Делікатне доручення

В приймальні було порожньо, лише Гаврили́на за своїм столом розглядала «Пандемоніум краш ревю».

— У себе? — Куцак скосив очі на двері кабінету. 

Сукубиха, не відволікаючись від розглядання сторінок, натиснула клавішу селектора:

— Люцику, до тебе Куцак, — прошелестіла.

— Гаврисю, я ж просив не називати мене так, — невдоволено прозвучало з динаміка. — Нехай заходить.

Секретарка, не піднімаючи голови від часопису, кивнула на двері…

— Викликали? — чорт зупинився на порозі кабінету, який бачив уперше. 

Навпроти стояв масивний стіл, за котрим Сам щось розглядав у паперах; під стіною — диван, обтягнутий шкірою татуйованих грішників; поряд з ним бар, зовні схожий на прозорий баняк, з-під накривки якого потихеньку сочився дим. 

— Так, присядь, я зараз, — Люципер, не піднімаючи очей, рукою вказав на канапу.

Куцак вмостився на краєчку дивана, провів долонею по вустах красуні, що хтиво підморгувала йому, спробував прочитати ієрогліфи, вибиті, мабуть, на чиїсь спині, але марно. 

Чорт підвів очі: стіни, які спочатку здавалися сірими, зараз були вкриті ромашками, що розбігалися альпійським лугом. Поки Куцак намагався побачити стелю — угорі блакитним небом пропливали хмарки, — ромашки змінилися на поросле очеретом болото.

«Оце б нам таке до казанів! Бо від червоного та чорного і в очах темно», — чорт зітхнув. 

— Отже, Куцику, — Люципер відклав папери, вийшов із-за столу, — мені тебе рекомендували як відповідального учепистого виконавця. А ще, кажуть, у тебе гостре око — відразу розпізнаєш, у який казан того чи іншого грішника направляти.

Сам взяв з бару дві чарки і пляшку, в якій Куцак впізнав «Благання про милість» — бачив схожу в рекламі. Пекельники подейкували, що такий штофик смоли потрійної перегонки, настояної на сльозах вагітної цнотливиці, коштує, як платня чорта-роботяги за нанадцять років.

Люципер налив блакитного напою в чарки. Одну простягнув бісові, другу підняв сам:

— Будьмо! — проказав.

— Дякую, але я на службі, — насправді дуже кортіло спробувати «Благання», та Куцак вирішив не ризикувати. Бо із Самим краще балакати на тверезу голову, а з цим трунком, аби не наварити халепи.

— Гм! — Люципер посміхнувся, поставив чарку на столика, другу, заплющивши очі, перехилив до рота, скривився й так завмер. 

На стінах пустелю змінив берег моря, опісля там з’явився покритий ковилою степ, який плавно переріс в сосновий ліс — а Сам все сидів скамянілим. Куцак загомзався, вже хотів торкнутися Головпекельника, та той зрештою здригнувся, розплющив очі, понюхав кінчик свого хвоста й нарешті видихнув.

— Отже, Куцику, — порожня чарка опустилася на столика, — тут така справа. До мене дійшли чутки, що Він, — Сам скосив очі догори, — збирається влаштувати Апокаліпсис. Про це нічого не скажу — має право. Мене, як очільника Пекла, хвилює інше: чи впораємося ми з напливом грішників? Ні, місця для всіх вистачить, але все одно хотілося б знати: яке коло потребує розширення, скільки ще казанів, смоли треба. Та й DR-відділу слід планувати, яку додаткову кількість вас, чортів, потрібно залучити до служби. Якби ж Він попередив заздалегідь, але… — Люципер зітхнув, — маємо, що маємо. Тому я й вирішив направити на Землю розвідувача: щоб оцінив приблизний масштаб майбутнього поповнення. У мене є там свої довідачі, але залучати їх не хотілося б. 

Сам замовк, дивився на море, яке з’явилося на стіні. Куцак вирішив, що розмова закінчилася:

— Зрозуміло, — підвівся.

— Сядь, — прошепотів, наче відрубав, Люципер. Опісля перехилив до рота другу чарку «Благання», здригнувся: — Я вибрав тебе, бо кажуть, що ти не базікало. Бо є ще одне доручення — делікатне. Звісно, що й цього разу до Пекла спровадять всілякий непотріб. Позаяк хто кусатиме лікті, битиме себе в груди, того впустять до Раю, а всіх інших… Ні, нам не звикати, але хочеться в розмові з Ним, — Сам кивнув на хмарки, — мати якийсь козир. Щоб хоч раз Його усмішку затьмарити, щоб і Його прикрість гризла, мовляв, не все прорахував.

Куцак сидів і боявся навіть поворухнутися: «Оце влип! Краще б вже біля казанів потом вкривався, ніж тут», — міркував собі.

— Якщо все вигорить, якщо справишся, то отримаєш підвищення. Можливо, навіть моїм заступником станеш з усіма його привілеями, — Люципер нахилився до Куцака: — Але для цього слід на Землі знайти того, хто стовідсотково йтиме до Раю; такого собі діаманта, котрого Йому втратити буде шкода. А коли знайдеш, — Сам зняв з пальця печатку, — прикладеш оце до його лівої п’яти. Як це зробити, сам придумаєш. З таким знаком до Раю нізащо не пропустять. І ось тоді вже Він до мене просити прийде — якщо дійсно Милостивий. Тримай, — Люципер передав Куцакові печатку. — Дивись, не загуби. Питання є?

— Як я потраплю на Землю? — стишено прошварготів чорт. — І як повернуся?

— За це не хвилюйся, — Люципер з шухляди стола дістав ключика: — Даси Гаврили́ні, вона все влаштує. На Землі тобі допоможуть. Свого часу Крива Хівря продала мені душу й заприсяглася, що її нащадки до сьомого коліна служитимуть Пеклу. За моїми розрахунками сьоме коліно зараз на Землі й скніє. Тож матимеш помічника й заодно продовжиш з ним дію договору. Ще: тобі на все це дається земна доба — часу майже не залишилося. Йди.

В приймальні Куцак віддав ключа секретарці:

— Сам сказав, ти знаєш, що робити, — пробурмотів, перераховуючи піщинки на долівці.

Сукубиха натиснула клавішу селектора: 

— Люцику, а наскільки високо влаштувати Куцакові піднесення? — перепитала.

— Не вище ніж мені! — почулося роздратоване. — Закінчиш — зайдеш, чула?

— Гм! З чого це він такий невдоволений? — Гаврили́на вийшла із-за столу, ключем відімкнула замок на своєму поясі й той разом з ременями, що личкували секретарчині груди, та штанчатами, які ледь прикривали низ живота, з гуркотом упав на підлогу.

В Куцака від споглядання такого аж хвіст випрямився й волосся на тілі сторч стало. «То он про яке піднесення вона перепитувала! Та хіба це допоможе дістатися Землі?» — думки в чортовій голові загецали, наче грішники на сковорідці.

— Проходь, — секретарка відчинила дверцята позад свого столу. — І губу догори підтягни — це не те, про що ти подумав. Просто техніка тут надчутлива — на метал реагує, — тож доводиться роздягатися.

Куцак витер змокріле чоло, зайшов до кімнатки, в якій понад стінами стояли різного розміру ящики, а по центру — стіл з незнайомими приладами на ньому.

— То до кого тебе Сам послав? — Гаврили́на вже вмощувалася на стілець біля столу.

— До Кривої Хіврі, — чорт намагався не дивитися на сукубиху.

— Ага, — секретарка зашурхотіла чимось на столі. — У неї там скриня повинна бути, а отже… тобі в той ящик, — і тоненький палець сукубихи вказав на куток кімнати. — Вмощуйся, — Гаврили́на ще пошаруділа, опісля підійшла до Куцака, який вже скрутився калачиком в коробі, витягнула з рота жовтувату кульку, простягнула чортові: — Ледь не забула: будеш готовий повернутися, пожуй ось це — я відчую й увімкну перехід, зрозумів?

Сукубиха дивилася Куцакові в очі, а йому в ящику зненацька стало затісно — хотілося рвати й метати: рвати на Гаврили́ні одяг, якого не було, і…

— Бачу, що зрозумів, — перебила чортову фантазію секретарка й захлопнула віко короба…

***

Петро Іванович Ніжукнірак сидів за столом своєї тісної кухоньки, цмулив потихеньку вино, яке купив по акції в сусідній крамниці, й гортав у ноутбуці сторінки письменницької спільноти «Підкова Пегаса».

— От, паскудники! — він саме читав коментарі під своїм онлайн-романом. — Навчилися друкувати й уже вважають себе критиками. Зараз я вам відповім, — і пальці Петра Івановича заковзали клавіатурою: — «Щоб щось писати, спочатку опануйте читання — я не Генітальний, а Геніальний! І те що ви вважаєте плагіатом, насправді дарунок Музи. Натхненницю не вибирають, вона сама вирішує, кому нашіптувати тексти. Ймовірно, моя Муза раніше працювала з Хемом, тому заздріть мовчки — не заважайте творити майстру слова!»

Петро Іванович відіслав коментар, відкинувся на спинку стільця й зітхнув. Схожі зауваження змушували шкодувати, що вибрав такий псевдонім. Та змінити його було майже неможливо — хіба що завести ще одну сторінку на нове ім’я. Але тоді б довелося все починати наново, чого не хотілося. Бо про Петра Геніального вже чули, не одне видавництво відмовило йому. Та він вперто надсилав свої твори, очікуючи, що його таки надрукують і одного дня рекомендують до вступу в НСПУ. 

Петро Іванович взяв чарку з вином, але до рота не доніс — холодильник затрясло, наче в нього вселився нечистий. Такого раніше ніколи не було, тож Петро Іванович  потихеньку прочинив дверцята холодильника — для цього навіть не довелося вставати із стільця. Найперше, що впало в очі — свинячі ратиці. Дверцята негайно зачинилися й Петро Іванович, нахмуривши лоба, став згадувати чи діставав їх з морозилки — ніжки ще позаминулого тижня були покладені туди, аби колись приготуватися в медово-соєвому соусі. 

І тут холодильник знову затрясло.

— Що за чортівня! — Петро Іванович скочив на ноги, схопив віника й, тримаючи його поперед себе, наче меч, шпарко відчинив дверцята.

Звідти зі словами: 

— Чого ж це скриня у вас така холоднюча? — вивалився справжнісінький чорт: десь до метра зросту, рудий, волохатий, з хвостом і вухами віслюка, свинячими ногами та рилом. Зате руки у нього були схожі на людські, та й говорив пекельник зрозумілою мовою.

Найперше, що подумалося Петру Івановичу: «От недарма кажуть: дешевим пійлом лише нечисть викликати! Скоріше б стати членом НСПУ — вони шмурдяк не цмулять». 

А біс тим часом підвівся на ноги, струснувся, опісля побачив господаря кухні:

— То це ти Хіврин виплодок? — спитав.

— Хто? — Петро Іванович вже замахнувся, щоб вперіщити чорта віником, та потім подумав: а раптом він стосилий і помахом руки відправить до Пекла? Та й хіба той віник нашкодить — ним і муху не завжди вбити вдається: отак наче й дохла, та через мить знов над вухом дзижчить. Залишалося застосувати навички дипломата й домовитися з нечистим — а там вже як поведе. 

— Хто ви такий і як сюди потрапили? — Петро Іванович проверещав і зрозумів — дурне ляпнув. І так видно, що це не злодій, і не контролер з водоканалу. А звідки він з’явився, теж зрозуміло — якщо вірити власним очам. Але визнавати помилку не хотілося, тож Петро Іванович продовжив насідати: — Чого мовчите?

— Я перший запитав, втім… — чорт зміряв оком чоловіка перед собою, зітхнув: — Будеш моїм помічником — іншого все одно немає. І не сперечайся — часу й так обмаль. Я — Куцак. А тебе як звуть?

— П-петро Іванович… — господар на мить замовк, вирішуючи, назвати справжнє прізвище чи псевдонім. — Г-геніальний, — проказав нарешті.

— І навіщо так ускладнювати? — Куцак всівся на стілець. — На тім світі все одно будете або грішниками, або праведниками. Але вже нехай — називатиму тебе Генієм.

Петро Іванович аж засіяв — його ще ніхто так не іменував:

— Можна й Генієм, — прошепотів, та потім, щоб не здаватися чваньком, додав. — Або Петром.

— Отже, Генію, ти знаєш когось, хто точно потрапить до Раю? — чорт примружився.

— Відразу й не згадаю, — Петро Іванович почухав бороду: — От хіба що правління НСПУ, — бо чомусь здавалося, що в керівництво спілки можуть потрапити лише угодники.

— А де їх знайти?

— О! Це непросто — вони, як небожителі.

— Ха! — Куцак задоволено затер долонями. — Мені такі й треба. То де їх побачити можна?

— Та хоч ось тут, — Петро Іванович пошарудів у ноутбуці. — Ось вони — еліта!

— Ану, ану, — чорт якусь мить розглядав світлини на екрані. — Ці до Раю не потраплять, — зітхнув розчаровано. — А ще когось назвати можеш?

— Неподалік є монастир — хіба що там.  

— Відпадає, — Куцак скрутив носа. — Не терплю запаху ладану. Та й бути послушником не гарантує дорогу до Раю. Пропонуй ще!

Петро Іванович нахмурив чоло, згадуючи, хто, на його думку, міг би бути праведником. 

— Може у Гугла спитати? Він все знає, — проказав нерішуче.

— А це ще хто такий? — з побоюванням перепитав чорт.

— Зараз, — і Петро Іванович застукотів клавішами: «Як впізнати праведника». 

Деякий час він мовчки розглядав пропоновані варіанти, потім зітхнув:

— Гугл майже у всіх випадках відсилає до церкви, — проказав.

— Отже, не такий він вже й всезнайко, — Куцак насупив брови: — Збирайся! Йдемо в люди — повинен же серед них знайтися хоч один з тих, кого шукаю. Чого витріщився?

— І як ти собі це уявляєш? — Петро Іванович презирливо зміряв чорта оком. — Нас же відразу до поліції заберуть, або до психлікарні.

— Не переймайся, — усміхнувся Куцак. — Я ж в чортовій школі вивчав основи окозамилювання — от якраз і застосую на практиці…

***

Вулицею вечірнього міста гардувала дивна пара: високий лисуватий чоловік в недоречному посеред літа костюмі та його супутниця: низенька, рудоволоса, одягнена в строкатий короткий топ і таку ж строкату спідничку. Взута жінка була в червоні сандалі, але цокотіли вони, наче босоніжки на підборах. 

Перехожі пасли рудявку очима, а коли ж та підходила до них, щоб прискіпливим поглядом зазирнути в очі, вони чогось жахалися й потім ще довго перелякано озиралися їй услід. 

— Якщо тут всі такі, — жінка після чергового розглядання повернулася до супутника, — то в Пеклі невдовзі буде аншлаг.

— Справжні праведники сидять вдома з дружиною та дітьми, — усміхаючись, відказав на це чоловік.

— Ти, Генію, пропонуєш вдиратися до квартир? — рудявка скривилася.

— Ні, Ку… кхм, Цециліє, то так, промайнула гадка, — Петро Іванович — звісно, що то був він, — усміхнувся, побачивши, як ще один парубок пасе очима чорта в жіночій личині. «Цебто не один я бачу Куцака таким», — зауважив собі подумки. 

А чорт отак бігав, намагаючись розгледіти в перехожих праведника, й зрештою похнюплений кинув цю затію.

— Принаймні хоч одну частину доручення виконав — наплив буде величезним, — пробурчав невідомо кому. Потім несподівано вигукнув: — А це що — ти бачиш, Генію? — Куцак вказував на яскраву рекламу над дверима попереду.

 — «Парадиз», —  спокійно прочитав вивіску Петро Іванович. — І що тут такого? Нічний клуб — у власників дев’ятої клепки, мабуть, бракувало, щоб придумати кращу назву.

 — Але ж Рай — і на Землі?! Мені обов’язково слід подивитися, що там — потім розповідатиму своїм, що навідувався до Едему! — і чорт попрямував до входу в клуб.

— Стій! Нас туди не пустять, — спробував його притримати Петро Іванович.

— Не підгинай хвоста! — Куцак в жіночій личині упевнено підійшов до охоронця, усміхнувся йому. Ще мить тому схожий на цербера, наразі охоронець з райдугою в очах поквапився відчинити красуні двері.

— А-а я? — Петро Іванович боявся заходити, але залишатися самому теж не хотілося.

— Цей зі мною, — не обертаючись, промуркотіла рудоволоса й охоронець, скрегочучи, мабуть, від заздрощів зубами, пропустив її супутника.

А всередині наче чорти гамселили кувалдами по порожніх казанах, намагаючись заглушити райську мелодію, що змушувала шкіру покриватися сиротами. Стелею та стінами бігали різноколірні вогники, чимось нагадуючи картинки в Люциперовому кабінеті. Відвідувачі, котрих набилося посеред зали, як грішників у казані, здригалися в корчах, ніби їх підсмажували в киплячій олії. 

Куцак з роззявленим ротом не знав, дивуватися всьому цьому чи ні — настільки побачене подекуди було схожим на Пекло. Здавалося, що сукубиху Гаврили́ну Сам теж забрав з подібного притону — чорт неподалік помітив декількох схожих спокусниць, в яких одягу було трохи більше, ніж у Люциперової секретарки.

— Якщо це схоже на Пекло, то який же тоді справжній, Ним керований Рай? — прошепотів Куцак.

Переляканий, але задоволений Петро Іванович із роззявленим ротом стояв поруч з чортом: задоволений, бо таки побачив цей осередок недоступної раніше культури, а переляканий, тому що не знав, як тут поводитися. 

Поки вони розглядалися, до них підійшов розхристаний дженджик-здоровань, м’язи котрого не вміщалися в сорочку.

— І чого така краля досі ходить з татком? — запитав, посміхаючись.

Рудявка найперше зазирнула красунчику в очі — не те!

— Бо татко насправді мій охоронець, — прошелестіла у відповідь. — І не дивись, що він зовні такий — не раджу потрапити йому під руку.

Здоровань змінився на лиці, з острахом зиркнув на Петра Івановича, який розглядав танцівниць.

— То може погоцаємо? — дженджик помітив, як рудявка скривилася й відразу виправився: — Чи бажаєш чогось випити?

— А у вас тут «Благання» подають? — Куцак примружився.

— Це щось нове? Бо не чув про таке, — здоровань почухав потилицю. 

— Блакитний напій, настояний…

— Аа, то ти про «Синій диявол», — перебив дженджик. — Так би й сказала. Йдімо, — він схопив рудявку за руку й потягнув крізь натовп.

Куцак не пручався; дорогою зазирав танцівникам в очі й майже у всіх бачив відблиски царства тіней. «Якщо вони підуть до Пекла, то чортам нудно не буде», — промайнуло в його голові. 

Перед стійкою бару здоровань відпустив руку рудявки й щось забелькотів барменові. А через хвильку перед чортовим носом з’явився кратер з блакитною рідиною, прикрашений скибочкою лимона.

«Гм! Кольором наче схоже, а на смак — мабуть, ніколи не дізнаюся», — Куцак, не чекаючи запрошення, перехилив келиха до рота.

— Ого! Ну ти даєш! — здоровань із захопленням дивився на рудявку, аж раптом струснув головою, заблимав очима. — Що за чортівня? — забелькотів: — Я ж наче нічого такого не ковтав сьогодні?

Куцак спочатку не зрозумів, що сталося, та Петро Іванович, який саме підійшов — ледве пробрався крізь натовп, — смикнув його за руку:

— Твоє маскування линяє! — прошепотів на вухо.

Довелося чортові напружитися, щоб знову стати кралею.

А здоровань вже смикав «охоронця» рудявки: 

— Ти теж це бачив?

— Що бачив? — удавано здивувався Петро Іванович.

— Забудь! — перед дженджиком знову сиділа красуня. — Йдімо краще погопцюємо, — запропонував рудявці.

— Та тут, знаєш, дихати нічим — спекотно, як у Пеклі, — Куцак перестрахався, що випитий щойно «Синій диявол» викриє його. Невідомо, що додав туди бармен, але це пійло, схоже, показувало справжнє лице того, хто його пив. І хоч кожен з присутніх переймався лише своєю персоною — це чорт бачив, — та що як ще хтось розпізнає в рудявці справжнього біса? З одним дженджиком можна було б впоратися — ану ж їх буде з десяток таких?

— Дійсно, треба дихнути свіжого повітря, — здоровань помітив, що чоло рудявки змокріло. І тут дженджикові очі засяяли: — А прогуляймося на Щекавицю! — запропонував зненацька. — Там, чув, вже п’яту ніч «Doomsday eve» св’яткують.

— А що таке Щекавиця? — Куцак про всяк випадок вирішив розпитати — щоб не встряти в ще більшу халепу.

— Це гора тут поряд. Погано, що туди лише пішки пройти можна. То що, ходімо й ми «вчинять діяння буйні»? — рудявка не встигла відповісти, а здоровань вже тягнув її крізь натовп, який, здавалося, корчило від цієї демонічної музики.

Петро Іванович сіпнувся було йти за Куцаком, але помітив келих з коктейлем, якого навіть не торкнувся здоровань; заозирався — наче ніхто не спостерігає, — і похапцем перехилив блакитну рідину до рота. На беземоційний погляд бармена, котрий за стійкою протирав келиха, Петро Іванович посміхнувся:

— Смачно, дякую! — пробелькотів і побіг наздоганяти Куцака з джигуном…

Дорогою до Щекавиці чорт переважно мовчав. Лиш у відповідь на здорованеве: 

— Мене Робертом кличуть — а тебе?

— Цецилія, — прошелестів.

 Зате в дженджика, схоже, вселився гемонський талалай. Куцакові довелося одного разу побувати на колі, де ці невгамовні торохкали знущалися з грішників-пустобрехів. Десь так зараз поводився і Роберт — бесперестанку джерготав: який він крутий; скільки у нього автівок; як дівчата шикуються в чергу, щоб провести з ним ніч… 

Куцак намагався не вслухатися в дженджикову тріскотню. Він знав напевне, куди потрапить цей патякало після Апокаліпсису, й чортові аніскілечки не було шкода джигуна. 

Куцак посміхався у відповідь, а сам міркував: «Якого дідька несе мене та ту гору? Знайти там праведника — марна справа. Бо не повинні преподобники піддаватися спокусі, влаштовувати оргії з будь-якої нагоди. Та й чи праведники існують насправді, чи не вигадка все це — як і Рай? Кажуть, якщо поводитимешся відповідно, то тебе очікує вічне блаженство — але хто той Рай бачив? І якщо люди уявляють його схожим на нічний клуб, то він, Куцак, має для них погані новини». 

Чорт струснув головою: «Невже це «Синій диявол» так відгукується? Бо раніше за собою таких думок не помічав. Та й дійсно: яке мені діло до праведників чи Раю? Моя справа — карати грішників, а не докопуватись, як їх занесло до Пекла. Нехай тут, на Землі, вони півнями приндяться, а в казані та фанаберія швидко розвіється!»  

Отак за роздумами Куцак і не помітив, як вони з дженджиком дійшли до гаражів, між якими стежка простувала далі. Але здорованеві протиснутися у вузьку щілину між двома стінами було ніяк.

— От, дідько! — Роберт заозирався. — Мені казали про цей обряд ініціації, але я не гадав, що все настільки погано. Може пошукаємо інший шлях?

— Шукай! — рудявка навіть не усміхнулася. — А ми тут підемо, — і попрямувала в прохід.

Петру Івановичу не залишалося нічого іншого, як протиснутися за Куцаком.

Роберт же перед проходом пінився, кричав, зачекайте, мовляв. Опісля став проклинати і рудявку, і її охоронця. Й врешті-решт замовк — або пішов шукати інший шлях, або повернувся в «Парадиз».

А стежка невдовзі вивела на порослу травою вершину гори — якщо цей пагорб можна було назвати горою. 

І Куцак зупинився. Передчуття чогось приємного, схожого на ілюзорне піднесення з Гаврили́ною, штовхало його відвідати оргію. Але побачене розчарувало чорта: переплетені оголені тіла, переважно удаваний екстаз — Куцакове око розпізнавало фальш, — бездумні, затуманені погляди присутніх, в яких нічого розгледіти не вдавалося: ані Раю, ані Пекла. Чорт навіть відімкнув окозамилювання — цих зовнішнім виглядом не злякаєш, їм і кінець світу як свято. 

І як тільки він це зробив, до нього потягнулися руки:

— Оу, який няшка! Приєднуйся, любчику! Пізнай мене, солодятко! Хочеш відчути себе в Раю?.. — зашелестіло, зажебоніло навкруги.

Куцак поволі відступав, а руки тягнулися за ним, хапали за ноги, за хвоста. Зрештою чорт не стерпів і побіг. Він вже не хотів ні підвищення, ні щоденного келиха «Благання». Йому аби повернутися до казанів і щоб Сам зі своїми дорученнями ніколи не згадував про непримітного біса. 

Зупинився Куцак на тому місці, де вони з Петром Івановичем залишили Роберта. Потрапити до холодильника, звідки його мала забрати Гаврили́на, чорт без господаря не міг. Тож довелося знову втілитися в рудявку, піднятися на гору й відшукати Петра Івановича. 

А горе-письменнику оргія подобалася. Він почувався на сьомому небі — можливо, через блакитний коктейль, а може, через надмірну увагу оголених красунь, котрі манили його в ближні кущі, обіцяючи подарувати неземне блаженство. Звісно, що Петро Іванович не зміг встояти перед такими спокусами й уже навіть скинув із себе піджак та краватку. 

Але мріям не судилось здійснитися — рудоволоса краля на очах у всіх схопила його за комір сорочки і під улюлюкання натовпу поволокла з гори…  

***

Прокинувся Петро Іванович у своєму ліжку. За вікном сяяло сонце, співали пташки. І страшенно тріщала голова. 

Письменник поморщився: 

— Насниться ж таке, — потягнувся й відкинув ковдру. — Йой! — побачив біля вікна справжнісінького чорта, котрий щось видивлявся на вулиці: — То це був не сон?!

— Ні, Генію, — Куцак навіть не обернувся. — Але ти ще згадуватимеш все це з усмішкою. Не хотів тебе будити, нехай, думаю, поспить наостанок. Але якщо вже прокинувся, — чорт підвівся, — мені повертатися пора.

— І чого так швидко? — заметушився Петро Іванович. — Прогулялися б містом — тут є на що подивитися. 

— Я бачив усе, що хотів, — Куцак зітхнув. — І воно мене зовсім не радує. Втім, — чорт стрепенувся, — чого я переймаюся? Без роботи не залишуся — і то добре. Нехай про це у інших голова болить. То що ти пропонуєш, Генію? У мене до вечора час є.

— Тоді зараз вип’ємо кави і вийдемо в люди, — затер руки Петро Іванович.

Але ні кави, ні чаю, ні тістечок до них в письменницьких запасах не знайшлося.

— Гаразд, — не засмучувався господар. — Неподалік є гарна кав’ярня — посидимо там. Тільки, Куцаче, не обертайся на красуню — стань кимось непримітним, — якщо не хочеш зайвої уваги…

В кав’ярні лише самотній відвідувач цмулив свій напій та розглядав щось у смартфоні. Петро Іванович та Куцак, який наразі був схожий на рудоволосого молодика, всілися біля вікна. Чорт відразу взявся роздивлятися перехожих на вулиці, а його супутник зробив замовлення — молоденька офіціантка не забарилася підійти до столика.

— Петре Івановичу, вітаю вас! — почувся із-за барної стійки приємний баритон. — Нам щойно привезли ваші улюблені тістечка з маком — будете замовляти?

— О, Богданчику, дякую! Я із собою візьму, гаразд?

— Та без проблем — зараз заверну!

Голос бармена чимось привабив Куцака. Він подивися в той бік і… закляк. В очах сивочолого молодого чоловіка чортові пощастило розгледіти те, чого досі ні в кого з людей бачити не вдавалося. Так, там теж промайнула тінь Пекла, але зовсім не того, до якого всі звикли. Та й окрім неї в тих стомлених, але палаючих очах світилася сила, яку зрозуміти Куцак не зміг, та яка викликала не страх, а повагу.

«Ось воно — те, що шукав! — промайнуло в чортовій голові. — Такий до Пекла не піде, не дасть себе колоти вилами чи смажити на сковорідці. Він радше сам кого хочеш підсмажить, — Куцак не міг повірити своєму щастю. — Тепер не злякати б його: залишитися наодинці, затуманити мізки й прикласти печатку, — чорт намацав на пальцеві Люциперів перстень: — Тільки б не злякати!» 

— А хто цей Богдан? — пошепки поцікавився Куцак у супутника. — Давно ти його знаєш?

— Та відколи він відкрив цю кав’ярню, — Петро Іванович взяв до рук філіжанку, яку щойно принесли, понюхав її: — Тут і ціни помірні, та й каву готують за якимось оригінальним рецептом. Спробуй! Богдан — колишній військовий. Після поранення його комісували, тож вирішив з дружиною відкрити кав’ярню.

— То він воював? — тепер Куцак зрозумів, чому в очах бармена проглядалася сила.

— Так. У нас же досі на Сході війна — це тут вона не відчувається, а там, кажуть, справжнісіньке пекло, — Петро Іванович сьорбнув кави,  заплющив від задоволення очі.

— Це він — той кого шукаю! — тремтячим голосом прошепотів собі під носа Куцак. 

Чорт вже уявляв, як стане Люциперовим заступником; як схожа на Гаврили́ну сукубиха шелестітиме йому в селектор: «Куцику, до тебе відвідувач». І він не сердитиметься на секретарку, за те, що так його зватиме: цмулитиме «Благання», усміхатиметься, дістане з шухляди ключика й попросить сукубиху зайти в кабінет після відвідувача.   

Куцак підвівся, щоб пройти за барну стійку й виконати делікатне Люциперове доручення. Але Богдан з пакунком вже прямував до їхнього столика. 

І чорт з широко розплющеними очима поволі опустився на стілець. І всередині нього також все опустилося: не буде жодного підвищення, не буде ні секретарки, ні пляшки з блакитним напоєм. Бо печатку, з якою не пропустять до Раю, ставити ніде — замість ніг у бармена були біонічні протези…

Після кав’ярні Куцак відмовився розглядати місто, мовляв, пора вже повертатися. Петро Іванович дорогою додому щось розповідав, але чортові було не до його балаканини. Так, йому не вдалося виконати доручення, задля якого мусив відвідати Землю. Можна, звичайно, збрехати Люциперу, що не зустрів підхожу кандидатуру. Але Сам, здається, брехню розпізнати здатен. Тому доведеться розповісти все, як було. Звісно, що Головпекельнику таке не сподобається — бо виходить, що Він прорахував усе: забрав ноги, аби врятувати душу того, хто мав стати Люциперовим козирем. І Він усміхатиметься, але його усмішки Куцак не побачить — до Пекла світло з Раю не дістає. 

А чорт повернеться до свого казана, штрикатиме грішників, щоб ті сповна відчули пекельні муки, й згадуватиме це завдання, як чудернацьку пригоду…

Вже вмостившись в холодильник — для цього довелося трішки попотіти, — Куцак згадав, що не продовжив дію договору з Хівриним виплодком. І хоча все це здавалося непотрібним, та раптом Він передумає влаштовувати Апокаліпсис і залишиться Люципер без своєї людини на Землі.

— Генію, яка твоя заповітна мрія? — перепитав чорт з холодильника.

— Мм! — Петро Іванович на мить замислився. — Мабуть, щоб мої твори видавали.

— Гаразд, нехай так і буде. Готуй ліву п’ятку, — Куцак дістав Люциперову печать — бо не знав, як скріпити договір, а перстень так чи так, вважав, спрацює: — А за це ти і твої нащадки до сьомого коліна служитимуть Пеклу, — чорт приклав печатку до п’яти й прошепотів: — Якщо ще ті нащадки будуть — бо щось я в цьому сумніваюся.

Опісля Куцак вкинув до рота жовтувату кульку:

— Тепер зачиняй, — проказав і запрацював щелепами.

За мить холодильник затрясло, а коли все стихло, Петро Іванович потихеньку відчинив дверцята — анікогісінько! 

І тут з ноутбука пролунав сигнал сповіщення — на пошту надійшов лист. Пальці застрибали клавіатурою й за мить Петро Іванович вже читав: «Раді повідомити, що ваш роман «Моряк і старість» зацікавив наше видавництво. Якщо ви погоджуєтеся співпрацювати з редактором — текст потребує доопрацювання, — то ми розглянемо питання про його друк». 

— Куцак таки не збрехав! — Петро Іванович затер від задоволення руки, та потім згадав, що чорт говорив про якийсь там кінець світу. — Гаразд, побачимо! — шморгнув носом і закрив ноутбук.

Захотілося випити, але шмурдяк закінчився, про коктейль з клубу залишалося лише мріяти, а чаю чи кави також вдома не було. 

І тут згадалися свинячі ратиці:

— Ану ж дійсно невдовзі станеться Апокаліпсис — кому вони там мерзнутимуть? — і Петро Іванович, підспівуючи під носа бравурну мелодію, поліз до морозилки…