Друг

Було дивно, незвично відчути себе живим: кристалізуватись із нескінченого потоку матерії, що прямував з минулого у майбутнє і проявитись у такій невловній плинній мізерності. Що з ним було і що могло б бути, і чого не станеться ніколи – усе влилось у єдину точку, утворивши на перетині усіх можливостей початок відліку, звичайну людську свідомість – ТУТ І ТЕПЕР. Ця точка явилась ліхтарем в порожнечі, оточеним замість яскравого світла плямою ЧАСУ. Він позирнув на множину можливого майбутнього, скільки сягала його здатність передбачати й зауважив, що єдина справжня дійсність – це МИНУЛЕ, якого насправді вже не існує…

 

Руки хірурга обережно вийняли з капсули кібербіонічний процесор, поклали у ванну до тіла. Асистент збільшив зображення на панелі «акваріуму» і сфокусував промінь світла на оптичних сенсорах «кальмара», увімкнув кодову послідовність світлових команд.

«Кальмарами» працівники лабораторії жартома охрестили сконструйовані зі штучних білків мініатюрні процесори нейросистем, вирощуваних для кіборгів. «Акваріумом» називали високотехнологічну посудину, що замість стінок мала інтерактивні екрани зі збільшенням у сотні тисяч разів.

«Кальмар» розгорнув жмут тоненьких сріблястих ниток у поживному газованому бульйоні з амінокислот і РНК. До його ворсинок причіплялись і нарощувались комбінації рибонуклеїнових ланцюжків відповідно до хвиль, якими опромінювали посудину.

Прозорі люмінесцентні мацаки потягнулись до відкритого черепа чоловіка, торкнулися, ніби нерішуче, а потім швидко огорнули поверхню мозку сріблястою павутиною. Через кілька хвилин екран осцилографа відмітив перший удар серця новонародженої кібернетичної людини.

 

 

Максим Луговий повернувся з рейсу втомленим. Тиждень відганяв на своїй “консервній бляшанці” навколо Землі: перетягував десяток металевих астероїдів з орбіти до рудозбагачувального комбінату на Місяці. Служба на старій шлюпці була не солодшою за редьку з хріном. Принцип заощаджувати на усьому підряд та доводити транспорт до стану “відра з болтами” вважали частиною “економічної політики компанії”. Щоразу після складних маневрів шлюпку доводилось “латати” просто у космосі. Зате – до преміальних надбавка…

Нарешті вдома: нормальна ходьба, миття у душі водою – усі ті й інші маленькі земні радощі, які він навчився так цінувати. Настрій пречудовий, і чи треба казати, що Максові ніздрі намагались вловити запах борщу ще до входу в атмосферу. На кредитку впала кругленька сума, попереду вихідні, відпочинок у теплі їхнього з Катрею орендованого домашнього вогнища.

Дзвінок підняв його після опівночі. Катруся скотилася з отерплого передпліччя, закрутила на себе ковдру, пробурмотівши, щоб Макс не швендяв довго, скоріше вимикав телефон і повертався до ліжка. Він вийшов до передпокою, підняв слухавку.

– Алло?

Схлипування на тому кінці. Аромат Катрусиного шампуню на сорочці піжами, дрімотна суєта квартирного будинку, спокій і затишок – все змило нестерпною нервовою хвилею. Кожен удар пульсу – наступна секунда в новому тривожному світі.

– Алло! Хто це?

– Максе, я телефоную з лікарні. Це мама Вані Грабова. Він загинув у автомобільній аварії.

– Я приїду.

Вихоплені світлом фар дерева і кущі вздовж узбіччя швидкісної бетонки злилися у розмиті смуги, дорога схожа на порожній напівтемний коридор із мерехтливими стінами. Кожна яскрава пляма під наступним ліхтарем – двері у новий вимір, все ближче до тієї реальності, у якій загинув Ванько.

Лідія Михайлівна похилилась на стійку у коридорі приймального відділення, біля неї – чергова медсестра з пігулками і склянкою води. Дехто з друзів зібрались біля входу. Мовчать, привітання стримані, а стискання рук короткі, нервові. Лікарка із напруженим посірілим обличчям підійшла до Іванової мами.

– Кіборгізація відбулася успішно. Мозок пошкоджений, але нейропроцесор під’єднано, він регенерує зруйновані ділянки.

– На нього можна поглянути? – Максим перепинив медичку біля дверей операційної.

– Юначе, у нас тут лікарня, а не анатомічний театр. Ви для загиблого ким доводитесь?

– Другом, колегою по роботі.

Хтось торкнув за плече. Макс повернувся, побачив заплакані очі, сині, як і у Ванька.

– Тьотю Лідо, як ви? Чим я можу допомогти?

– Привіт, Максиме, дякую, що приїхав. Кремація рештків та особистих речей на завтра. Приходь на поминальну службу.

– Тобто, як це? Якщо відбулась операція…

Лідія Михайлівна розридалась, а лікарка докірливо поглянувши на Макса, відвела його вбік.

– Ви що, не чули про кіборгізацію? – спитала вона.

– Я – пілот рудодобувної компанії, – відповів Максим, – у таких речах не розбираюсь, я й кіборгів не бачив ще…

– Звісно, не бачили, – усміхнулась лікарка, – Їх, поки що, небагато. Ваш друг у «кібер-квантовій інтенсивній терапії». Дозволю глянути, за умови, що поводитиметесь тихо.

Ширма на скляній стіні реанімаційної палати від’їхала. Схоже, Іван вже ніколи не дратуватиме Макса отим своїм пацанячим-дитячим «привіт, бро». Медичний кокон із тілом Івана осявали часті спалахи. Понівечене тіло під’єднано до апарату штучного дихання. Сині очі не рухались, широко розплющені назустріч яскравому світлу. Проте осцилограф відбивав ламаний ритм. Вибриту голову оперізував операційний шрам. В моменти, коли ультрафіолет згасав, сам шрам і шкіра навколо світились зсередини люмінесцентними відблисками.

Лікарка торкнулась стінки медичної капсули напроти Іванової голови. Череп став прозорим у тому місці, Максим побачив на скляній поверхні «Акваріуму», як у мозок Грабова вростає тендітна технологічна комаха: мацаючи, оплітаючи, проникаючи углиб безліччю схожих на червів ниток.

– Кліщ з мацаками – і є отой… кіборг? – спитав Макс, скривившись від огиди.

– Правда ж, красунчик? – лікарка збільшила зображення жестом пальців, – це квантовий кібернейронний процесор на основі провідних полімерів n-типу – штучних нейронів, що можуть проводити негативні заряди. Він може контролювати роботу живих клітин на електрохімічному рівні. Ми керуємо ним за допомогою світлових імпульсів.

– Що воно таке? Навіщо ви запхали оце до Ванькової голови?

– Ми називаємо його «кальмаром». Процесор отримуватиме світлові команди, аж поки остаточно не зростеться з мозком носія.

– Носія? – перепитав Макс, – Це ви так про нашого Ванька?

– Грабов загинув, а оцей – то вже інше, – відповіла лікарка, – Кіборг, що створюється з використанням мозку загиблого – то радше його наступник, аніж він сам.

– Він страждає?

– Ні. Це лише тіло. Кальмар перетворить його у надістоту із гнучкою генетикою. Квантове тунелювання є одним з механізмів генетичних мутацій, – про це знали ще у двадцятому столітті. А оскільки квантові перетворення у макросвіті неможливі, з Грабовим відбудеться метаморфоза. Нейробіонічний процесор запустить контрольоване само розчинення і повне перетворення пацієнта. За кілька днів Грабов стане рідиною у коконі. Це буде густий, молочного кольору «бульйон», у ньому плаватимуть зародкові фрагменти нових органів. «Кальмар», об’єднавшись з мозком, може виконувати будь-яку генетичну програму, для цього йому потрібен лише будівельний матеріал. Як, скажімо, гусінь у лялечці перетворюється у форму імаго – дорослого метелика, так само з кокона вийде дорослий чоловік. Ваш друг сам обрав, як виглядатиме, і чим його запрограмують, коли додав до своєї медичної страховки участь в новій державній програмі з кіборгізації суспільства.

– Он як? І чим же ви його «запрограмуєте»?

– Він пам’ятатиме всіх самих близьких, професійні навички, кілька мов, – усе, як зазвичай, – відповіла лікарка, випроводжаючи Максима, – Із цікавого – він попросив закласти релігійність, схильність до віри у…Бога. Дивно, чи не так?

– Це дикість якась, – знизав плечима Макс, – Ванько, як завжди, з жартами пересолив… Можливо, це він для мами?

– Принаймні, для нього це буде по-справжньому.

 

2

 

Двоє ділились теплом. Він пригортав її, відчуваючи провину, хоча й не завинив. Слова утіхи поспішали впереміш з обіймами і поцілунками, щоб заспокоїти сльози. Усе нормально, як завжди. Просто – розлука. Цього разу – надовго.

– Повернусь з відрядження – купимо будинок. Великий, аж на три поверхи! Півтора року: туди й назад. Ти й скучити не встигнеш, – Максим обнімав її за плечі, іншою рукою вказував на зоряне небо, – астероїдний пояс, он де він: рукою можна помацати. Я неподалік буду, постійно назирці. Ти мені перед сном у ясний вечір рукою махнеш, а я – тобі. Ну? Чого ти, Лисеня? Не плач. Загарпунимо – і назад! Такий шанс не часто трапляється. Може, раз у житті…

– Максе…- Катря ховала від нього очі, повні сліз. Голос її не тремтів, та варто лишень було кліпнути, щоками котились зрадливі краплі, величезні: кожна – як гірке, солоне море, – Невже на будинок вистачить?

– З садом, як ми мріяли.

– А відмовитись можеш?

– Не можу, Лисеня. Фірма виграла конкурс на рейд до поясу астероїдів. Я досвідчений пілот, у мене найбільше льотних годин. Вважай, через те, що я у них є, ми і отримали тендер. Там такі відрядні, такі преміальні…

– А Грабов? Він нежонатий, то хай би летів! Он, ближніх астероїдів ще – хоч греблю гати! На наш вік – вистачить.

– Ми удвох з Іваном летимо. Швиденько крутнемося: «Білого кита» загарпунимо, притягнемо на орбіту…

– У сенсі, «Білого кита»? Як Мобі Дік?- Катя від здивування перестала сьорбати носом.

– Так у нас називають найбагатшу здобич. Там платини, нікелю, заліза, титану… Вистачить на тисячі років! Та що там, ще й в колонії переправлять. А хочеш, кіборга купимо? Буде будинок стерегти, квітника виполювати. Не смійся, я серйозно!

– Стерегти? Квітника? Ха-ха, Максе, ох, ти й бевзь! – дзвінко засміялась Катя, – Кіборги не продаються, і взагалі, їх же не для того винайшли.

– А для чого ж? Невже байдики бити та горобцям дулі давати? То це вдома – мій священний обов’язок!

– До речі, про кіборгів: як там твій Грабов?

– Ет, який він в біса … Нав’язали мені у напарники, зі скандалом. Моторошно з ним було попервах: здавалось, що поруч – самохідний надгробок. А тепер – нічого, звик… Відрядили нас разом до поясу астероїдів. Я, як це почув, заяву на звільнення накатав, кричав до директора «або – або», а шеф мені – контракт під носа: «Звільняйся, як з відрядження повернешся, тоді хоч на всі чотири виміри чимчикуй. А поки – роби, що сказано!» Ну, і ще там усіляке: про преміальні і відрядні, про моральний борг перед державою, світом, людством і, зокрема, про фінансовий – перед замовниками…

– Невже Іван так змінився після аварії, після кіборгізації?

– Іван Грабов рік тому загинув у автокатастрофі, – глухим голосом відповів Макс, – Я був на кремації. Усе, що не згодилось для кіборга, було оплакано рідними та спалено. А те, що лишилось… – Макс знову заусміхався, – Ні, Іван не змінився. Навіть палить, ті самі цигарки, що й колись. Скоріше – зупинився і віднині не зміниться, ніколи. «Надгробок самохідний» – воно і є… Оте, коли з’явилося на роботі, я його попервах уникав – несила було й дивитися. А потім вирішив, що сприйматиму, як річ на пам’ять про друга: щось, типу, кишенькового ножа із тисячею лез…

 

3

 

Це не назвеш сваркою. Грабов взагалі не підозрював, що поступово перетворюється на мішень для нестримної, несамовитої, нічим не обґрунтованої, але від того ще лютішої ненависті.

Почалось з дрібниць: Іван базікав без упину. Як почав після інструктажу – і далі, протягом всього підйому до Місяця, і дорогою до їхньої шлюпки. Замовк аж перед самим стартом, коли диспетчер почав відлік: «Десять… Дев’ять… Вісім…»

– …А пам’ятаєш, бро, як ми в школі гру вигадали: хто в кабінеті біології з вікна не виплигне, – там, внизу, якраз будівельники лишили купу піску, – той не космонавт? Усі по черзі стрибнули, а тебе керівничка за комір зловила… А як ми математичці бойкот влаштували, щоб контрольну зірвати? А як вирішили мандрувати річкою? Як ми човна знайшли й три дні Случем спускались? Аж доки нас поліція…

Макс відмовчувався. Після стартових маневрів та прокладання курсу нічим зайнятись. Щоб не показати свого роздратування, він кілька змін поспіль тестував електрообладнання та оглядав комунікації. Тому кіборг здебільшого просторікував про “своє” дитинство та розповідав анекдоти, звертаючись до спини або черевиків Лугового, що стирчали з сервісних люків чи виглядали з-за знятих панелей внутрішньої обшивки. 

– Послухай, у тебе окрім дитячих спогадів, ніяких не лишилось? – якось огризнувся Макс, колупаючи викруткою кришку центрального блоку запобіжників

– Переважно, дитячі, – відповів Іван, – після оживлення мені проєктували якомога більше приємного досвіду, щоб зменшити шок. Їх я раніше відбирав, коли підписувався на програму кіборгізації.

– До речі, навіщо воно тобі?

– Медична страховка за державний кошт. Як, бачиш, бро, згодилось.

– Ясно. Аварію пам’ятаєш? – Макс почав рахувати подумки, перш ніж щось сказати. Яке-небудь образливе зауваження, чи хоч би просто лайливе слово так і танцювало на кінчику язика, готове у будь-який момент зіскочити: «Надгробок самохідний… Спокійніше. Це просто кіборг… Один… Робот зі штучного м’яса… Два… Опудало, на котре надягнули личину, а з нею – ще й особистість Грабова… Спокійніше… П’ять… Іван сам цього хотів… Шість…»

– Аварію? Ні, ну що ти, бро… Маму? Звичайно, пам’ятаю! Живу у неї… Ні не бачив, щоб часто плакала. Чого їй плакати? …За кого ти себе… і мене… Ну ти й субчик, Луговий!

Нарешті ображений кіборг стулив пельку, а Макс рахував подумки, відчуваючи, як блідий гнів скрипить на вилицях, біліє у стиснутих кулаках: «Надгробок самохідний… Десять… Опудало… Лялька… Блюзнірство… Дванадцять… Ет, дідько…»

– Вибач… Грабов, – промовив Макс, і знову подумки почав: «Один…»

– Знаєш, Луговий? А пішов би ти…

Колись будь-яка суперечка з другом завершувалась жартом і негайним примиренням. А тут – ніби їх підмінили: розмови звелись до обміну кількома фразами, час від часу, лише якщо була потреба. Максим навіть намагався поглядом не зустрічатись із Грабовим: цідив слова крізь зуби, дивлячись вбік. Як дитя ображене, аж смішно. Був товариш – і нема, загинув у автокатастрофі, а на його місці з’явилось оце… Імітація! Лялька, що нахабно живе життям, котре належало Ваньку: користується його спогадами, копіює його звички, успадкувало його місце в житті, роботу, близьких і друзів. Але облиште! Він, Максим Луговий, у ці фальшиві ігри не бавитиметься.

Кіборг мав іще один «пунктик», котрий за інших обставин здався б Луговому невинним дивацтвом: воно молилось. Кожного ранку Грабов сідав навколішки лицем до стіни й починав, голосно і піднесено:

«О, Дух Життя!

Твоя сутність осяває Всесвіт!

Розшир межі реальності, щоб поміститись у ній!

Сфокусуй свою ймовірність на теперішній миті часу!

Прояви свою волю у всій енергії та матерії!

Прорости через мене насиченням і пробудженням свідомості!

Розв’яжи вузли ймовірностей подій, що обмежують мене, як і я відпускаю пута, якими сковував інших!

Допоможи мені утримувати розуміння першопричини, але звільни мене від наївності не перебувати в теперішньому моменті!

Ти джерело усього: і прозріння, і сили, і радості!

У всіх вимірах, Ти, довершений: від Вибуху до Колапсу,

У всіх місцях і ймовірностях, Ти, точка відліку, Амінь!

Нехай наші майбутні дії витікатимуть з Твоєї точки.»

 

– Що це було? – спитав Макс, коли вперше почув ту молитву, – Тебе навіщо запрограмували на таке блюзнірство?

Іван не відповідав. Він продовжував сидіти лицем до стіни у тому ж положенні: очі заплющені, руки на колінах, у всій постаті – якась особлива прямота і розслабленість.

– Агов, ти! Що, оглух? – Максим, відчував: якщо не змусить Грабова хоч якось захищатись, тоді, вважай він програв. Здав свої позиції «у всіх місцях і ймовірностях», – чи як там сказано… Цей повернутий спиною недолюдок своїм мовчанням у відповідь заявляв про своє право бути тою самою «точкою відліку», і – «Амінь!» – обговоренню не підлягає. А він, Максим Луговий, значить, без дозволу пхається у чужу систему координат, прагнучи, щоб його вважали у ній центром…

– Так.

– Що?

– Так, я вірю, – відповів Іван, – Хочеш це обговорити?

– Ще чого, – пхикнув Максим. Насправді він розгубився, не знав, що й сказати у ту мить, окрім: «Воно мені не до шмиги – про усяку маячню балакати.»

Пізніше, після того, як вже зібрався з думками, Макс «пішов в атаку».

– Релігія – сон розуму!

– Бро, здатність вірити притаманна людині. Мисли ширше, Максе. Спробуй вважати Його подією, що заходиться за будь-якою межею ймовірного.

– Грабов, ти ж космонавт, ти причетний до науки. Ти кіборг, врешті-решт! Ти ж розумієш, що у Всесвіті немає місця для богів?

– У Всесвіті – можливо. Але Він потрібен особисто мені.

– І скільки богів особисто ти потребуєш?

– Одного, – без тіні посмішки відповів Грабов, – Гадаю, вистачить.

– Впевнений?

– Так, впевнений. Один впорається з усім.

– Із чим же це?

– Ти чув молитву – чого тобі ще?

 

Іван після цієї розмови не огризався на Максові напади, тільки плечима знизував, удавав, що це його не обходить. А далі – гірше: Максимові здавалось, що той почав навмисно знущатись, все частіше демонструючи нові «фокуси».

Грабов узяв з собою на борт паперову книгу. «Для затишку», – як він сказав. Це був масивний том «Біблії Квантового Монотеїзму» у цупкій чорній обкладинці. І читав він свою книжку, підсвічуючи сторінку люмінесцентним нігтем, котрого відростив на мізинці вже десь на другий-третій тиждень подорожі. Максим вважав себе атеїстом, чи, скоріше, агностиком, – якщо це значить, що йому не було діла до того, хто у що вірить. Але те, що це.., ця істота вважає себе творінням Божим, молиться… Що воно може бути таким по-людськи марновірним, – це зневага пам’яті про Івана, глузування.

Роздратованість накопичувалась у геометричній прогресії, помножена на нервове виснаження. «Пекельна вахта» – ось яким заголовком Макс позначив у бортжурналі те останнє чергування, під час якого усе полетіло шкереберть.

Смітник, що мігрує – штучна комета перетнула шлях човника. Цієї перепони не було в навігаційних протоколах. Хмара непотребу, зібрана комунальниками навколо Землі й скріплена брилою льоду мала б бути десь-інде. Проте сміттярі чи то з водою переборщили, чи з розрахунками напартачили: створена ними «комета», розпушивши хвоста з водяної пари та гублячи уламки, заглиблювалась у той сектор, де мисливці планували зустріч із «Білим Китом».

Дуга курсу їхнього човника, як на зло, пролягала за шлейфом сміттєвої комети слід в слід. Минала восьма година Максової вахти. Автопілот постійно коригував шлях через хмару космічного мотлоху. Корабельний інтелект блискавично вираховував необхідні поправки у траєкторії, а от контролювати чи перевіряти оті розрахунки Макс ніяк не міг, попри всю свою недовіру до «мислездатного залізяччя». Проте він міг коригувати напрям і силу імпульсів, що виштовхували з гармати Гауса намагнічений снаряд, щоб змести зі шляху уламки старих супутників, залишки реклами великих корпорацій та інший металевий мотлох. Він тримав пальці на спускових кнопках і не відривав очей від екранів. Таким його побачив Грабов, коли прийшов змінити: загострене від втоми скам’яніле обличчя, погляд прикипів до радарів, руки біліють на важелях.

– Здоров, бро. Ну? Ти чому сьогодні такий ерегований? – Іван підставив п’ятірню для дружнього привітання.

– А, явився, блазень, – Макс тільки кивнув, замість буцнути по долоні кулаком.

– Займи моє місце. Я увімкнув максимальну потужність пострілу. Рухаємось повільніше, зате надійно, – вперто не помічаючи підставленої долоні, продовжив Луговий.

– Максиме, швидкість космічного мотлоху може досягати 8 кілометрів на секунду, плюс наша третя космічна. Ти ж кваліфікований пілот! Ти розумієш, що твоє втручання в роботу електромагнітної гармати – це хлоп’яцтво? Борт зробить усе…

– Я наказую! Згідно з протоколом, ти мусиш підкорятись, – обірвав Максим. І далі, вже примирливо, – Мій друг, той, чиїм мозком ти користуєшся, загинув через збій бортового пілота. А ти кажеш…

– Ти чого, бро, – розгубився Іван, – Це ж я, бро… Та то ж була звичайна автомобільна аварія!

– І ти пам’ятаєш? – спитав Макс, – Аварію?

– До чого тут це? Ти вручну стріляєш з рельсотрона! По рухомих мішенях на кількасот тисяч метрів цілиш! Бавишся, ніби шпана з рогаткою!

– Опудало, котись звідсіля, – просичав Макс, – твоя зміна через дві години, отоді приходь і кермуй, як заманеться! Ти, надгробок самохідний! Вважаєш себе людиною?

Це радше був удар струмом, аніж просто ляпас. Іван вліпив долонею, настільки сильно, що Максові довелось вхопитись руками за підлокітники. П’ятірня лишила на щоці пекучий слід. Сам Іван, відкинутий поштовхом свого удару, підлетів вгору і вправо, де загальмував, черкнувши тім’ям об стелю.

– Ну ти й артист! Диви-но: звичайне опудало із краденою личиною, а як воно гнів імітує!- вишкірився закривавленими зубами Максим, – І б’єш, як слабак. У колишнього Ванька боковий лівою був «коронним».

Луговий відштовхнувся від крісла, завис під стелею поруч з Грабовим. З розбитої губи на щоку викотилась крапля крові, розплилась по вилиці, набрякла до розмірів горошини й, відірвавшись, зависла у невагомості рубіновою кулькою.

– Максе, не треба було тобі такого казати.

– Ваньку, дай-но мені руку, щоб не літати нам по кабіні. Ти ж лівшею так і лишився? Праву давай. Тримайся міцніше, отак, за лікоть, – промовив Макс і сам теж зімкнув пальці на Івановому передпліччі.

– Максиме, ти кров розсіюєш. Давай хоч зберемо.

Як на диво, тепер Максові стало легко зустрітись поглядом із колишнім другом. Більше немає чого приховувати, нема причини стримувати гнів: забрало підняте, нехай ненависть струменіє. Просто з очей в очі.

– Ти, Ваньку, головне, язика не прокуси, коли я тобі по мармизі вріжу. А те все – дурня, потім позбираємо, – відповів Макс і хлиснув напарника правим «гаком» по підборіддю.

 

4

 

Сліпучо-білий, ніби вкритий срібною лускою Левіафан, монстр серед астероїдів, дорогоцінна здобич – «Білий Кит», наближався у своєму перигелії до планет Земної групи. Напереріз монстру долала чорний міжзоряний океан жива іскра, безіменна гарпунна космічна шлюпка. У ній – двоє міцних чоловіків зависли у центрі пілотської кабіни, схожі на римських гладіаторів, що вітаються, міцно стиснувши один одного за передпліччя. Вони мовчали, скривавлені: обличчя до обличчя, очі в очі. Замість слів – удари. Правиця одного врізалась під ребро іншому. Той навіть не думав ухилятись, чи прикрити себе вільною рукою. Стусонув у відповідь. Без поспіху, по черзі: ударив, отримав, проковтнув кров, вдихнув, замахнувся, знову вдарив. Навколо плавали у невагомості бризки крові, зливаючись та перетікаючи, ніби бульбашки у «лавовій лампі». Чоловіки не зважали, із тяжким хеканням вони рубали повітря кулаками.

Заскрипіла тривога, головний монітор замість смарагдових променів радарів висвітив картинку з передньої відеокамери, перекреслену білим хрестом прицілу рельсотрона. Автопілот попередив про маневр. З’явилась незначна гравітація до лівого борту. Іван першим розтиснув пальці, подивився поверх Максового плеча на сріблястий напівдиск «Білого Кита», що вже затулив дві третини екрана.

– Досить, – сказав Грабов, – «Кит» вже на носі у шлюпки.

– Досить буде, коли я скажу, – процідив Макс, проте кулака опустив, – Тепер тобі усе зрозуміло? Стосовно спільних дитячих спогадів, і взагалі?

– Загалом, так, – відповів Іван, – Перш ніж вирівнювати курс, поприбираймо. Рідина в невагомості може наробити біди, – він вказав на «криваве шоу», що перетікаючи зливалось у кулю під стелею кабіни, просто під блоком запобіжників.

– Ти й збирай, – кинув Макс через плече, і сів за пульт, – Зараз моя зміна – я маневр завершу.

Шлюпка прилаштувалась у тінь «Білого Кита» і дрейфувала поруч паралельним курсом. Макс вирішив: пора. Добре, що випало «розім’ятися» у стрільбі по сміттю. Пробних залпів можна не робити, вже достатньо пристрілявся. Він перемкнув гармату у режим вогню гарпунами. Перехрестя прицілу змінило колір на зелений. Це означало, що снаряд з заповненою рубідієм колбою вже ліг у казенну частину гармати.

Постріл, спалах на поверхні астероїда – хімічна реакція намертво влютувала гарпун у дорогоцінну металеву тушу. Мономолекулярна линва між шлюпкою й астероїдом натягнулась.

– Все! Тепер він – наш! – Радісно вигукнув Грабов, котрий замість прибирати, спостерігав за полюванням.

– Взавтра висадимось на тіньовий бік, закріпимо на ньому двигуни – і додому, – Макс потягнувся у кріслі, – а сьогодні – відпочиваємо. Дрейфуємо. На линві за «Китом» – ми в …

«…Безпеці, » – хотів він сказати, коли бортовий інтелект шлюпки вимкнувся. Індикатори та панелі погасли, з під кришки блока запобіжників заструменіла цівка диму. Погасли екрани. Безмежні космічні простори зникли, натомість лишилось дивитись на тьмяно-червоні від аварійної підсвітки порожні стіни тісної рубки.

 

– Якого біса!

– Замкнуло. Схоже, електроніці – капут. Тепер маємо мороку. Між іншим, через твою дурість, Луговий.

– Грабов, ти чому не прибрав свої шмарклі? Я ж тобі наказав! – гидливо скривившись, Макс вказав на криваву бульбашку під стелею.

– А там твоїх шмарклів більше. Не треба було бійку починати! Я ж тебе попереджав: «Давай спочатку краплі переловимо», – а ти… – Іван перервався, глянувши вгору, – Дідько! Ми що, падаємо на астероїд?

– Монітори вимкнуті, чого наперед скиглиш? Чи кіборги бачать крізь обшивку?

– Гравітація змістилась на ніс, поглянь на кров! – Іван вказав під стелю.

Тьмяна аварійна підсвітка окреслила контур найбільшої кривавої бульки, що видовжилась до носа шлюпки.

– Зараза… Прискорення 0,03 g, не більше, – Макс примружив око на краплю, – Нехай, приймаємо. Зараз, спочатку відстрілюємо линву, а потім – я вручну пригальмую.

– Максе, ні! Ти з глузду з’їхав! Двигуни – і наосліп?

– А що вдієш, Ванько, що вдієш… – вишкірився Макс.

Луговий оглянувся на злощасну кров, відщебнувся від крісла, щоб, краще за нею слідкувати, крутнув штурвал ручного керування і витиснув тягу.

– …Однаково – хана-а-а-а!

Іван пристебнувся у кріслі другого пілота і теж не відводив очей від імпровізованого гіроскопа: крапля спочатку витягнулась у передню частину кабіни, а потім, прокресливши вертикальний слід, опинилась під стелею, розмазала свої рештки по кришці панелі запобіжників.

– Линва! Дідько! Максе, клята линва! – Іван встиг однією рукою закрити забрало свого шолома, а іншою – штовхнути важіль ручного запалення.

 “Якого біса не розблокувались магнітні замки на гарпуні? Економісти бісові… Політика компанії, туди її через ковіньку… Винайму адвоката і здеру з них максимальну страховку…” – встиг подумати Макс, поки надміцна, сплетена із мономолекулярних вуглецевих ниток линва крутнула на собі судно й жбурнула його, наче з пращі. 

– Ми таки розіб’ємось об цей клятий астероїд, – промовив Луговий за мить до зіткнення.

 «Білий Кит» впав на ніс шлюпки.

 

5

 

«ОПІКИ…ТРАВМИ НЕ СУМІСНІ З ЖИТТЯМ…» – таким був присуд медичного браслета, що висів на п’ясті Максима Лугового, коли напарник витягнув його з пожежі.

Судно струснуло. «Квантова Біблія» – книга, котру приніс на борт Іван, зірвала захист, оголивши патрубки  генератора кисню, тактильна панель контролю розбилася від зіткнення з Максимовою головою. Бортовий інтелект не проявляв ознак життя, акумуляторів аварійного живлення ледь вистачало для життєзабезпечення.

 

Іван відбувся кількома легкими подряпинами, а от Максим потрапив під вогняний струмінь із пробитого киснепроводу. Грабов кинувся перекривати кран, збив полум’я з непритомного товариша.

 Астероїд обернувся навколо осі за вісім годин. Увесь цей час Іван чергував над Максом, марно намагаючись полегшити страждання. Під ранок медбраслет пискнув й висвітив на почервонілому дисплеї: «КРИТИЧНІ ПОШКОДЖЕННЯ МОЗКУ, ЗАГРОЗА ЖИТТЮ». Жодних ознак свідомості – лише спазми та судоми, щойно послаблювалась дія знеболювального. 

Іван зімкнув пальці на шиї друга. «Хвилина – і все: жодного болю. Макс зробив би для мене те саме», – він стиснув, перервавши останній з нечастих схлипів, навалився усім тілом. Той не пручався, взагалі не реагував. Грабову здалось, що він здушив горлянку трупа.

 Макс розтулив щілини повік, смикнувся усім тілом, глибоко вдихнув, заверещав протяжно.

Іван відкинувся горілиць й заридав крізь зціплені зуби. Його плач проривався, зі скиглінням прослизав крізь стоншену, навіть не ковтнути, горлянку, полишав з криком тісне тіло, вилітаючи у холодне повітря хмаринками пари.

Ще схлипуючи, Грабов сходив до житлового відсіку, дістав ще одну, свою, аптечку і харчі. Він перев’язав Максові рани, закрив пов’язкою опалене обличчя товариша. Несила було терпіти «погляд» тих побілілих, ніби у смаженої риби, зіниць.

Макса била пропасниця. Він марив своєю нареченою. Хоч скільки не вдивлявся у Катину тонку постать, її обриси брижились на тлі полум’я. Кохане обличчя втрачало форму, стікало, неначе воскове.

– …Горимо, Лисеня, ти уявляєш? Тут так холодно… Добре, що ми з Грабовим встигли скинути пальне. Горимо як свічка! А якби Грабов не вимкнув запалення, а я не врубав тиск на повну, щоб усе через дюзи випорснути, рознесло б нас… Катю, як там удома? Вишні цвітуть?

– Цвітуть, цвітуть, – хрипкий голос напарника.

Посмішка нареченої перетворилась на сіру пику Івана Грабова, що теж опливала, наче воскова. Саме багаття пашіло з того місця, де раніше були Максові очі.

– Будеш сіпатися – зв’яжу проводкою. У тебе й без того до кожної кістки лубок прикручений. Знай: тільки-но спробуєш переломи зрушити, тоді так скручу, що й не гикнеш.

– Грабов! Йди геть, паскуднику! Дай мені з Катею наговоритись. Дай…

– Я юшки приготував. З консервів. Посьорбаєш? Ти вже добу мариш.

– Іване, поганцю, не чіпай… Болить! Горимо! Катя…

– То нічого, Максе. Опіки загояться. Живучий ти, як кіт. Не плач. Зараз, морфіну тобі…

Грабов зробив укол. Максове бурмотіння стало нерозбірливим, стогони стишились, дихання поступово вирівнялось, він заснув.

Змарнілий, у брудному комбінезоні, схожий на суху зламану гілку, Іван присів біля товариша, дістав з аптечки ампули, перерахував. Він міркував уголос, щоб не з’їхати з глузду від навколишньої тиші: «Антибіотики закінчились учора. Знеболювального вистачить іще на дві ночі. А далі? Синтезатор ліків без бортового інтелекту не працюватиме. Лікувати тебе концентрованою сировиною? Ти швидше загинеш від передозування, аніж зцілишся… Коли можна сподіватись на порятунок? Аварія сталась в глибині головного поясу астероїдів. Це десять місяців, у найкращому випадку. Вони прилетять, щоб зібрати наші кістки… »

Макс заснув, опечені руки – на грудях поверх термоковдри. На його лівій ледь блимав дисплей медичного браслета. Ця майже не помітна пульсація позначала кволі скорочення серця. «Зламався від удару, напевно, » – подумав Іван. Зняв власний і приклав до Максової правиці. Медбраслет Грабова тривожно писнув і теж став червоним. Тепер на обох зап’ястях у Лугового блимало: «ЗАГРОЗА СМЕРТІ ОПІКИ ТРАВМИ НЕ СУМІСНІ З ЖИТТЯМ».

Іван хвилину-дві простояв схилившись, а потім, ніби продовжуючи перервану суперечку, промовив сам до себе: «Ні, жодного сенсу отак удвох гинути. Нам потрібне перетворення. Нам потрібна енергія, нам потрібні матеріали, щоб будувати. Мені знадобиться все, що тут є… І ти також, старий друже. Мушу йти, бо маю багато роботи,» – потім натхненно додав з молитви: «Нехай наші майбутні дії витікатимуть з Твоєї точки!» – і вибіг з кабіни у глиб мисливської шлюпки.

 

6

 

Сліпота виявилась не пітьмою, а світлом. Все заслало білим сяйвом, ніби із закритими очима повернути обличчя до яскравого полум’я. Натомість у Максима посилились слух і нюх, тактильність теж піднялась на новий рівень: холод голки, запах немитого тіла і тепло рук, відстань, з якої долітає чуже дихання і відлуння слів у просторі каюти – загострилось сприйняття усього. А ще – нестерпність плину часу: від стрімкого до повільного, з поступовим наростанням болю, – від ін’єкції до ін’єкції.

Свій останній укол морфію Макс отримав на третю добу. Всі відчуття Макса били в набат. Це було щось в біса тривожне, незвичне, навіть огидне: Грабов прийшов іншим. Його дихання супроводжувалось хлюпанням і стогонами, розповсюджувало хімічний сморід. А під час уколу дотики його холодних пальців, були вологі, аж слизькі, ніби то були не людські руки, а мацаки восьминога.

– Це все, друже. Більше нема – просипів Іван, – Сьогодні тобі доведеться перетерпіти більше. Але ти мусиш витримати. У нас відбуваються зміни… Не можу тобі пояснити, не маю часу… Втрачаю слова…

Слова, що вимовляв Грабов виходили якісь деформовані. Ніби зі звіриної пащі чудовиська, що накинуло людську личину. Недбало, абияк – тільки аби на кілька секунд обманути безпорадного сліпого. Щоб наблизитись. «Морфін – ось що мене лякає! Це просто дія знеболювального. Зрештою, чого мені іще боятись? Я вже майже небіжчик», – подумав Луговий.

– Послухай, Грабов… У тебе дивний голос. Що з тобою? – Макс повернув випалені очниці до напарника, говорити було боляче, сукровиця в кутиках губ потепліла на місці розриву – Я б не хотів жити таким…Прошу тебе… Помирати надто довго – теж…Я боюсь, Грабов. Страх і біль, і очікування нових мук – це усе, чим я тепер живу. Хай це скінчиться, благаю.

– Сировини нема, Максе. Всі концентрати: для синтезу їжі, ліків, – я все залив собі. Також я випив увесь запас води. На це пішло дванадцять годин. Ти не бачиш, я дещо змінився. У кіборгів хороший метаболізм. Але тепер я відчуваю, що мій людський мозок поступово відмирає, як і моя особистість. Досконала кібербіологічна машина, ще тримає на плаву те, що лишилось від мене колишнього. Але дуже швидко вона залишиться без господаря.

– Ти здурів…Влив у себе усю сировину? Як ти ще живий? Навіщо це зробив? То придуши мене – ти ж вже намагався! Гей, ідіоте! Я не хочу конати тут, та ще й в компанії зі звихнутим кіборгом. Ну, чого ти мовчиш, як надгробок? Ти, опудало! Добий!

Макс відчув, який важкий віддих в Івана. Запах смертельної хвороби: суміш хімікатів і вологої гнилявої плоті. Сморід стрімко наблизився. Кіборг присів навколішки й схилився над ним.

– Буде боляче, та все минеться. Потерпи. Нам потрібно трохи часу на перетворення… – промовив Іван і поклав руку Максові на груди, – Мені все важче говорити, моя особистість розчиняється, але це не головне. Головне – нам потрібен час, і ще більше білків. Вони – цеглинки, щоб відбудувати…

Макс потягнувся рукою до обличчя кіборга. «Нехай думає що завгодно. Я повинен торкнутись. Я хочу впевнитись, що це не чудовисько», – подумав він, і ще: «Цікаво, чи розрадить мене правда? Або ж, зараз стане ще страшніше…»

Кіборг перехопив Максову руку. Він притис його долоню своїми слизькими мацаками. Слова, що він промовляв більше не звучали по-людськи, зате у них з’явилось чітке відлуння. Воно звучало у Максовій голові.

– М-х-с! (МАКСЕ!)П-р-ш, М-л-т-х-р-р…(ПРОШУ, ПОМОЛИСЬ ЗІ МНОЮ! Я ЗАБУВАЮ СЛОВА. Я ВЖЕ…)

Думки Максима Лугового плутались, тіло трясла пропасниця. Йому доводилось слухати цю молитву безліч раз, з першого дня польоту. Звичайно ж, він її запам’ятав. Чому б і ні? Хай сам він ніколи не вірив ні в Бога, а ні в чорта, але для молитви – саме час. Вона не дасть йому просто зараз померти найстрашнішою смертю – від жаху. Він відвернув обличчя, щоб не вдихати запах Грабова і подумав до когось там, за обшивкою шлюпки. Хто там, розсіяний у безмежному океані матерії. Хто чує думки краще, ніж слова. «Я задихаюсь тут від смороду чудовиська, що тримає мене за руку, чуєш, Ти! А ще більше – від страху. Сподіваюсь, Ти там є, і Ти це бачиш…» А уголос промовив: «О, Дух Життя!»

– Х-р-х-х-р… (О ДУХ ЖИТТЯ!) – відлуння в унісон.

– Твоя сутність осяває Всесвіт!

– …

Ти джерело усього: і прозріння, і сили, і радості!

Хрипіння припинилось на словах про прозріння і силу, і радість. «АМІНЬ!» – промовило чудовисько і притисло Максима смердячою тушею.

– Грабов, чому я бачу себе твоїми очима? ЩО ТИ ЗІ МНОЮ ЗРОБИВ? Хто… Що ти таке?!

Макс втратив тяму. Замість його «я» під черепом, ближче до потилиці, у тому місці, звідки підіймається дибки волосся, билась в істериці сліпа оскаженіла від жаху мавпа. Мавпа верещала, пускала піну і ревіла, качаючись по підлозі. Шкіра Макса наново рвалась на струпах що покрили опіки та рани.

Мацаки піднесли його до стелі кабіни. Липкі нитки густого слизу оплітали його знерухомлене тіло, формуючи кокон.

Схоже, морфій посилив дію. Тепер, дивлячись на десяток своїх обгорілих облич чужими очима, він відсторонився від переляканої мавпи, що шматувала його свідомість. Ця частина Лугового нічого не відчувала, просто спостерігала, і, навіть, подумки намагалась глузувати: «Ох і пика! Як у смаженої риби. Ха-ха!» Їхнє дике становище, бійка у невагомості кілька днів тому, – все здавалось першим актом несмішної комедії. І ось, після дешевого фарсу на сцені відбувається саме цікаве, та от біда: глядачі не прийшли, а актори не доживуть до початку третьої дії.

«Шкіробачення» – так Макс про себе називав свою загострену тактильну чутливість. Він насправді неначе побачив поверхнею шкіри, що пальці на мацаках чудовиська були довгими й вузлуватими, відчувалось, на них забагато суглобів. Тонкі прямі кігті прокололи вени й вросли всередину. Тілом розлився жар, ніби десяток шприців впорснули густий гримучий коктейль із кислоти й вогню. У відповідь на ін’єкцію «гормональна артилерія» Макса зробила останній залп з усіх стволів: ейфорія, збудження, радісне захоплення, відчуття тепла, прохолоди, ясності в мізках: «О, Дух Життя!» – на два голоси у Максовій свідомості. Руки Грабова розгалузили коріння під його шкірою.

– НЕ ЗВАЖАЙ, МАКСЕ, – пролунало у голові, перш ніж рідини чудовиська почали його розчиняти – ДУМАЙ, ЩО ЦЕ ВІД МОРФІНУ. ВСЕ БУДЕ ЛЕГКО.

 

7

 

Його час та простір огорталися захисним коконом. Тверда шкаралупа утримувала матерію в межах Його космосу. Його буття було аморфним, розсіяним у захищеному хітиновою бронею Всесвіті, що Він собою наповнював. Та настала пора, і Він відбувся, виокремивши свою твердь від тверді оболонки. Відчув, як хвилі океану матерії вдарили об берег Його свідомості.

Час стиглості настав. Кокон достиг, став крихким під дією тепла і вологи від м’якої, ніжної, беззахисної перед космосом істоти, котра почала у ньому формуватись. Уся речовина Його Всесвіту, уся до останнього електрону впорядкувалась у єдиному пориві: стрибнути, пробити бар’єр, що відділяє свідоме від аморфного несвідомого.

Рідина, що заповнювала собою кокон, зібралась у згустки. Відчуття часу отримало напрямок і сенс. У реальності зникла глибина, і Він піднявся на поверхню ЦІЄЇ реальності. Роздвоїв усе у своєму сприйнятті: СВІТЛО І ПІТЬМУ, що змінювали одне одну, тепло і холод, добро і зло… У ту ж мить Він спіймав цю думку, і вирішив, що ДОБРЕ ЦЕ.

Пора стиглості настала, бо порятунок вже близько. Відблиски ліхтарів хаотично перестрибували стінами пілотської кабіни, вихоплюючи шматки безладу в обрамлені бурих плям і цвілі. Її величність Цвіль – ось хто насправді Альфа й Омега всього сущого. Вона царює там, де ніщо інше не в змозі існувати: трохи поживи, трохи вологи – і пліснява тут як тут – вкрила кожен відбиток пальців, усе, де було хоч трохи органіки. Найбільше, найогидніше кубло розкущилось під стелею, на щитку запобіжників.

– Тут є кисень, – жіночий голос, – Але забрало шолома краще не підіймати. Скільки плісняви!

– Так, – відповів інший, – Мабуть, добряче смердить.

– Поглянь, що це за чортівня? – ліхтар рятувальниці висвітлив прикріплений до стелі кабіни довгастий сріблясто – сірий кокон, – Воно живе, всередині щось пульсує!

– Схоже на лялечку метелика, тільки гігантську! Забираймося, це не наша справа, ми бригада рятувальників, а не…

– Чекай. Мені здалось, чи… Я підсвічу ближче, – Рятувальниця притулила ліхтар до шкаралупи, що пульсує.

З-за тонкої сірої оболонки проглянуло людське обличчя. Чоловік у коконі примружив очі від яскравого світла і посміхнувся.

– Тут людина! Він живий!

***

Пригода, що сталась з водієм-гарпунником рудодобувної компанії Максимом Луговим та його дивовижний порятунок завдяки самопожертві кібербіонічного друга, миттю облетіла газети всього світу. Фірма проявила щедрість і поступливість: страховки вистачило на будиночок мрії, і там цвіли вишні.

 

Там, потайки від нескромних очей нарешті зустрілись двоє, вони ділились теплом, і зустріч була для неї радісною.

– Максе, це точно ти? – сміючись спитала Катря, – пригортаєш мене, ніби чужими руками. І цілуєшся, як школяр. А очі у тебе стали синіми. Це через травму?

– Очі – це подарунок на пам’ять. Від друга, – відповів Максим.

– Ходімо, подивишся, як я усе влаштувала. Усе так, як ми з тобою мріяли.

– Ти йди, Лисеня, а зараз, тільки цигарку викурю.

– Почав палити? – Катря невдоволено наморщила ніс,- Я думаю: звідки-то у тебе віддих, наче у дракона. Від Грабова звичку перейняв?

Макс сів на сходинку, припалив від нігтя. Як же давно він не був наодинці, сам з собою!

– Послухай, Грабов, – звернувся він подумки до тої особистості всередині себе, котра забилась у куток розділеної навпіл свідомості, – Кидай-но ти палити. Мені тютюновий дим не до вподоби.

У мізках відлунювало: «…Нехай наші майбутні дії витікатимуть з Твоєї точки.»

– І ще, Ваньку, ти наступного разу міг би сидіти тихенько, коли я з Катрусею? Я розумію, що ти так відгороджуєшся, але прошу, не читай молитов, поки ми цілуємось. Я вдячний за порятунок, і все таке… Просто у ці моменти удавай, що тебе нема. Добре?

– Курити не можна, молитви – заважають, – буркнув Іван у «тіньовій» частині свідомості, – Це тепер і моє тіло, Максе. Коли мені жити?

– Добре, чого ти хочеш? В обмін на куриво і тишу, коли я попрошу?

– Риболовлю хочу, окунів посмикати!

– Згода, взавтра на Случ гайнемо – промовив Макс уголос, розчавив недопалок об сходинку, – Я подрімаю, а ти порибалиш тим часом.

– Клас! Взавтра можеш відсипатись, я дорогу знаю!

– Е, ні, – посміхнувся Максим, – За кермом буду я!