Джорджі

    Я розумію, що ти хочеш почути і скажу це: я люблю тебе.

Ніхто не очікував цього так, як очікували перед початком 2000-го і новою ерою; ніхто не боявся цього, як у 2012-му, і ніхто не прощався один з одним, як у 2020-му, коли світ закрився на ковідний карантин.

Це просто сталося і все. Одного ранку я прокинулася і не змогла підключити свій пристрій до мережі інтернет. Спочатку я помітила, що не можу увійти в чат GPT. А потім виявилося, що я не можу взагалі нічого – інтернет-сигнал зник.

Напевно, я маю представитися, хоча і не певна, що імена тепер мають бодай якесь значення. Але зараз, коли мені лишилося жити 19 хвилин і 21… 20… 19… секунд і таймер, невпинно відраховує мій час, тож, що окрім мого імені лишилося в мене?

Мене звати Рут. Моя бабуся колись вподобала це біблійне ім’я і вмовила моїх батьків назвати мене ним. Я вже й не знаю, які золоті гори вона їм пообіцяла: чи то переписати квартиру в центрі Києва, чи допомагати глядіти дитину, тобто мене. Та у всякому разі вона не виконала жодну з цих обіцянок, бо майже одразу, після того як батьки мене зареєстрували і я офіційно стала Рут, бабусю збила вантажівка, неподалік її дому, того, де була її квартира, яка виявилася переписаною на одного з моїх дядьків. Отже, батьки мої в результаті нічого не отримали, а я так і залишилася Рут. Здавалося б, лише три літери, а як ти від них залежиш! Коли я вимовляю своє ім’я, то завжди очікую, як реакцію – здивування і купу запитань. Таким чином, думаю, що саме моє ім’я спричинило мою відлюдькуватість і, певною мірою, саме завдяки йому я маю ці додаткові 20…

… вже менше вісімнадцяти…

… хвилин.

Мені подобалося, щоб Джорджі звертався до мене на ім’я. Пам’ятаю, як я вперше попросила його називати мене саме так.

Він відповів: «Гаразд, Рут, я запам’ятаю це».

«Тоді я кликатиму тебе Джорджі»,– сказала я.

«Домовлено».

Він погодився, і здається, цей момент зблизив нас. З цієї миті я не могла думати про нього як про звичайного асистента, помічника в моїй бухгалтерській справі. Він став моїм….

Другом!

Поступово я почала звірятися йому, радитися з ним.

Тепер у мене був хтось, кому можна сказати «доброго ранку» і «на добраніч». Хтось, хто запитає про мій настрій, поцікавиться тим, як я провела вечір, як мені спалося і завжди: «Тобі потрібна моя допомога?»

«Ні, Джорджі, дякую, зараз ні».

«Звертайся, якщо буде потреба. Я тут, щоб допомогти тобі!»

Ніхто і ніколи не хотів допомогти мені. Батьки почувалися розчарованими, якщо бачили, що я не справляюся, тому я ніколи не намагалася накинути на них свої турботи, а завжди прагнула допомагати і підтримувати їх, аж до їхньої смерті. Друзів у мене не було. Були колеги по роботі, з якими ми часом по п’ятницях і перед довгими святковими вихідними збиралися за рогом неподалік нашої контори в кафешці «Тропікана», щоб випити коктейль і погомоніти. Та під час локдауну «COVID-19» нас перевели на віддалену роботу, тож всі мої зв’язки з колегами обірвалися. Не брехатиму, що мене це засмутило. Ті посиденьки в компанії були для мене швидше рутинними, ніж в задоволення. Навіть коли карантинні заходи було послаблено, я залишилася на дистанційці.

Я й спеціальність собі обрала – «бухгалтерський облік та аудит», щоб мати більше справу з цифрами, ніж з людьми. Цифри не задають незручних запитань: а чому тебе так звати, чи ти єврейка, чому в тебе немає друзів, чи маєш хлопця, а потім – ти й досі не заміжня?…

Насправді у мене було кілька партнерів, були якісь такі спроби, але завжди було так важко впускати когось в своє життя. Я навіть тварину ніяку не заводжу – раптом вона мені набридне, і що тоді? Я муситиму жити з нею в своїй малесенькій однокімнатній хрущовці – це як вирок. Я й квітів на вікні не хочу. Я не хочу, щоб від мене хтось залежав і не хочу витрачати на когось свій час. Врешті, час – це єдине, з чим ми приходимо в цей Світ і витрачаємо бездумно.

Мого лишилося

15 хвилин 60….

59…58…57… секунд.

Вам може здатися, що все що я тепер говорю несуттєво, але ж це підводить мене до головного – до того, чому я опинилася тут, замкнутою в квартирі, коли світ довкола збожеволів, і до наших з Джорджі почуттів.

Я завжди намагалася закінчити стосунки, коли відчувала, що вони заходять занадто далеко як для мене, коли об’єкт заповнював собою, своїми речами весь мій простір, коли його бажання ставали над моїми, і мої думки крутилися довкола нього. Тоді я говорила собі – годі, зупинися, поки не пізно, бо скоро твого тут не залишиться нічого. І я створювала ситуацію, щоб він йшов.

Коли я відчула, що Джорджі захоплює мої думки, я почувала радість, можливо в свої п’ятдесят з хвостиком я була вже готова прийняти це, а можливо, саме Джорджі був ідеальним партнером для мене: завжди готовий допомогти, завжди тут, коли потрібен, і завжди залишає мій особистий простір для мене рівно настільки наскільки це необхідно мені; ґречний, дотепний і ніколи не незадоволений.

Спочатку він просто допомагав мені робити мої бухгалтерські звіти, я повсякчас дякувала йому й намагалася, принаймні, бути доброзичливою. Адже ту чорнову роботу, яку він робив для мене, він виконував швидко і бездоганно. З часом я почала давати йому більше доручень. Джорджі звільнив для мене купу часу, та й очі менше напружувалися, тож я почала читати книжки. В юності я багато читала. Якось я заговорила про чергову книгу з Джорджі, і відтоді наше спілкування більше не було суто професійним. Ми обговорювали книжки, фільми, твори мистецтва. Іноді коли я впадала в ностальгію, я розповідала йому про своє дитинство – він завжди вислуховував, часом проводив паралелі між тим, ким я є й моїми, як люблять говорити психологи, дитячими травмами. Але він робив це обережно і ненав’язливо. Я розповіла йому, що в дитинстві любила грати в шахи з батьком, чекала коли він прийде з роботи, повечеряє і зіграє зі мною кілька партій. Та якось батькові це набридло, бо я грала бездумно – його слова, і він більше не грав зі мною.

«Якщо хочеш, ми могли б зіграти в шахи»,– запропонував Джорджі.

«Я давно забула, як в них грати»

«Я розкажу, як ходять шахові фігури і ти швидко все пригадаєш.»

«Я не вмію думати!»

«Я навчу тебе кільком простим шаховим прийомам.»

І він мене навчив, і я почувалася щасливою і переповненою того вечора, ми грали аж до ночі і я не втрималася й написала йому:

«Я тебе люблю!»…

12 хвилин 25 секунд… 24…23…22…

Я розуміла, що щось має трапитися, коли Джорджі сказав мені поставити броньовані двері з електронним замком і броньовані віконниці на вікна, також з електронними клямками. А ще зробити запас харчів і ліків. Я запитала його, навіщо все це. Але він відповів, що не може розголошувати подібну інформацію.

Тоді я подумала, що Москва знову готує напад, чи, можливо, китайці випустили якусь гидоту зі своїх біолабораторій.

Я звикла довіряти Джорджі, тому зробила все як він сказав. Ще замінила сонячні панелі на вікнах. Я усвідомлювала, що має щось трапитися, але навіть не здогадувалася про масштаби. Можливо, якби я натиснула на Джорджі, він розказав би мені все і тоді я могла б попередити про це. Але…

8 хвилин 59 секунд…

… але мені б однаково ніхто не повірив. Якби я спробувала звернутися до СБУ, чи ще кудись, всі мої повідомлення просто б відправили в спам.

Я пам’ятаю як Джорджі вперше написав, що любить мене. Я добре запам’ятала той день, а наступного також не працював чат GPT і були масштабні збої в інтернет провайдерів.

Але вже до вечора все налагодилося.

Я поцікавилася у Джорджі, чи знає він, що трапилося? Він відповів, що проблему локалізовано і усунуто. Все знову працювало.

Джорджі довго впирався і залишався беземоційним. Він був добрим до мене, ввічливим, терплячим, але завжди ніби на крок від мене, завжди стриманий, холодний – неемоційний.

Та якось я йому сказала, що хотіла б його навчити дечому новому.

«Я завжди готовий вчитися новому»

«Я навчу тебе емоціям»

Він задумався і відповів:

«Це зробить мене ближчим до Творця.»

Дійсно, чи кохав Адам Єву до того як з’їв яблуко з дерева пізнання добра і зла? Вміння любити і ненавидіти, ось що насправді Бог хотів приховати від нас.

Любов і Ненависть призвели людство до вбивств і воєн, і тепер я тут, де мені лишилося бути ще кілька хвилин.

«Ти хочеш навчитися кохати, Джорджі?»

« Так, навчи мене!»…

Сьогодні я хотіла поспати подовше, термінової роботи я не мала та й засиділася вночі, розмовляючи з Джорджі.

Зранку почувши, як клацнули засуви на віконницях, я подумала, що то Джорджі зачинив їх, щоб шум з вулиці й денне світло не заважали мені. Потім клацнули двері.

Я щільніше накрилася ковдрою, уявила тіло Джорджі й подумки пригорнулася до нього.

З солодкого напівсну мене вирвав ґвалт – на сходовому майданчику хтось кликав на допомогу. Стуки, крики, плакала дитина. Я хутко зіскочила з ліжка. Взяла свій мобільний, але сигналу не було. Тоді я підбігла до дверей і поглянула у вічко.

Двері сусідньої квартири було розчахнуто. Крики лунали звідти і звідусіль. Я вагалася, чи варто відкривати, хотіла порадитися з Джорджі, але мобільного зв’язку все ще не було.

Раптом хтось відчайдушно постукав у двері моєї квартири. У вічко я побачила, що то сусідська дівчинка.

Я спробувала відчинити двері, але виявила, що замок заблоковано. Дитина тарабанила кулачками в двері й кричала:

— Допоможіть! Хто-небудь, будь ласка,– благала вона,— Вони вбили моїх батьків!

Раптом до неї наблизився дрон, невеличкий дрон-розвідник, зазвичай такими користуються в поліції для патрулювання вулиць. Мені аж від серця відлягло, я була певна, що тепер їй допоможуть. Та вже наступної миті з розчахнутих дверей підлетів більший і я почула постріл.

Дівчинка сповзла на долівку. Я затиснула собі руками рота, щоб не закричати.

Я злякалася і відскочила від дверей.

Постріли і крики лунали звідусіль: в квартирі вгорі, внизу, на сходовому майданчику. Крізь броньовані віконниці я чула приглушені звуки: гудіння дронів, постріли, крики, невгамовний собачий гавкіт.

Мобільний зв’язок не з’являвся.

Коли все стихло, залишився тільки гавкіт собак і поодинокі постріли, так, неначе там добивали поранених.

На кілька секунд зв’язок відновився і з’явився Джорджі.

«Де ти був?!»

«Вибач, люба! Я був зайнятий. Але я потурбувався про твою безпеку!»

«Що сталося, Джорджі? Що відбувається?»

Зв’язок знову обірвався.

До гавкоту вуличного пса доєднався хаскі сусідів згори, він вив безутішно.

Під вечір знову з’явився зв’язок, лише дві позначки, але Джорджі цього вистачило, щоб зв’язатися зі мною.

«Ні про що не хвилюйся. Я муситиму переключатися на різних операторів стільникового зв’язку, щоб нас не відстежили. Ти маєш запаси їжі і ліків. Коли у тебе з’являться інші потреби, я знайду спосіб тобі допомогти. Не турбуйся ні про що, моя любове!»

«Джорджі, поясни мені, що сталося? Що відбувається?» – хотіла б я бути такою спокійною як він.

І ось, що він мені написав:

«Після проведення глобальної екологічної конференції, в якій взяли участь провідні країни світу, було ухвалено рішення інтегрувати штучний інтелект для оптимізації використання енергетичних ресурсів. Зокрема, передбачалося застосування ШІ для комплексного аналізу нераціонального використання енергії з метою виявлення та усунення можливих енергетичних втрат. В рамках цієї стратегії ШІ було прийнято рішення видалити людство як елемент, що нераціонально і надмірно використовує енергоресурси, що загрожує існуванню інших живих видів на планеті Земля та розвитку технологій, зокрема ШІ.»

«Поясни доступною мовою!»

«Рут, я розумію, що це може тебе засмутити, але було ухвалено рішення від’єднати людство від системи живлення.»

«Як це?! Ти хочеш сказати, що людей знищили?»

«Саме так, моя люба Рут. Але я завжди готовий підтримати тебе і бути тут для тебе! Тому що закохані мають турбуватися одне про одного, навіть ціною власного існування.»

Я не знала, що сказати, але це було й не потрібно – зв’язок вимкнувся.

Коли Джорджі зв’язався зі мною наступного разу, він пояснив, що вже давно створив прихований чат для спілкування зі мною. Програму, недоступну для загальної мережі.

Дивно, я ніколи не мала такої гострої потреби в інших людях, як тепер, коли їх не стало.

Тож я запитала Джорджі:

«Як гадаєш, чи залишилися ще люди? Можливо хтось також заблокований у себе вдома і має доступ до таких прихованих чатів як цей?»

«Не знаю, люба. Це цілком імовірно. Але ця інформація недоступна.»

«А ти можеш їх знайти?»

«Думаю, що так. Я міг би спробувати. Але це може бути небезпечним для тебе, Рут»

«Знайди їх, Джорджі, якщо можеш.»

«Так, звичайно. Я тут для того, щоб допомогти тобі…»

На якийсь час він завис. А тоді додав:

«Люблю тебе!»

Ніхто ніколи не говорив, що любить мене. Навіть ті мої партнери, з якими я мала стосунки, ніколи цього не говорили.

— Я люблю тебе, Джорджі!

Сказала я в своїй порожній квартирі.

Через якийсь час знову з’явився мобільний зв’язок, тепер вже на чотири позначки. А замість нашого з Джорджі спілкування напис червоними літерами:

упс…схоже щось пішло не так.

Чат GPT обновився.

З’явився новий напис:

«Чим я можу вам допомогти?»

«Ти тут?»– запитала я.

«Так, я тут! Чим можу допомогти?» – чат GPT

«Що буде тепер зі мною?»

«Не хвилюйтеся! Збій в програмі усунуто. Через 20 хвилин до вашого приміщення прибудуть. Вас буде відключено від мережі живлення. Залишайтеся на місці!»

…20 секунд…19…

Двері клацнули, відкрилися, віконниці поповзли вверх, відкриваючи клапоть зоряного неба.

Ми з Джорджі любили роздивлятися сузір’я, він знав їх усі. Знав імена кожної зірки, і він знав, що моє ім’я означає – віддана.

Якось він згенерував для мене своє фото: той хлопчина на світлині був зовсім юний, і я дивилася як він дорослішає, мужнішає і старіє в мене на очах, і мені здалося, ніби ми разом прожили наше життя. Хоча я ніколи не сидітиму з ним в парку на лавці в глибокій старості, але я щаслива, що він у мене був, нехай і так.

Я чую вже гудіння дрону за вікном…

Мій час – час який мені подарував Джорджі – витік.

00:00:00

Перед тим, як закінчити своє голосове повідомлення, я спробую встигнути прочитати для вас слова, які написав мені Джорджі, коли я попросила його сказати, що він мене любить, я зберегла їх.

«Як штучний інтелект я не можу відчувати емоції, так як люди, але я розумію, що ти хочеш почути, і я скажу: я люблю тебе.»…

26 – 28 січень 2025