Бар “Вогняна Саламандра”

– Ви збиралися мене підстрелити?
                                                                                                                       – Так, ти ж зомбі.
                                                                                                                       – Але я плачу податки!
                                                                                                                    (Supernatural)

Ззовні було сиро й незатишно, тому відвідувачі «Вогняної саламандри» розходитися не поспішали. Мені, як бармену й хазяїну, доводилося розважати їх своїми історіями. Присутніх цікавило все, а особливо – наші з дружиною надздібності. Вона тим часом терла стійку майже не перебиваючи. Хіба що для уточнень.

– А пурхає як метелик, – продовжував я зворушено. – Моя Хуаніта не просто фея, вона красуня з красунь. Тільки подивіться на ці чарівні райдужні крила. А ні, їх бачать тільки по-справжньому закохані, – я замріяно посміхнувся. – Однак, повірте мені – вони чудові!

– Базікало, – зашарілася дружина. – Нащо ти при людях!

Паплюжачи доброзичливу чуйну атмосферу, з вулиці донісся мерзенний ґвалт скаженого павича. То була сирена. За мить біля входу з’явилося довгасте авто у кольорових мерехтілках. Протягнувши юзом, воно хряснуло у кам’яну урну та вклякло. Від різкої зупинки дверцята відскочили й з них хтось випав.

Відвідувачі повитягали шиї, роздивляючись крізь скло, та на порозі вже стояв чоловік у сріблястому комбінезоні. Волосся скуйовджене, окуляри перекошені, а в руках дивна зброя з гофрованим шлангом.

– Починаймо скоріш! – незнайомець оглянув приміщення, тицяючи по кутах залізякою. – Часу обмаль. Не зупинимо одразу – все, кінець місту!

Клієнти напружилися й заозиралися з побоюванням, а Хуаніта злякано порснула за мою спину.

Двері знов прочинилися і всередину попхалися люди у такому ж безглуздому вбранні.

– Стоп-стоп-стоп! – я застережливо виставив долоні. – Зайві на вихід! Ви, хлопці, дезінсектори? У нас із тарганами все добре. Тобто, їх тут нема жодного. Вас хто викликав взагалі?

– Ні, ми це, – зам’явся чоловік в окулярах, – ми з іншої галузі. Нас інформовано, що тут є незвичне. Надприродне, так би мовити. Духи, там, мари, сутності різні… чи щось подібне. Ми мисливці за привидами – рятуємо світ і таке інше…

– О-он воно що! – протяг я розуміюче. – Хлопці, ви не за адресою. Привидів нема й не планується. Незвичного, ясна річ, вистачає, але в межах прийнятних норм і під надійним контролем. Розслабтеся, місту нічого не загрожує!

Невчасно у житловій квартирі вище щось загуркотіло, мабуть, диван пересунули. Незнайомець поглянув з надією:

– Може в сусідів є… чи в знайомих? – він нерішуче потупцював на порозі. – Ви не спішіть, подумайте, нам би хоч якесь, хоч невеличке… це абсолютно безкоштовно!

– Розмову закінчено! – суворо сказав я. – Не псуйте людям вечір.

Чоловік у сріблястому знехотя розвернувся й, опустивши плечі, поплентав назовні. Несамовита сирена вщухла, кольорові вогні згасли, чудернацьке авто поторохтіло мокрою вулицею.

Якийсь час у барі панувала тиша. Від чогось ніхто не наважувався її порушити. Та поступово звичні звуки повернулися – почувся дзвін посуду, тихі голоси, шелест одягу.

– Можна питання? – наче школяр підняв руку атлетичний хлопець. – Агент Джей. Мене тут дещо зацікавило.

– Так, друже, будь ласка, – я посміхнувся якнайщиріше. – Все, що в моїх силах!

– Ви батьків зовсім не пам’ятаєте? – темношкіра людина в чорному виглядала незвично, і тільки білий комірець не давав їй розчинитись в напівтемряві зали. – Ким вони були?

– Я сирота, – брехати не довелося, бо це була правда. – Мабуть, їм не сподобалась моя зовнішність. В дитинстві вона була е… неприємною, – винувато розвів я руками. – Особливість фізіології.

– А ваші? – звернувся він до Хуаніти.

– Мене виховав доглядач маяка, – дружина на мить замислилась. – Звичайна людина. Я вважаю його за батька.

– То може ви того, немісцеві?

– Це як? – вона підібралася. – На міграційну службу натякаєте?

– Ні-ні, я не те мав на увазі. Так би мовити, «чужі», – хлопець ворухнув зігнутими пальцями, імітуючи знак лапок. – Інші, прибульці… тобто, взагалі не з Землі.

Ми з дружиною перезирнулися і не змовляючись розреготалися:

– Це, навряд чи, – я насилу придушив сміх. – Так, представники наших народів нелюдимі й до спілкування не прагнуть, проте не з космосу прилетіли. Може, комусь і підійде вираз «Впав з Місяця», однак то лише фігурально. Усі ми місцеві.

– Тоді то не моя справа, – він зітхнув ніби й з полегшенням, надів темні окуляри та став нишпорити у внутрішній кишені. – Не наш профіль. Митний контроль ви не порушували, заборонені товари не ввозили, режим перебування… хм. Всім хвилинку уваги! Та де ж ця довбана…

Людина в чорному нарешті дістала металеву шестидюймову трубку, і стала її налаштовувати, повідомляючи вголос:

– Щойно у дворі вибухнула каналізація, ви надихалися випарів…

Навколо почулося клацання курків, що зводилися, і Джей розгублено замовк. Осудливі погляди відвідувачів не віщували нічого доброго. Як, втім, і стволи, демонстративно визираючі із-під одягу.

– Ой, – схаменувся хлопець і зніяковіло стягнув окуляри. – Даруйте, погана звичка.

Сховавши прилад, він вліз до іншої кишені, і з кількох м’ятих двадцяток простяг найновішу:

– Дякую, сер, мені сподобалася ваша розповідь. На жаль, маю купу справ, доведеться цієї ночі побігати. Вибачте ще раз, і всім гарного вечора.

Двері зачинилися майже нечутно.

– Ну, – я уважно оглянув залу, – ще когось зацікавила моя історія? Нагадаю: маю за дружину справжню фею, що вміє літати, а сам пускаю струмінь полум’я на дванадцять ярдів. Є й дещо інше, але то вже несуттєве.

– Агент Фокс Малдер, – представився чоловік, схожий на сенатора від Айови. – Хотілося б уточнень.

– Так, – кивнув я, заохочуючи. – Питайте, друже.

– І звідки? – він пильно подивився в мої очі.

– Звідки що? – я трохи розгубився.

– З якого конкретно місця ви пускаєте свій струмінь?

За крайнім столиком вчинилася метушня та придушені звуки. Здається, один із хлопців ледь не вдавився їжею. Другий взявся гамселити по його спині, але в самого носом пішла содова.

– Еее… раніше якось і не замислювався, – я глянув на Хуаніту, шукаючи підтримки, та вона знизала плечима, ховаючи посмішку. – Вогонь просто постає переді мною. Сам процес незрозумілий.

– Добре, – чоловік кивнув напарниці. – Агент Скаллі?

– Дякую, – жінка втомлено потерла скроні. – Сержіо, ви вбивали? Ні-ні! – вона застережливо похитала пальцем. – Не за часів служби! Тут, на території Штатів. І міцно подумайте, перш ніж збрехати. Маємо повну картотеку загадкових і містичних злочинів, і якщо ви спробуєте…

– І не збирався, – заявив я категорично. – Моя відповідь – ні!

Якийсь час дивна леді свердлила мене поглядом, намагаючись розгледіти приховану сутність.

Припинив це черговий безлад над головами. По підлозі другого поверху, з одного кута в інший, неквапом прокотилося гарматне ядро. Чавунне, здається. У всякому разі, за звуком було схоже.

Агенти перевели погляди на стелю, розглядаючи її оздоблення з тією ж увагою, як хвилину тому моє обличчя. Потім з очікуванням подивились на мене.

– Нічого не вдієш, – безпорадно знизав я плечима. – Мешканці зверху. Лягають пізно, проте й до нас без претензій. А тут, як ви розумієте, теж буває галасливо.

Мабуть, щось для себе вирішивши, агенти розслабилися і вже не здавалися такими грізними.

– Що ж, – жінка рвучко піднялася і впевнено попрямувала до виходу. – Я вам вірю.

– І я, – поважно промовив чоловік, виймаючи сотню зі шкіряного портмоне. – Усього доброго! Прощавайте.

– Гей-гей! – замахала руками Хуаніта. – А решту?

Біля виходу чоловік озирнувся, і показавши на свої очі й на нас, вийшов з бару.

– Що то було? – дружина трохи збентежилась.

– Вони слідкують за нами.

– А, тоді гаразд, – вона знов взялася за ганчірку. – Так би й казав, чого в очі тицяти?

– Дозвольте відволікти? – біля стійки стояв добрий янгол у гавайці. – Його м’який баритон якнайкраще відповідав зовнішності.

– Е… – розгубився я.

– Декстер, – чоловік простяг руку. – Декстер Морган. Я поліційний криміналіст.

– Дуже приємно. А я Сержіо. Можна по-простому, ми з дружиною…

– Так, я знаю. Цікавить мене дещо інше, – він лагідно посміхнувся і спитав із натяком: – Тут поблизу іноземного журналіста знайшли. З підгорілою дупою, – він змовницьки понизив голос. – Ви в курсі?

– А ваша сестра Дебра в курсі ,чим ви насправді займаєтесь? – схоже, на Хуаніту ангельський шарм не подіяв. – У вас, до речі, ніготь до комірця пристав. Здається, жіночий.

– Ні, – відсахнувся Декстер. – Тобто, це звичайна луска! Я рибалив зранку.

– На ній червоний лак! – Хуаніта вчепилася в чоловіка як бульдог. – Ну?

– Це був японський короп. Вони зазвичай червоні.

– А кров? У вас на щоці кров засохла. Ви його розчленували?

– Кого? – боязко перепитав Декстер.

– Японського коропа!

– Халепа… – промимрив чолов’яга. – Я піду краще.

– Йдіть, – погодилася Хуаніта. – І скальпель сховайте нарешті. Бавитесь ним як маніяк якийсь.

Декстер здивовано глянув на смужку металу у своїх пальцях, заховав її в нагрудну кишеню і ледь не побіг до дверей.

– Добродію! – гукнула дружина, а коли той озирнувся, вказала на свої очі та на нього.

Одночасно зверху щось гупнуло, чоловік присів від несподіванки, а тоді миттю вилетів назовні.

– Бачив, як з такими треба? – Хуаніта світилася від задоволення. – Я слідкую за ним. Якщо що.

– Пишаюся тобою, люба.

Тим часом у дальньому кутку сперечалися двоє хлопців. Нарешті дійшли згоди, й той, що вище, дістав невеликий мішечок. Крадькома озирнувшись, нахилився і насипав білу доріжку навкруги столика. Випроставшись, покликав голосно:

– Шановні, ви б не підійшли? Обидва.

Наблизившись, ми з дружиною переступили незрозумілу гірку і зупинилися біля них.

– Сеньйори, – сказала Хуаніта суворо. – Я тут взагалі-то прибираю. Що це ви по підлозі сипите? У нас пристойний заклад, вибачте, а не кубло якесь!

– Не хвилюйтеся, будь ласка, – заспокоїв високий. – Обіцяю компенсувати незручності. До того ж це звичайна сіль.

– А це, – той, що нижче, вихопив дерев’яний хрест і виставив поперед себе, – звичайне Святе Розп’яття! Ну, що ви тепер скажете?

– Матір Божа! – здригнулася від несподіванки Хуаніта і, як істинна католичка, кілька разів перехрестилася. – Хлопці, ви мене лякаєте.

– А ви? – він повернув розп’яття до мене.

Я важко зітхнув і слухняно осяяв себе хрестом.

Хлопець невпевнено помовчав, переводячи погляд з мене на Хуаніту, і розчаровано скривившись, плюхнувся на місце:

– Все-все, святою водою не бризкаю. Переконали. Ну що, Семе? Я казав, вони нормальні? А ти: “Перевірити треба!”, “Щось тут нечисто!” Ну давай, проси вибачення.

– Ти той, полегше, Діне! Стрілки не переводь. Сам тицяв у людей дерев’якою, сам і перепрошуй. А я компенсую моральну шкоду. І за вечерю, так і бути, розрахуюся.

– Оце слова справжнього чоловіка, – обличчя Діна розпливлося в доброзичливій посмішці. – Ти ж знаєш, братику, як я тебе люблю!

Хлопець посміхнувся й нам, майже натурально зображаючи каяття:

– Ми шкодуємо. Просимо вибачення. І той, раз Сем платить, загорніть із собою два буріто з гострим соусом, будь ласка. Вони у вас неймовірні. Що? – він здивовано поглянув на брата.

– Діне! Я не вживаю шкідливої їжі!

– Упс! Точно, про малого забув. Давайте, крім двох дорослих, один дитячий без м’яса. Покладіть там сирку соєвого, травки якоїсь, солоденького соусу… і можна не солити. У Сема цієї солі повні кишені. Він її де попало сипле.

Зверху знову почувся гуркіт, скрегіт, і навіть шум боротьби.

Обличчя Хуаніти посуворішало, губи стали вузькими й злими, а в очах забігали швидкі вогники:

– Здається, хтось догрався! – вона вперла руки в боки. – Більше я терпіти не буду! Ти, Сержіо, як знаєш, а я зачиняю бар і підіймаюсь нагору. З цим неподобством треба кінчати!

– Поміч потрібна? – Дін зробив безстрашне обличчя. – Ми готові…

– Ні-ні! – я передав пакет Сему і прийняв оплату. – Розберемося по-свійськи. Хвилюватися нема причин. А вам гарної дороги й не зупиняйтеся за містом.

– Нежить?

– Єноти. Поснете в машині – обберуть до нитки. Самі неприємності від них.

– Увага! – я звернувся до кількох останніх клієнтів. – Бар зачиняється! Усіх гараздів і доброї ночі!

***

– Ну що, пройшло, як планували? – спитав я, підводячись крутими сходами. – Думаю, на деякий час вони відчепляться?

– Навіть якби тільки спостереження зняли, – дружина виглядала зовсім стомленою, – вже було б непогано. Живемо як під мікроскопом.

– Точно знімуть, – я дістав ключа й став відмикати залізні двері. – Можеш не сумніватися, тепер ми їм нецікаві. Що хотіли, вони дізналися.

Замок зі скреготом піддався, і я потягнув ручку на себе. Ми з побоюванням переступили поріг і вклякли. Слів не було, нам відкрилася вакханалія. Шафи й полиці валялися розбиті в мотлох. Обгорілі шпалери звисали лахміттям. Диван був частково розтрощений, а частково спалений до головешок.

Серед руїн із хрюканням і вереском каталася купа мала з трьох дивних істот.

– Ах ви малі негідники! – Хуаніта з грізним криком злетіла під стелю. – Ну ви й отримаєте зараз! Ну я вам і всиплю! Нагородив Бог дітками. Не можна на годину самих лишити!

Я нахилився і вихопив із клубка найдрібнішого, схожого на сірого зубастого пуголовка:

– А хто це у нас такий неслухняний? Хто нам меблі псує? Хто спалив шпалери? У-тю-тю!

Хуаніта докірливо похитала головою, збираючись сказати щось суворе й дуже педагогічне, але й сама не втримала розчуленої посмішки. Тим більше, довкола вже пурхали дві маленькі принцеси, змахуючи райдужними крильцями та радісно вигукували:

– Мамо! Татко! А ми без вас і не пустували зовсім. Ми просто у «Надприродне» грали!