Сонячне око

  Коли прийшов сигнал, Педро снідав. Зелений вогник, що заблимав у вірт інтерфейсі, змусив його відставити стакан соку, який він був підняв до рота. Він потер руки, що раптово затремтіли, і послав перевірочний сигнал.

  Поки десь за десятки тисяч кілометрів від Землі величезна сукупність механізмів та комп’ютерів, з якої складалось Око, проходила ще одну, останню, діагностику, Педро намагався заспокоїтися, але це йому погано вдавалось.

  Десятки років праці та інтриг добігали кінця. Якби не закінчився цей день, він, Педро Школіус, надвечір вже не буде тим, ким прокинувся вранці.

   Він відставив тарілку, бо в нього геть зник апетит. Піднявся, пославши змучену посмішку колегам, що здивовано витріщалися на нього.

  – Щось мені стало трохи недобре. – сказав Педро. – Починайте сьогодні без мене, добре?

  Він вийшов, ковзнувши поглядом по великому портрету Друга Народу, що як завжди нахабно і хижо посміхався зі стіни їдальні. В руці у лідера нації був шматок хліба, а напис знизу проголошував славу виробникам їжі та закликав до ощадливого споживання. 

  – Доктор Школіус! Відвести вас до лікаря? – запопадливо запитав асистент, що вибіг за ним слідом з їдальні.

  – Ні, Ган. В мене все добре. Просто я вирішив взяти собі додатковий вихідний.  Але ви, раптом шо, прикриєте мене? Скажете їм, що я справді захворів, добре? – відповів Педро, повертаючись до нього. – Я буду вдома, якщо знадоблюся. Можу я на вас розраховувати?

  «Звичайно, ти можеш розраховувати на те, що я зараз же доповім про твою поведінку куратору, шановний пан Школіус» – казали очі асистента, якого Педро і на милю не підпустив би до роботи, якби не «рекомендація» третього відділу Народної Згоди. – «А потім, якщо дадуть відповідні інструкції, прошепочу про твій нікчемний вчинок твоєму керівництву чи твоїм підлеглим. Можеш на мене покластися».

  Сьогодні Педро було на Гана байдуже. Він мляво відмахнувся від асистента і вийшов. Швидко здолав невелику відстань до своєї оселі – трохи більшого, ніж сусідні, але досить типового затишного будиночка на затишній вуличці затишного маленького містечка. Містечка, в яке неможливо було потрапити без декількох великих печаток на рожевому папері перепустки, яку виписували лише в Народній Згоді.

   Сонний і трохи невдоволений дивними маневрами свого підопічного охоронець зайняв свою позицію біля дверей будинку, а Педро, піднявшись на другий поверх та всівшись у крісло, закрив обличчя руками, не в силах стримати хвилювання. Зелені цифри в інтерфейсі програми, про існування якої пани з НЗ навіть не здогадувалися, все збільшувалися і збільшувалися. Жодного червоного аварійного повідомлення. Трохи жовтих попереджень – як і має бути, бо не може така складна велика система, та ще й зібрана у космосі без прямої участі людини, працювати зовсім без проблем.

  Відлік завершився раптово. Фінальний результат – дев’яносто сім. Педро схопився і заходив по кімнаті. Коли він мріяв про цей момент, він завжди вважав, що запустить процес одразу. Але тепер вагався. Він знав, що вороття немає. Вже майже місяць, з того часу, як будівлю на вулиці Айстр рознесли раптовим ракетним ударом, Педро знав, що відступати нікуди. Та й навіщо? Але зараз, коли лишився один, останній крок, він не міг змусити себе його зробити.

  Йому здалось, що задзвонив телефон і він здригнувся. Це була галюцинація, темна пам’ять вже немолодої людини про ті часи, коли ще існували телефони, не вбудовані прямо в голову. Педро майже почув схвильовані голоси чергових проєкту, які повідомляли йому про нештатну ситуацію з об’єктом нуль-сім.   

  Рано чи пізно так і станеться. Фальшивий моніторинг це чудово, але не тоді, коли результати кожну хвилину перевіряють живі люди. Те, що вже зроблене, неможливо сховати надовго. Він і так здивований, як зміг зайти так далеко і залишитися нерозкритим.

  Педро заплющив очі. Зелена цифра все одно стояла в нього перед очима. Вимагала дій.

  І він розпочав зі дзвінка.

  Якщо Катерина Лайс і була колись красивою приємною жінкою, довгі роки служби в Народній Згоді загнали цю красу під залакований мармур казенного виразу обличчя та форменої зачіски посивілого волосся. Її бляклі очі дивились на Педро стомлено і роздратовано.

  – Сідайте, прошу вас.  Щось випити? – вчений був сама гостинність, але замісниця начальнику шостого відділу цього не оцінила.

  – Я прийшла сюди, до вас додому, з поваги, доктор Школіус.  – сказала Лайс, сідаючи в крісло. –Ви сказали, що у вас є інформація про атаку на дослідницький центр на вулиці Айстр. Я повинна була б прислати до вас патруль і забрати вас до центру. Але я прийшла сама. Я навіть за вашим проханням витурила з цієї кімнати охоронця та секретаря. Знову ж, тільки з поваги…

 – Облиште це, місіс Лайс. – махнув рукою Педро. – Я знаю, що ви мене поважаєте. А ви знаєте, що я поважаю вас, вашу відданість науці і головне – цій країні.

  – Країні? – звузила очі Лайс, не пропустивши головне.

  – Країні, країні. – чоловік зітхнув, заплющив очі, зітхнув ще раз. – Я чесно не знаю, з чого почати, але те, що я вам зараз розповім, точно не для вух ваших підлеглих. Не на цьому етапі.

  – Мені вже дуже цікаво. Але може ви повернетесь до вулиці Айстр?

  – Мені доведеться почати з іншого, але ми досить швидко дістанемось і до цього. Проте повірте, місіс Лайс, той ракетний удар зовсім не найцікавіше з того, що я вам зараз розповім.

  Педро зітхнув, збираючись з думками, і почав.

  – Ви були з нами майже з самого початку, і ви бачили, звичайно, як наша команда розробила та запустила першу в світі космічну сонячну електростанцію. А потім і другу. Об’єкти нуль-три та нуль-шість, чи на публіку – Сонце-2 та Сонце-3.

  – Найвеличніший тріумф нашої науки, яким ми завдячуємо видатному лідерству Друга Народу та, звичайно, вашій, докторе, з колегами, напруженій праці. – згодилась спокійно Катерина.

  – Ви можете не славити Друга так відчайдушно, місіс Лайс, місцева мережа датчиків, камер та мікрофонів повністю під моїм контролем. – зауважив мимохідь Педро. – Ніхто не побачить і не почує те, що буде сказане в цій кімнаті. Хіба що ви самі зробите запис. Але мене це не обходить.

  – Ви розумієте, що кажете? – напружилася Катерина.

  – О, повірте, я розумію. Але наразі вам не варто хвилюватися, адже на фоні того, що я буду казати далі, це просто маленька хвилька перед цунамі. – посміхнувся Педро.

  Він остаточно заспокоївся. Цифри, що тепер іноді блимали перед його очима, відраховували вже не проценти готовності. А кількість спрацювань. Успішних спрацювань. План діяв, і з кожною зміною цифри вірогідність того, що щось піде не так, все зменшувалася і зменшувалася.

  – П’ять років тому ми почали будувати об’єкт нуль-сім. Величезну електростанцію, дзеркало площею в сотню квадратних миль на високій орбіті. Річ, неможливу ще десять років тому, без того досвіду, що ми отримали від попередніх станцій. Без тих технологій, які ми розробили спеціально для цього. Без того програмного забезпечення, що здебільшого написав я і мої помічники.

  – Наскільки я знаю, будівництво йде добре.

  – О, ви навіть не уявляєте, наскільки!

  Педро встав і нервово пройшовся. На щоках у нього з’явилися червоні плями. Катерина Лайс слідкувала за його рухами, зовні незворушна, але очі її видавали занепокоєння.

  – Ви знаєте, як працюють наші електростанції, чи не так? Величезне параболічне дзеркало відбиває проміні Сонця, фокусуючи їх на досить невеликій ділянці, а там вже старі добрі турбіни роблять свою справу, як і сотні років до того. Сонце-2 дозволило нам закрити останню вугільну ТЕЦ. Сонце-3 – відмовитися від будь-якого імпорту енергії. Надзвичайний тріумф!

  Педро зупинився і його обличчя скривилось, наче він вкусив  лимон.

  – Дуже технологічне рішення, дуже амбітне, яке коштувало нашій країні надзвичайно дорого. Ви знаєте, скільки було витрачено на будівництво цих електростанцій, місіс Лайс? І скільки їм треба пропрацювати, щоб відбити кошти, які були вкладені?

  – Я читала внутрішні звіти. – промовила Катерина. – До чого ви ведете?

  – До того, що ця вся задумка була перш за все для того, щоб Друг Народу зміг хвалитися чимось величним. Чимось абсолютно недосяжним для інших. Чимось, що прославило б нашу країну і його персонально. Втім, я відволікся. – Педро закрив очі і побачив як востаннє змінилася цифра лічильника. – Я хотів вам розповісти про іншу, найголовнішу причину побудови «Сонць».

  – Яку?

  – Це була обкатка технологій. Необхідні кроки вперед, щоб нарешті зробити стрибок. Щоб побудувати об’єкт нуль-сім. Абсолютну зброю!

   Катерина спохмурніла.

  – Наче ця ідея була розглянута ще на етапі будівництва перших дзеркал. Якщо я не помиляюсь…

  – Помиляєтесь, звичайно. Більшість технологій, які необхідні для того, щоб уникнути занадто великого розсіювання в атмосфері і зробити фокусування ідеально точним, були засекречені настільки, що навіть ви, не остання людина в Народній Злагоді, нічого про них не знаєте. – перебив її Педро.

  – А ви знаєте, тому що…

  – Тому що я автор як мінімум двох основних компонентів Ока, без яких така зброя не могла б існувати. – сказав Педро гарячково.

  Зіниці Катерини раптом швидко зарухалися – так буває, коли людина отримує виклик по імпланту.

  – Не відволікайтесь! – крикнув Педро. – Не тепер! Я знаю, чому вам можуть подзвонити зараз, але вони не скажуть вам того, що скажу я! Я! Я розповім вам, що відбувається! Краще за всякі новини! За помічників чи шпигунів!  

  Жінка ощирилася в гримасі гніву, але очі її знову сфокусувалися на вченому.

  – Я розраховував на довшу паузу, щоб підготувати вас до подій, але не схоже, що в мене є час на прелюдії. Тож я скажу просто. Зброя готова. І я вже її застосував. – урочисто промовив Педро.

  – Що? Як це – застосували? Що значить – застосували? – здивовано спитала жінка. – По-перше, згідно звітів, об’єкт-сім ще рік має будуватися… по-друге – ви не військовий! Якщо це зброя…

 – По-перше, всі ті звіти лайна не варті. Останній рік прогрес у розробці Ока був повністю сфальсифікований. Причому не один раз. – Педро засміявся. – Подумайте, хіба це не кумедно? Публічні звіти для ЗМІ були згенеровані за прямою вказівкою Друга Народу. А інші – які цей надутий йолоп вважав правдивими, і які з захватом читав, мріючи, як однієї чудової миті отримає в свої ручки непереможну зброю, з якою нарешті можна буде приступити до експансії – ці звіти підробляв начальник третього відділу Тум. Який, звичайно, вважав цей проєкт тим, що усуне його конкурентів і приведе саме його в крісло Друга Народу. А мене він вважав своєю власністю. І навіть не подумав, що ті звіти, які я йому надсилаю, теж можуть бути підробленими.

  – А телеметрія? А контроль? – Катерина трохи зблідла, але голос її був все ще спокійним.

  – Цифри. Просто цифри, а всі цифри можна підробити. Особливо коли сам пишеш програми для моніторингу, включно з низькорівневими. Було складно обманути перевірки тоді, на початку, десятки років тому, коли я почав все це планувати. Підробити перші модулі, до коду яких пхали носа всякі невігласи. Зробити справжню приховану операційну систему, яка плавала б знизу всього коду, як хтонічний монстр під кілометрами води, чудовисько, якого ніхто не помічає. Потім, з кожним роком, ставало все легше. Якщо я переживу цей день, я напишу книгу про те, як саме я це зробив, і повірте, місіс Лайс, там буде не один том, якщо викладати деталі.

  Педро перевів подих, переконався, що Катерина слухає лише його, і продовжив.

  – Щодо військових… Навіщо мені бути військовим, щоб віддавати накази величезному досить інтелектуальному автомату, що висить в тридцяти тисячах кілометрів над Землею? Якщо я вигадав його і спланував, і якщо саме я, а не наш оперативний центр, зараз маю над ним повний контроль? Причому саме над тими його функціями, заради яких його і створювали!

   – Ви не могли зробити все самі. Геній ви чи ні, стільки роботи… – сказала Катерина. – І хтось дізнався б…

  – Звичайно, я був не сам! Ви вже забули про Друга Народу та Тума? Тум забезпечував секретність проєкту, і насправді над Оком, знаючи, над чим саме працюють, працювали лише десятки людей. І ще тисячі, включаючи все наше містечко – працювали всліпу, вважаючи, що будують електростанцію. Робили різні модулі, які потім інтегрувалися трохи не так, як усі думали.

  – І всі ці люди… Які розробляли, знаючи, що розробляють…

  – Майже всі з них. Так. Саме вони загинули місяць тому при ударі ракетами по центру на вулиці Айстр. Чим, на думку моїх «замовників», відклали запуск Ока на пару років. Але правда… правда полягає в тому, що це я розкрив американцям місце розташування центру. І мої «колеги» були вже мені не потрібні, щоб довести проєкт до фінішу.  Звичайно ЦРУ здогадується, що в нас відбувається. І така могутня зброя не в руках Пентагону, а тим паче під контролем психічно хворого автократа їм аж ніяк не потрібна. Тому вони не вагалися. 

  Катерина вскочила з крісла.

   – То це були ви! Ви вбили їх!

   – О так. Але не тільки їх.

  В двері постукали.

  – Місіс Лайс! – прокричав через перепону секретар. – Вас терміново викликають! Мер столиці!

  – Мене? Мер? – здивовано перепитала жінка.

  – Звичайно вас. – лагідно проказав Педро, зовсім не здивований. – Адже ви наразі найголовніша в Народній Згоді. По суті, ви тепер її керівник. Може мер про це і не знає. Але всі інші посадовці не відповідають на його дзвінки. А знаєте чому? Тому що вони всі мертві.

  Катерина Лайс одним оком дивилася відео на величезному екрані, яким за потреби могла ставати одна зі стін кабінету. Другим вона намагалася прочитати список, який тільки-но надіслав їй вчений.

  – Я ніколи не думав, що це буде так красиво. – проказав тихо Педро, не відриваючи очей від Срібного Палацу – головної резиденції Друга Народу в центрі столиці. Одна з найкрасивіших будівель в країні, білосніжна мрія, чимось схожа на велетенський торт, була вся прикрашена прапорами, що жваво майоріли під поривами вітру. Здавалось, це не відео з камери, а кольоровий казковий мультфільм.

  Раптом з чистого, без жодної хмарки, неба на Срібний Палац впав промінь білосніжного полум’я. Камера ще встигла вхопити момент, коли цей стовбур засяяв яскравіше, але за мить екран побілів і зображення пропало. Інша камера увімкнулася з дещо іншого ракурсу за декілька секунд і продемонструвала яскраве багаття на тому місці, де раніше був палац. Різнокольорове полум’я танцювало на розплавленому камінні.

  – Я впевнений, що саме це зараз по всіх каналах. – сказав Педро тихо і в його голосі Лайс почула гостру насолоду. – І більшість народу нашої країни радіє. Шалено радіє такому кінцю тирана та його найвеличнішої оселі. І це вони ще не знають про решту…

  – Деякі з цих адрес мені знайомі. Інші ні. – сказала Катерина, щоб щось сказати. У неї паморочилось у голові.

 – Не сумнівайтеся. Там усі. Три генерала-мілітариста, двоє прямо зі штабами. Усе керівництво Народної Злагоди, більшість разом з усією адміністрацією відділків. Кабінет міністрів. Двоє олігархів, що були зовсім не проти Друга Народу. І ще один, що був дуже проти, але сам хотів стати новим Другом. – байдуже сказав вчений. – Я залишив лише парламент. Зграйка дресированих мавп згодиться на перших порах.

  – Як… як ви знали, де хто буде? 

  – Тут мені знову допоміг небіжчик Тум. Те, що я зробив десять хвилин тому –  майже повністю його план. Хіба що я додав його самого до списку. Технічно ж дізнатися, де хто на даний момент,  доволі просто. –Педро повернувся до жінки. – Ви ж знайомі з проєктом «Приціл»? Ціла плеяда супутників, що були виведені на орбіту буцімто для того, щоб корегувати потік промінів з електростанцій?

  – Вони слідкували за людьми. Я знаю.

  – Так. За опозицією. А ще про всяк випадок за всіма вами. За Згодою, за чиновниками. Згідно наказу Друга Народу. А за секретним наказом Тума воно слідкувало і за самим Другом. Мені було смішно спостерігати, як ці двоє відчайдушно намагалися тримати під контролем те, що ніколи їм не належало, і підозрювали один одного… але не мене.  А я… Я брав участь і у цій розробці, і там було повно моїх закладок. Тож зараз у мене повний доступ і  жодних проблем з відстежуванням цілей. Я бачу, ви вражені?

  Катерина втупилася в нього, все ще намагаючись осягнути те, що одна людина, хай і безсумнівно геніальна, змогла зробити все те, про що кричали зараз телеканали, блогери, про що намагалися відрапортувати їй по спецзв’язку залишки Народної Злагоди. Вона відхиляла всі запити коротким «зайнята, декілька хвилин». Бо їй все ще треба було розібратися.

  – Чому я…

  – Чому ви тут? Чому ви не разом з тим гноєм, який розкладав, розкрадав і вбивав мою країну протягом десятків років і зараз розпливається димкою в атмосфері? – перебив її Педро і його обличчя втратило веселість. – Що ж. Ми підійшли до цього. Я не ідіот.

  Це було настільки очевидне твердження, що вона тільки мовчки знизала плечима.

  – Я знищив, випалив вогнем те, що перетворило мою країну на тоталітарний табір зі зруйнованими інститутами та підтримувало такий стан речей. Що довело б її до краху. До падіння. Але я не з тих прекраснодушних ідіотів, які думають, що знищення верхівки може бути достатньо. Розумієте?

   О, вона розуміла.

  – Колись, ще до того як з’явилася Злагода та президент став Другом Народу, одна юна дівчина-політолог опублікувала цікаву статтю з дослідженням тоталітарних режимів. Пам’ятаєте свою статтю, Катерино? – спитав вкрадливо Педро.

  Вона не відповіла. Підійшла до пляшки, яку ще на початку розмови пропонував їй Педро і все ж налила собі трохи вина. Пальці її тремтіли.  

  – З того часу ви змінилися. Ви ніколи не були в опозиції, ви стали частиною системи і навіть пробилися нагору – настільки, наскільки могла б пробитися жінка у цій патріархальній системі хижаків, яким не була властива особлива терплячість. Ви теж робили жахливі речі. Заради влади, виживання та комфорту. Ви таке саме зло, як і всі вони. Але ви, напевно, найменше зло з усіх них.  – продовжував вчений, слідкуючи за нею, і в його словах не було м’якості чи гумору. – Тому ви та, кого я обрав, щоб змінити все. Розраховуючи, що десь всередині у вас залишилось щось від тієї дівчини-політолога.

Він зробив паузу і продовжив.

 – У ваших руках Народна Злагода – поки що. Поки низові потвори не відійшли від шоку і не почали битися за владу. Армія давно втратила суб’єктність, а людей, які б могли спробувати підняти її на путч, я знищив. У ваших руках наразі парламент і всі ті жалюгідні огризки інститутів, які залишилися після того жахіття, через яке пройшла країна. Зараз ви можете все. Декілька годин, пару діб. Ви всемогутня. Але тільки…

  – Тільки за умови, що я зроблю те, що підтримають маси народу, який теж відчує момент слабкості системи і вимагатиме змін. – тихо сказала жінка.

  –  Я радий, що ви розумієте. Я схоже, тут не помилився, чи не так? – сказав Педро, і на його обличчя повернулася посмішка.

  -Відміна тоталітарних заборон, амністія політв’язнів, проголошення тимчасового надзвичайного стану з підготовкою нових прозорих виборів. Реформа чи навіть розпуск Народної Злагоди. – промовила повільно Катерина. – Так. Якщо я вийду з такою програмою, то можливо навіть доживу до позитивних результатів.

   – А якщо ви цього не зробите, а забажаєте пограти у нового Друга Народу…

  – Я загину. Мене не підтримають ні народ, ні недобита «еліта», в якій таких кандидатів вилізе багацько…    

   – І я також. Я також вас не підтримаю.

    Вона подивилася на нього з сумнівом.

    – «Око» може зробити ще декілька пострілів. Якщо я буду живий, ви все робитимете вірно, а хтось захоче вам перешкодити, ви можете просто сказати мені.

  – Декілька?

    Педро засміявся.

   – У нього вкладено досить проривних технологій, щоб зробити найпотужнішу і найстрашнішу зброю на планеті. Але це не казка. Відбивний шар деградує з кожним пострілом і вигорить доволі швидко. Крім того, ви думаєте, американці чи китайці не стурбовані тим, що відбулось, і вже не готують свої космічні сили для знищення «Ока»?

  – О чорт… 

  – Так, про зовнішню політику вам теж треба потурбуватися якнайшвидше, поки вона не потурбувалася про вас.

  – Я ненавиджу вас. – проскрипіла зубами Катерина. – Але я спробую…

  – Звичайно. Ви не можете відійти в сторону – карти на столі, і якщо не забажаєте грати, хтось, хто стане гравцем, знищить вас все одно. Просто про всяк випадок. У вас немає іншого виходу, крім спробувати.  Але перед тим, як ви поїдете геть, щоб жити весь наступний тиждень в оточенні посиленої охорони та на каві з енергетиками, ми повинні вирішити останнє питання.

  Вона похмуро глянула на вченого і в її очах загорілися злі вогники.

  – О так. – з невеселою посмішкою промовив вчений. – Мою долю.

  Пістолет був маленький, але менш смертоносним від цього не здавався. Катерина поклала його на стіл між ними і подивилася на Педро.

  – Якщо ви стратите мене прямо зараз і продемонструєте фрагмент нашої розмови, запис якої ви звичайно, робили… – повільно сказав той, дивлячись не на неї, а на зброю. – Ви зможете оголосити, що геніальний злодійський вчений, що зробив все це, мертвий, і що більше не буде вбивчих спалахів у небі. У вас буде пояснення того, що сталось. Хто винен.

  – «Ці смерті ще можна повернути на краще. Довга темрява, що згустилася над нашою країною за часів правління Друга Народу, розсіяна, хай і через злочинні дії божевільного. І тільки від нас залежить, чи зможемо ми скористатися цим унікальним шансом» – урочисто продекламувала Катерина.

  Педро помовчав. Потім нахилив голову.

  – Браво. – сказав він тихо. – Для імпровізації чудово.

   – Якщо я залишусь серед живих, у вас у розпорядженні буде «Око», як я і сказав, на деякий час. Але пояснення тому, що трапилось, вам доведеться вигадувати, і це може ускладнити вам життя. – додав він.

  – І ви не проти першого варіанту? Ви готові померти? – спитала Катерина. Цей чоловік не переставав її дивувати.

  – Я йшов до цього все життя. Я вбудувався в систему, як і ви. Вбивав та зраджував. Я не дуже хороша людина. До того ж навряд чи мені вдасться зробити щось більше для країни чи людства, ніж все, що я вже зробив, якщо я залишусь живим. Я досяг мети. Хто може сказати про себе те саме?

  – Не те, щоб я хотів помирати… – додав він, дивлячись, як Катерина бере зі стола пістолет. – Але зробити те, що зробив я… Навіть якщо все зроблено правильно. Навіть якщо це було необхідно. Вбити тисячі людей – у тому числі невинних, разом зі злочинцями – і не бути за це покараним… Навряд чи можна зробити країну кращою, подаючи такий приклад.

  Вона підняла зброю. Педро побачив в її очах вагання і зітхнув.

  – У вас багато справ. – нагадав він. – Який би вибір ви не зробили, робіть його швидше.

  Він став на коліна і заплющив очі.

  – Я хотів би лише наостанок нагадати вам. – додав вчений. – Якщо ви раптом передумаєте і вам забажається трону Друга Народу. Якщо ви навіть виграєте ці перегони. Пам’ятайте, що ваш трон ніколи не буде міцним. Мій приклад доводить, що у наш час навіть одна людина може майже все. Якщо вона не дурна і готова на самопожертву.

  Він замовк і продовжив чекати. Чекати на її рішення.

  І воно не забарилось.