«Пекельні Дияволи» відтепер і назавжди

Пхнувши підошвою важкі, обковані бронзою, двері ввалююся до приймальні. З показною зневагою оглядаю приміщення. Так собі антураж, бачили й крутіші. На стінах дипломи, грамоти, кимось підписані фота у рамках, та інша показуха для лохів. Два м’які диванчики один проти одного, й низький столик між ними. За столиком – молодий, з куцою борідкою на до біса поважній фізії, щєгол. Прикинутий у новеньку, приємно поскрипуючу косуху з шипами та клепками. На пальцях персні з черепами, по всій пиці пірсинг, а на лобі татуха готичною в’яззю – «ВЕЛЬЗЕВУЛ». Нормально? Цей недолугий шмаркач, що бездарно косить чи то під панка, чи то під кіношного байкера, набив на власній харі, на найвиднішому її місці – «ВЕЛЬ», трясця його мамі, «ЗЕВУЛ».

В житті не бачив такого довбня. Хочеться реготати вголос, однак тримаю вираз брутальної цеглини. Я, на відміну від цього сосунця, байкер справжній не оперетковий, стаж такий, що йому й не снилося. Вважай пів століття на колесах, з нашої банди останнім залишився.

– Синку, – голосно шепочу йому в ухо, обіпершись на іграшковий столик, – шукай простаків в іншому місці. Ставлю п’ять баксів, ти справжнього байка в очі не бачив. Проїхався на електросамокаті й уявив себе казна-ким. Ну, або на чому ви там ганяєте із пацанятами, коли матуся не бачить, – я ворушу стиснутою долонею імітуючи ручку газу. – На дідовому моторолері?

Задоволений створеним ефектом, плюхаюся на м’який диванчик навпроти. Знімаю шолом з бичачими рогами, неквапом розстебаю бічні пряжки шкіряної кіраси, суну руку під нагрудник і дістаю половинку товстої сигари.

– Паліть, – з безвихіддю знизує плечима щєгол.

– Тебе не спитав, – криво посміхаюся, прикурюючи від Zippo. Для більшого куражу закидаю черевики на його хлипенький столик. – Давай, швиденько оформлюй, і розбігаймося. Ніколи мені з тобою шмарклі розмазувати.

Він оцінювально вдивляється в мене, ніби щось собі вирішуючи.

Умощуюсь зручніше, демонстративно міняю ноги місцями. Диван жалібно хрюкає. Столик нахиляється, погрожуючи ось-ось розвалитися. Щєгол продовжує мовчки свердлити очима.

– Гей, – піднявши руку, клацаю кілька разів пальцями. – Як чути, синку? Вуха прочистити?

– Гаразд, – нарешті він сходить до спілкування. – Питання перше, хто вас сюди направив?

– Ти мені не тикай! Ее… – я на мить запинаюся, та одразу ж поправляю себе: – Ти мені запитань тут не став! Ось, тримай! – жбурляю йому пачку м’ятих ксерокопій. – Акт, виписка, свідоцтво… не довбай мозок, коротше. Всі папери в порядку – візуй, внось до списків, або куди там належить, і покінчимо з цим.

Щєгол тяжко зітхає і, нахилившись, дістає стару пошарпану теку з приклеєною вздовж корінця блакитною смужкою. Неспішно розв’язує тасьми, поглядаючи на мене спідлоба.

– Ого, чого там у тебе, пацан? – тягну шию, намагаючись розібрати перевернуті літери. – Справа… е… особиста справа…

Він розвертає теку, даючи прочитати назву і знову витріщається на мене.

– Та довбаний же ж світлофор! – заводжуся з півоберту, впізнавши на обкладинці власне ім’я. – Стежили за мною, чорти? Шпигували? Навіть не намагайся тиснути на мене, морда козляча!

– Тут все ваше життя по днях і хвилинах розписане. Кожен крок, кожен вчинок. Навіть думки та невисловлені бажання. Повторюю запитання, якого хріну… – тепер запинається він, але відразу виправляється, швидко взявши себе в руки: – Як ви сюди потрапили?

– На “Харлеї” прикотив, як ще? – демонструю святу простоту.

– Чому саме до нас? – намагаючись стриматися, до білих кісточок стискає стільницю.

– Бо мені тут саме місце! – відповідаю впевнено, пускаючи в стелю струмінь сизого сигарного диму.

– З чого ви взяли? – голос його вібрує майже зриваючись.

– З того! – секунду подумавши, випалюю: – Я котиків не люблю!

– О Боже!

– О Боже? – підбираюсь я. – Ти сказав: О, Боже? Я добре розчув?

– Та-ак… – він барабанить пальцями з чорним манікюром. – Що у вас із котиками?

– Деякі непорозуміння.

– Гм? – підіймає він брів.

– Ну… був випадок… одного разу, – морщу мозок, намагаючись згадати давню подію. – Покаталися ми з хлопцями нормально так, пивка попили, потусувалися, всі діла… Коротше, притомився я трохи, приїхав додому і спати завалився. І от, ніби вже й сплю, але не зовсім. Бо якась смугаста тварюка репетує, що потерпіла. Під самим моїм вікном. Я в неї чимось запустив спросоння, вона й заткнулася.

– Все?

– Все.

– Чим запустили? – очікуючи дивиться мурло.

– Та не пам’ятаю вже, – знизую плечима. Чимось важким. Костомахою якоюсь, чи що…

– О-о-от, – перегортає він сторінки. – Дата, бла-бла-бла… Ага, “Трьохкілограмовим шматком хамона нагодував вісім бездомних котиків”. Ознайомтеся, у нас всі ходи записані.

– Хамона? – підборіддя моє зрадливо тремтить. – Це був хамон? Я ж його шукав скрізь. Я ж… от же ж тварюки. Як їх земля носить?

– Гей, гей! – дивиться гот суворо. – Зробленого не повернеш!

– Вони мій хамон зжерли!

– Буває, – киває він співчутливо. – Ще якісь грішки згадаєте?

– Так, – підтверджую. – Згадаю.

– Викладайте.

– Не підганяй мене, шмаркач. Я за життя таких справ наворотив, тобі на смертний вирок вистачило б!

– Уважно слухаю.

Зробивши глибокий вдих, наважуюсь:

– Я людину збив, – прибираю ноги зі столу, і вперше стираю з обличчя самовдоволений вираз. – Хлопця молодого.

– Це тоді, на заправці? – щєгол чекає підтвердження. – Темношкірий такий, дорогу в недозволеному місці перебігав?

– Перебігав, – знизую плечима. – І що з того? Провина моя, сто відсотків, – опускаю очі долу. – Розумієш, стрілка лягла на червону риску, заправлюся, думаю. У них і мастило непогане. Хотів із шиком крутонути, з розворотом, щоб юзом наприкінці. Гальмувати не став, рикнув на холостих, хлопець від несподіванки й смикнувся. Я його кермом серйозно так зачепив. У лікоть ударив. У нього навіть відлетіло щось, навколішки впав, руку притис до себе…

– Далі, далі, не стримуйтесь, полегшіть душу, – липовий байкер явно знущається, але я вже не звертаю уваги.

– Я б зупинився звісно. Допоміг, відвіз би до лікарні, усі діла… але тут, казна-звідки, патрульна машина. Свист гальм, сирена, галас, біганина… я звалив, коротше. Залишив місце злочину. Ще й допомоги постраждалому не надав.

Щєгол перекладає кілька аркушів і, знайшовши потрібний, зачитує:

– Так, число, місяць… ага, ось: “Запобіг пограбуванню заправної станції, вибив з рук нападника пістолет, допоміг, ризикуючи власним життям, затримати грабіжника-рецидивіста”. А головне, – він дивиться на мене з якоюсь повагою, чи що, – «Вирішив лишитися невідомим і не з’явився до мерії по заслужену нагороду».

– Чого? – я ледь не давлюся димом. – По нагороду?

– Заслужену, – згідно киває щєгол. – Медаль за сприяння поліції, дві тисячі преміальних від мера, та автентична кайзерівська каска з шишаком та кокардою від господаря заправки.

– Каска? Мені? – я кілька разів відкриваю і закриваю рота, не в змозі підібрати слова. – Від господаря заправки? Та він же її ні за які гроші не продавав!

– Не продавав. А подарувати подарував. Вам. За добру справу.

Я наче обухом прибитий. Підхоплююся, кидаюся до дверей, нервово смикаю ручку:

– Я зараз. Я миттю. Одна нога там, друга тут!

– Ні, – хлопець хитає заперечливо.

– Поки не пізно…

– Пізно.

– Там каска, – тицяю собі за спину. – Кайзерівська! Автентична!

– Ні, – цей садист непохитний. – Не можна.

– Та чому ж ти такий безсердечний? – підступаю ближче, намагаючись втлумачити просту річ. – Ми ж усі живі люди, розумієш?

– Пф, – глузливо пирхає кровопивця.

Падаю на місце без сил, обхоплюю голову руками, і повторюю, розгойдуючись із боку в бік:

– Шишак. Кокарда з орлом. Каска. Автентична, – голос мій все тихіше, спина зігнута, плечі зсутулені, я розчавлений.

– Продовжимо? – голос падлюки бадьорий і свіжий, ніби воно щойно не вирвало і не зжерло моє серце.

Підіймаю голову, і з ненавистю вдивляюся в нахабну пику:

– Чого тобі, садист?

– Ще аргументи залишилися?

– Мурло.​

– Не приймається.

– Гадський вилупок.

– Ближче до справи, – бісове поріддя насуплює брови, тому татуювання на лобі виглядає зовсім безглуздо. – Так ми з вами ніколи не закінчимо.

– Я паркувався в недозволеному місці.

– Вони самі змушують, – розводить він руками. – Загородили все, доводиться порушувати.

– Хамив поліціянтам.

– Та з ними не можна по-іншому, – безтурботно відмахується. – Багато беруть на себе.

– Я… я… травку курив. Канабіс!

– Іноді корисно розслабитися, – очі його стають мрійливими. – Я б і сам не відмовився. Нерви зовсім розбовтані.

– Та що ж ти за бюрократ такий? – я натурально не витримую. – Ти можеш зрозуміти, що означають слова: «Чоловіче братерство?», «Дружба?», «Почуття ліктя?» Га? Та мої ж усі тут. Вся банда, – я підхоплююся на ноги. – Пусти мене до них, тварюка! Пусти, сволота!

– Тихіше, тихіше, – він виставляє перед собою долоні. – Зараз розберемося із вашою бандою.

Усівшись зручніше за столиком, він приставляє до вуха чорну трубку стародавнього телефону, що невідомо де взявся, і обертає пальцем диск:

– Алло, котельня? Порядок у вас? От і добре, дайте старшого зміни, – з пів хвилини мовчить, дивлячись на мене обнадійливо, потім радісно вигукує: – Ну звичайно ж я! Привіт, привіт, дорогенький! А чого мені станеться? Ага. Кипить робота? Ну-ну. Ой, давай не сьогодні, гаразд? Слухай, мені тут людей перевірити треба. На наявність відсутності, так би мовити. Відкрив? Диктую, – смикає головою запитально, дивлячись на мене.

– Смердючка Джим, – говорю чомусь пошепки.

– Смердючка Джим, – дублює він гучно і ледь не по буквах. – Ні, не Джілл, а Джим. Так, чоловік. Джим.

– Кракен, – шепочу я.

– Кракен, – чітко повторює він. – Який Хрюкін?

Підіймає очі на мене:

– Я сказав Хрюкін?

Заперечливо мотаю головою.

– Кракен, – знов вигукує чудик. – Кра-кен. Кальмар такий, величезний. Може й восьминіг, тобі видніше. Так, вірно.

– Торопига, – знову шепочу я.

– Торопига, – озвучує він. – Ні, ти знущаєшся? Не шарамига. І не прощалига. Це капець якийсь! – він прикриває очі рукою. – Що? «Цекапець» закресли, то я так. То-ро-пи-га. Та я ж так відразу й диктував. Правильно.

Протягом кількох хвилин ми перебираємо прізвиська всіх дванадцяти колишніх членів байкер-клубу. Потім приблизно стільки ж часу очікуємо на результати. І ось вердикт. З’ясовується, нікого з наших тут нема.

– Та я й до того знав, – хлопець дістає з теки останній аркуш, і демонструє довідку з такими ж точно результатами.

– І нафіга тоді був той цирк? – мене вже все дістало, і навіть злитися немає сил. – Можна було відразу сказати?

– Ви б не повірили. А тепер ніби самі взяли участь і переконалися.

– І де ж вони всі?

– Дивне питання, – він здивовано підіймає брови. – У нас тут вибір небагатий. Якщо не тут, – він вказує собі під ноги, – то точно там. – Палець його розвертається вертикально вгору.

– Там? – перепитую з недовірою, теж вказуючи на стелю. – Уся банда там?

– А чого дивуватись? Добрі веселі хлопці – жили праведно, слабких не кривдили, шкоди не чинили, не грішили практично. Так, іноді їм подобалося прикидатися брутальними головорізами – чому б і ні? Бувало, вигадували лячні історії про звірства і різанину, ну так язик без кісток. Як є вільні вуха – чого б і не прибрехати? Однак, злочинного наміру я в тому не бачу – карати нема за що.

– А мене?

– Що, вас?

– Карати.

– За що?

– Не знаю. Може за назву байкер клубу? Це ж я його вигадав.

– Та коли ж це скінчиться? – хлопець проводить долонею по втомленому обличчю. – Все, вимітайтеся, не забирайте час, сюди черга на оформлення до горизонту, люди цілодобово стоять.

Назовні вивалююся трохи не в собі. Пройшло все якось безглуздо. А головне, мені й не треба було сюди, як з’ясувалося. Дарма тільки себе в дурні пошив. І хлопець непоганий в цілому, поставився по-людськи. Ну, молодий, і що з того? Знову ж таки, прикид правильний, без цих всяких піджаків-краваток. Персні зачотні… особливо отой, з іклами…

– Хто приймає сьогодні? – цікавляться одразу кілька голосів із довжелезної черги.

– Та фіг його знає, – відповідаю розсіяно. – Щєгол якийсь. Шмаркач – шмаркачем. У шипованій косусі, персні, браслети… панк недороблений.

– Сам! Сам! – шушукаються громадяни із захопленням що межує з фанатизмом. – Сам сьогодні на прийомі! Пощастило як!

Затиснувши зубами половинку вічної сигари, затягую ремінець рогатого шолома і стрибаю в сідло байка, що нетерпляче порикує. Викручую газ до упору, і рву з місця не гірше за надзвуковий винищувач, високо задравши переднє колесо. Тепер можна б і не поспішати, але десь там, на нескінченній асфальтовій смузі, що йде за обрій, мене вже зачекалися брати. Свобода та вітер, швидкість та адреналін – що ще потрібно для щастя? Банда «Пекельних Дияволів» знову у повному складі. Відтепер і назавжди.