбінами й накрив його брезентом. Потім повернувся, дістав з шухляди столу пістолет і відчинив двері.

Клейн побачив себе.

«Невже я такий… красунчик? Зрозуміло чому люди так реагують».

Юнак промовив останні слова і вистрілив.

Детектив пішов углиб приміщення, оминаючи балони для дайвінгу, гірськолижний спортивний інвентар і безліч різноманітних транспортних засобів преміальної якості.

По-пам’яті він дістався до місця з видіння. Апарат з турбінами, що ховався під брезентом, стояв перед ним. Клейн скинув брезент і роздивився.

Виходячи з конструкції й панелі керування, очевидним було припустити, що це саморобний літальний пристрій. Майстерно виконаний двомісний джет.

Детектив просканував фонером.

— Янголе-хранителю, — театрально сказав Клейн. — Маю підозру, що ти досі на місці.

Родріго приглушено засміявся:

— Ви без мене дуба дасте.

— Потрібні дані, стосовно деталей, з яких зроблено цей транспорт.

— Працюю… Є! Більшість серійних номерів припадає на компанію «Екліпс». Належить, нізащо не здогадаєтесь…

— Тадею Четвертому.

— В яблучко.

— Зроби акцент на пошук тих елементів, що працюють некоректно.

Клацання клавіатури.

— Реле перемикача з автопілота на ручне керування. Виходячи зі сканів, що ви надіслали, воно має заводський брак.

Клейн замислився.

— Якщо не помиляюсь — «Екліпс» раніше займались виготовленням деталей для масок детективів.

— Вірно, детективе, — погодився Родріго. — Фінансова звітність за минулі три роки це підтверджує.

— Гарна робота.

— Дякую, детективе. До зв’язку.

«А це що?»

Клейн провів пальцями по корпусу літального апарату. Фарба місцями була злегка пошкоджена. Маленькі плямки іржі проступали крізь синяву.

Він присів і побачив дивний пристрій на дні корпусу. З рухомого маніпулятора стирчали надміцні еластичні сіті.

Детектив пішов геть. Минаючи мертве тіло юнака, натиснув кнопку фонера:

— Диспетчере! У мене тут самогубство. Вишліть групу на вказані координати. Відео і аудіо докази з маски надсилаю у відділок.

— Прийнято, детективе!

Клейн покинув «Золото» й звернув у провулок, до авто.

Навушник пропищав.

— Кажи!

— Є дещо по крилу, — вирвав детектива з роздумів Родріго. — Аналіз ще триває, але вже відомо, що воно органічне. В місці оголеної кістки знайшли шматочки шкіри. ДНК збігається з загиблою дівчиною. А найцікавіше те, що на тій шкірі було виявлено ледь помітні залишки ціаноакрилату і полівінілацитату.

— Клей! — констатував детектив, а тоді відчув сильний удар в потилицю.

В очах потемніло. Він упав і втратив свідомість.

 

***

 

Клейн прийшов до тями, лежачи на землі, біля машини. Повільно підвівся, тримаючись за пульсуючу гострим болем гулю на голові. Заповз у авто. Зворотній відлік показав одинадцять годин.

«Вже ранок. Я пролежав усю ніч».

— Родріго?

— Спляча красуня прокинулась, — відповів чужий голос з іншого боку.

— Тільки спробуйте йому нашкодити і я…

— Так-так, переламаєш мені руки.

Детектив на мить замовк, а тоді почав:

— Падло, ти недооцінюєш перелами рук. Якщо правильно все зробити — тебе чекатиме ішемія, що загрожуватиме відмиранням кінцівки. Або параліч. Кістка може зростися під неправильним кутом, чи зі зміщенням, що призведе до деформації та порушення функцій. Після такого робота копа тобі вже не світить, хіба-що в цирку потвор танцювати за їжу.

— Не цим ти зараз маєш перейматись. Як голова?

— Слабенько бив, сцикото. Не достатньо, аби вбити.

— Вбити? Ні-і. Слідство через вбивство детектива ні до чого. Ми затримали тебе, аби не встиг розкрити справу, і тоді здохнеш законним шляхом, без розбору польотів. До речі, якщо хочеш потеревенити зі своїм бойфрендом, раджу не затягувати. Він чекає, з подарунком. Координати висилаю. У тебе двадцять хвилин. Якщо не встигнеш вчасно — він риб годуватиме. — нахабний голос їдко засміявся. — Прощавай, Газнику!

Клейн поглянув на дані, що виринули на екрані фонера.

«Ну звісно. Інший бік міста. За межами мого квадранту».

 

5. СМЕРТЬ ДЕТЕКТИВА

 

Авто Клейна стрімко мчало по шосе, над наземним транспортом, що тягнувся смужками, наче караван.

Він виїхав за межі бетонних джунглів і приблизився до набережної. Екран панелі керування засвітився жовтим.

— Попередження! Попередження! — пролунало з динаміків панелі. — Наближення до межі.

Детектив прискорився.

— Попередження! Попередження! Кордон юрисдикції досягнутий!

Екран панелі змінився з жовтого на червоний.

«Тримайся, Родріго!»

Клейн виїхав на міст і витиснув максимум швидкості. Авто мчало наче зоряний крейсер: все навкруги мелькало так швидко, що розмивалось в довгі різнокольорові лінії.

— Порушення! — З динаміків пролунав знак тривоги. — Порушення! В якості санкцій стягується штраф часу.

Там, де щойно лишало десять годин сорок дві хвилини на завершення розслідування, стало на годину менше.

— У вас є тридцять секунд, аби повернутись, або зупинити транспорт і припаркувати у безпечній зоні! Далі керування буде заблоковане! Після — покиньте авто і чекайте на прибуття поліції! Двадцять дев’ять, двадцять вісім…

«Казав же — йди додому, Родріго».

Авто буквально летіло крізь простір.

— Сімнадцять, шістнадцять…

Швидкість стала граничною, але кінця мосту так і не було видно.

— Дев’ять, вісім…

«Ну давай!»

— П’ять, чотири…

Клейн побачив кінець дороги. Розпізнавальний детектор маски, з багатократним збільшенням, зафіксував обличчя з маленькими вусиками й шрамом над бровою. Стовідсотковий збіг — Родріго.

Хлопець був скутий ланцюгами й висів над водою на виступі набережної. Детектив побачив замок з часовим механізмом, що утримував Родріго від падіння.

— Дві, одна…

Клейн викрутив кермо праворуч і вилетів за межі мосту. Автомобіль плавно знижувався у воду. Детектив устиг відчинити верхній люк і вистрибнув.

Сплеск води.

Він знав, що не встигне дістатись пункту призначення вчасно, тому навіть не намагався виринути. Відведені йому двадцять хвилин на порятунок майже спливли, лишалось кілька секунд.

Клейн підрахував швидкість занурення Родріго, враховуючи вагу з ланцюгами, солоність та густину води у цьому регіоні. Річка була каламутною, темно-зеленою. Маска Клейна не здатна була зафіксувати теплову сигнатуру тіла на такій відстані. Тим паче в неймовірному холоді. Він покладався лиш на точність власних розрахунків, пливучи всліпу.

Тиск здавлював би у вухах, якби не маска. Але грудною клітиною детектив відчув натиск. Судячи з усього, він сягнув десятиметрової глибини, де будь-які ознаки світла міста зникли.

Чорна безодня, що поволі поглинала його.

«Вже мав бути на місці».

Доки продовжував щосили плисти, Клейн провів розрахунки ще раз, але помилки не виявив. Тиск зростав.

«Та щоб тобі, Родріго».

Раптом маска виявила слабке тепло, що мелькнуло зверху.

«Я не врахував твою жагу до життя, русалонько».

Клейн поплив угору й схопив Родріго, що відчайдушно звивався, намагаючись не потонути. Тоді потягнувся за пістолетом, але кобура виявилась пустою.

«Ну звісно. Забрали мого улюбленця. А що на рахунок…»

Простягнув руку до запасного, на гомілці. На місці. Дістав пістолет і вистрілив у ланцюги.

Сферичний сплеск мікроскопічних бульбашок осліпив обох на кілька секунд.

Хлопець звільнився й запрацював руками. Але незабаром конвульсивно затремтів, вивергнув з рота залишки повітря у вигляді великих медузоподібних бульбашок, а тоді завмер.

Детектив щосили гріб ногами і однією рукою, доки другою міцно тримав напарника.

Поверхня виявилась сюрпризом, адже в темряві пізнього ранку не було її видимих ознак.

Клейн витяг Родріго на піщаний берег, далі від набережної. Той не дихав.

«Як зробити штучне дихання?»

Чоловік склав пальці долонь разом, в один великий кулак і щосили стукнув хлопця у груди.

— Г-х-х! — простогнав бідолаха й піднявся в сидячу позу.

Віддихавшись, Родріго заговорив надірваним голосом:

— Детективе, вам не можна тут бути.

— Що то був за клей? — схопивши за комір, крикнув детектив.

— Я… Такий міцний склад тільки в «Мегалодон Тех», дочірньої компанії «Екліпс».

— Це я й хотів почути.

— Ваш час, скільки лишилось?

— За кожну хвилину за межами квадранту втрачаю годину, але це не важливо.

Клейн дістав фонер.

— Диспетчере, фіксуйте! Юлія Тадеївна Біленко загинула не від удару. Причиною смерті стали два ключових фактори. Спочатку вона отруїлась надзвичайно токсичним клеєм, що проявляє смертельні властивості від контакту з сірчаною і азотною кислотою дощових хмар. Прецедент зафіксований мною шість місяців тому, у справі загадкової смерті п’ятнадцяти осіб на заводі по виробництву клею компанії «Мегалодон Тех». Юлія була моделлю, що останнім часом, виходячи з портфоліо, тяжіла до космічної і біблійної тематики у своїх перформансах. Разом з хлопцем на ім’я Лінсіус вони здійснили несанкціонований політ на саморобному пристрої. Батько загиблої має важелі впливу, що забезпечило пропуск в небо. Там вона хотіла вийти за межі хмар, аби на тлі сонячного світла сфотографуватись в образі янгола. Дівчина завчасно роздяглась і приклеїла до спини крила. Стрибок мав бути недовгим, після чого Лінсіус спіймав би подругу спеціальними страхувальними сітями. Але реле пристрою було дефектним, через що він не зміг пілотувати і врятувати дівчину, яка тим часом досягла дощових хмар. Кислоти вступили в реакцію з клеєм, і вбили її майже миттєво, всотавшись крізь шкіру. Клей, тим часом, під впливом розчинників зник. Крила спрацювали наче парашут, але на висоті кілька десятків метрів відірвались і розлетілись містом. Передати відео і аудіо записи з маски для підтвердження. Справу закрито!

Він з полегшенням видихнув, але відповіді не було.

— Диспетчере?

Тиша.

— Трясця!

— Знову маска глючить? — втрутився Родріго.

— Напевно.

— Чому її не відремонтували? Ви ж подавали шість запитів.

— Упевнений, що вони магічним чином загубились, не діставшись кінцевої інстанції.

— Скільки у нас часу?

— Його вже немає, Родріго.

Щойно Клейн це сказав, як маска неприємно пропищала. Він раніше не чув подібного сигналу.

— Прощавай, друже, радий був працювати з тобою, — з посмішкою в голосі сказав Клейн.

— Детективе…

Маска знову пропищала, а з динаміків пролунав механізований голос:

— Час сплинув! Вирок — смерть!

Усі коліщатка на респіраторах провернулись, а за тим пролунав писк і вібрації. Маска клацнула й видала назовні маленький струмінь пару, що одразу ж стих…

«Так має бути?»

— Я помер?

— Ні, детективе, — ставши на ноги, дивувався Родріго.

— Ха!

— І не кажіть.

Клейн теж підвівся й озирнувся. Жодної душі, окрім них, поряд не було. Тільки мерехтіння поліцейських сирен, що маячили на мосту, де Клейн гайнув за борт.

— Пам’ятаєш «Екліпс» і їх браковані деталі? — спитав Клейн.

— Так.

— Те, що вбило дівчину, врятувало мене.

— Ті, хто викрав мене, сказали, що усі інші детективи мертві. Ви — останній.

— Ні, Родріго. Всі детективи померли…

Клейн обхопив краї маски і з силою потягнув.

Кріплення, що вростали в плоть, з тріском від’єднались і почали витягуватись з тканин. Чоловік глухо проричав, але не зупинився. З рота, носа і вух тяглись довгі трубки, а очі від’єднались: еластичні присоски з чавкотом відліпились від очниць.

Родріго витріщався з роззявленим ротом.

— Ну як я? — реагуючи на подразники, що торкались голого обличчя, спитав чоловік.

— Ви…

— Не тягни, Родріго, у мене немає обличчя?

— Ви, звичайний.

Лице Клейна мало всі органи й не було спотвореним, якщо не враховувати штрих пунктир з ран, що лишились після зняття маски. Вродливий чоловік з рівними рисами дивився на Родріго.

— І що тепер, — спитав хлопець.

— Є кілька незавершених справ, тож…

— Відновимо справедливість? — з ентузіазмом перебив хлопець.

— Я хотів сказати — зламаємо кілька рук, але це теж підходить. А потім завітаємо до любителя дельфінів.

— Кого?

— Тадея. Маємо розповісти правду, якою б гіркою вона не була. Бо життя в брехні чи незнанні отруює. Повір мені.

— А тоді що?

— Не знаю, Родріго. Я не звик планувати життя довше, ніж на двадцять чотири години.