Чорне сонце

Присвячується моєму чоловікові, з яким ми пережили все,

Моїй матері, завдяки її знеціненню мене як особистості, я стала сильною, і моїй подрузі Ірині Губан,

за те, що поділилася сокровенним.

Він прийшов до тями в суцільній темряві, навіть здавалося, що навколо нього лиш пустота і тиша. Було неможливо зорієнтуватися в цьому чорному просторі. Здалося, що він помер. А яким ще може бути процес вмирання: світло в кінці тунеля, янголи з трубами, чи вогонь пекла- він не вірив в усю цю маячню. А от проміжок між клінічною та біологічною смертю міг бути таким простором, в якому він зараз опинився.

Було важко дихати. Тіло начебто придавило щось важке. Він завжди намагався знайти раціональне пояснення тому, що відбувається. То це сонний параліч? Розум прокинувся, а нервова система ще не збудила тіло? Це точно гіпнагогія – той проміжний стан між сном і реальністю. Чи може це знову цей моторошний стан сна уві сні, як наче лялька Дарума, в якій всередині було ще повно менших ляльок.

Поступово повернувся звук навколишнього простору. А в сутінках з’явилися незрозумілі обриси речей. На його грудях лежала велика безформна почвара, яка гучно плямкала. Його права рука затекла і відчувалось поколювання в пальцях, але він зміг ними поворухнути, і відчув під ними вологу білизну. Кров. Ця почвара їла його руку…

Він спробував поворухнути лівою рукою і вмить довгі тонкі тентаклі вдарили його по обличчю і істота видала тонкий протяжний горловий звук « Ауу» і почала тонкими іклами вгризатись в його руку. Під ковдрою заметушилось щось мале волохате і стрімко поповзло від ніг до тулуба. Чиясь кігтява лапа вилізла з-під ліжка шарпнула його праву руку. Праворуч почулось якесь страшне хрипіння.

Всі його дитячі жахіття скупчилися просто тут і зараз. Він набрав побільше повітря і несамовито закричав. Спалахнуло світло, і коли його очі хоч трохи звикли до нього, він побачив свою сусідку, її довге чорне волосся звисало над ним, великі зелені очі вирячились на нього. Вона щось говорила, але він зміг розібрати лише «валіть демони».

Він ніколи не був забобонний, але ця дивна сусідка, завжди викликала в нього тривогу.

Вранці в її частині будинку було чутно какофонію виття, хорового співу, чи щось таке незрозуміле. А одного разу він підгледів у вікно, як вона робить дивні ритуали з свічками, розкладає карти і, якби він вірив в потойбічне, то точно б вирішив, що вона відьма, тому намагався уникати спілкування з нею.

Його серце несамовито калатало, крик застиг в горлі. Він видавив з себе щось типу «монстри».

-Які монстри? – здивувалась дівчина. – Я тобі ж казала, що треба зачинятись на ніч.

Його очі остаточно звикли до світла і він побачив товстого лабрадора , що облизував його руку і смачно плямкав. Ліворуч лежала довгонога, струнка собака, трохи менше лабрадора, саме її він прийняв за монстра з тентаклями. Справа біля ліжка сидів смугастий кіт і дряпав його руку.

А що під ковдрою? – здивовано запитав він.

Собачка- відповіла сусідка, зтягуючи лабрадора з ліжка.

І дійсно з-під ковдри вилізла пухнаста собачка з коротенькими ніжками, схожа на білку, але трішки більша за розміром. Сусідка схопила її на руки, а та почала несамовито гарчати і кусати її, але дівчину ані трохи це не турбувало.

Собачка, – повторив він.

Так, собачка. Вони заперлись до тебе в кімнату, бо ти не зачинив двері. І судячи з крихт, зжерли твоє печиво.

Він повільно підвівся на ліжку і намагався заспокоїтись. Весь пережитий жах був лише собачками, що проникли до його оселі.

Ходімо до мене, я дам тобі заспокійливе, або зроблю каву.

Він підвівся , швидко вдягнувся і побрів до сусідки.

Надворі почало світати. Сидячи на ганку з філіжанкою кави, він дізнався, що сусідка ніяка не відьма, а ритуали проводить для забобонних сусідів, які влаштовували сварки через те, що вона гуляє з собаками, а вранішні звуки – лише ниття собак, які вимагали йти на прогулянку.

На дворі стояв густий туман змішаний з смогом, крізь який пробивалося чорне сонце.

Слова в його розбурханій свідомості склались в моторошний вірш:

Чорне сонце на шмаття розітне

Від металу важкий небосхил,

І на полі родючім розквітне

Лиха обсидіановий пил.

Не згадає завмерла планета

Жодної форми життя,

Що сягнула найвищого злету

І пірнула стрімголів в небуття.

Лиш безокі примарні споруди

Збережуть таємницю німу,

Як квітка, повстала з попелу й бруду,

Порине знову в імлу..

-Дуже моторошно, але в цьому є своя краса. Все має свій термін існування, і наш Всесвіт не виключення. Враховуючи, що люди лише споживають дари нашої планети, але нічого не дають взамін,- задумливо промовила сусідка.

-Я ледве не помер від жаху. Наче всі мої кошмари стали реальними. -Зізнався він.

– Наші страхи-наслідок пережитого стресу. Людина буде відповідати панікою на тригери, що нагадують про травматичну подію. Якщо людина розуміє, що може щось вчинити в момент травматичної події, то ці наслідки будуть мінімальними, або зовсім відсутні, але якщо ця подія застала людину в безпорадному стані, то виникають незворотні зміни в мозку на біологічному рівні. Саме некерований стрес найбільш небезпечний. В тебе були якісь подібні ситуації?

Він глибоко поховав цей спогад і протягом вісімнадцяти років той знаходився в стані анабіозу. Але те що відбулося вранці змусило його згадати ті відчуття, які він пережив в момент аварії. Йому захотілося розповісти про це, щоб позбутися тривоги, що бриніла в нього всередині.

Я тільки-но закінчив Донецький національний університет імені Василя Стуса і влаштувався на стажування в шахту імені Засядько. Взагалі я мріяв займатися біоінженерією, але робота в лабораторії при шахті здавалась мені непоганим початком. Саме тоді і сталася ця аварія. Вибух метану був настільки сильним, а наслідки такими жахливими, що це назавжди змінило моє життя. Мене змусили спуститися в шахту з гірничнорятувальниками, щоб вивчити можливі причини аварії. Тоді я вперше дізнався, що страждаю від клаустрофобії. Світло було лише від переносних ліхтарів, але цього було достатньо, щоб побачити масштаби трагедії. Всюди були конгломерати з каменю, розплавленого металу і залишків людських тіл.

Всюди були огарки тіл, які продовжували тліти і важко було зрозуміти де закінчується одне тіло і починається інше. Я навіть зараз відчуваю той сморід, від якого я декілька разів втрачав свідомість. Мене змусили виносити шматки людських трупів, бо рятувальників катастрофічно не вистачало. Я досі чую стогін і плач рідних і близьких загиблих шахтарів, в них ще була надія, що хтось вижив, а коли стало зрозуміло, що кількість загиблих налічує більше ста осіб, цей плач перетворився на несамовите завивання і крики. Коли я повернувся додому від мене тхнуло згарищем, але я відчував на своєму одязі запах горілих тіл, мені здавалося, що він всотався в мою шкіру і волосся. Я намагався змити його милом і щіткою, але, в результаті, я отримав глибокі виразки на тілі, які сочились і не хотіли загоюватись. Мати безуспішно намагалась відіпрати мій одяг, але він зберігав запах і спогади про аварію і врешті-решт, вона викинула його. Я почав безпросвітно пити, але це не допомагало позбутися кошмарних видінь. Потім мати поклала мене в психоневрологічний диспансер і я пройшов довгий курс психотерапії, і мій мозок зумів приховати ці спогади. Але тривога назавжди залишилась. Саме сьогодні ці спогади заграли новими фарбами. Але тепер я здатен це пережити.

Я щиро вибачаюся, що змусила тебе знову пережити цей жах. Ти можеш бути впевненим, що я поруч, якщо тобі щось потрібно.- тихо промовила вона і обоє розплакалась.

Повільно їдучі по трасі, він побачив машину сусідки, що порівнялась з ним. Вона помахала йому рукою і зникла в густому тумані. І не боїться ж гнати з такою швидкістю.

Взагалі їх розмова змусила його замислитись. Вона розповіла про своє життя, і він зрозумів, що і для неї кінець світу вже відбувся… Для цієї, невеликої на зріст дівчини, радість приносив новенький кулемет, який вони могла заряджати лише впираючись ногами в станину, або вага коротенького АКСУ, що висів в неї на плечі. І як з життєрадісної лікарки з Луганщини, вона перетворилася на військову, що заспокоювалась лише маючи зброю?

Туман був настільки густим, що здавалося в ньому були тягучі часточки з вкрапленнями чогось металевого. Воно і не дивно, чому сонце здавалось чорним – заводи працювали на повну потужність, безупинно штампуючи зброю. Йому здалося, що вже наступає апокаліпсис, адже планета безупинно перебуває в стані війни. І всі неймовірні відкриття: пеніцилін, радіоактивні речовини, мікроорганізми, радіохвилі і супутники – все перетворюється на зброю в людських руках.

Чи можна щось винайти таке, що принесе людям щастя і мир? Діти перестануть боятися монстрів під ліжком, дівчата не будуть ставати суворими, а над містами не буде висіти смог.

З того часу сплили десятки років, але він ніколи не забував розмову з сусідкою, адже вона була права про незворотні зміни в мозку після пережитих психотравм. Він повернувся до біоінженерії з метою знайти те, що зможе повернути мозок людини до нормального стану і стерти будь які наслідки некерованого стресу і розвити витривалість до нього.

І він зробив це неймовірне відкриття, що зможе повернути ментальне здоров’я мільйонам людей, і стійкість до стресу генетично успадкують їх нащадки. Він швидко зібрав команду із спеціалістів з різних галузей, знайшов іноземних донорів, що зацікавились його проектом і виділили чималі кошти на його втілення. Вони купили супутник, який зможе транслювати ті, відкриті ним хвилі, які принесуть гармонію і мир всій планеті.

Стоячи на останньому поверху хмарочосу він дивився крізь панорамне вікно і згадував ту давнішню розмову з сусідкою, яка спонукала його на нові відкриття. « Діти більше не будуть боятися монстрів під ліжком» з усмішкою подумав він і натиснув кнопку на пульті, що вмикала трансляцію з супутника.

Але в своїх експериментах він не врахував один важливий нюанс, а саме те що, піднятий на орбіту супутник, притягне з космосу мікроскопічні часточки металів, що рухаючись з неймовірною швидкістю, утворять чорний буревій, який пронесеться по всій планеті, знищуючи всі органічні форми життя.

В останню мить він зрозумів, що створив зброю, яка знищує відомий йому всесвіт. І, як пророцтво, в його пам’яті з’явився той вірш про чорне сонце. І знову він побачив це кляте чорне сонце, перед тим, як часточки металу зруйнували його очі. « Людина нічого не може створити окрім зброї» подумав він і перетворився на пил.

Дверцята бункеру відчинилися, коли буревій стих, а небо знову стало ясним. Люди неквапливо виходили назовні і радісно дихали на повні груди. Місцями почали вилазити молоді паростки. Всі аналізатори показували, що повітря неймовірно чисте, а озоновий шар відновився і рівень ультрафіолетового випромінювання такий, як був в момент виходу першого живого організму на суходіл.

Саме безкінечні війни навчили людей створювати надійні укриття, а винахід вченого зупинив руйнівний вплив токсичних викидів, що накопичувалися в атмосфері через роботу заводів і машин. Нажаль винахідник ніколи не дізнається, що його мрія змінити світ на краще все-таки здійснилась.