Гефест

Пекельно-гарячий душ трохи привів мене до тями після безсонної ночі. Тепер добре б ще додати поживний сніданок і каву. Багато кави.

Я швидко витерся, злегка здригнувшись, коли тканина рушника зачепила свіжі подряпини. Протер рукою спітніле скло й оглянув плече — сліди від укусів уже встигли потемніти, перетворившись на чорно-червоні синці.

Ні, я не скаржусь. Дівчина точно була того варта. Ми познайомилися минулого вечора в барі готелю, в якому я зупинився в Бангкоку. Випили трохи, потеревенили про те, про се, ну ви знаєте, як це зазвичай буває. А потім піднялися до мене в номер і провели довгу бурхливу ніч.

Але тепер я міг думати лише про каву. І м’ясо. І ще хліб. І, мабуть, сир. А потім ще одна кава. Чорна, гаряча, без цукру. Не поспішаючи, насолоджуючись густою терпкою гіркотою та відчуваючи, як кофеїн повертає мені сили, вмикає мозок, що отупів від недосипу та втоми, і розганяє кров по венах.

Машинально я потягнувся обмотати рушник на стегнах, виходячи з ванної, але потім вирішив, що після всього, що ми витворяли вночі, соромитися особливо вже нічого. Тому я відкинув усі умовності й вийшов, витираючи голову рушником. Добре, що з такою короткою стрижкою мені не потрібен був фен.

— Ну що, готова йти на сніданок та поповнити запас енергії? — запитав я свою нову знайому, визираючи з-під рушника та втупившись прямо в дуло пістолета, націленого мені в обличчя.

Мого пістолета, до речі. А це означає, що, поки я мився, вона зламала мою валізу. А це означає, що вона змогла якось обійти сканер відбитків пальців. А це означає, що дівчина була дуже непроста. І працювала на когось серйозного.

— Сюрприз, — холодно посміхнулася вона мені, сидячи на краю хаосу, на який ми перетворили ліжко.

— І не кажи, — обережно кивнув я, все ще утримуючи руки піднятими над головою з рушником.

Міг би й сам здогадатися. Занадто легко все вчора минуло, надто гладко. Проте це ж не вона зняла мене в барі, а я її. Яскрава вульгарна блондинка у відвертій сукні — вона була зовсім не в моєму смаку. Тож логічно було припустити, що все чисто, чи не так? Але все ж таки вона була приманкою. І мене ловили на живця. Поправка. Мене впіймали. Без штанів.

— Слухай, якщо тобі потрібні гроші… У мене зовсім мало, але я можу дістати більше, ми домовимося…

— Руки! — гаркнула блондинка, не дозволяючи мені опустити руки та виставити перед собою долоні в мирному жесті. — Думаю, досить прикидатися, Карле. І без різких рухів.

Я обережно кивнув, припускаючи, на кого ж вона працює.

— Смикнешся — і я винесу тобі мізки. Крикнеш — і я винесу тобі мізки.

— Цікаво, — задумливо пробурмотів я, — вночі ти не соромилася кричати, а тепер раптом змінила своє ставлення до гучних звуків.

Якщо я думав збентежити цим Еббі, то не спрацювало. До речі, ім’я, напевно, вигадане.

— Ситуація змінилася, Карле, — байдуже відповіла не-Еббі, злегка знизавши плечима, але пістолет не колихнувся ні на дюйм, націлений мені в груди.

Приблизно вісім футів. Занадто далеко, щоб дострибнути та вибити в неї зброю. За цей час вона встигне вистрілити двічі-тричі. І щось підказувало мені, що не промахнеться.

— Знаєш, мені якось незручно стояти тут ось так перед тобою, голим, — я показав очима вниз, щоб на долю секунди відвернути її увагу та погляд або збентежити. — Можна я хоча б одягнусь?

— Ні. Вночі тебе це не бентежило. А тепер став скромником?

Я видавив із себе кислу посмішку та був при цьому досить щирим. Пом’явся й злегка потоптався, вигравши дюйм-два дистанції та приховуючи ледь помітне пересування ніг у м’яких готельних капцях. Одну ногу за один раз. Трохи згодом дуже повільно перенести на неї вагу тіла.

— Так ситуація ж змінилася, Еббі. Вночі ти не цілилася в мене з цієї штуки, — я кивнув на пістолет, сподіваючись, що вона підтримає жарт і відповість щось на кшталт того, що я цілився в неї зі своєї штуки.

Ми б посміялися, і я зміг би непомітно наблизитися ще на дюйм. Але ні. Їй було не до постільного гумору, вона просто проігнорувала мою подачу. І рука зі зброєю не здригнулася, а погляд холодних очей міцно тримав мене у фокусі, відстежуючи найменші сигнали небезпеки в моїй міміці.

Ну ні — то ні. Я знизав плечима, наскільки цей жест доречний, коли руки піднято над головою. Зі зброї в мене був лише вологий рушник. Великий банний рушник. Від кулі не прикриє, і може лише на секунду відвернути увагу, якщо я жбурну його їй в обличчя. Виграю долю секунди, щоб кинутися вбік із лінії вогню, але все одно кілька куль упіймати встигну. Оце так, не найкращий розклад, як не крути.

— То що ж тобі треба, Еббі? Чи ти не Еббі, та не важливо… Чого ти хочеш?

— Коди доступу до системи проєкту «Гефест». Усі дані. Зараз.

— Що? Не розумію, про що ти.

Дівчина примружила очі, нагадуючи хижака перед стрибком.

— Карле, Карле, Карле. Не варто грати зі мною в ці ігри. Ми обидва професіонали. Ти пограв. Я перемогла. Адже все просто, правда? Навіщо ж виявляти таку неповагу і вдавати із себе дурника? Ми обидва розуміємо, що це не діє.

— На кого ти працюєш?

— Слабенька спроба. Коди, Карле.

Дівчина здавалася мені американкою, але це зовсім не означало, що вона працювала на ЦРУ. З таким самим успіхом вона могла бути з МІ-6, Моссаду, а могла працювати й на росіян, китайців або на якийсь із близькосхідних урядів. Або на приватного підрядника. Або приватного клієнта, що теж досить імовірно.

Гаразд. Вона точно знала, хто я. І, певно, знала, що я очолював службу безпеки проєкту «Гефест». І в мене справді був доступ до системи. Доступ, заради якого вона була вчора в барі, у фоє готелю. Чекала на мене, щоб я звернув на неї увагу та сам підійшов. Складна тонка багатоходівка, щоб усе мало природний і непідозрілий вигляд. Що ж, у неї вийшло.

— Ти ж розумієш, що це так не працює, правда? У мене немає доступу до всіх даних системи.

— Звісно, — у її байдужому погляді вгадувалася втома, змішана з прийняттям правил гри. — Ти маєш пріоритетний доступ до системи безпеки, і ти можеш сам собі відкрити доступ до будь-яких даних, якого в тебе немає наразі. Не тягни час, Карле.

Так, вона мала рацію, я тягнув час. Можливо, він не грав на мене, але точно грав проти неї. І мене це влаштовувало. А ще це давало мені трохи часу подумати.

Проєкт «Гефест» був складним стратегічним техностартапом. Його засновники, група науковців, ставили собі за мету зробити прорив у геоенергетиці. Отримати доступ до необмежених теплових ресурсів нашої планети та вирішити в такий спосіб усі потреби людства в практично безкоштовній енергії.

Не ці нинішні жалюгідні спроби використати геотермальну енергію ґрунту або гарячих джерел, а доступ до безмежної та поповнюваної енергії ядра. Завдання було не з простих, а тому його розв’язання, за розрахунками, повинно було зайняти цілі десятиріччя. Однак великий колектив просунутих мізків, ще й завдяки величезному фінансуванню кількох мільярдерів-філантропів, мав усі шанси на успіх.

Що, безперечно, робило їх ворогом номер один для всієї нинішньої енергетичної промисловості. Нафта й газ будуть знецінені та перестануть бути пальним, залишившись лише сировиною для хімічної промисловості. Уся транспортна система буде змушена змінитися. Політичний баланс сил зміститься. І дуже багато хто втратить владу, гроші та вплив.

Енергетичні корпорації, автопром та уряди багатьох країн мали всі шанси залишитися за бортом. США виявляли серйозний інтерес до проєкту, намагалися втрутитися, роздобути інформацію, оскільки їхній вплив на світову економіку багато в чому ґрунтувався на контролі нафтового потоку. Але щось у плані Еббі підказувало, що це не методи Ленглі.

Для Росії «Гефест» був дамокловим мечем, готовим відсікти її від єдиного суттєвого джерела багатства та впливу. Розорити, а можливо, й зруйнувати стару ганебну імперію. І росіяни вже зробили низку неприхованих спроб зірвати дослідження чи вкрасти дані. Але російським хакерам так і не вдалося оминути нашу просунуту систему безпеки. Була ймовірність, що моя нічна гостя працювала саме на Кремль.

Шейхи, що живуть лише коштом викачування нафти, поділялися на тих, хто байдуже ігнорував новий стартап, або на тих, хто войовничо ненавидів його. Звичайно ж, для багатьох терористичних ісламістських угруповань, що їх фінансували близькосхідні уряди, кульгавий бог ремесел став ворогом Аллаха. Їхні методи були грубими та брудними, але ми справлялися.

Із тих самих причин «Гефестом» цікавився й Ізраїль, який у цьому вбачав величезну можливість падіння своїх вороже налаштованих сусідів. Але й побоювався наслідків їхнього зубожіння. Ці, швидше, були нашими союзниками, і час від часу обмінювалися даними про відомі їм змови або заплановані теракти, але постійно намагалися засунути носа якомога глибше в наші справи. Тож навряд чи Еббі працювала на Моссад.

Китайці? Складно сказати, що для них передбачав успіх проєкту — зліт чи падіння, але вони всіляко намагалися купити чи вкрасти дані або весь стартап. Якщо це мало змінити світ, то вони хотіли накласти на дослідження свої руки й контролювати нову енергію. Чи міг Пекін перейти до таких радикальних дій? Міг, безперечно. Але вони рідко наймали фрилансерів, вважали за краще використовувати свою агентуру. Проте не виключено.

Варіантів багато, але я був упевнений, що мав рацію у своїх здогадках про те, хто насправді був її наймачем.

— Еббі, Еббі, Еббі. Ти ж маєш розуміти, що все не так просто. Щойно я зміню свій доступ, це стане тривожною подією для системи, знадобиться ідентифікація, авторизація, підтвердження прав доступу. Хтось із моїх підлеглих може вирішити, що я дію під примусом і відрізати мені доступ повністю.

— Ти впораєшся, Карле. Або я тебе вб’ю. Усе просто. Використаєш тривожне слово — я тебе пристрелю. Подаси будь-який знак своїм підлеглим — я тебе пристрелю. Не впораєшся з отриманням та наданням мені повного доступу…

— Зрозумів, зрозумів, ти мене пристрелиш, — вишкірився я, злегка розвівши руки й непомітно посунувши ноги ще на дюйм, поки дівчина стежила за рухом рук.

Сім футів. Уже краще. Повільно, поступово, не поспішаючи. Скоро вона помітить покращення дистанції, тож потрібно буде або діяти, або знову дати задню та втратити поступово набутий шанс.

Її помилка була не дуже очевидною. Начебто все продумано правильно, але вона не брала до уваги досить просту ймовірність того, що мені було начхати, що вона мене пристрелить.

Мене призначили головою безпеки «Гефесту» трохи більше як три роки тому. Коли проєкт був ще на стадії зародження. І вчені, і інвестори — всі чудово розуміли, що поступово ризики та небезпека зростатимуть. Тому найняли саме мене. І я зробив усе можливе, щоб іще більше загострити їхню параною та вибудувати сучасну надійну службу безпеки з власною розвідкою й невеликою приватною армією.

Це нас і рятувало. Те, що ми були швидшими, розумнішими, потужнішими й небезпечнішими, ніж більшість тих, хто бажав нам провалу. І ще те, що я просто жив своєю роботою і задля безпеки «Гефесту» був готовий померти. Тут і зараз. Я це знав, а Еббі — ні. І в цьому була моя, нехай і невелика, але перевага.

— А якщо я відмовлюся? Ти мене теж пристрелиш?

— Не одразу, — блондинка насупилась. — Ти ж розумієш, що ми можемо тебе піддавати тортурам досить довго, щоб зламати й отримати бажане по-поганому.

Ми. Не я, ми. Семантика рано чи пізно підводить навіть професіоналів.

— Ну гаразд, припустімо, що у вас вийшло б зламати мене, і при ідентифікації не спрацювала б тривога, коли система розпізнала б, що зі мною не все гаразд. Припустімо, так? Хоча вона спрацює. Але у вас немає стільки часу, скільки б тобі знадобилося, щоб тортурами вибити з мене інформацію.

— Не переоцінюй себе, мачо, — у погляді Еббі презирство змішувалося з кровожерливим передчуттям, і я вкотре спіймав себе на думці, що ж такого вчора в ній розгледів.

Зараз, із жорстоким виразом обличчя, вона здавалася радше неприємною, наче голодна фурія, але вчора в барі вона здавалася навіть симпатичною. Може, світло так падало. Або скотч пом’якшував сприйняття. Не знаю.

— А ти не забувай, що через три години в мене рейс до Цюриха, і якщо я не зареєструюся на нього та не вилечу, мої колеги заб’ють на сполох.

Це було правдою. Я був у Таїланді на переговорах з одним із постачальників, щоб гарантувати на їхньому боці безпеку нашими силами й не допускати витоку інформації. Кумедно. Іронічно, так? І за моїм пересуванням стежили мої підлеглі. І дві людини, що супроводжували мене, чекатимуть у холі готелю вже за годину. Не з’явлюся — і дзвіночок тривоги запустить протоколи безпеки.

Питання в тому, чи проживу я цю годину.

— Цього більш ніж достатньо, Карле. Досить розмов.

Еббі дістала з кишені якийсь гаджет, щось схоже на одноразовий телефон-«розкладачку». Але, коли вона натиснула кнопку, ця «розкладачка» почала розгортатися, перетворившись на серйозний термінал, із клавіатурою, великим екраном і сканерами біометрії.

— Що за?!.. — прохрипів я, коли вона штовхнула термінал, і той поплив до мене в повітрі й зупинився у футі від мого обличчя, розгорнувшись екраном до мене.

Мені залишалося тільки витріщити очі й роззявити рота, з жахом дивлячись на Еббі.

— Якого біса? Що це, трясця твоїй матері, за хрінь, га?! Ти ж не з ЦРУ, так?

— О, ні, — тепер це стерво, здавалося, самовдоволено насолоджувалося шоком на моєму обличчі. — Я не з ЦРУ. Ти маєш рацію.

— Але…, — я нервово сковтнув клубок у горлі та трохи зіщулився, відсторонюючись від неї та втрачаючи ті дюйми гаданої переваги, які так старанно нарощував останні хвилини. — Це неймовірно! На кого ти працюєш?

— Ти все одно не повіриш, — манірно відмахнулася моя супротивниця.

— З такою штукою? Здається, я вже готовий повірити у що завгодно…

— Ну, якщо це допоможе розв’язати тобі язика… Я з майбутнього.

— З майбутнього? — перепитав я з недовірою та скепсисом на обличчі, але потім глянув термінал, що плавав у повітрі. — Дідько… Ти ж не жартуєш, так? У сенсі, з майбутнього? Зі справжнього майбутнього, так? Як у «Термінаторі», чи що?

— Де? — не зрозуміла вона.

— А, забий, — я похитав головою. — Оце так хрінь… Тебе що, відправили, щоб знищити наш проєкт у минулому? Хто? Навіщо?

— Надто багато запитань, Карле. Не твоя справа, хто, навіщо і все таке інше. Розпочинай вже підключення.

— Скажи мені. Це важливо. Переконай мене. Може, не потрібні ані тортури, ані погрози. Чому, Еббі?

— Хочеш знати чому, так? — вибухнула блондинка, і пістолет у її руці вперше загойдався. — Я тобі скажу чому. Тому що у 2107 році контроль над енергією, що виробляє ваш проєкт, потрапить до рук не тих людей. І від цього буде багато лиха. Дуже багато лиха. Багато мільйонів людей помре. Тому що ви, йолопи, створили дещо набагато гірше за зброю. Дещо, що самі не в змозі контролювати. Тупі мавпи з гранатою, бляха! А комусь потрібно це все розгрібати й виправляти.

Я раптово зрозумів, що завмер, слухаючи її пристрасну промову, і від напруження в мене засвербіла лопатка. Нестерпно засвербіла. Але я не наважувався поворухнутися, щоб не спровокувати Еббі.

— Що? — гнівно запитала вона, дивлячись на мою фізіономію.

— Я… Не знаю. Я тобі вірю. Напевно… Це важко усвідомити, зрозумій. Ось так от, раптово… Та і як мені тобі довіряти?

— Та ніяк! Начхати мені, будеш ти мені довіряти чи ні! Досить вже й того, що мені довелося з тобою трахатись, виродку! У будь-якій, навіть ідеальній, системі безпеки завжди найвразливіша частина — це людський фактор. Так передбачувано. Так банально. Тебе було так легко прорахувати. Смішно, що дірою в безпеці «Гефесту» виявився саме кретин, який її очолює. Наживка. Так примітивно.

І що я міг їй відповісти?.. Що вона має рацію? Що мені шкода? Що вночі вона поводилася досить природно, якщо я й не запідозрив, що вона прикидається? Що їй явно сподобалось? Або що мені начхати, чи сподобалося їй? Що я так само трахав і її матусю, і тій точно сподобалося?

Що ще трохи, і двоє моїх людей увірвуться в номер і виб’ють їй мізки? І що мені начхати, чи встигне вона при цьому пристрелити мене? Що вона явно облажалась, якщо не перезарядила мій пістолет, бо в ньому патрони без пороху? А що як вирішить перевірити й пальне? Адже він заряджений бойовими…

— І навіщо тобі допомагати? Ти ж у будь-якому разі уб’єш мене, правда? — я вимогливо дивився їй у вічі. — Особливо після всього, що розповіла мені.

— Ні, не обов’язково, — вона ретельно стежила за своєю мімікою, але повіка, що трохи поворухнулася, та неконтрольований рух зіниць відповіли мені, що вона бреше. — Усе ще можна вирішити мирно. Я не хочу тебе вбивати. Ти непоганий мужик, Карле. Просто працюєш не на тих хлопців. Відкрий мені доступ і біжи звідси. У мене в сумочці п’ятдесят тисяч, і вони твої, щоб сховатися й залягти на дно.

Невеликий, але шанс.

— Правда? Покажи гроші.

Але Еббі, звичайно ж, не повелася на таку примітивну спробу, і дуло пістолета все так само невблаганно цілилося в центр моїх грудей.

— Доведеться повірити на слово. Підключайся хутчіше.

Я навіть устиг забути, що стояв перед нею геть голий. І що мені потрібно було непомітно скорочувати дистанцію для кидка.

— Чи можу я опустити руки? — вони, до речі, вже дуже боліли, плечі просто горіли вогнем і починали спазмувати від напруження.

Жінка мовчки кивнула, не відводячи погляду, і я повільно опустив руки, повів плечима, розминаючи їх. Обережно підтягнув до себе незнайомий термінал і завмер із занесеними над клавіатурою пальцями.

— Ти пообіцяла, не забувай, — я кинув на неї застережливий погляд. — П’ятдесят тисяч, так?

— Так.

— Добре, — я почав підключатися до системи «Гефесту», намагаючись не порушити власних протоколів безпеки.

— І дивись мені, без фокусів, — Еббі для переконливості злегка повела пістолетом вниз і вгору, показуючи, що я досить велика мішень, щоб не схибити з відстані кількох кроків.

— Гаразд, гаразд, я зрозумів, — я підняв долоні й знову повернувся до процедури ідентифікації.

Приклав палець до сканера, той зчитав відбиток і легенько вколов, щоб узяти зразок ДНК. Я намагався не моргнути, поки сенсор зчитував малюнок сітківки ока, і сподівався, що недосипання та напруження не дадуть про себе знати, викликавши тривогу.

— Про всяк випадок, щоб у тебе палець не здригнувся на курку. Тобі слід знати, що для віддаленого доступу такого рівня є спеціальний протокол. Саме на випадок примусу. Що б ти не вирішила робити в системі, кожна твоя дія вимагатиме багатофакторної авторизації. Щоразу система генеруватиме новий рандомний запит. Із кодом на мій телефон, із відбитком пальця, щоразу різного, сітківку ока чи ДНК. Або одне зі ста контрольних питань. Тож якщо ти мене вб’єш зараз, то доступ до системи «Гефесту» тобі нічим не допоможе.

— Ти цього раніше не казав, — злісно примружилася дівчина.

— А ти й не питала, — криво усміхнувся я.

У будь-якому разі у мене була гарантія, що мене не приберуть до того, як вона закінчить те, що збиралася зробити. А там подивимося з огляду на обставини.

Я зробив усе, що вона вимагала, надавши собі доступ до загальної бази проєкту, пройшовши всі етапи перевірки та не сполохавши службу контролю. Пам’ятаючи про зброю, що загрожувала зробити в мені кілька неприємних зайвих отворів.

— Повільно штовхни до мене термінал і відійди ще на кілька кроків назад.

Я виконав і це, а коли термінал поплив у сторону Еббі, м’яко відступив. Майже до виходу з кімнати до маленького коридору мого номера. Праворуч від мене були відчинені двері ванної кімнати, швидкий крок назад і ривок убік. Занадто довго, але головне, а що потім? Глухий кут. Позаду мене були двері номера, і вони були замкнені. Три кроки назад, розвернутися, відчинити двері та вивалитися в коридор. Досить часу, щоб розрядити в мене всю обойму.

Тим часом Еббі щось друкувала на терміналі, після чого із шипінням вилаялася:

— Сволота клята! Воно таки потребує верифікації, — жінка штовхнула термінал у мій бік. — Тільки без різких рухів і без фокусів.

Дівчина тримала пістолет двома руками. Звичайно. Велика важка цяцька, і тримати її у витягнутій руці перед собою так довго було нелегко. Дуло вже помітно гуляло. Це було добре. У разі чого був невеликий шанс, що вона схибить хоча б один раз.

Я спіймав термінал і подивився. Вона дала запит на всю проєктну документацію, протоколи випробувань і плани щодо впровадження. Неслабо. Це був величезний обсяг даних. А система тим часом чекала від мене ще одного уколу для перевірки ДНК плюс ім’я мого першого домашнього улюбленця. У мене його ніколи не було, тож натомість я вбив «Лола», так ми називали нашого сержанта під час навчання. Заочі, звісно, бо дядько був суворий. Той ще собака був.

Система тихо тенькнула, і зелений індикатор на екрані підтвердив, що пройшов цю верифікацію. Я обережно підштовхнув термінал назад у бік Еббі. Та почала щось вбивати й відкривати якісь вікна.

— От же ж дідько!.. Знову вимагає підтвердження особи.

— Я тому й попереджав. Усе гаразд.

Мені довелося знову сканувати око, цього разу ліве, та відповісти, який у мене був улюблений десерт. Це було просто. Стейк, звісно ж.

Поки я підтверджував, що я це я, у мене було достатньо часу, щоб побачити, що Еббі намагалася відправити весь архів даних кудись у 2204-й рік. Що, прямо звідси? Зараз? Не завантажити їх кудись у наш час, щоб спокійно зняти дані у своєму 2204-му, а прямо з мого готельного номера завантажує їх у майбутнє?

— Заснув там, чи що?

— Ні, вибач, просто задумався, — я натиснув підтвердження й отримав у відповідь зелений індикатор. — Усе в нормі, просто система запитувала, який мій улюблений десерт.

— І? Це так важко згадати?

— Я не їм солодкого. Згадував, що тоді відповів при ініціації профілю.

— І?

— Що, даруй?

— Я питаю, що ти відповів?

— А. Стейк. Люблю стейки, і кілька разів брав собі ще один стейк як десерт.

— Ти псих, — фиркнула Еббі.

— І це каже мені терористка, яка прибула з майбутнього, щоб відтрахати мене до втрати свідомості, а вранці замість сніданку, кави та сльозливої розлуки тримає мене на мушці, голого, у моєму власному готельному номері, та ще й вимагає, щоб я зламав систему безпеки, яку ж я й очолюю? Знаєш, якщо я в таке вірю, то я точно божевільний.

Еббі пропустила мої дотепи повз вуха, навіть не стала сперечатися, що вона терористка. Просто продовжувала вносити якісь команди до термінала, який тихо поклацував, мабуть, підтверджуючи прогрес відправлення. Цікаво, наскільки широкий канал, і як швидко вона зможе залити всю інформацію. Сказати їй одразу, що передача на будь-які зовнішні канали хешована і без ключа врешті-решт буде просто мішанина з незрозумілих символів?

Напевно, варто сказати це раніше, ніж Еббі вирішить мене позбутися. Але не прямо зараз. Вона заливає дані вже шість-сім хвилин, приблизно. Можливо, цього вже мало бути достатньо.

Легке дзижчання в потиличній кістці підтвердило, що все гаразд. Від цієї ледь помітної вібрації в черепі мені захотілося одночасно чхнути, позіхнути й почухати ліве вухо.

Я по черзі торкнувся язиком трьох кутніх зубів. А потім повільно з’єднав великий палець правої руки із середнім, потім із мізинцем, вказівним, і знову середнім, цього разу сильно стиснувши подушечки пальців. Тихе клацання — і світ навколо мене зупинився.

Я підійшов до Еббі й обережно зняв її напружений палець із курка, забрав пістолет, поставив на запобіжник і кинув його на ліжко, яке все ще справляло враження поля бою після епічної битви. Раптом дуже захотілося врізати кулаком у застигле в подиві обличчя моєї гості, і мені вартувало великих зусиль стриматися.

У будь-якій, навіть ідеальній, системі безпеки завжди найвразливіша частина — це людський фактор. Так передбачувано. Так банально. Мене було так легко прорахувати. Смішно, що дірою в безпеці «Гефесту» виявився саме кретин, який її очолює. Наживка. Так примітивно.

Я завів руки Еббі їй за спину і замкнув силові наручники, що туго стягнули її зап’ястя, повністю їх знерухомлюючи. А на її обличчі застиг усе той же тупий здивований вираз обличчя, що з’явився в момент заморозки її суб’єктивного часу.

Можливо, варто було їй учора сказати, що в мене й наручники були? Мабуть, було б веселіше вночі? І не довелося б сьогодні зазнавати всіх цих принижень. Але тоді я не зміг би відстежити точний час і локацію штабу її екстремістського угруповання, яке підтримували кілька скинутих після запуску «Гефесту» режимів.

Вони називали себе «Еринії». Занадто піднесено для купки фанатиків і найманців. Але вони були дуже небезпечні й організовані. «Еринії» вже робили кілька спроб силового захоплення, але наша служба безпеки з ними впоралася. Запобігти спробам захоплення в часі було складніше.

Їхньою метою було не знищення «Гефесту», а отримання контролю над проєктом і технологією. Очевидно, щоб зберегти та примножити владу тих, хто приречений був її втратити.

Я поспішно натягнув труси та джинси, і тільки потім жестами рук відкрив перед собою вікно зв’язку, з якого на мене незворушно дивився Родрігес.

— Командире?

— Можете забирати її, хлопці. Ми їх вичислили. Думаю, що у триста сорок дев’ятому наші вже відправляють групу зачистки в лігво цих засранців у двісті четвертий рік. І ми назавжди позбудемося цієї настирливої загрози.

— Чудово, Командире, ми вирушаємо до вас. Тільки, сер…

— Так, Родрігесе?

Він злегка почервонів, але підморгнув мені.

— Ширіньку не забудьте застебнути.