Пригоди пані Пришелепко

Я – вельможна шляхтянка і звати мене Софія Потоцька. Мій батько, Юзеф Потоцький, – один із найбагатших шляхтичів Речі Посполитої ХVIII століття, а моя мати, Вікторія Ліщинська, походить із роду князів Вишневецьких. А ще я приголомшлива красуня, про яку слава йде по всій країні. Не вірите? Мої колеги та учні теж не повірили і навіть почали мене позаочі називати «пані Пришелепко».  Даремно вони думають, що я про це не знаю. І мій психіатр не вірить. Каже, що ніяка я не шляхтянка, а лише вчителька історії Ганна Михайлівна Шелепко. І запевняє, що я неодмінно одужаю. Головлікар – той зовсім інший. Він обожнює слухати, коли я розповідаю, як танцювала з молодими шляхтичами на балу в розкішному замку мого батька. І як у мій бальний блокнотик не вміщалися записи про охочих запросити мене на вальс. Щоправда, після таких розповідей він завжди прописує мені подвійну дозу заспокійливого. Але все одно приємно.

Загалом лікарі та медсестри нашого психоневрологічного диспансеру – люди дуже милі, і їх важко чимось здивувати. Особливо старшу медсестру Марію Іванівну, яка працює тут уже двадцять років. Тільки не здумайте при ній називати наш заклад дурдомом! Бо надовго станете її особистим ворогом. А головлікар Іван Степанович взагалі ставиться до пацієнтів як до рідних. Втім, про нього я вже згадувала. І все ж дуже прикро, що, крім нього, ніхто мені не вірить. Що б таке придумати, аби довести, що я справді шляхтянка? І тут мене осінило. Та можна ж викликати дух моєї покійної матінки, і вона всім підтвердить, що я її донька, прекрасна Софія! І що недавно мені забаглося проїхатися містом на санях. Все б нічого, але тоді стояло спекотне літечко. І тоді мій батько Юзеф наказав засипати вулиці міста сіллю, щоб сани їхали по ній як по снігові.  Так, він ні в чому мені не відмовляв. А сіль тоді була така дорога, що після моєї поїздки всі мешканці кинулися ту сіль підбирати. А я не кинулася. Хоч насправді це я засипала сіллю коридор школи, в якій працювала, і прибиральниці потім ще довго згадували мене незлим тихим словом. Директор був просто шокований, викликав «швидку» і звільнив мене з роботи. Власне, після цього я й потрапила сюди.

Отже, до праці! Треба згадати, як їх викликають, тих духів, бо колись у юності ми з подругами любили бавитися спіритичними сеансами. Перш за все потрібна дощечка з цифрами, буквами алфавіту і словами «Так» і «Ні». Ну це просто, адже в коридорі на стіні як раз біля моєї палати висить фанерний плакат «Бережи своє психічне здоров’я!». Букви і цифри я напишу на звороті. А вказівником послужить звичайний олівець. Тепер головне максимально зосередитися на тому, щоб викликати саме того духа, якого потрібно. І кликати його, кликати, поки не відчуєш його присутність. Я зі своєю таблицею і олівцем заховалася у порожній актовій залі, де кілька разів на рік відбувалися збори лікарського колективу. Прибиральниці, коли мили там підлогу, випадково забули зачинити двері.

Я сіла на підлогу і загуділа, неначе привид у трубі: Вікторія Потоцька, прийди! Вікторія Потоцька, прийди. Але зала була тихою, порожньою і напівтемною, бо вже надходив вечір. Вікторія Потоцька, прийди! – бубоніла я. І тут щось сталося. Я відчула, що за моєю спиною хтось стоїть. Обернулася – нікого. Це Вікторія Потоцька? – запитала я пошепки. Олівець зарухався дощечкою, так що я ледь встигала записувати букви, на які він вказував. «Так, це я, дурепо! Ще раз назвешся світлим іменем моєї доньки – пошкодуєш!» – ось що я прочитала, коли олівець нарешті перестав рухатися. Але ж я – справді Софія! – пролепетала я. – Чому ви не впізнаєте мене, мамо? Олівець знову швидко зарухався, а я кинулася записувати букви. «Я помщуся!» – ось що вийшло в результаті. Я зібгала папірець, на якому записувала букви, закинула його під найближче крісло і почовгала назад у палату. Навіть власна матір мене не впізнає. Який жорстокий цей світ!

***

Головлікар Іван Степанович Рябокінь був дуже зайнятою людиною. Крім контролю за лікуванням пацієнтів, він ще мусив виконувати цілі гори паперової роботи, навіть справжні Гімалаї! Ось і зараз він сидів за столом і напружено вивчав історії хвороб. Раптом книжка «Найсучасніші методики лікування шизофренії», яка вже кілька тижнів спокійно лежала на правому боці його широкого столу, піднялася у повітря, кілька разів змахнула сторінками, неначе крилами, і ліниво опустилася на підлогу. Іван Степанович швидко заморгав і протер окуляри. Він, звичайно, чув, що лікарі-психіатри часом і самі сходять з розуму, але ніколи в це не вірив. Очевидно, йому щось привиділося від перевтоми. Треба цього року раніше піти у відпустку, ось і все. А може, книжку підхопило протягом? Він підняв її, знову поклав на стіл і вийшов у коридор.

-Іване Степановичу! Що ж це робиться? – щойно головлікар вийшов за поріг кабінету, як до нього кинулася старша медсестра Марія Іванівна.

– Що трапилося, Маріє Іванівно? – втомлено запитав він.

-А ви що, не бачите? Ось! – Марія Іванівна драматичним жестом указала на стійку медсестринського посту. Там панував повний гармидер. Пластикова папка з листками призначень просто на очах лікаря випурхнула з шухляди і зробила коло навколо лампи. Різнокаліберні папірці, які до того мирно лежали на столі, зараз кружляли над їхніми головами, як перший сніг. Дерев’яний стілець неначе танцював якийсь чудернацький танок, перескакуючи з ніжки на ніжку, а шухляди столу безперервно відчинялися і зачинялися, клацаючи замками, неначе голодні акули.

-Чекайте! То ви теж це бачите? – головлікар посторонився, бо другому стільцю теж набридло стояти на одному місці і він піднявся у повітря та рушив просто на нього.

-Звичайно, бачу! – схлипнула Марія Іванівна. – Ви думаєте, ми теж божевільні? Заразилися від пацієнтів? Але ж психічні хвороби не заразні!

Іван Степанович теж усе життя знав це абсолютно твердо. Але зараз він уже ні в чому не був упевнений. Тип паче, що саме в цей момент кілька пар тапочок пацієнтів повиринали з палат і ключем відлетіли у розчинене вікно, неначе гуси у вирій. Головлікар провів їх сумним поглядом, потім повернувся у свій кабінет і глибоко замислився.

***

Наступної ночі я спала погано. Мені снилося, що я разом з моїми матінкою та батечком їду каретою до Бурштина у гості до наших друзів Скарбеків. Ой, яка ж погана дорога! Суцільні ями та вибоїни, карета так і підскакує. А ще кажуть, що Скарбек, володар Бурштина, хороший господар і добре облаштував місто та його околиці. Як же добре, коли до міста веде така жахлива дорога? Тут мене особливо сильно трусонуло, і я прокинулась. Виявилося, що я знаходжуся не у кареті, а на своєму ліжкові у палаті, але з цим ліжком творилося казна-що. Воно піднялося на кілька сантиметрів над підлогою, і ним сильно трясло. Недивно, що мені снилося, наче я у кареті. Насилу впіймавши подушку, яка норовила зістрибнути на підлогу, я озирнулася.

Крім мене, у нашій палаті було ще троє людей. Навпроти мене біля вікна лежала Глафіра Павлівна, мила старенька бабуся, така собі «божа кульбабка». Її запроторили сюди, бо вона без кінця викликала поліцію і стверджувала, що її пограбували. Поліцейські спочатку приїздили на її виклики і навіть намагалися з’ясувати, що саме у неї пропало і коли. Але бабця несла таку маячню про гори золота і діамантів, що вже незабаром стражі порядку зрозуміли, що вона не в собі, і почали ігнорувати її виклики. А ще Глафіра Павлівна любила розбивати курячі яйця під дверима у сусідів і при цьому старанно відділяла жовтки від білків. Так ось, ліжко Глафіри Павлівни злетіло мало не під стелю, і бідна старенька розгублено дивилася униз, немов пілот, який шукає, де би приземлитися. Книжка «Кохання в раю» у рожевій обкладинці, яка раніше спокійно лежала на її тумбочці, зараз літала услід за мандаринками. Вони шмигали під стелею, неначе артилерійські снаряди.

Поруч із Глафірою Павлівною знаходилося ліжко Майки. Майка – зовсім молода дівчина і надмірно захопилася рухом квадроберів. Постійно вдавала, що вона собака. Ходила на чотирьох, гавкала і скавуліла, а ще гарчала на сусідських собак. Коли вкусила за хвіст домашнього кота і загнала його на шафу, батьки вирішили, що це вже занадто, і відвели її до невропатолога. Так вона і опинилася тут.  Тепер Майка просто заходилася від гавкоту, бо її ліжко тряслося неначе у лихоманці, а чашка, ложка та інші речі з її тумбочки плавно піднялися у повітря.

Моя найближча сусідка – це тьотя Галя, і мушу вам сказати, що вона подобається мені найбільше. Це повненька жіночка віком трохи за п’ятдесят, яка ніколи не знімає з голови шапочку з фольги. Вона кілька разів зверталася до поліції і стверджувала, що сусіди тримають у себе психотронний випромінювач, шкідливі промені якого досягають до неї і висушують її мозок. Тому вона постійно носить шапочку з фольги. Навіть тут, у лікарні, її не знімає, бо вважає, що те кляте випромінювання її й тут дістане. Зате з нею дуже цікаво розмовляти, бо вона захоплюється всім таємничим і неймовірним – привидами, духами, закляттями. Ще вона знається на астрології і всі події пояснює рухом планет. Каже, що в лікарню потрапила через те, що Плутон перейшов у її шостий дім гороскопу, а той дім відповідає за всілякі болячки і лікування. Словом, з нею ніколи не буває нудно. Зараз тьотя Галя сиділа на своєму ліжкові, яке підстрибувало, як молодий баранчик, і обома руками вчепилася в захисну шапочку з фольги. Під ніс вона собі бубніла щось типу «Уран у Близнюках… ретроградний Нептун…».

Але що ж у нас тут все таки твориться? Чого речі так себе поводять? І тут я згадала слова, які переказав мені дух шляхтянки Ліщинської: «Я помщуся!». От вона і помстилася. Що ж тепер буде?

***

Ярема Антонович Вороний, заступник головлікаря, був у чудовому настрої. Він ішов на роботу першого дня після відпустки і почувався повним сил. Відпустка минула дуже добре, але свою роботу Ярема Антонович теж любив і вже трохи скучив за колегами. До речі, він навіть не знав, що колеги називали його і головлікаря просто – два коня. Бо ж у них обох були «конячі» прізвища.

Проте щойно Ярема Антонович переступив поріг рідної лікарні, як його чекав неприємний сюрприз. Пуфик, який уже сто років стояв у холі біля стійки адміністратора, посунувся на нього і почав тертися йому об ноги, неначе кіт. А фікус у кадці раптом підстрибнув і почав танцювати якийсь чудернацький танок, розсипаючи навколо себе землю.

-Що у вас тут твориться? – здивовано запитав Ярема Антонович, проте у відповідь отримав лише розгублений погляд адміністраторки.

Коли він піднімався сходами, що вели до кабінету головлікаря, йому назустріч вибігла засапана Марія Іванівна і мало не збила його з ніг. Вона тримала в руках сачок, яким намагалася впіймати якусь довідку з круглою печаткою. Проте довідка не давалася, пурхала, неначе птах, і щосили намагалася уникнути сачка. Марія Іванівна азартно полювала за довідкою і сердито вигукувала: «Назад! Назад, я кому сказала!».

Заступник головлікаря втягнув голову в плечі і злякано заморгав. Потім у кілька скоків подолав решту сходинок, які відділяли його від коридору, де знаходився кабінет головлікаря.

-Що у вас тут робиться? – влетів він у кабінет, не привітавшись.

Іван Степанович відповів не зразу. Він бігав по кабінету і ловив журнал «Вісник психіатрії», який пурхав по кабінету. Аж ось журнал підлетів до вікна і забився об скло, неначе голуб. Головлікар притиснув його рукою, вхопив і поклав на полицю.

-О, Яремо, радий тебе бачити! – Іван Степанович усміхнувся і сердечно потиснув руку колезі.

-То мені нарешті хтось пояснить, що у вас тут робиться? – не відповів на посмішку Ярема Антонович.

-Ех, якби ж це було так легко! – зітхнув головлікар. – Розумієш, уже другий день у нас твориться якась чортівня. Речі стрибають, підіймаються у повітря, шухляди і дверцята шаф розчиняються самі собою. Вже не знаю, що й робити.

-Але щось робити треба! Слухай, є у мене один знайомий. Професор демонології і екзорцизму. Випускник коледжу єзуїтів у Чехії. Він якраз знається на всякій чортівні. Може, його запросити?

– Ну ти ж знаєш, я ніколи не вірив у такі речі! – скривився Іван Степанович.

У цей момент чашка з чаєм, яка стояла в нього на столі, піднялася у повітря, перехилилася, і чай полився просто головлікареві на лисину. Добре, що він був уже не гарячим, так що Іван Степанович не обпікся. Він упіймав чашку, зі стукотом поставив її на стіл і сердито глянув за свого заступника.

-Добре! Я згідний! Запрошуй!

***

Я зайшла до тісної комірчини, куди прибиральниці складають відра і швабри для миття підлоги. Немилосердно тхнуло вологістю і ще якоюсь хімією, якою завжди тхне у лікарні. Знову потрапити до актової зали мені не вдалося, бо вона була міцно зачинена на ключ. Присівши на велике відро, я поклала собі на коліна плакат «Бережи своє психічне здоров’я!», на звороті якого були нашкрябані символи для спіритичного сеансу.

-Вікторія Потоцька, прийди! Вікторія Потоцька, прийди! – зашепотіла я, намагаючись зосередитися на викликанні духа.

Довший час усе залишалося без змін, дух не йшов на контакт. Я вже добряче втомилася, у мене нила спина і боліли ноги від незручного сидіння на відрі. Але я не зупинялася.

Раптом у комірчині стало дуже холодно, як у холодильнику. Я зацокотіла зубами, проте мужньо запитала: ти тут?

Олівець зарухався на дошці, я кинулася записувати букви. «Чого тобі?» – запитував дух.

-Вельможна шляхтянко, пані Ліщинська-Потоцька, вибачте мені будь ласка! – швидко залепетала я. – Хай у нас тут буде спокій, поверніть усе як було!

Олівець знову зарухався. «Пізно!» – повідомляв дух. – «Межа між світами порушена! Я вже нічого не можу зробити».

Я у відчаї дивилася на ці слова, і мені все більше здавалося, що от тепер я вже остаточно, невиліковно збожеволію. Потім відчула, що вже геть задубіла від холоду, що панував у комірчині, і повернулася до палати.

Що нас усіх чекає, що буде далі? На ці питання ні у мене, ні у будь-кого іншого в лікарні не було відповіді.

***

Фердинанд Кіліан, екзорцист-демонолог, Іванові Степановичу не сподобався. Він був схожий на графа Дракулу – дуже худий, у чорному одязі, з блідим витягнутим обличчям. Але зараз був не найкращий час, аби давати волю своїм антипатіям. Тож головлікар приязно всміхнувся і потиснув гостеві руку.

-Здається, я здогадуюся, що могло стати причиною цієї аномальної активності, – заговорив пан Фердинанд після того, як Іван Степанович, хвилюючись, розповів йому про суть проблеми. – Це явище називається полтергейстом, зі старонімецької – «галасливий дух». Кожне приміщення, кожен будинок має свою захисну ауру, яка захищає його від злого впливу. Проте в лікарнях ця аура дуже слабка, адже люди тут страждають і переживають негативні емоції. Тому достатньо найменшого поштовху, щоб цей захист знищився.

-Але що ж могло його знищити? – запитав Ярема Антонович, який теж був присутній при зустрічі.

– Найчастіше полтергейст з’являється після спіритичного сеансу, – пояснив демонолог. – Заняття спіритизмом надзвичайно небезпечні, тому що неначе пробивають діру в захисній аурі приміщення. В цю діру потім проникають злі духи і демони. І тоді людина, яка займалася спіритизмом, розуміє, що викликати духів значно легше, ніж їх потім позбутися.

– Але хто ж у нас тут міг викликати духів? Хіба хтось із пацієнтів? – розгублено розвів руками головлікар.

-Цілком можливо, – вів далі демонолог. – Розумієте, тут непотрібно мати особливі вміння. Багато хто у дитинстві викликав «пікову даму», «бабайку» чи «шахову королеву». І навіть таке дитяче викликання інколи призводило до несподіваних наслідків. Адже зловредні духи тільки й чекають нагоди, щоб позбиткуватися з людей, полякати їх і ввести в оману. Тому ніколи не займайтеся спіритизмом, ні жартома, ні всерйоз!

-Ми у літньому таборі викликали  цукеркового гнома, – зітхнув Ярема Антонович. – І шоколадну фею. Але ніхто до нас так і не прийшов.

-І дякуйте Богові! – пан Фердинанд молитовно склав руки. – Повірте, було би значно гірше, якби хтось таки прийшов.

-Але що ж нам тепер робити з цим гармидером? – запитав Іван Степанович.

-Така висока активність свідчить про те, що дух, якого викликали, нещільно зачинив двері, які відділяють наш і потойбічний світи. Може, випадково, а може й навмисне. Звичайно, я висловлююся дуже образно і фігурально. Насправді таких дверей не існує. Тепер доведеться провести серію обрядів, щоб очистити приміщення від духів і «запечатати» його. Але на це знадобиться багато часу. Втім, я думаю, що зможу вам допомогти.

-Ми згідні! Проводьте обряди! – хором вигукнули обидва лікарі.

***

Нарешті у лікарні запанував блаженний спокій. Ліжка вже не тряслися, тапочки не літали, мандаринки мирно лежали у кульку. А через тиждень мені повідомили грандіозну новину: мене виписують! Я вже здорова і цілком нормальна. Настільки нормальна, що навіть директор школи бере мене назад на роботу.

Мої колежанки теж невдовзі виписалися. Глафіра Павлівна повністю одужала і живе з сусідами і поліцією у найкращій згоді. Мила дівчинка Майка вже не гавкає, а нормально розмовляє і навіть мріє поступити на навчання. Хоче стати ветеринаром, бо тварин усе ще любить і добре їх розуміє. А тьотя Галя записалася на реабілітаційну арт-терапію і несподівано відкрила у собі талант художниці. Кажуть, її містичні полотна користуються неабияким успіхом. Зараз вона готується до нової виставки і така зайнята, що навіть не має часу гороскоп почитати.

Словом, усе закінчилося добре. Але чи насправді добре? Все навколо таке нормальне, правильне, логічне і … нестерпно нудне. Що мене далі чекає, лише шкільні заняття з історії і неслухняні діти? Бо свою роботу я не так уже і люблю. Коли я була шляхтянкою, то жила цікавим і насиченим життям, сповненим пригод, розкоші і любовних історій. Це все було хоча би у моїй уяві. А зараз я точно знаю, що ніяка я не шляхтянка, а звичайна собі вчителька, що веде сіре і непримітне життя. Але ж я ще далеко не стара і цілком здатна знайти те, що мене по-справжньому захопить! Наприклад, я можу поїхати в Антарктиду – рятувати пінгвінів від глобального потепління. Або на Аляску – рятувати ведмедів від глобального похолодання.

Лікування у психлікарні стало для мене справжнім падінням на дно. Але з дна є лише один вихід – угору, туди де живуть заповітні мрії. І я вірю, що зможу їх досягти. Я обов’язково придумаю щось, від чого моє життя стане цікавим і наповненим у реальності, а не у божевільних фантазіях. І тоді ви про мене ще почуєте!