Паранормальне кохання

Розділ 1. Сварка

Чи вірите Ви в кохання після смерті? І правильно, що не вірите! Адже наш світ, хоча і сповнений таємниць, але після смерті до життя ще ніхто не повертався. Однак у паралельному світі смерть — це лише один із етапів життя.

В Україні, в іншому всесвіті, Червоногородський замок не розвалився від нехлюйства людей. Його викупила шанована родина некромантів. Вони дбали про палац, і тому він велично височів на стрімкому пагорбі посеред глибокої котловини річки Джурин. Сонце вже давно зайшло, і місяць крізь туман легко осяював замок. В одній із веж горіло світло. 

У тій кімнаті, де сяяло, на величезному старовинному ліжку, обкладений купою книг, лежав чоловік середнього віку. Виснажений буденністю, але все ще не остаточно зневірившись у житті, він зосереджено читав. Його подекуди сиві пасма волосся спускалися аж на плечі, змішуючись із чорними, які ще зберігали молодість. Чоловік був заглиблений у читання старовинного манускрипту, на якому були зображені дивні символи та формули. Його чорні очі бігали рядками, а довгі тонкі пальці перебирали сторінки, сповнені чорної магії. Він був, як і його предки, некромант. Таке і прізвище — Некромант Василь Петрович.

Поруч, обіпершись на подушки, на ліжку сиділа молода жінка, Мілана Серафимівна Зомбарська. Її шкіра зберігала блідий рум’янець, а волосся, колись чорне, тепер було сріблястим, наче місячне сяйво. Єдине, що явно видавало, що вона живий мрець — це оголені гомілкові кістки на лівій нозі із шматками плоті, які вона намагалася зараз приховати ковдрою. Її очі, колись сповнені життя, тепер мали тьмяний, але все ж таки ласкавий та добрий погляд.

— Любий, — почала вона, — а як пройшов твій день?

Василь Петрович не відгукнувся. Він був так захоплений читанням своєї книги, що навіть не помітив, що до нього говорить його дівчина. Тоді Мілана Серафимівна повторила питання, і він, нарешті, зрозумів, що до нього звертаються, і на його обличчі з’явився вираз повного нерозуміння.

— А? Ти щось казала, моя дорогенька? — запитав він, відриваючись від книги та переводячи погляд на Мілану Серафимівну.

— Я запитала, як пройшов твій день, — повторила вона з терплячою посмішкою, намагаючись приховати злість, яка тільки що блиснула в її очах. — Знаєш, а я сьогодні хотіла піти на прогулянку, як завжди, останнім часом, сама, — з притиском сказала останнє слово. — Але, на жаль, кістка з ноги знову відпала, і мені довелося шукати її по цілому замку. А як знайшла, то вже й бажання зникло.

— О, так, пробач, що не допоміг. Сьогодні був важкий день.   Я мусив спробувати викликати духів цього замку, щоб запитати, де знаходиться бабцина швейна машинка. Виявляється, вони не люблять, коли їх турбують під час вечері. Один навіть накинувся на мене з виделкою. Тепер маю нову рану на руці, — промовив некромант Василь Петрович, потираючи бинт на лівій руці, — сподіваюсь, вона загоїться до ранку.

— Васильку, я чому почала розмову. Тобі не здається, що ми тепер стали проводити мало часу разом? Ми б могли б зробити наші вечори трохи романтичнішими, — мрійливо сказала Мілана, поглядаючи на стелю. — Наприклад, подивитися на зорі уночі.

Некромант Василь Петрович почухав голову, роздумуючи над її пропозицією.

— Це звучить добре, але й з вікна їх видно. Окрім того, на дворі зараз надто багато вовкулаків о цій порі. У них зараз сезон злягання. Пам’ятаєш, як минулого тижня ми вирішили вийти подихати свіжим повітрям, то довелося вставляти в вуха беруші, щоб не чути ті постійні завивання і стогнання.

Дівчина-зомбі зітхнула, але не втрачала оптимізму.

— Так, було таке… Ну добре, а як щодо чаювання з розмовами про наші секрети? Тобі зробити гарячого чаю із мертвої м’яти, як ти любиш?

— Дякую, — погодився некромант, відклавши книгу вбік. — Тільки не забудь, що я знову спалив наш новий чайник, готуючи магічне зілля. Візьми той, що ми знайшли у склепі з намальованими феями.

— Ненавиджу тих фей на казані! Звідки взагалі у нас взявся така ванільна річ?!

Зомбі-дівчина встала з ліжка та, легко накульгуючи, пішла на кухню. Василь Петрович знову взяв до рук книгу та заглибився в читання. Через деякий час Мілана Серафимівна повернулася з двома чашками чаю, що парували. Некромант Василь Петрович, не відриваючись від фоліанта, взяв собі чашку чаю та трохи надпив.

— Знову ти втюрився у свої книги, — пробурмотіла Мілана незадоволено. — Ми ж домовлялися поговорити.

— А про що нам говорити? — байдуже відповів він, не відводячи очей від тексту, а потім, відірвавши погляд від книги, додав: — Може, краще займемося чимось більш приємним, ніж порожні балачки?

— Ой, знову ти про своє, — зітхнула вона, спохмурнівши, — тільки про це і думаєш.

— А чому б ні? — з надією в голосі запитав Василь.

— У мене сьогодні голова болить, — промимрила з досадою Мілана. — Я втомилася.

— А говорити, то не втомилася… — буркнув він ображено. — Останнім часом ти якась холодна до мене. 

— Бо я мертва, Василю, — сказала вона знервовано, її тьмяні очі поволі почали наповнюватися злістю: — Зом-бі.

— Але якось забагато балачок, як для мертвої,— кинув він трохи роздратовано.

— Ах ти ж… А от ти думав, чому ми разом? — раптом дуже емоційно запитала Мілана. — Адже тільки через те, що ти мене воскресив, я автоматично тобі не належу! 

— Я знаю. Тому я тебе і не тримаю, — захищаючись, промовив він. — Ти вільна дівчина. Можеш зустрічатися з тим, з ким хочеш. 

— Стоп! — вигукнула вона, підхоплюючись. — Тобто ти натякаєш, що я тебе вже не влаштовую?

— Я цього не говорив, — поквапно пояснив він, відмахуючись від звинувачень.

— А чому ти воскресив тоді саме мене?

— Я ж казав тобі вже багато разів. Це вийшло випадково, — повторив він уже ті самі слова, мабуть, у сотий раз. — Я не хотів воскрешати саме тебе. Ти — мій перший виклик. Але доволі успішний, і я задоволений собою.

— Ой, не знаю, Василю… Я так не думаю, — пирснула Мілана. — Я померла молодою і гарною. І за життя мені чоловіки проходу не давали. Тому я й не дуже здивувалися, що і після смерті мені чоловіки спокою не дають.

— Слухай, я тебе ні до чого не змушував. Якщо хочеш, можеш піти від мене. А я собі знайду дівчину якусь менш… темпераментну, — сказав некромант Василь Петрович, зробивши паузу перед останнім словом.

— Ой, та кому ти здався? — хмикнула Мілана. — Ти ж навіть нормальної дівчини до мене не мав. Це ж у тебе перші стосунки, чи не так? Воскресив мене з могили, щоб хоч якось себе задовольнити… 

— Неправда! — вигукнув Василь, нарешті відставивши книгу від очей. — Просто з живими у мене якось не ладилось. А з тобою… воно якось само вийшло…

— Ага, само вийшло. Так я тобі й повірила! — вигукнула Мілана, допивши чай та почала нервово крутити чашку в руках. — Раз із живими не виходило, то у мертвих навіть дозволу не питав!

Василь почервонів від злості та вигукнув: 

— Та як ти смієш! От, що за неподобство? Що-що, а некрофілією я ніколи не займався! Ну хіба… окрім тебе…

— Ах так! То я, значить, мертва? Почуттів у мене немає? І тобі вже не підходжу? А знаєш? — зробила Мілана паузу, шукаючи підходящих слів. — То йди від мене! Я теж собі вже іншого знайшла. І він, до речі, значно сексуальніший за тебе…

— Та ну? — скептично вигукнув Василь. — І хто ж цей самодур?

Мілана Серафимів Зомбарська хитро всміхнулася і на її губах заграла крива посмішка.

— На мене вже давно поклав своє око вовкулака Джейкоб…

Василь, який саме присьорбував чай, ледь не захлинувся, а з його очей бризнули сльози.

— Це, часом, не те око, що я викинув у смітник тиждень тому? — вимовив Некромант Василь Петрович та обтерся від чаю ковдрою. — Та й ота сутула собака не на тебе поглядає, а на твою оголену кістку під лівим коліном! Ти йому ще м’ячика кинь, то він тобі ще й не так хвостом завиляє.

— От нехай і завиляє! — парирувала Мілана випад від Василя, — Краще вже хвостом, ніж прутнем…

— Що?! — ображено вигукнув Василь. — Та ж я так намагався тебе спокусити. А ти? Почала з мене сміятися!

— Не з тебе! — заспокоїла його Мілана, згадуючи кумедність ситуації. — Просто виглядало дуже забавно! І до речі, — її обличчя відразу спохмурнішало, — ти теж мене образив, коли накричав за те, коли я тебе грайливо кусьнула!

— Грайливо кусьнула?! — закричав Василь. — Та ти мене ледь не вбила! Досі шрам на плечі лишився та поколює. Якби не моє заклинання, то б, певно, здох від твого зомбі-вірусу…

— Ой, не перебільшуй. Нічого страшного не сталося. Крім того, згадай, скільки разів я тобі робила приємних знаків, щоб показати свою любов… — відповіла Мілана, вигинаючись кішкою.

— Ага, як же не пам’ятати! — хмикнув Василь. — Пам’ятаю, як одного разу штовхнула мене у відкриту могилу, а потім намагалася закопати живцем. Мовляв, щоб ми “краще відчували зв’язок одне з одним”… — сказав Василь Петрович, перекривлюючи останнє речення голосом Мілани.

— А може, я дійсно хотіла, щоб ти мене краще “відчув”? — обурливо відповіла Мілана. — Бо коли ти востаннє зі мною на прогулянку ходив? Тільки й знаєш, що за своїми книжками гниєш! А я хочу уваги. До речі, Джейкоб запрошує мене на нічні прогулянки під місяцем, обіцяв частувати свіжим м’ясом… — додала вона, томно мружачись.

— Ото пара підібрана! — парирував Василь, не приховуючи в’їдливої ​іронії. — Він — м’ясо їсть, а ти — розкладаєшся. Гармонія!

— Не заздри, Василю, — фиркнула Мілана. — Ти взагалі нікому не потрібен! 

— Як захочу, то зможу зустрічатися і з будь-якою вампіресою, — буркнув Василь, взявши знову до рук свою книгу.

— З тими здихлями? Ну то йди до своєї кровосісі. От вона тобі добряче крові нассе.

— Ну і що? А хай би й так! — огризнувся Василь. — Хоч хтось буде смоктати в цьому домі! 

— Ах так! Ну то будеш спати сьогодні сам! А я йду від тебе! До Джейкоба! — гаркнула злісно Мілана. 

— Йди-йди, — махнув рукою Василь. — Будеш спати у тій псячій будці… А могла б і в замку жити зі мною, як належить.

— Та кому здався твій замок? — зневажливо пирхнула Мілана. — От навіщо тобі таке здоровенне гніздо? Свої яйця висиджувати? Чи, може, ти вечірки влаштовуєш? Ні! Ти жалюгідний одинак. До нас навіть гості не ходять. Нікого в тебе немає, окрім мене. І то, я тут лише для того, щоб твій замок не розвалився.

— Та до біса тих гостей! — буркнув Василь.

— А мені не до біса! Хоч би раз мені допоміг. Я тут одна й за кухарку, й за прибиральницю. А я не наймичка тобі, Василю! Вилізла з могили не для того, щоб твій паршивий замок драїти!

— А я тебе про це не просив, — захищався Василь.

— Та пішов ти до ангелів, Василю! — вигукнула Мілана. — Іду я до Джейкоба.

— Йди-йди, — злісно промовив Василь, — йди в його псячу будку. Будеш там собі нюхати собачі сцяки!

— Краще вже нюхати собачі сцяки, ніж твою байдужість,  — відрізала Мілана. — У мене тепер буде справжній тваринний секс…

— Ага! То, значить, і я тебе вже не влаштовую? — образливо мовив Василь Петрович.

— Інколи ти такий холодний, що я не знаю: чи це я мертва, чи ти… — кинула Мілана Серафимівна скривджено. — Ти перевір свої книжки, бо мені здається, що потрібно воскресити з мертвих те, що у тебе нижче пояса.

— Ах, яка ж ти… безчуттєва. Мертва. Не жінка, а зомбі! — огризнувся Василь.

— Ах! Так і знала, що ти мене через мою зовнішність не любиш! — з гіркотою в голосі промовила Мілана Серафимівна. — А я, між іншим, тебе любила не за те, що ззовні, а за те, що всередині.

— Ага, так-так, — хмикнув Василь. — Мізки ти мої любила, в прямому і в переносному значенні…

— Якби ж то вони  в тебе були! — злорадно крикнула Мілана Серафимівна, але Василь Петрович вирішив не продовжувати сварку та вдавав, що сконцентровано читає книгу. 

— Ех, і що я в тобі знайшла? — зітхнула Мілана, розвертаючись до дверей. 

Василь Петрович мовчав, але спідлоба спостерігав, як його зомбі-подружка впевнено йшла до виходу, а потім гучно гримнула за собою дверми.

“Повернеться,” — подумав Василь, знову заглиблюючись у свій манускрипт, хоча у нього, глибоко всередині, було відчуття, ніби пішла його душа, а не дівчина. Тієї ночі він засинав сам.

Розділ 2. Побачення 

Минуло кілька днів відтоді, як Мілана Серафимівна Зомбарська пішла з Червоногородського замку. Некроманту Василю Петровичу було сумно без неї, але його гордість не дозволяла йому вибачитися. Тому він вирішив, що якщо Мілана обрала Джейкоба, то йому теж потрібно рухатися далі.

Василь Петрович надумав запросити якусь вампіресу на побачення, як він і казав у сварці Мілані, щоб її ще дужче позлити. За допомогою додатку Тіндер він знайшов неподалік вільну та красиву вампіресу й написав їй запрошення. Вона швидко погодилася, і Василь Петрович відчув надію на нові романтичні стосунки.

Побачення було заплановане під покровом повного місяця, на тлі моторошного кладовища поблизу замку. Призначене на опівніч п’ятниці. Класика!

Некромант Василь Петрович з нетерпінням очікував зустрічі. Він вдягнув свій найкращий чорний плащ з капюшоном, який підкреслював його загадковий образ. Щоб справити гарне враження інтелігента, він використав парфуми з трупної лілії, щиро вірячи, що цей аромат пробудить у його нової супутниці найсокровенніші бажання.

І ось, нарешті, з’явилася вампіресса. Вона, немов темна хмара, спустилася ніжно на землю. Її витончена грація та таємнича усмішка на вустах зачаровували Василя і він, захоплений її красою, спробував піти назустріч їй, однак заплутався у своєму плащі та впав у кущ мертвих троянд. Це був поганий знак, адже це віщувало вічну печаль.

— Вітаю, чарівна вампіресо! — мовив Василь Петрович, вилазячи з куща. — Ваша постать прекрасна, мов місяць над кладовищем. 

— Дякую, а Ви, бачу, відразу кинулися за квітами, — пожартувала вампіреса.

— Я — Василь Петрович, некромант за покликанням і за гінекологічним деревом. 

— Можливо, за генеалогічним деревом? — здивовано мовила вампіреса.

— Та яка різниця! Як Вас звуть, прекрасна панно? — пробурмотів Василь Петрович, розправляючи свій чорний плащ, де залишались ще багато колючок від троянд. 

— Я Едвард, але називай мене Еді, — відповіла вона своїм оксамитовим голосом із загадковою усмішкою. 

— Е-е-е-е-е… Едвард? А Ви цей… жінка? Тутешня, чи, можливо, переїхали до нас із Таїланду? — здивовано та з острахом запитав Василь.

— Не переймайся, любчику. Якщо зможеш мене вразити, то секс у нас буде незабутній… — відповіла Еді, хитро примружуючи очі.

— Оу… сподіваюся… — відповів здивований Василь Петрович, вражений прямолінійністю вампіреси. — А чому в тебе таке… чоловіче ім’я?

— Моє старе жіноче ім’я мені набридло і взяла нове. Я запозичила його із фільму “Сутінки”. Ти ж бачив цей фільм?

— Е-е-е, ні… Я жахи дивитись не люблю. Родова травма. Давай, може, присядемо до столу та продовжимо розмову в більш романтичній атмосфері.

Вампіреса Еді здивувалася від слів “родова травма”, але вирішила на цей раз промовчати.

Столик, за який запрошував вампіресу Василь Петрович, знаходився посеред кладовища та був оздоблений свічками з синім полум’ям. Василь Іванович клацнув пальцями і на столику вмить з’явилися людські черепи, які слугували посудом, а в них красувалися кривавий коктейль та різні закуски з отруйних грибів. Василь Петрович та Еді сіли за стіл. 

— О, кривава Мері, але без Мері, — промовила Еді, пригубивши з черепа напій. — Мій улюблений. А ти знаєшся на тому, як зачарувати жінку, — додала вона із загадковою усмішкою.

Василь лише кивнув. Він сяяв від щастя, адже поки що все йшло так, як він планував. Але тільки вони почали вечерю, як раптом на їхній столик завітала зграя місцевих мишей, яких привабив запах їжі, і вони вирішили влаштувати собі бенкет. Злякавшись мишей, Еді видушила з себе пронизливий писк, а Василь Петрович, як справжній лицар, вирішив захистити супутницю та прийнявся проганяти непрошених гостей. Однак випадково зачепив свічкою один з черепів, що призвело до невеликого, але ефектного феєрверку.

— Це… це просто магія! — вигукнув Василь, бігаючи над палаючим столом та намагаючись чимшвидше усе погасити. На жаль, все, що було на столі, швидко згоріло.

— Чорти б побрали тих мишей… Тоді, може, прогуляємося? — сказав Василь Петрович, сподіваючись врятувати побачення романтичною прогулянкою. 

— Добре! — промовила Еді, однак на її обличчі з’явився вираз розчарування.

Василь Петрович, щоб підняти настрій та вразити Еді своїми вміннями в некромантії, вирішив викликати декількох зомбі для ефектного шоу. Проте, замість скелетів-клоунів, з-під землі з’явились кілька старих мертвих бабусь, які почали його лаяти за те, що він не дає їм спокою навіть після смерті, морочачи голову своїми збоченськими забаганками.

— Чорт, мабуть, не те заклинання… — пробурмотів Василь, намагаючись виправдатися. Вампіреса Еді дивилася на нього вже майже як на останнього невдаху. 

Василь відчував це, але вважав, що ще є можливість закінчити цей вечір на позитивній ноті. Він запропонував прогулятися до старовинного склепу, де вони могли б “поспілкуватися без сторонніх очей”. Під час прогулянки та розмов про життя йому вдалося трохи згладити кути від жахливого побачення, хоча спільних тем між некромантом і вампіресою було небагато, і майже весь час мусив говорити він. 

Коли вони підійшли до склепу, то двері, на прикрість, зрадницьки заїло. Василь Петрович тягнув зі всієї сили, але врешті вирішив відчинити їх заклинанням. Двері відчинилися — і звідти вирвався рій кажанів. 

— Чорти б побрали! Я думала, це ворони! — злякано вигукнула Еді, хапаючись за серце.

— Е-е-е, так — пробурмотів Василь, не розуміючи, чому вампіреса боїться ворон. — Пощастило, що не голуби… — пожартував він, але Еді не відреагувала на це.

Опинившись у стародавньому склепі, Еді виявила, що там було тільки велике старе ліжко, голі стіни, кам’яна підлога. Еді хмикнула, кидаючи зверхній погляд на Василя. 

— І для чого ти мене сюди привів? 

— Е-е-е-е, ну я думав, ми тут зможемо сісти та побути наодинці. З цього ліжка відкривається гарний краєвид на зорі. Поглянь! Я люблю тут сидіти та розмірковувати про життя. Можемо разом поговорити про щось заповітне…

— Та ну те говоріння! Давай краще чимось займемося приємнішим? — грайливо промовила Еді, міняючи тему та сідаючи на ліжко.

— Е-е-е… давай! — неочікувана відповідь підняла настрій Василю. Він сів біля Еді та відчув прилив романтичного запалу. — Не думав, що вампіри так швидко запалюються!

— Ти ще не бачив, як срібна куля нас запалює. Мого дядька так вбили на моїх очах. Ото був феєрверк! — промовила Еді, задумливо дивлячись десь в далечінь.

Василь Петрович не знав, як реагувати на сказане. Раптом Еді повернулась до нього і її холодні пальці торкнулись його обличчя. — Я чула, — прошепотіла вона, — що кожен смертний хоче спробувати французький поцілунок від вампіра?

Василь кивнув, намагаючись приховати свою розгубленість. 

— И-и-и-и, так, — пробурмотів він, хоча докладно не уявляв, що це таке. — Це ж добре, правда?

Еді засміялась, а її сміх гудів у склепі, мов церковний дзвін у нічній тиші. 

— Добре? — прошепотіла вона, нахиляючись до нього, а її гострі ікла зловісно блиснули в місячному світлі. — Та кожен вампір мріє про справжній французький поцілунок від вампіреси!

— Окей, — протягнув Василь та заплющив очі в очікуванні приємної насолоди. 

Але раптом він відчув, як щось бризнуло йому прямо в обличчя. Він витер обличчя — це була кров!

— Фу-у-у! Що це таке?! — вигукнув він, відштовхуючи Еді.

Еді з образою на обличчі відступила. 

— Це ж справжній вампірський французький поцілунок, дурню! — промовила вона. — У нас, кажано-вампірів, це найвищий прояв дружби: ми зригуємо кров, якою нагодувались, і обмінюємося нею у французькому поцілунку.

Василь з огидою витирав обличчя своїм плащем, ледве стримуючи блювотні позиви. 

— Але це жахливо! Я не можу… — пробурмотів він. — Це ж огидно!

Еді зітхнула, а потім почала драматично заламувати собі руки.

— Ой, Василю, — промовила вона, — здається, ти ще не готовий до жахливих таємниць справжнього кохання вампірів. Не знаю, чи зможеш витримати мої тілесні утіхи у темряві ночі?

У Василя Петровича відразу пройшли огидні відчуття, і він жваво повернувся до теми.

— О, Еді, моя люба, — промуркотів він, — до тілесних утіх я завжди готовий! — і потягнувся, щоб поцілувати її.

— Але ж, Василю, — перервала його Еді, відсахнувшись, — хіба ти не пам’ятаєш, що вампірські пестощі можливі лише в нашій звірячій іпостасі?

— Звірячій іпостасі? — здивувався Василь, — Тобто у формі кажана? 

Еді енергійно закивала головою.

— Та це ж дрібниці! — промовив Василь Петрович, розправляючи свого плаща. — Я не якийсь там селюк-некромант. Я можу перетворитися на будь-яку тварину! Зрештою, секс є секс, чи не так? Чи то в людській подобі, чи в тілі кажана — яка різниця?

Василь, з гордістю випнувши груди, заплющив очі і зосередився. Його тіло почало корчитися і змінюватися. Кістки витягувалися, пальці перетворювалися на крила, а шкіра вкривалася густим хутром. Еді з цікавістю спостерігала, як Василь перетворився на невеликого, але жахливого кажана з гострими зубами та крилами.

— Ну, що ж, — промовила вона з лукавою посмішкою, — ти дійсно кажан. Тепер моя черга дивувати.

Еді театральним жестом, миттєво перетворилася на красуню-кажаниху. Василь, затамувавши подих, милувався її витонченою трансформацією та відчув, як його кажанячий член наливається кров’ю. Але прутень все ріс і ріс, аж доки не став завбільшки з його кажаняче крило.

— Що це таке?! — пропищав Василь кажанячою, ошелешений раптовим зростанням свого прутня.

— А ти хіба не знав, що у збудженому стані пеніси самців-нетопирів у сім разів довші за піхви самок? — з посмішкою та здивуванням відповіла Еді. — У вас пеніси також мають незвичайну “серцеподібну” голівку, яка майже в сім разів ширша за вагінальний отвір.

— Що?! — вигукнув Василь, блідий від жаху. — Як же мені тоді з тобою… ну… займатися цим?

— Ой, Васильку, не бійся! Це наші кажанячі справи! Ти схопиш мене за потилицю та рухай своїм пенісом мені по тазі… ем-м… ну, ти розумієш… А потім ми будемо висіти нерухомо, міцно обійнявшись, мінімум п’ятдесят три хвилини! Якщо пощастить, то аж дванадцять годин!

— Тьфу, ти на голову! Це не для мене! — розгнівано крикнув Василь та почав знову перетворюватись на людину.

— Що ти робиш? Куди ти тікаєш, мій милий? Невже боїшся кохання? — здивувалася Еді.

— Та ну її, цю кажанячу фігню! Краще вже буду імпотентом, ніж дванадцять годин висіти догори дригом! — крикнув Василь та пішов у напрямку дверей склепу. 

— Слабак! Ти ніколи не пізнаєш справжньої насолоди! — почув він крик вампіреси позаду себе, але він вже вийшов зі склепу та прямував до свого замку.

Василь був розгніваний, але найбільше на самого себе. Він намагався забути Еді та її кажанячі витівки. Тепер він мріяв лише про зручне ліжко, гарячу ванну та смачну людську їжу.

Розділ 3. Примирення.

На наступний день Некромант Василь Петрович або володар потойбічних сил і сумного досвіду побачень, блукав околицями Червоногородського замку. Його душу терзав досвід найгіршого побачення в житті. Він вже обтоптав усі знайомі стежки: й ліс, й галявину біля водоспаду, а тепер опинився у невеликому парку, де так любили прогулюватися живі смертні.

І раптом, мов примару, він побачив її — Мілану Серафимівну Зомбарську. Знайома худорлява бліда фігура у довгому чорному платті сиділа на дерев’яній лавці. Василь Петрович вже скучив за приємними розмовами з Міланою та раптом усвідомив, як несправедливо він не цінував її раніше. Тепер він шкодував про те, що їхні шляхи розійшлися тієї фатальної ночі.

Некромант Василь Петрович підійшов повільно до Мілани Серафимівни та тихо промовив:

— Привіт, Міланко. Чи можу я приєднатися до тебе на цій лавці?  

Мілана, відірвавшись від вивчення тріщин у сірому асфальті, кинула на Василя погляд, сповнений байдужості та змішаний з тінню колишньої цікавості.

— А, це ти… Сідай, якщо хочеш… — промовила вона з тією ж інтонацією, з якою запрошують до столу настирливого сусіда.

Василь, ніяково почуваючись на цій “лаві примирення”, опустився на край, судорожно міркуючи, як розпочати розмову. На щастя, Мілана Серафимівна, здається, не поділяла його ступору і вирішила взяти ініціативу в свої руки.

— Як ти? Як там твоя вампіреса? — запитала вона з ображеною ноткою в голосі.

— Жахливо! — відверто промовив Василь. — Виявляється, у вампірів зовсім інші уявлення про те, що таке задоволення. Та й спільних тем для розмов у нас не знайшлося. Тільки дзижчала над вухом, як той комар… А як твій Джейкоб?

— Та-а-а… —  протягнула вона та махнула рукою з байдужим виразом обличчя. — Схоже, я йому більше потрібна була як господиня, а не як партнерка… Зараз чекаю на нього, поки він зі своїми псами нагуляється. Ось, бігають десь там… — кивнула вона в бік галасливої зграї собак. — Знаєш, їм треба постійно підтримувати контакти і з своїми предками…

— Ага, бачу… А Джейкоб — це часом не той великий кудлатий псюра, що нюхає задницю пуделя? — запитав Василь, не приховуючи відрази.

— Так, на жаль, це він… — зітхнула Мілана, відводячи погляд. — Він каже, що у собак так прийнято знайомитися…

— А для чого тобі ці одноразові пакети, що тримаєш у руках? — з подивом запитав Василь, вказуючи на пакетики, які Мілана стискала.

— А, ці? — здивовано вигукнула Мілана, ніби вперше помітивши їх. — Знаєш, ми ж все ж таки йдемо в Європу. Після своїх псів треба прибирати… — пояснила вона з легким роздратуванням. — То як твоя кровосіся? Вже насмоктала собі на машину? — намагалася змінити тему Мілана.

— Ой, не згадуй… — скривився Василь. — У них навіть простий поцілунок огидний, не те що щось більше… У нас не вийшло.

— Зрозуміло. Отже, нам обом не пощастило. Ти, Василю, справді мав рацію щодо Джейкоба! Виявляється, у них сексуальний потяг тільки у повний місяць. Якби не його одержимість моєю оголеною кісткою під коліном, то він, мабуть, і слова б не промовив за цілу ніч! Тільки й знав, що гризти її, мов відчайдушний тер’єр! Навіть поцілунку не дочекалася…

Некромант Василь усміхнувся, відчуваючи, що це його шанс повернути все, як було. 

— Ну, а я зі свого досвіду виніс одне: для якісних та тривалих стосунків обирай того, з ким можна не лише в ліжку повалятися, а й приємно поговорити. Може, почнемо все знову, без цих собачих та кажанячих штучок?

Мілана посміхнулась та підняла голову, щоб подивилася Василю прямо в очі: 

— Василю, ти хочеш повернути все, як було?

Василь, трохи збентежений, але все ще з лукавою посмішкою, промовив: 

 — А чому б ні, Міланочко? Ти ж знаєш, що для мене ти завжди була більше, ніж просто зомбі. Ми стільки пережили разом, стільки сміху, стільки пригод… Мені щиро шкода, що наші шляхи розійшлися.

Мілана на мить замислилась, а потім промовила:

— Знаєш, Василю, я й сама часто згадую про ті часи. Про те, як ми веселились, як ділились секретами, як підтримували один одного у найскладніші моменти. Але ж ти й сам розумієш, що наші світи різні — я мертва, ти живий.

— Можливо, Мілано, це правда. Але хто сказав, що ми не можемо знайти спільний світ? Чому б не спробувати ще раз? 

Мілана з цікавістю розглядала його, наче побачила уперше. 

— Некромант і зомбі, які ведуть спокійне життя… Це ж звучить як початок жахливої комедії!

Василь підсунувся до неї ближче, а його очі сяяли щирою теплотою. 

— Можливо, це і буде комедія, Мілано. Але хіба не це робить життя цікавим? Трохи божевілля, трохи несподіванки, трохи шаленої любові…

Мілана мовчки дивилась на нього, а в її очах вирували суперечливі емоції. З одного боку, її лякала ця шалена ідея. Але, з іншого боку, вона не могла заперечувати, що скучила за теплом Василя та його нестримним оптимізмом.

Мілана перевела погляд на Джейкоба, який вже перейшов до більш активного знайомлення з місцевим пуделем. Тоді промовила:

— Згода, Василю! До дідька того Джейкоба. Можливо, нам варто дати одне одному ще один шанс.

Василь, схвильований і щасливий, одразу ж обійняв її й ніжно поцілував у щоку. 

— Я радий, Міланочко! — вигукнув він. — Я так радий, що ми знову будемо разом!

Мілана посміхнулася у відповідь, її тьмяні очі сяяли незвичайним світлом. Він відчув, як холодні губи Мілани теж торкнулися його щоки. Її поцілунок був немов подих вітру, холодний, але не позбавлений ніжності.

— Я, може, й не зможу зігріти тебе фізично, — промовила вона, — але я можу зігріти тебе своїм коханням.

Василь обійняв її міцніше, відчуваючи контраст між холодним дотиком її тіла та теплом своїх почуттів. Він розумів, що їхні майбутні стосунки будуть незвичайними, сповненими викликів та дивних моментів. Але він був готовий до всього, адже поряд з Міланою він відчував себе справді щасливим.

В ту ніч Василь і Мілана заснули в обіймах одне одного, щасливі та сповнені тепла, яке неможливо виміряти жодним термометром.