Тераформування, або Щастя для всіх

– Тату, це вже наше поле? – спитав Тимко.

– Ні, – відповів я. – Наше далі, за горбом. Аж біля заповідника.

– А нащо потрібний заповідник у степу? Там же самісінька трава!

– Не лише. От побачиш. Зараз подивимося поле, а тоді трішки проїдемося заповідником. Не хилитайся, поб’єш спину коняці!

Насправді, звісно, не поб’є – Тимкові лише одинадцять, і його вагу кобила майже не відчуває. Проте невдовзі він виросте, тому хай одразу привчається сидіти правильно.

Для малого сьогодні знаменний день – він уперше виїхав у далекий похід на справжньому великому коневі, а не на поні. Звісно, на Зозулі він уже катався раніше і навіть робив на ній усякі козацькі вправи. Але їздити левадою чи тренувальним майданчиком – це зовсім інше, ніж мандри лісами і полями. Самотужки керувати впертою конякою, долаючи урвища, стрибаючи через повалені дерева й перепливаючи річку – чималенька робота для дитини. Бачу, що Тимко втомився, хоч і намагається цього не показувати. Та нічого, вже виїхали на рівнину, зараз він трошки відпочине, поки коні чимчикують ступою. А в заповіднику зупинимося на передих.

 – Тату, а нащо нам поле? Воно ж казна-де!  І у тебе ж зовсім інша робота!

– Це стара традиція, – пояснив я. – Кожна родина має власну частку орної землі – таку, з якої вона може прогодуватися і ще отримати зиск. А обробляє її аграрна компанія. Проте кожен знає, що росте на його землі, і в якому вона стані… Он, диви!

Коні якраз подолали горбок, завернули за лісосмугу, і ми побачили попереду два комбайни, що тихенько гуркотіли, прибираючи кукурудзу. Хлопець-оператор сидів на розкладному стільчику край поля й щось читав у планшеті, подеколи позираючи на машини. Комбайни зі штучним інтелектом, програма закладена, та й місцевість тут рівна. Операторові майже нема чого робити, хіба стежити за наповненням контейнерів і вчасно перемкнути на пульті важіль «стоп», якщо щось піде не так. Тому це популярний підробіток серед студентів. За комбайнами залишались рівні смуги переораної землі – все зайве бадилля вони одразу закопували в землю, бо наступного року це поле піде під пар.

– То це наше поле? А чому на ньому лише кукурудза? Нащо нам її стільки? – Тимко аж забув про втому. Хазяйновите маля росте!

– Ми її продамо, – пояснив я.

Ми помахали операторові, коли проїздили повз, і він відповів тим самим. Я й далі оповідав синові, як на нашій планеті працює економічна система – він уже достатньо дорослий, час починати розуміти, як влаштовано світ.

Поле з комбайнами залишилося позаду. А далі – безкраїй степ. Аж до обрію. Вже пожовклий перед зимою, проте трави досі аж по черево коневі, а деяке бадилля – навіть по вуха.

– Тимку, отепер дивися на сонце й запам’ятовуй напрямок. Бо як заїдеш далеко в ці хащі, то можна почати кружляти, заблукати й не виїхати.

Я помітив, що малий сполохався. Певно, вважав, що степ – це як пасовище за нашим селищем, тільки більше. Не очікував на травичку, вищу за коня. А ще, бачу, його бентежить шерех трави під вітром, що дедалі більше перетворюється на невпинний гул – ніби довкола бринить весь простір від обрію до обрію. Тимко ухопився за Зозулину гриву, наче шукаючи опори, й почав напружено роззиратися. Ліси й бескиди його не лякали, але цей неймовірний степ…

– Тату, а тут звірів немає?

– Повнісінько.

– А які?

– Всякі. Є дикі коні, вепри, горбаті бугаї. Там, де скелі – сховки степових левів. Багато вовків, лисиць, диких собак і всякого птаства. Онде, диви – орли. Бач, як кружляють? На когось полюють.

– А на нас ніхто з цієї трави не вистрибне? – Тимко насупив бровенята.

– Хтозна…

– А тоді що робити?

– Маю електробатіг. Не переймайся. Зараз доїдемо до Білих скель і зупинимося. Відпочинемо й подивимося на тварин.

Насправді все не надто лячно: я в степу не заблукаю, а коні й поготів. Вовки на вершників не зазіхають, а тутешні леви заввишки по коліно й дуже полохливі. Мабуть, найнебезпечніше, що ми можемо тут зустріти – диких коней: ватаг табуна, помітивши мого огира Булана, цілком здатний кинутися в бійку, щоб відігнати конкурента. Проте я не невіглас, щоб таке припустити. Та й Тимко з часом навчиться. А поки хай призвичаюється пильнувати і не ловити витрішки.

Я визначив напрямок на Білі скелі й рушив, наказавши синові їхати назирці.  

Проте дістатися узвишшя ми не встигли.

***

Спочатку це був дивний звук згори – ніби купа каміння з гуркотом покотилася зі скелі під час обвалу. Рокотіння долинуло з-за обрію з південного боку степу, а ще за мить весь небокрай з тієї сторони ніби спалахнув і вкрився лискучою білою завісою.

А далі земля струснулася так, що коні мало не попадали з ніг. Булан сполохано підскочив на місці, а Зозуля розвернулася й рвонула з місця чвалом. Тимко злякано скрикнув і вчепився в гриву.

– Тримайся! – загорлав я, пустив повід і копнув огира під боки. Анічогісінько не встиг зрозуміти, проте зараз про це не думав: бачив лише білий хвіст Зозулі, що віявся по вітру, і напружено вигнуту хлоп’ячу спину над сідлом.

На щастя, втекти від Булана мало хто зможе. Я звівся на стременах, аби не тиснути йому на спину, владно гримнув, і дужий кінь витягнувся піді мною, наче стріла. Перед очима замигтіли пасма трави, що розліталися перед його грудьми, і за хвилину огир порівнявся з Зозулею. Я вже вивільнив ліву руку, готовий вхопити малого, але побачив, що він тримається міцно й робить усе правильно: не намагається загальмувати сполохану коняку, проте й не відпускає повід повністю, щоб не втратити над нею контроль. Тобто, не панікує. Молодець!

– Так і тримай! – гукнув я. – Хай біжить! Коли вискочимо з трави – спробуй повернути її на дорогу!

Був не певен, що Тимко почув мене крізь тупіт, ляскання трави і гуркіт позаду. Проте побачив, що малий скинув на мене оком і швидко кивнув.

Лише тоді я нарешті обернувся й глянув назад через плече. І не побачив неба над степом – лише велетенську хмару куряви, в якій метлялися темні цятки – пасма видраної трави. І ця купина, страхітливо клубочачись, стрімко котилася в наш бік. А позаду неї щось розмірено гупало, наче хтось забивав у землю велетенські палі, і земля довкола здригалася разом із трав’яними чагарями. Диво, що коні якось примудрялися не спотикатися.

В грудях тужно стиснуло: чи втечемо? Але вибору не було, крім як щодуху мчати вперед.

Коли попереду майнули дерева лісосмуги, я трохи підігнав Булана. Порівнявся із головою Зозулі, звісився убік і вхопив її правий повід.

– Тримайся за сідло!

Якраз вчасно – ми вилетіли з чагарів, і я смикнув обох коней праворуч, не даючи їм вилетіти на грузьку ріллю. Від напруги потемніло перед очима, і здалося, що руки зараз відірвуться, а мене роздере навпіл або стягне з сідла. Проте якось утримався і вивернув схарапуджених коняк на путівець обабіч поля.

Лише тоді знову скинув оком довкола і з жахом побачив, що зі степу на поля суне лава переляканих тварин. Кілька лисиць сахнулося з-під Буланових копит, а трохи далі повз помаранчеві комбайни, що досі розмірено торохкотіли серед кукурудзи, промайнули вовки. Родина вепрів незграбно шкутильгала свіжою ріллею, в’язнучи в сипкій землі коротенькими ніжками. Біля путівця стовбичив із роззявленим ротом парубок-оператор, сполохано витріщаючись на навалу звірини. Зайці пролітали поряд із ним майже впритул, наче більярдні кулі.

От хай же ж тобі грець!

– Тимку! – гукнув я на всю силу легень. – Жени додому! Якнайшвидше! Я підберу того хлопця – і за тобою! Зрозумів?

Малий кивнув.

Зозуля промчала повз розгубленого парубка, наче торпеда, обсипавши його курявою. А я пригальмував коня – руки аж зсудомило від напруги – і загорлав:

– Сюди! Мерщій!

Хлопчина кинувся до мене, проте за крок розгублено зупинився.

– А комбайни ж…

– Вимкни їх!

– Не вимикаються! Пульт не працює…

– Кинь!

Я перегнувся з сідла, вхопив його за руку й смикнув до себе. Булан крутнувся й захропів, проте парубок учепився другою рукою за сідло й прудко, наче вивірка, заплигнув позаду.

Ми вже проскочили наступну лісосмугу, коли нас наздогнала повітряна хвиля. Позаду застугоніли дерева, що хилились і ламались, і від поштовху вітру ззаду здалося, що кінь злетів над  шляхом. Хлопця кинуло вперед і щільно притиснуло до моєї спини, а ще за мить ми опинились у суцільній хмарі куряви й обірваного листя. Я замружився, щоб не засліпило, й щосили вчепився в  Буланову гриву. Проте огир лише трохи підскочив, вирівнюючи рівновагу, і його копита знову розмірено загупали путівцем. Було чутно, як попереду в куряві задихано сапає Зозуля, і я молився усім богам, щоб вона ніде не перечепилася. На щастя, хмара швидко почала опадати – вже наступна лісосмуга її затримала, і повітря стало чистішим.

– Що це за чортівня? – розпачливо гукнув хлопець мені на вухо.

– Не знаю, – хрипко видихнув я.

Проте це була брехня.

Я знав. Принаймні, здогадувався.

***

Від полів до нашого селища кілометрів зо вісім. Туди руйнація не дісталася, проте люди вже повискакували з обійсть і роздивлялися велетенську курну хмару, що клубочилася над обрієм на пів неба.

Засапані коні забігли на подвір’я, обоє сірі від мила й куряви. Леся, моя дружина, кинулася до Зозулі й стягнула з кінської спини запорошеного, натомленого Тимка. Я зіпхнув додолу свого пасажира, зістрибнув з огира й мало не впав – після шаленої гонитви затерплі ноги були мов чужі. Хитаючись, ухопився за гриву й затупцяв, відновлюючи рівновагу. А тоді розстібнув попругу, скинув сідло на землю і тицьнув повід хлопцеві до рук.

– Лесю… і ти… як тебе… виходіть коней! – язик теж ледь ворочався, наче задерев’янів. – А я… до Максима…

– Остапе, що це коїться? – Леся зазвичай не розгублюється, проте зараз уся аж заклякла, притиснувши до себе малого й механічними рухами витрушуючи порох із його волосся.

– Поки, гадаю, до нас не дістане, – я квапливо скинув сідло з кобили. – Візьми-но Булана! – бо побачив, що огир уже вишкірився на хлопця й намагається хапнути його зубами. Адже змалечку визнає лише своїх.

– Остапку! – з-за другого будинку вискочив мій батько, вимахуючи комунікатором. – Тобі Максим щойно дзвонив! Казав, із тобою нема зв’язку. Ми вже всі перелякалися! Зараз я його…

– Дай-но, – я вихопив у нього комунікатор. – Максе! Ти де?

– Вдома. Нам обом треба до Ради, – старший брат, як завжди, був небалакучий.

– Знаю. Я вдома, щойно повернувся. Підскоч за мною.

– Зараз, – і зв’язок вимкнувся.

– Їдь, Остапку, – пробурчав тато, вихоплюючи в парубка Буланів повід. – Якщо що, я подбаю. Вже об’явили загальну мобілізацію.

– Добре…

Доказати не встиг – на обійстя впорснув братів мотоліт. Максим тицьнув мені шолом, я похапцем його нап’яв і скочив позаду. Майнула думка: за традицією варто було б присісти перед мандрівкою, на щасливий шлях.

Проте не мали часу. Та й яке до біса щастя!

До селища Сагайдачного домчали за чверть години, а там пересіли на гіперкапсулу до Києва. Зазвичай урядовці в нас не мають жодних переваг перед пересічними громадянами, проте зараз ситуація була екстрена, тому для нас тримали окрему швидкісну кабінку.

Поки їхали – мовчали. Про те, що я бачив у заповіднику, розповів Максимові за хвилину. Брат лише кивнув і поринув у похмурі роздуми. Я його не чіпав – ще змалечку знаю, що не варто. Хоча досі дивуюся, як чолов’яга, котрий за тиждень може вимовити хіба кілька слів, примудрився стати головним військовим аналітиком усієї держави.

Та й не хотілося розмовляти. Було гидко, млосно, і водночас кортіло волати від розпачу.

За десять хвилин уже були в Курені. Лише коли я там опинився – відчув, наскільки моє брудне, запорошене похідне вбрання не пасує цим блискучим стінам і ультрамодерним абрисам. Курінь-бо зветься Куренем лише за традицією, насправді це смартбудинок, спроектований для потреб планетарної адміністрації. Тут є все, що треба – від міжпланетного зв’язку до дистанційних пультів керування бойовими ракетами.

Ми одразу рушили до зали для перемовин. Там уже зібралися майже всі посадовці з Ради. За всі роки, що я перебував у складі Комісії з екології, а згодом її очолював – всіх їх укупі, здається, ще жодного разу не бачив.

Дисплей віддаленого відео зв’язку був відвернутий убік, а перед ним я побачив Марика – головного урядового консультанта з міжнародного права. Він щось спокійно, але наполегливо втовкмачував комусь, кого я не бачив, тицяючи в екран роздруківки документів, які йому подавали два асистенти. Поряд із ним сидів Гетьман, роздратовано постукуючи кулаком по коліну й кусаючи вуса. Проте не втручався, лише кивав на згоду до Марикових слів. Інші прогулювалися туди-сюди залою з планшетами, на які транслювалися перемовини в режимі спостереження, і слухали через навушники. Дехто – я помітив, що переважно військові – сиділи купками на кріслах під стінами і щось пошепки обговорювали. Проте всі вони розташовувалися за межами огляду з дисплею. Взагалі було дуже тихо й водночас напружено – як перед бурею. Великою й страшною бурею.

Я роззирнувся, кивнув кільком знайомим. Аж тут побачив, що один із Марикових асистентів махає мені – мовляв, ходи сюди. Та коли я наблизився – коротким відрухом зупинив мене трохи за межами огляду й на мигах показав: візьми-но планшет, трохи послухай, це й тебе стосується. І будь готовий.

Я взяв планшет зв’язку – вони лежали купкою на столі разом із навушниками автоперекладача. Увімкнув режим трансляції. Взагалі інтерлінгву, якою спілкувалися на міжпланетних перемовинах, я знаю достатньо, щоб обійтися без перекладача. Проте зараз був добряче рознервований і подумав, що можу щось зрозуміти не так. Тому взяв і навушника.

Те, що ситуація серйозна, збагнув одразу, лише побачивши мармизи на екрані. Конференція велася з офісу ЮПі – організації «Юнайтед Планетс», це головний орган міжпланетного арбітражу й усілякого узгодження. А довкола них були ще дисплеї, на яких маячіли керівники супутніх підрозділів. Коли я побачив пику головного судді Міжпланетного суду – знову замлоїло. Схоже, гармидер затіявся аж на найвищому рівні. Втім, шана Гетьманові й Марику,  що вони домоглися саме цього – перемовин за участю найвищих посадовців Заселеного Всесвіту.

– Я змушений повторити, вельмишановна громадо, – крижаний, упевнений голос Марика лунав розкотисто, наче гуркіт двигуна, – що Україна-2 голосувала проти постанови про обов’язкову зовнішню терраформацію і не вступала в жодні угоди, які дозволяють її здійснювати на території нашої планети. Україна-2 є планетою, яка є організатором і підписантом Пакту про збереження біологічного різноманіття…

– Цей Пакт був скасований на асамблеї ЮПі більшістю голосів, – відповів О’мара, Генеральний суддя. – Делегація від вашої планети теж була присутня!

– Так. І наша делегація наклала вето на це рішення.

Через велику відстань і перекидання сигналу між зв’язковими системами різних планет зображення і звук добряче гальмували. Мене від цього аж почало сіпати. Але змусив себе якнайшвидше приборкати емоції.

– Право вето теж було скасоване, – зауважив суддя. – Верховний міжпланетний суд відхилив ваш позов і визнав правомірність рішення щодо скасування Пакту.

– Це порушення Конвенції про права людини, – відрубав Марик. – А її ніхто не скасовував. Отже, рішення Верховного суду вступають у протиріччя з головними засадами нашої цивілізації. Згідно зі Статутом, якому підпорядковується діяльність Верховного суду, у такому випадку суд мусить керуватись постулатами Конвенції.  

– Згідно з постулатами Конвенції, кожна людина має право на життя! – проголосив Дюваль, голова ЮПі.

– На гідне життя! – зауважив Марик, звівши пальця догори. – І вона не може бути піддана катуванням – ані фізичним, ані психологічним. Чи не так?

– Саме так! А ваші дії…

– Перепрошую! Зараз поряд зі мною наш голова екологічної комісії Остап Затула. Він також має статус міжпланетного експерта з питань біологічного статусу людини. Його повноваження підтверджені ЮПі, і він брав участь у роботі міжпланетних екологічних комісій. Стосовно трактовки головних постулатів Конвенції пропоную звернутися до нього. Пане Остапе, прошу!

Асистент уже підсовував мені стілець. Вони всі на коліщатках, тож замінити Марика перед дисплеєм було миттєвою справою.

Коли я з’явився на загальний огляд – побачив, як витріщилися очі в посадовців на екранах, а в Дюваля навіть відвисла щелепа. Лише тепер помітив, що з розпатланої чуприни в мене досі сиплеться пісок, шкіра на обличчі задубіла від поту й пороху, а пальці в плямах крові з розтертих поводами долонь. Але начхати. Хай дивляться на такого, як є.

– Пані й панове, перепрошую за нестатутний вигляд, – пробурчав я. – Я щойно із зони стихійного лиха. Але про це трохи згодом. Спочатку стосовно питань про права людини. Конвенція свідчить, що…

І почав пояснювати, наче на лекції перед студентами. Ані на мить не затинався – адже доводив це на міжпланетних комісіях не вперше.

Що право людини на життя – це право на забезпечення її базових потреб як біологічного об’єкта. Згідно з Конвенцією, в ці потреби входять харчі, житло, умови для дотримання гігієни, медичне обслуговування, можливість освіти і розвитку – розумового і фізичного. Проте гідне життя з погляду біології мусить також включати в себе гармонічне співіснування з природним середовищем, в якому людина сформувалась як вид. Якщо цього немає, то її життя нічим не відрізнятиметься від існування, скажімо, курки або свині на промисловому комплексі для відгодівлі худоби. Тобто, це аж ніяк не є повноцінне життя. Мешкання у штучному середовищі з обмеженим простором в оточенні лише собі подібних і харчування продуктами промислової обробки – це умови для утримування худоби. Тобто, різновид катування. Якщо шановним представникам ЮПі цікаво, чому понад чверть людей на терраформованих планетах має тяжкі психічні розлади, ще чверть завзято вбиває одне одного, і геть усі у віці понад сорок років перетворюються на руїни, які здатні жити лише на медикаментах – то їм варто не викидати гранти на безглузді соціологічні дослідження, а бодай трохи повчити біологію. Дізнатися, які наслідки для людського організму має гіподинамія і харчування «фабрикатами», що таке «критична дистанція» і «агресивне середовище»…

  – Але я про це вже багато разів казав, – обірвав я тему. – І не лише я. Якщо комусь цікаво, може подивитися звіти комісій або відповідні наукові роботи. А ми повернемося до поточної ситуації. Що саме ЮПі нам закидає? – я поглянув на стос роздруківок, які мені підсунув асистент. – Отже, за пунктами. Перше: нераціональне використання земельних ресурсів.

– Так! – кивнув Дюваль. – На вашій планеті величезні простори лишаються не використаними.

– Що значить – не використаними? Це заповідники! Джерело біологічного різноманіття! Ми постачаємо біологічні зразки! На них працює харчова промисловість майже всіх заселених планет!

– Це так, але…

– Зачекайте, будь ласка! Розберемося послідовно. «Нераціональне використання орної землі». Це маячня! Саме ми її використовуємо раціонально! Зберігаємо і відновлюємо! А ви що хотіли? Щоб ми напхали її хімією, за кілька років виснажили, а потім зробили замість полів комплекси з інтенсивного генно-модифікованого рослинництва? Ще цього бракувало! Деякі «розумники» вже так учинили із землею на нашій історичній батьківщині – і на що вона перетворилася? Ми цю помилку повторювати не збираємося! Експортуємо недостатньо продовольства? Для кого недостатньо? Зате ми експортуємо натуральні, екологічно чисті продукти, а не усілякий штучний мотлох! Лише риби й зернової продукції – мільярди тон щорік! А ще довжелезний перелік всього іншого! Але, зрештою, ми не зобов’язані годувати усяких паразитів, яких ви ж розмножували, як щурів!

– Ми?! – Дюваль аж підскочив.

– Так, саме ви! Скільки за останні шістсот років до ЮПі було подано проектів по обмеженню народжуваності? Кількасот! Скільки було прийнято? Жодного! Бо ви, бач, не можете утискувати релігійні традиції певних народів! Але якщо ці релігії вимагають плодитись, наче машинки для клонування – то хай їхні боги їх і годують! Трясця, люди ж мусять мати бодай трошки здорового глузду!

– Але ж ці люди вже існують! І мусять десь жити та щось їсти!

– І ви хочете повісити їх нам на шию? З якого це дива? Хай із ними розбираються на тих планетах, де вони мешкають! Там ще цілком достатньо простору, щоб їх розмістити, якщо трошки покращити законодавство і потрусити великі корпорації. Але ж ви ці корпорації не трусите, еге ж? Ви чомусь прискіпались до нас! Чому? Тому що нас на нашій планеті лише двісті мільйонів, а не по сорок мільярдів, як на інших? І ви вважаєте, що на нас можна тиснути?

– Двісті мільйонів не мають морального права користуватись цілою планетою, коли в усіх інших заселених світах…

– Це не ми створили вам перенаселення і сплюндрували землю й воду! Закрийте виробництва непотрібного мотлоху, які витрачають величезну кількість води – і вам вистачить на всі побутові потреби! Наші фахівці вже давно розробили схему того, як це можна зробити! Покрокову! Але ЮПі її навіть не взяло на розгляд!

– Бо ваша схема – фінансовий нонсенс! – втрутився дядько з економічної комісії. – Там взагалі не передбачено зросту загального валового продукту!

– Звісно! А нащо йому зростати? У нас цей показник стабільний вже понад сто років, і зростання понад один відсоток на рік законодавчо заборонено! А зменшення, навпаки, вітається!  І, бачте, чудово почуваємося! Маємо здорову екологію і аж ніяк не бідуємо! Вже давно час відмінити оцінювання економіки за валовим показником! Бо виробляти треба лише те, що справді потрібно, а не мотлох!

– Але основні засади економіки…

– Економіка заради економіки не має сенсу! Вона мусить робити життя людей кращим, а не позбавляти їх нормальної їжі й житлового простору! Може, з цим вашим «суспільством споживання» щось не те?

 – Я хочу вам нагадати, шановний пане Затуло, – в’їдливо проскреготів Дюваль, – що ЮПі створена для взаємної допомоги між народами!

– Згоден! І ми щороку виділяємо чималі кошти на цю допомогу! – втрутився Марик. –  Набагато більше, ніж інші планети, якщо рахувати на кількість населення!

– Але ви відмовляєтеся приймати переселенців!

– Приймаємо! Але в обмеженій кількості! Лише тих, хто здатний пристосуватися до наших традицій! Так, ми маємо власні традиції, і вимагаємо до них поваги!

– Які ще традиції! Звідки? Ви просто зажерлися! – Дюваль аж підскочив. – У вас кожна родина мешкає у приватному обійсті з кількома гектарами присадибної території! А на інших планетах люди тісняться в кімнатках площиною в кілька метрів!

– Це і є наша традиція! – загорлав я. – Особистий простір для кожного! Природа довкола! Свобода і відповідальність! Ми живемо саме так! І нас не цікавлять традиції тих, хто прагне жити в клітках, наче худоба, і ні за що не відповідати! Якщо прагнуть – то їхня справа, але ми тут ні до чого! У нас обмеження народжуваності введено ще кількасот років тому! Саме задля того, щоби не жити, наче худоба на свинокомплексах! І намагання зазіхати на наші традиції – це злочинне порушення наших прав!

Марик торкнувся моєї руки, просячи спинитися. І глузливо поцікавився:

– Панове, скажіть-но, будь-ласка: це відколи ЮПі відмінила священне право приватної власності? Як це ми пропустили таку знаменну подію?

– Тобто? – Дюваль спантеличено закліпав очима. 

– То це право досі діє? Бо за нашою Конституцією ця планета разом з усім, що на ній є – колективна приватна власність нашого народу. Без нашої згоди ніхто не має права торкнути тут бодай піщинку! Хіба ні?

– Але у разі, коли це потребує міжпланетна гуманітарна політика…

– Ми за цей законопроект не голосували!

– Стоп! – Гетьман раптом звів руку. Пхнув нас із Мариком так, що ми аж відкотились геть на своїх стільцях. І почав говорити – низьким, потужним басом, що розкочувався на весь зал. – Я вас усіх почув, панове. А тепер послухайте мене. Я є всенародно обраним Гетьманом планети «Україна-2». Мене обрали, щоб я захищав життя і традиції свого народу. Його конституційні права.

Він зробив паузу, пильно дивлячись в очі Дювалеві. А тоді повів далі:

– За конституцією, земля України-2 належить мешканцям планети. Ніхто інший не має на неї жодних прав. І міжпланетні організації також. Вам нагадати, як і чому ми взагалі опинилися на цій планеті?

Я мимоволі рипнув зубами. Цю історію у нас знають усі.

– Нині це вже не має значення! – загорлав Дюваль.

– Це для вас не має! – відрубав Гетьман. – А для нас має, й дуже велике!  Адже  ще перша, земна Україна була членом  всіх міжнародних організацій і сумлінно виконувала всі їхні постанови і приписи. До чого це призвело? До того, що коли наш народ піддавали геноциду і фізичному знищенню – ці організації хіба що висловлювали занепокоєння. А в кулуарах прямо казали, що їм байдуже, чи ми існуватимемо, як нація! Головне, щоб можна було використовувати нашу землю на так звану «суспільну користь» – а насправді заради інтересів більш потужних держав! Коли нашу країну сплюндрували остаточно й почали перетворювати на мурашник – ті, хто не хотів із цим миритись, гайнули до космосу шукати кращої долі. Цю планету, Україну-2, нам ніхто не дарував – наші пращури знайшли її самі. Самі впорядкували – без допомоги міжпланетних організацій. Згодом сумлінно платили податки в ЮПі, коли та виникла. Надавали гуманітарну допомогу іншим планетам. Жодного разу ні з ким не воювали. Ми мали лише одне прагнення: щоб нам дали жити, як ми хочемо, і не чіпали. Чим це закінчилось? Ви своєю недолугою гуманітарною політикою перетворили більшість людей на всіх планетах на безвідповідальних паразитів, а тепер знову приперлися, щоб рятувати ситуацію нашим коштом? Ні, цього разу такого не буде!

– Пане Гетьмане!..

– Які там у вас знову нездоланні проблеми? З отими вашими диктаторами, яким ви вже п’яте сторіччя не можете дати ради? То, трясця, попросіть нас офіційно, і за кілька тижнів ми їх усіх приберемо! Зробимо вам таку ласку!

– ЮПі створена, щоб підтримувати мир!

– І що, вдається? Скільки там у вас зараз «гарячих точок» з масовою різаниною, шановні миротворці? Понад сотню? І ви досі висловлюєте глибоке занепокоєння? А ми вам подавали вже кілька законопроектів щодо вирішення таких ситуацій!

– Це які?

– Якщо уряд якоїсь держави припускає агресію на території іншої країни – цей уряд негайно у повному складі усувається фізично силами міжнародної спецоперації, а країна на п’ятдесят років переходить під зовнішнє міжнародне керування.

– Це порушення принципів демократії!

– Не смішіть мене! Всі країни-агресори – це диктатури, там нема ніякої демократії!

– Але вони є членами міжпланетної спільноти!

– А з якого дива диктатури є членами демократичної міжпланетної спільноти? Що за маячня?

– Але, окрім очільників, у таких країнах ще є мирні мешканці! Ми мусимо дбати, щоб вони не зазнавали страждань!

– Тому мусять зазнавати страждань ті, на кого напала їхня армія? Пане Дювалю, ви знову, перепрошую, верзете нісенітниці! Але годі мене забалакувати! Якщо ви маєте системні проблеми з міжпланетною гуманітарною ситуацією – їх треба вирішувати, а не вкотре намагатись затикати дірки віхтем! Україна-2 вам залюбки з цим допоможе. Проте спочатку ви особисто, як голова організації, скасовуєте всі постанови стосовно нашої планети. Всі! Про модифікацію територій, переселення біженців і так далі. Всі! Терраформатори мусять негайно зупинити роботу й протягом кількох годин прибратися з нашої орбіти. А тоді розмовлятимемо далі. Можливо, ми вам зможемо чимось допомогти. Але не за рахунок плюндрування нашої планети!

– Все вже вирішено, і жодна постанова скасована не буде!

Гетьман хижо примружив очі.

– Пане Дюваль! Ви ж усвідомлюєте, що ці тераформатори досі не збиті лише тому, що ми не бажаємо військового конфлікту з ЮПі?

– Пане Гетьмане, це кумедно чути, – пирхнув Дюваль. – Який військовий конфлікт? У міжзоряному реєстрі ваша планета позначена як незаселена територія з початковою стадією колонізації! У вас там жменька населення, що мешкає по хуторах, і навіть немає жодного пристойного міста! І ви кажете про конфлікт із міжпланетним миротворчим контингентом?

Гетьман повільно вдихнув. Сапнув, роздувши ніздрі, наче розлючений бугай. І холодно, стримано промовив:

– Я мушу звернутися до Ради. Продовжимо за добу.

І вимкнув дисплей.

А тоді встав, повернувся до зали й неголосно промовив:

– Отже, пані й панове? Що робитимемо?

– Референдум усе показав, – зауважила підстаркувата пані Мирослава, Провідниця відділу освіти. – Люди не бажають плюндрувати майбутнє своїх дітей. Тож, Василю, бери повноваження.

– Так, – кивнув Генеральний прокурор. – В Конституції сказано, що робити в такому випадку. То роби. Чи маєш сумнів?

– Ні, – Гетьман знову розлючено сапнув. – Я – не маю. Але мушу знати, чи не має хтось інший. Якщо є якісь зауваження – кажіть.

– Але ж ми не будемо воювати з ЮПі? – спитав Провідник з економіки.

Гетьман глузливо примружився.

– Звісно, ні. Нащо нам це? До того ж ми не маємо армії.

Залом прокотився приглушений посміх.

– Отже, я беру повноваження Верховного Головнокомандувача? Йдемо до зали голосування, чи як? Бо треба запротоколювати…

– До біса! – промовив мій брат Максим і перший підняв руку. – Скажіть секретареві, щоб згодом вніс дані до системи.

За мить стало видно, що з протоколом зайвого клопоту не буде. Вся Рада одностайно проголосувала «за».

– Дякую, пані й панове! – Гетьман приклав кулака до грудей і чемно вклонився громаді. Але коли випростався, то часу на церемонії вже не гаяв. Обернувся до Провідника Генерального штабу: – Павле, за скільки ми впораємося? Впишемось у дві години?

– Якщо забаримося, зв’язківці трішки пошарпають систему і вдадуть, що щось зіпсувалось, – пробурчав той. – Не переймайся. Часу вистачить.

– Ще треба щось узгоджувати?

– Ні. Все готово.

– Тоді гуляймо, браття! – Гетьман звів кулак догори, наче булаву, і зловісно посміхнувся.

***

Майже всі хлопці вже завантажились, а я досі витрушував пісок з коси на голові. Якщо у невагомості піщинки почнуть літати всередині шолома і потраплять в очі, стане непереливки.

Але зрештою впорався, закинув чуприну назад і вдягнув шолом. Пошкутильгав до «чайки», ледве волочачи ноги під вагою бойового скафандра класу «відкритий космос» і балонів з дихальною сумішшю. Трохи передихнув, лише влаштувавшись у капсулі всередині човна.

– Герметизація! – гримнула команда в навушнику. – Перевірка! Дихальні системи!

Я увімкнув подачу суміші, відрегулював натиском клапана на підборідді, поглянув на показники тиску над чолом, трохи стравив зайве. Й відчув себе, наче вдома – навички, відпрацьовані колись місяцями тренувань, швидко повертались. Показав чотовому великого пальця – мовляв, готовий.

Посміхнувся, згадавши Гетьманів жарт про те, що «ми не маємо армії».

Еге ж. Але на моїй голові козацька чуприна. Така ж, як у Гетьмана, а також шістдесяти відсотків повнолітніх чоловіків і п’ятнадцяти відсотків жінок України-2. Це означає, що ми, окрім цивільного фаху, також маємо й військовий, і щороку проходимо кваліфікаційні навчання. Але з чупринами – це лише ті, хто може працювати «в полі», тобто на планетах або в космосі. Всі інші мають додатковий фах систем армійського забезпечення: військові лікарі, технічна обслуга «чайок», літаків і артилерії, айтішники, логісти і багато чого ще. Курс виживання і володіння зброєю входить до шкільної програми – з двотижневими практиками тричі на рік у виїзних таборах. Для старшокласників – не лише на планеті, але й у космосі та на найближчих астероїдах. Тобто, вже наші шкільні випускники мають кращі військові навички, ніж бійці спецпідрозділів з інших планет.

 А ще Україна-2 є міжпланетним лідером з модернових технологій, зокрема військових. Але найкращі наші армійські розробки ми не продаємо і навіть ніде не презентуємо. Бо добре навчені гірким історичним досвідом. Саме тому в Конституції України-2 є таємний пункт про те, що національна система оборони не підлягає жодній міжнародній юрисдикції. І що Гетьманом може бути обрана лише людина з вищою військовою освітою стратегічного напрямку.

Але загалом все слушно – у нас армії немає. Нащо вона нам?

Загалом я не був зобов’язаний їхати на цю операцію. Радники до роботи в полі зазвичай не долучаються. Проте коли якісь потвори трощать мої заповідники – аж свербить дати їм прочуханки особисто. Тому напросився добровольцем. Благо, маю досвід.

Корпус човника здригнувся, і я відчув, як його перехиляє назад. Десь унизу розмірено загуркотіла катапульта.

 – Відлік! Десять… дев’ять…

Я заплющив очі.

Таки вигідно мати багато заповідників, розташованих на базальтових «язиках». Під ними в підземних печерах сховані криївки для «чайок» та іншої бойової техніки. Згори їх неможливо визначити ані рентгеном, ані спектрографом. Та коли треба – плити, що затуляють шахти, відсуваються разом із деревами, травою, пташиними гніздами і навіть лисячими норами.

Старт! Перед очима почорніло від перевантаження, все тіло наче розплюснуло. Я судомно хекнув, намагаючись всотати повітря в стиснуті легені.

Коли трохи полегшало – побачив, що на оглядових екранах уже суцільна темрява. Лише віддалік блимають зірки, а позаду маячить блакитна куля планети, оповита серпанком атмосфери. А онде й терраформатор – огидний бурий спрут, що зависнув між жовтавим клаптем степу і бескидами Сірих Карпат. Під ним щось блимає і посувається – це потужна силова довбня руйнує скелі на краю гірського пасма й спихає потрощене каміння в море, розширюючи прибережну лінію. Схоже, планувальна програма, що розробляла терраформацію, визнала це море зайвим, і зараз спрут робить на його місці кам’яну «подушку» під суходіл. Від розпеченого плазмовими різаками каміння вода випаровується, оповиваючи все довкола гарячою білою парою.

Край високого плато, на якому розташований степ, теж потрощений і оповитий хмарками диму. Схоже, плазма підпалила суху траву, і зараз пожежа розповсюджується. Проте тераформатор на це не зважає: його справа – колупати каміння, а рослинність цьому лише заважає.

У мене болісно стиснуло в грудях.

Я багато років був хранителем цього степу і цих гір. Знаю зі старих документів, скільки зусиль знадобилося першим поселенцям, аби створити на сухому кам’янистому плато, порослому мохом і колючкою, розкішну екосистему з тисячами видів рослин, комах і тварин. Саме цей біоценоз із часом утворив чудові ґрунти, які ми зараз використовуємо для агрономії. Мені відомі всі дрібні й великі мешканці цих трав’яних чагарів, я безліч разів об’їздив цей степ верхи від краю до краю.

А тепер він палає, і в цьому полум’ї запікаються живцем комахи й дрібні тварини, не здатні втекти від пожежі. А більші, злякані й обсмалені, тікають галасвіта. З орбіти їх не розрізнити, надто далеко. Однак бачу смугу мертвого чорного згарища, де не залишилося нічого живого. І вона стає дедалі ширшою.

Проте функціонерам з ЮПі байдуже. Ці люди виросли на урбанізованих планетах, у цілком штучному середовищі. Там немає нічого живого, крім людей, які купчаться серед ретельно відполірованих і продезінфікованих площин зі штучних матеріалів. Там діти граються з електронними котами та цуциками, бо живі тварини в містах заборонені. Навіть дерева й квіти у вазонах синтетичні.

Ці люди взагалі не розуміють, що таке жива природа. Для них це все – лише «сміття», яке треба ретельно прибрати, щоб на його місці збудувати чергові хмарочоси, заповнені людьми, наче мурашник мурахами. Їсти штучні харчі з сої, вирощеної на гідропоніці, пити перероблену з сечі воду і вважати, що так усе й мусить бути – адже це «прогрес». Ми зі своїми степами, лісами і конями для них – незрозумілі дикуни, яких негайно треба «осучаснити». Наша любов до рідної землі – незбагненний «архаїзм». Тому вони навіть не будуть нас слухати. Бо вони нас щиро зневажають. Саме за те, що ми не такі, як вони, і не бажаємо ставати штучними.

А ще вони аж лускаються від усвідомлення власної значущості. Від того, що мають змогу нарешті «приборкати» цих огидних для них «дикунів». Адже в світі, де немає більш нікого, крім людей – головною цінністю, втіхою й метою стає саме влада над людьми…

Виникло нестерпне бажання вгатити в клятого спрута ракетою й рознести на мотлох. Проте я знав, що не можна. Всередині атомний двигун, і якщо його розтрощити, то отримаємо таке радіаційне зараження території, що аж ніяк не зрадіємо.

– Щоб вони здохли, тварюки! – вдарив мені у вухо розпачливий зойк. – Диви, що роблять!

«Чайки» вже пролетіли орбітою трохи далі, й стало видно смарагдовий килим лісів у Зелених Карпатах. Там теж порядкував чорний спрут: зависнувши низенько над землею, висунув з одного з мацаків щось на кшталт бульдозерного черпака, а іншим ретельно зрізав під корінь столітні дерева й скидав їх до контейнера. Набравши сповна, накривав риштаком і тягнув догори. Схоже, цей спрут перед терраформацією отримав указівку спочатку прибрати з поверхні цінну деревну сировину і лише потім вирівнювати горби.

– Не галасуйте, хлопці, – тихим, придушеним від люті голосом промовив чотовий. – Це ненадовго!

Я люто скреготнув зубами, дивлячись, як спрути залишаються позаду. Але терраформатори – це лише велетенські роботи, навіть без операторів. А нам був потрібен той, хто ними керує. Тобто, корабель супроводу.

***

Десантні операції романтичні лише в кіно, бо там вони не мають нічого спільного з реальністю. Споглядати за справжніми доволі нудно, адже все відбувається дуже швидко й аж ніяк не привабливо. А коли сам береш участь, то взагалі нічого цікавого. Бачиш лише обмежену ділянку й виконуєш власну дрібку роботи. Та й по тому.

«Чайки» підкралися до завислого на орбіті корабля-оператора, наче вовки до здобичі: дуже повільно й нечутно, увімкнувши антирадарне поле.

Зазвичай оператори не мають охорони, там лише пілоти й техніки, що керують терраформаторами. Проте зараз ми цілком могли очікувати на роту військових всередині – адже керівники ЮПі усвідомлювали, що нагло лізуть на заселену планету. На доданок наші радіорозвідники виявили поблизу військовий крейсер – він прикривав оператора, старанно маскуючись під астероїд

Що відбувалося біля того крейсера, не знаю. Ми були далеко і взагалі його не бачили – навіть як темну пляму на тлі зірок. Наш рій мав власну задачу. «Чайки» тихенько оточили оператора, розійшлися по позиціях і зависнули в очікуванні сигналу.

Час наче зупинився. Ми сиділи в капсулах мовчки, кожен прокручував у пам’яті власну задачу. Було темно, і все, що я бачив – тьмяні позначки на дисплеї, вмонтованому в шолом. Від невагомості з незвички трохи нудило, і подеколи накочувало гидотне відчуття дезорієнтації – тіло не могло визначити верх і низ, і мені доводилося боротися з відчуттям, що я раптом перекинувся догори дригом разом із капсулою. А ще з лячним враженням, що довкола нікого немає. Тому я увімкнув гучність комунікатора в шоломі на максимум, поки не розчув чийсь напружений подих. Лише тоді трохи попустило.

Зате зненацька почала страшенно свербіти спина. А в скафандрі ж її не почухаєш! Та я спробував: щосили вигнув хребет і потерся об м’яку обшивку ззаду.

Хтось тихо засміявся й спитав:

– Уже сверблячка почалася?      

– Свербить рознести цю погань на друзки,– з тихою люттю промовив карпатець – я впізнав його по голосу.

– І затіяти міжпланетну війну? – відгукнувся чотовий. – Хлопці, ще раз попереджаю – жодних жертв. Це важливо. Чому – вже всім пояснювали.

– Та зрозуміло… Але хоч покОпати можна?

– Хіба трохи. Але дуже обережно. Вони ж бо хирляві.

– От ми їх візьмемо в полон і привчатимемо до здорового способу життя, – пирхнув ще хтось. – Пробіжки, засмагання на сонечку, все таке.

Усі дружно зареготали. На нашій планеті сила тяжіння більша, ніж на Землі або інших заселених геоїдах, а сонце жорсткіше. Українці до цього давно адаптувалися, а от зайдам непереливки.

– І ще погодуємо натуральним м’ясом…

Регіт посилився.

М’ясо у нас вирощують на заводах у контейнерах і тварин заради цього не вбивають. Корови, свині й вівці живуть у заповідниках лише як біологічний резерв. Проте контейнерне м’ясо за всіма параметрами цілком натуральне. Тим, хто одвіку харчувався фабрикатами, краще його навіть не куштувати, бо не перетравить.

– Агов, хлопці, анекдот! Приїхав турист до Києва…

– До нашого чи старого? – уточнив хтось.

– До нашого.

Я мимоволі всміхнувся. Анекдоти про туристів у Києві в нас найбільш розповсюджені. Адже наш Київ, на відміну від старого, що на Землі – це, власне, не місто, а музейно-туристичний комплекс. Там є копії українських історичних будівель і пам’яток всіх часів, художні галереї  і таке інше. А ще мистецькі навчальні заклади з куренями для студентів, викладачів і науковців. Усюди чимало такого, що добряче дивує чужоземців. А їх до нас навідується чимало навіть попри не надто комфортний клімат. Та найбільше враження на гостей справляють заповідники. У декого навіть починається агорафобія, адже мешканці урбаністичних мурашників не звикли до таких великих відкритих просторів.

– Увага! – раптом гримнув чотовий. – Починаємо! Виставити індикатори! Нічого не забуваймо!

Балачки урвалися.

«Чайка» трохи посунулася вперед – я зрозумів це по легенькій вібрації. А далі щось думати й відчувати не було коли.

Чорна пляма відчиненого люку. Реактивна торпеда, що висувається з трюму. Сісти на неї верхи, пристебнутися, перевірити контейнер із обладнанням, увімкнути протирадар. Легеньке ляскання по шолому – пішов!

Чорна, моторошна порожнеча довкола, де немає ані верху, ані низу. Ненавиджу відкритий космос! Але треба швидше. Визначити напрямок по індикаторах у шоломі, увімкнути двигун – і майже одразу вимкнути. Розганятися й дарма витрачати пальне не варто, в невагомості більшість руху відбувається за інерцією. Штурмові групи зазвичай користуються реактивними ранцями, але допоміжні – торпедами. Кожен українець змалечку вершник, а торпеда схожа на мотоліт.

Попереду вимальовується темна пляма, що затуляє собою планету. Вовки підкрадаються до здобичі проти вітру, а ми – проти сонця, в суцільній тіні.

Тепер уся увага на дисплей шолома. Адже визначити швидкість і відстань на око в темряві й невагомості важко. Може здаватися, що ледь пливеш – а за мить врубаєшся в перешкоду з такою силою, що розносиш торпеду на друзки. А датчики на шоломі сканують і показують усе – відстань, траєкторію і швидкість.

Коли сталева стіна насувається майже впритул, вмикаю маленькі маневрові двигуни й завертаю убік. Поволі рушаю уздовж корпусу. Корабель доволі швидко обертається довкола власної поздовжньої осі, щоб утворити всередині тяжіння для зручності екіпажу, тому спіймати потрібну точку треба ще примудритися. Проте на польових тренуваннях я це робив непогано. Вище… ще… Поверхня трохи висвітлюється відбитими променями далекого сонця, і попереду вимальовується абрис півкулі, що прикриває радіолокаційну систему. Добренько!

Гальмую біля локатора й обережно фіксую торпеду присосками. Поряд нечутно зупиняється ще одна. Трохи вичікуємо, щоб почати крутитися разом із кораблем, бо тоді нас не відкидатиме убік. Потім майже синхронно перевіряємо запобіжні линви, відкриваємо контейнери, видобуваємо з них великі скрині й обережно мостимо обабіч півкулі. Приладдя здоровезні, на планеті ми таке й не підняли б, але в невагомості це простіше.

Причіплюю прилад на потрібне місце. Поглядаю на партнера, що вимальовується в сутіні ледь помітною зеленкуватою плямкою – відлиском шоломного дисплея від обличчя. Зараз це єдине, що дає нам змогу розрізняти одне одного. Активні радари або радіо не вмикаємо, їх можуть засікти. Напарник підносить до обличчя кулак і показує великий палець – мовляв, готово. Я роблю те ж саме. А тоді ми одночасно зводимо вічка скринь і вмикаємо апарати.

Дивлюся на годинник, нервово покусуючи вус. За хвилину на дисплеї в шоломі блимає позначка. Напарник знову показує великий палець, а я полегшено киваю. Все. Корабель «осліп» і «оглухнув». Проте всередині цього ще не усвідомлюють. Там начебто все, як завжди – поки що.

Блимаю лазерною вказівкою трохи вбік, у потрібному напрямку. Знову сідаю на торпеду, відшвартовую її, махаю напарникові й рушаю до вхідного шлюзу.

Коли ми обидва туди дістаємося, бачу штурмову групу, що вже відчиняє вхід. Ці вже не резервісти, а фахові військові. І ви гадаєте, що шлюз у невагомості ззовні відколупати неможливо? Хе-хе! Певно, забули, що двадцять відсотків айтішників топ-рівня в Заселених Світах – українці? І найкращі з них «на виїзді» не працюють. Деякі прилади, розшифрування коду, команда – і шлюз розчахнеться сам. Ще й навіть не надійшле всередину повідомлення про те, що відчинився. Ласкаво просимо, панове!

Ми з напарником і ще двійко хлопців залишаємося назовні, у прикритті. Друга пара дістає зброю й розташовується обабіч шлюзу, а ми збираємо кинуті торпеди, чіпляємо їх на линви й розміщуємо ланками на певній відстані від входу. Якщо штурмовикам доведеться терміново тікати, вони, вискочивши зі шлюзу, одразу на них утраплять. Наша задача – відтягнути їх на буксирі з лінії вогню або, якщо виникне потреба, й зовсім евакуювати. А друга пара прикриватиме усіх вогнем. Двох бійців цілком достатньо, щоб заблокувати вузький вихід.  

Шлюз зачиняється за спинами штурмовиків. А тепер – чекання. Довге й нудне.

Я знаю конструкцію кораблів-операторів, тому розважаюся, уявляючи, що зараз відбувається всередині. Ні, жодних гасань коридорами зі стріляниною, як у поганих космічних бойовиках. Хлопці взагалі нікуди не йдуть зі шлюзу. А нащо, коли саме до нього виходить один із повітряних виводів для вирівнювання тиску? Саме у цей вивід зараз закидаються дрібненькі прилади-роботи. Розбігаються вентиляційною системою й беруть під контроль датчики моніторингу складу повітря. Й фіксують ці датчики на наявних показниках.

А далі справа за невеличкою герметичною скринькою з трьома відділками. Натиском важеля три речовини, які містяться в цих відділках, змішуються, і починається хімічна реакція з виділенням певного газу. Цей газ через руру, встромлену в повітряний вивід, закачується до вентиляційної системи. Наші міні-роботи, що контролюють датчики, водночас надають інформацію про справжній склад повітря в кожному приміщенні. Газ не має ані запаху, ані кольору, помітити його неможливо. Але після кількох вдихів усі, хто перебуває всередині корабля, майже миттєво непритомніють. Не встигнувши нічого відчути й утямити.

Трохи зачекавши, хлопці заходять усередину, не знімаючи скафандрів. І збирають непритомні тіла докупи, наче гарбузи на городі. Та й по тому.

Час від часу поглядаю на годинник. Коли минає чверть години, серце починає нервово калатати. Вже б мусили упоратися… Чи щось трапилося?

Аж раптом бачу, що напарник махає мені й показує у бік планети. Обертаюся – й бачу, як здоровезні спрути терраформаторів, втягнувши мацаки, поволі пливуть догори. От уже виходять з атмосфери, шерегою шикуються на низькій орбіті й заклякають, вимкнувши двигуни.

А ще за мить стулки шлюзу роз’їжджаються. Зі смуги світла вигулькує знайома постать у скафандрі й умикає рацію.

– Все, хлопці. Чисто. Погань прибрали. Полонених зараз спустимо вниз на їхній рятувальній шлюпці. Якраз усі вмістилися. Чота – евакуація!

От, власне, й уся робота. Я ж кажу – нічого цікавого!

До корабля пришвартовується «чайка», і ми починаємо закидати до її трюму торпеди. Тих, хто ще затримується на кораблі-операторі, згодом забере другий човник. Поки копирсаюся – бачу, як з планети стрімко злітають два наші штурмові крейсери. Відходять подалі, а коли крихітні рисочки вже ледь видно – на їхньому місці спалахує веселкове коло гіпер-просторового переходу.

– Куди це вони? – буркоче мій напарник.

– Куди треба! – відрубає чотовий.

 Коли вже увійшли в атмосферу й знизилися, я побачив, як під нами знову промайнув степ. Подекуди ще курилося, проте в хмарах диму жваво сновигали яскраві комашки пожежних дронів. На серці трохи полегшало – таки більша частина заповідника вціліла. От лише тепер клопіт – наново заганяти туди диких звірів, що розбіглися орними полями!

***    

На базі я сполоснувся під душем, взяв у інтенданта комплект чистого робочого однострою і отримав від сотника дозвіл бути вільним до особливого розпорядження. Позичив службовий транспорт – як урядовець мав право – і гайнув назад до Києва.

Проте в Курені поки не було чого робити. Гетьман проводив закриту нараду з вояками, помічники керували розміщенням полонених, а інші Радники тинялись залами. Весь міжпланетний зв’язок було вимкнуто.

Лише тепер я відчув, що мене хилитає від голоду й утоми. Хотів був зв’язатися з пожежною службою і директорами заповідників, щоб дізнатися, як там справи. Проте відчув, що геть виснажений і нічого не тямлю. Тож рушив до буфету, вточив два здоровезних пиріжки і зателефонував Лесі. Повідомив, що живий і здоровий, однак про рейд до орбіти не казав, щоб не лякати. А тоді ліг поспати на канапі в кімнаті відпочинку. Якби канапи не знайшлося – примостився б просто на килимі на долівці, підклавши наплічника під голову. Після пластових і козацьких таборів умію відпочивати в будь-яких умовах, як і будь-хто з наших. Ми ж не урбаністичні рожеві поні, не здатні заснути без ортопедичного ліжечка з гіпоалергенною білизною.

 Прокинувся зі страшенним болем в усіх м’язах і гидким відчуттям того, що проспав якесь лихо. Глянувши у вікно, збагнув, що таки проспав – судячи з сонця, було вже пополудні, а мене жодна падлюка не розбудила. Пошкутильгавши до вбиральні, дорогою зустрів Максима. Спитав:

– То що там?

– Там – це де? – пробурчав брат.

– Усюди! Вже були нові перемовини з ЮПі?

– Ні, почнуться за годину. Ти нічого не пропустив. Піди поки поїси.

Та яке «поїси»! Я негайно сів на зв’язок і почав з’ясовувати, що там із заповідниками. Власне, екстрені роботи тривали ще відучора, і до них долучився не лише персонал – бо він, власне, нечисленний, – але й усі сусідні громади. Проте існували деякі речі, які простіше вирішувати централізовано. Наприклад, домовитися про постачання м’ясних відходів для підгодівлі хижаків. Якщо цього не зробити, голодні вовки і степові леви шукатимуть поживу в селищних конюшнях.  

Однак поки я це все робив, передчуття близького лиха не відпускало. Поки що клята ЮПі відправила до нас лише один військовий корабель. А якщо надійшле більше?     

Та зрештою пролунав сигнал загальних зборів. І коли всі зійшлися до зали, Гетьман скомандував налаштувати зв’язок із ЮПі.

Коли на дисплеї з’явилася картинка, у мене з подиву відвисла щелепа.

Це вже був не кабінет для перемовин, а велика кругла зала Асамблеї. На стінах довкола неї блимали екрани – в режимі відео конференції зібралися депутати з усіх населених планет. Посередині на подіумі для доповідей сидів Дюваль, блідий і спітнілий. А поряд із ним – двоє наших вояків у повному озброєнні. Я одразу впізнав однострій і яскраві синьо-жовті нашивки на рукавах.

– Це насильство! – заволав Дюваль, побачивши зображення на екрані України-2. – Міжнародний тероризм!

– Вітаю, шановна громадо, – усміхнувся Гетьман. – Сподіваюся, ви всі вже отримали матеріали, які ми вам надіслали. І належним чином їх оцінили. Дозвольте коротку доповідь для пояснення поточної ситуації. Отже, протягом двох каденцій на посаді голови ЮПі пан Дюваль злісно нехтував своїми посадовими обов’язками. Йому була добре відома складна ситуація на Землі та інших Заселених Планетах, яка нині наближається до критичної через перенаселення, нераціональне і нерівномірне використання наявних ресурсів. А також через міжнародні конфлікти, спричинені агресивною політикою деяких держав. Але будь-які пропозиції, спрямовані на дієве вирішення ситуації, він відхиляв за допомогою власного лобі та неправомірних дій суддів з Міжпланетного суду…

В залі почав здійматися гул голосів, проте Гетьман ляснув долонею по столу.

– Панове! Прошу уваги! Час для коментарів буде згодом! Отже, коли ситуація наблизилась до критичної, і це почало спричиняти справедливі нарікання міжпланетної спільноти, пан Дюваль вирішив імітувати вирішення проблем шляхом реколонізації і терраформації планети Україна-2. Але не на загальну міжнародну користь, а виключно на користь Північноазійської Конфедерації, яка запропонувала йому за цю оборудку… хлопці, вимкніть, будь ласка, мікрофон представнику Конфедерації, а то він надто гучно кричить. Усі цифри і рахунки є в документах, які надані шановним представникам міжпланетної спільноти.

Я мимоволі посміхнувся, дивлячись, як огрядний вузькоокий конфедерат безгучно вимахує перед екраном пухкими рученятами.

– Також мушу повідомити, що я особисто отримав від пана Дюваля деяку приватну пропозицію. Кажучи просто, він запропонував мені хабар, котрий вимірювався десятизначними цифрами, за виділення частини території України-2 під забудову і переселення двох мільярдів представників Конфедерації. Фінансування на цей проект мусило бути виділене з бюджету ЮПі під виглядом гуманітарних інвестицій. Я пояснив йому, що це суперечить нашій Конституції. Тоді він запропонував мені військову допомогу наявним складом міжпланетного миротворчого контингенту, в який входитимуть представники Конфедерації та її сателітів. Тобто, запропонував мені військову допомогу проти власного народу! Панове, це смішно! Звісно, я відхилив цю пропозицію. Але зрозумів, що пан Дюваль навряд чи відмовиться від своїх задумів, і доручив українській Службі Безпеки поцікавитися справжніми мотивами цієї масштабної оборудки.

Обличчя Дюваля злостиво сіпнулося.

 – А далі пан Дюваль подав на керівництво України-2 кілька позовів до Міжпланетного суду і в рекордні терміни отримав визнання нашої Конституції такою, що суперечить міжнародному гуманітарному законодавству. А також дозвіл на використання території нашої планети «для гуманітарних потреб». Відтак скористався цим судовим рішенням, аби негайно надіслати до України-2 терраформаційний комплекс і фрегат миротворчих сил. З наказом розпочати терраформацію, не повідомляючи про це уряд планети.

Дюваль замахав руками і щось загорлав. Проте мікрофон у нього був вимкнений, і в залі пролунав лише кволий писк.

– Розрахунок був зрозумілий, – вів Гетьман далі. – Пан Дюваль очікував, що ми вчинимо збройний спротив, і це стане чудовим приводом звинуватити Україну-2 в агресії та задіяти космічні війська для «примусу до миру». Тобто, класична провокація, за допомогою якої Конфедерація вже захопила частини території у більш ніж десяти держав на Землі, а також на трьох заселених планетах. І кожного разу ці захоплення, як вам усім відомо, виправдовувалися «миротворчими операціями». Які ініціював саме пан Дюваль як голова ЮПі, і  презентував як турботу про суспільне благо і мир. А Конфедерація отримувала зручну можливість вирішувати власні політичні й територіальні питання.

Я поглянув на представника Конфедерації й побачив, що він комусь телефонує. Розлючено кричить у слухавку. Та раптом його обличчя полотніє й заклякає…

– Але ми на цю провокацію не піддалися, – посміхнувся Гетьман. – Бо на той час уже провели розслідування діяльності пана Дюваля і уряду Конфедерації й надали отримані матеріали до Верховного суду України-2. За даним позовом суддями – які, до речі, мають міжпланетну сертифікацію – було винесене рішення. Воно кваліфікувало дії пана Дюваля як зловживання службовим становищем і отримання неправомірної вигоди в особливо великих розмірах, а дії уряду Конфедерації – як злочини проти людства, тероризм, гібридну війну… ось цей документ, там цілий список, подивіться самі, будь ласка.

Я раптом відчув, що починаю стиха давитись сміхом. Аж затиснув рота, щоб ніхто не почув.

– Звісно, ми могли б додатково ініціювати розгляд цієї справи на Асамблеї, – Гетьман глузливо вигнув брову. – І вчергове отримати «глибоке занепокоєння», купу суперечок, переобрання членів Міжпланетного Суду й новий розгляд справи. Тобто, юридичну тяганину років на десять. Але, судячи з масштабів поточної кризи, за десять років ніякої ЮПі вже може не бути. Тому Україна-2, як повноправний член Миротворчих сил, взяла на себе негайне здійснення ухваленого вироку за рішенням суду. Пан Дюваль, як ви можете бачити, взятий під варту. Миротворчий контингент, неправомірно надісланий до України-2, нині теж заарештований, проте жодному солдату не спричинено шкоди, і незабаром всі вони повернуться додому. А стосовно Конфедерації – зараз я покажу вам відео. Після цього пропоную розглянути і прийняти законопроекти, які допоможуть Землі й іншим планетам дійсно подолати кризу. Без оглядок на забаганки держави-терориста. Прошу…

Коли екраном побігли перші кадри, я спочатку витріщився на них, наче маля на цяцьку. І вже за кілька хвилин відчув, що знову накочує нестримний регіт. Аж до гикавки. Тож схопився з крісла й, затискаючи рота, гайнув до коридору.

Коли нарешті трохи віддихався – відчув, що хтось ляскає мене по спині. Обернувся й побачив Максима.

– Вгамуйся вже, – пробурчав він.

– Чуєш, це якийсь капець! Максе…ми що, справді це зробили?

– Еге ж.

– Але…як? Лише особовим складом двох крейсерів?

– Це двадцять сотень із повним обладнанням. З півсотнею можна захопити військову базу. З п’ятьма – десятимільйонне місто. Але ми ж нічого не захоплювали. Прийшли-відпрацювали-пішли.

– Але ж… А системи ППО?

– Вони наші «чайки» не бачать.

– Але там лише особистої охорони диктатора кілька тисяч!

– То й що? Ти б бачив, як вони тікали! Щоправда, далеко не втекли.

– Чому?

– А хто б їм дав?

– А їхню зброю куди поділи?

– Трофей. Що не змогли вивезти – підірвали.

– Але ж у Конфедерації купа ядерних ракет!

– Вже ні.

Тут я знову витріщився на нього на всі очі.

– Тобто, ви…

– А нема чого мавпам бавитися з гранатами. Тепер хай навчаються влаштовувати радіаційно-біосферні заповідники. Там природа без людського втручання чудово відновлюється. Досвід Чорнобиля в поміч.

– Овва! І таке зараз по всіх територіях, які захопила Конфедерація?

– Звісно. Тобто, ніякої Конфедерації більше не існує. Є безвладна територія, яка потребує міжнародного адміністрування.

Я розгублено потер чоло.

– І ми з цим упоралися лише за добу?

– Але готувалися кілька років, – усміхнувся Максим.   

З-за прочинених дверей досі линув гучний, рішучий голос Гетьмана:

– … всім членам ЮПі нарешті доведеться визнати, що задачі, заради яких ця організація була створена, досі лишаються не вирішеними. Пан Дюваль казав мені, що він прагне «щастя для всіх». Але історичний досвід мого і багатьох інших народів свідчить про те, що коли починаються балачки про «щастя для всіх», то згодом неодмінно настають геноцид, голод, диктатура і війни. І зараз ми знову підійшли до цієї межі. Тож нарешті час визнати реальний стан справ. Що толерантність до агресорів і терористів під приводом захисту прав людини – це демагогія і злісне нехтування правами їхніх жертв. Що принцип «аби не було війни» з терористами не працює, бо їхня політика якраз і полягає в шантажуванні міжнародного товариства загрозою війни. Тому час нарешті визнати, що терористи, агресори і диктатори – це люди, які свідомо ставлять себе поза міжнародними законами. Тобто, також і поза Конвенцією про права людини. Час повернутись до принципів, які унеможливлюють застосування подвійних стандартів. Будь-яке зловживання владою, політичною або економічною, мусить негайно припинятись…

– Зараз його пошлють подалі, – пробурчав я. – Бо ті, хто сидить в ЮПі, прагнуть саме влади.

– Не всі, – зауважив брат. – Ми вже провели попередні перемовини і маємо купу прихильників. Тих, кому нинішні вихиляси ЮПі давно впоперек.

– …і для цього не обов’язково вчиняти війну, – линуло з зали. – Є дієві засоби, які ми вам щойно продемонстрували. Які базуються на історичному досвіді нашого народу…

– До речі, навіть добре, що Дюваль вважав нас дикими селюками, – пирхнув я. – Не бачив у нас небезпеки.

– Еге ж, – вишкірився брат. – Дурні нас ніколи не сприймали всерйоз. Пам’ятаєш «Київ за три дні»? Ще той Київ, що на Землі. Отож… До речі, у тебе незабаром доповідь.

– Про що?

– Про екологію. Як жити в цьому світі, не перетворюючись на вид-паразит.

Я кивнув. До такої теми навіть не треба готуватися. Саме їй присвячені всі мої наукові дослідження.

Сподіваюся, мешканці мурашників будуть спроможні мене зрозуміти.