Король та Детектив

Розділ 1. Спасіння викраденням

Він підхопив мене на розі, коли перебої між постачанням світла, відрахували найдовшу частину часу в мороці. В мене не вистачило часу навіть зрозуміти, що відбувається, коли ми мчали з ними на швидкості 120 кілометрів на годину. Сам водій не звертав жодної уваги на швидкість. Він сказав:

 – Що забув в темноті хлопче?

Я сказав, що чекав на автобуса.

– Невже ти хочеш мене надурити, що автобуси ходять зараз?

– Звісно сер, адже тільки як на…

– Що ти знаєш про темряву, малий – перебив він мене

Я дивлячись у вікно автомобіля що рухався поза правилами, відповів що – темрява ховає мене.

– Вірно, пацан, темрява ховає усіляке.

Потім додав:

 – Одного разу вона сховала мого батька, та так надійно сховала, що досі його не можу знайти, а в нього з собою з 12 ліхтариків з повним зарядом батарейок, і запасні батарейки по решті кишень порозпихуваті. О, ти ще не знаєш, що ховає темрява. Якби знав, як швидко вона поглинає все .

Поворот наліво, поворот направо, він майже не скидав швидкості, та видно було одразу що вправності йому було не набиратись. Навіть мій батько, не так добре водив машину, хоча за кермом вже був як зо 20 років, а незнайомцеві, зовсім було не страшно мчати, прориваючи темряву світлом фар.

– Я перепрошую сер.

– Що там?

– Куди ви мене везете?

Він зловісно засміявся.

– Ніби ти не бачиш хлопче? Ми їдемо вперед! Ми на світлій стороні, ми хороші хлопці!

– А що далі сер?

– Ми мусимо вирвати мого батька, з рук темряви. Розумієш ти чи ні?

– Він їде по переду нас?

– Ні.

– Якщо він вимкнув фари, можливо через це ми його не бачимо…

– Ні, – і він різко взяв вліво. Проїжджаючи залізничний переїзд він не звернув на поїзд жодної уваги, який був занадто близько, і проскочив саме перед ним.

– Сер, ви відвезли мене занадто далеко від додому, я не знаю, коли я встигну дістатись назад. Але якщо ви зупинитесь, то я ще напевно встигну повернутись, аби рідні не почали турбуватись.

Зробивши складного маневр він відповів.

– Твоїх рідних більше немає малий.

Моє тіло наповнилось занімілою вологою. Додалось усвідомлення промайнувшого поїзда і що так не повинно бути.

 – Хіба ти не тямиш? Їх піжрала пітьма, як і мого батька , а тепер ми мусимо наздогнати її.

– Я не розумію, сер.

– Пітьма пожирає все хлопче. Темнота боїться лише світла, лише на тій швидкості що ми рухаємось, в нас є шанс, пронизувати її, і випалювати всіх немислимих і мислимих почвар, які ховаються в ній. Тільки ти і я хлопче, це всі хто залишився.

Потім додав:

 – Ми останні. І ми приборкаємо цю тварючу пітьму.

Його рухи доведені до автоматизму, ніби гонщика, швидко скеровували його, в напрямку, який він здавався інтуїтивно втягував подумки. Поки ми їхали, я не помітив щоб він хоч раз кліпнув.

 – Сер, а ви певні?

 – Певний. На моїх очах, його вихопила пітьма, як тільки мій батько вигадав, як використовувати паливо для машини, яке не зникає, і тільки-но він залив останню краплину цієї рідини в бензобак, як пітьма стала насуватися, швидше ніж повинна була, прямо посеред дня. Вона потягнула його в свій непроглядний морок. А я їду за ним. І я, бляха, випалю її дотла.

Я поглянув вперед.

– Але сер як ви розумієте, що ви їдете за ним, скрізь же темнота?

– В тому то і справа, малий, мій батько ввімкнув ліхтарика, і посвічує наскільки може, аби ці монстряки не дістались до нього.

– Які монстри, сер?

– Ті монстри, котрих ти найбільше боїшся, ті монстри, котрих можна побачити лише краєм ока. Ті монстри, що несуться і коло нас, спробуй роздивитися їх сам, лиш краєм ока зможеш їх помітити.

Швидкість котра все не спадала, а тільки по-трохи наростала, розвивала відчуття легкості у грудях. Я вирішив спробувати. Я дивився і дивився, доки не почав щось помічати. Відсахнувшись, мій водій зареготав.

– Ну от і ти їх бачиш. Хех. Навіть віти дерев, тягнуться до нас в цій темноті, стягуються над нами з усіх боків та норовлять хоч краєм гілки зачепити і заграбастати до себе. І Вони злі на нас, вони допоможуть пітьмі. Та ми мчимо надійно-швидко, вони нас не зачеплять.

Я вирішив пильно вдивлятись у пітьму аби все ж побачити відблиск ліхтарика чоловіка.

– Він там. Я впевнений.

Мене вже не дивувало, що мій сусід читав мої думки. У цій машині і так все було під впливом однієї думки.

– А як ми його врятуємо сер, коли доженемо пітьму?

 –  О, ми доженемо. А тоді, пітьмі не буде і закутку де заховатись і вона відпустить його. Якби всі міста і селища і всі стежки і мости, можна було зіставити в одну дорогу, де немає поворотів, і рух вперед під повне прискорення…

 –  А як довго ви вже наздоганяєте пітьму?

 – Весь час.

Я задумався.

 – А ви не втомлюєтесь? Вам не потрібно спати?

Ми їхали повз воду, я зрозумів це по звукам та зміні повітрю, і попереду не було жодних поворотів, а швидкість не зменшувалась.

Він затиснув якусь кнопку, піддаючи газу.

 – А я не сплю хлопче, я ніколи не сплю.

І вперше, поглянув на мене своїми скляними очами. Тоді я зрозумів природу відблиску світла у тьмі.

Ми рухалися над плесом води, наздоганяючи темряву.

Розділ 2. За Ніч

Як тільки до мене дійшло, що ми несемося в повітрі, зусібіч оточені водою, я чимдуж втиснувся в своє крісло і відвів очі на стелю. Щось всередині мене відбувалося. Чи то переляк поєднуючись з нудотою, чи шок з неприродністю ситуації. А потім ті очі, які навряд чи можливо забути  – його різні очі говорили – я осягнув божевілля.

Внутрішнє я закричало, що так не повинно бути, що мені місце серед уроків в моїй кімнаті. Я мусив щось зробити!

Важко говорити що то було: озеро Онтаріо, море чи океан. О-подібний вираз, проступав на моєму обличчі з навстіж відкритим ротом. Усі географічні назви втекли з моєї голови, і я думав як вибратися з цієї ситуації разом з ними. Хотілося зрозуміти що я просто сплю і не можу прокинутись – щоб заспокоїтись. А ось і ні. Хоча на всі мої фізичні впливи, результатом запитів було одне – це не сон, або настільки міцний сон, що я не можу прокинутись. Я в це не вірив, але хотілося.

Водяна пустка вібрувала під нами. Я міг лише здогадуватися що вона ховає в собі, які морські рибини та апарати пересування, потрапили до її колекції. Скільки позначок тиску, вона відмічає на собі, і скільки з них, може пройти людське тіло, доки йому вистачить кисню. Поки воно не повторить навколишній стрій, зхлопнеться як консервна банка, не вбере крізь отвори незліченну навколишню воду, де легені стануть черговим внутрішнім акваріумом, що швидше тягнутиме тебе вниз. І ти заповнишся.

Час зник з простору. Одноманітні ковтки реальності, змінилися неспинним потоком фантастичності, невагомості ілюзорності. Здавалося що я сидів у незвичній кінозалі, пустого кінотеатру, що показує дивне кіно, що дарує незрозуміло-неочікувані враження. Фари підсвічували простір, але простір був одноманітним, і мінливо однаковим.

Ми летіли доки океан не закінчився і не почалася земля, а по ній ліси. Ми не зачіпали їх верхівок, а вони не могли зачепити звідти нас. Якийсь час, зміна цього видива ще дивувала мене, доки я не змирився з її рівномірною монотонністю, що нагадувала лише килимок, що вистилався. Це просто газон, який ми пересікаємо щоб відзначити початок однієї вулиці простору, до можливо іншої. Раптом, повз нас, пролетів вибух, що розірвався лівіше від місця де ми знаходились. Потім черговий, вже по правий бік.

–          Вартові повітряних потоків. – проговорив самими вустами, радше до себе, водій.

Черговий вибух пролунав вже перед нами, що змусив райдужною дугою спуститися нас на чергову дорогу, що мала вести нас до втілення бажань водія.

З того самого перекидання поглядом, він більше нічого не говорив, і лише сконцентровано (водночас вільно і напружено) тиснув на педалі та рухав кермом. Здавалося, він забув про мене взагалі.

Навіть рухаючись по дорозі, справжній дорозі, відчуття нереальності не зникало, і можливості щось змінити також. Транс дороги, що поглинав тебе, втрушував твоє Я в рух, в твою днк, в саму основу, досягаючи твого кореня. Якщо я і хвилювався щодо чогось, зараз все це зникло, ніби так було завжди, ніби так завжди і буде, і мене це влаштовує. Я відчував що мені це подобається, я навіть отримую від цього задоволення.

І все повторювалось знову – дорога що не закінчується до втілення цілі, дерева обабіч, що проводжають і химерно по-вболівальному підтримують нас, своїм ледь рухомим гіллям, і швидкість яка має продовжувати наростати, доки бажаний результат не стане реальністю.

Ми проїхали повз когось схожого на людину, що раптом химерно скинув руки догори, а що було далі я не бачив, бо ми скористалися поворотом. Я більше не наважувався дивитися на монстрів самим краєм своїх очей.

–          Тримайся малий, зара підіймемось знову. Вони нас мали загубити.

Ми знову мали здійматися в небо! Небо?

–          Сер, чи не могли б ви зупинитися, я певен, що не маю летіти над землею, це ж так небезпечно…

–          Не зважай, поки ти зі мною, все в тебе буде добре.

Гілки агресивно почали битися об машину, ледь не зводячись над нами як новесенька упаковка. Здавалося ми проштовхуємось у вузькому коридорі, як у пилососі. Дивною стала та доріжка що вела нас, своєю тіснотою. І одна з того гілляччя, ніби змогла відкрити мої дверцята, а інша, через мить, –  підбила сторону водія догори так, що я випав.

–          Кляті гілки !.. -, тільки я встиг і почути, приземлившись на обочині.

Одразу ж і застиг. Я не знав звідки чекати небезпеки, і чи справді вона криється в гілках.

Я просидів так якийсь час, стримуючи подих, ніби він, міг накликати лихо. Потім обережно став обмацувати частини тіла що пекли. Так, я таки забився, синців, я не міг побачити, але подряпані руки підказували, що це їм – я маю бути вдячний за відсутність пульсації в голові. Місцями проступила кров, а я отримав легку надію, у вигляді напрямку куди я маю повертатись.

Все ж, повільно, я піднявся, і озираючись навколо, тримав правою рукою свого забитого ліктя, це трохи зігрівало.

Я подумав про водія, чому він не повертається за мною? Може його треба почекати? Можливо він втратив мене в темряві, і без мого світла не бачить мене? Я постояв ще трохи, слухаючи ніч. Можливо він врятував мене, через те, що це було йому зручно, а зупинятися він не збирався б за будь якої причини? Скоріше за все. Може це і до кращого, мені не хотілося робити навколосвітню подорож.

Тоді з найважчим, першим кроком, я рушив назад, чи то вже для мене був новий перед.

Крок за кроком, задавши інерції, я знав що хоч якось тай зігріюся. Навколо не було нічого людського. Ні машин, ні будівель, ні автостанцій, де можна зателефонувати.

Я відчув себе величезним вухом, чи скоріше кажаном, що майже наосліп йшов по асфальту.

А тоді ж почув і звук.

Попереду, я почув якийсь звук, що ніяк не був схожий на природу.

Одразу напружившись, я став прислухатися. Звук все голоснішав, ніби чийсь рух. І тоді я побачив, цятку що активно зростала, за декілька секунд я впізнав того дивака з піднятими догори руками, і зрозумів що він по мене.

Я миттю кинувся в придорожні дерева, що рідким рядком проводжали водіїв. А за ними, були інші дерева і простір поля, в яке я вступив і мусив здолати аби сховатися вглибині. Рослини спиняли мій рух, заважаючи розігнатися найкраще. Та під завершення цієї відкритої місцини, я оглянувся чи раптом нікого не вигадав. Ні, він був там! І я бачив його ще чіткіше, руки складені в кільце над головою, і він біг прямо по моїй протоптаній стежці слідом за мною.

Хтось біг за мною.

І я біг і згадував все що я знав про біг. Краще за все не оглядатися, бо тоді біжиться повільніше, і ще легше впасти.

Зненацька, у цьому русі, я знову згадав про можливу небезпеку від дерев, чи ще щось, чого не можеш очікувати. Дерев яких так багато стало навколо, коло яких можна ховатися. Бігти в лісі важко – завжди можна влетіти в щось деревовидне і додати собі шишку до колекції. Я надто швидко зупинився, і зачепившись об щось, полетів шкереберть в якусь долинку, у високу траву.

Де ховався рівчак.

Я закрив очі і згорнувся, для одного вечору – цього було занадто. Я довго лежав слухаючи клекотіння у вухах, і гарячі краплі поту, що збігали по тілі, зачіпаючи і подразнюючи свіжі ранки.

А тоді я напевно заснув, знаєш як це буває, пам’ятаєш що спав, а не як саме заснув. Я бачив як у рані з’являється кров. У старій рані, трупа, з’являється кров, спочатку вона йде повільно, збирається крапельками, а потім починає ніби струмувати фонтаном, і заливає те місце де лежить, покриває повністю площу, він повільно заживляється, омолоджується. Він повертає свою силу.

Щось змінилось. Те що не давало йому можливості повернутись, зникло.

А потім він відкриває одне око і дивиться прямо на мене, і я знаходжу себе на землі.

На мене дивився птах, а потім здійнявся і полетів. Я його налякав своїм пробудженням.

Я оговтався.

Пройшло набагато більше часу ніж з минулого приземлення, перш ніж я підвівся. І холод турбував набагато сильніше, я боявся, чи став (радше) певен, що цього достатньо аби захворіти. Я намагався обтруситись, та тим самим нагадав свою живучість всіх живих – болем. Скільки часу минуло важко було сказати. Час став відносим мірилом моїх пригод.

Я не знав де мій переслідувач, можливо він саме дивився на мене і чекав, коли я вилізу з цієї ями, аби не витрачати зайвих сил дарма. Я впірив поглядом поперед себе, намагаючись розібрати якісь частини тіла, але уява робила тільки гірше. Струсонувши траву з голови і погані видіння з думками, я став майже певен, що я тут сам. Можливо мені просто пощастило, впасти сюди. А той хто біг, вже деінде шукає мене марафонською нормою.

Повільно я налапав коріння дерева, по якому і виліз. Думаю, одна з тих гілок яка допомогла зійти вверх, дала візитівку вниз.

Я не пам’ятав нічого про мох, куди той росте і що це значить, чи куди веде Полярна зірка і вирішив вкотре повернутись назад, та де сховалось моє назад, я гадки не мав. Я йшов туди, звідки я мав бігти, до дороги. Але ніякого поля не бачив, лиш дерева стали густішими. Хоча я і не так багато бачив, тільки збиралося світлішати. Я вирішив триматися заданого курсу, аби врешті кудись тай потрапити.

Якийсь час просто йшов і намагався скласти до купи все що відбулось, щоб перевірити чи хтось мені повірить, якщо сам не можу собі, хоч і був там.

Врешті я підійшов до ще густішого лісу, що стояв стіною, чи навіть бетонним нашаруванням матеріалу, так близько та густонаповнено. І лише в одному місці дерева зігнулись аркою у вільному виборі. Мені скоріше за все сюди. Пройшовши крізь них до широчезної галявини, побачив що вона була заповнена різними фігурами та голосами. Той хто ввійшов переді мною отримав корону при вході, і ніби бовтаючи нею в повітрі подав невидимий знак рухатися далі.

А тоді я зустрівся з тобою і далі ти вже знаєш.

– Мені цікаво як ти сприйняв решту подій, продовжуй.

Розділ 3. Коронація

Зліва від мене стояв ніби стіл, від якого щойно відійшов хтось. Чи помітив він мене? Чи варто було чекати небезпеки? Я оглядівся, у всіх на голові були вбрані корони. Може я поки не заслужив? Можливо мені треба було принести свою?

І знову я був не на своєму місці, я був впевнений в цьому своєю некоронованою присутністю.

Я ніби мав рухатися далі, постаті притягували мене, як і звуки що були скрізь, вони не здавались ворожими.

Я видався вперед і завмер. Нічого. Тоді ще трохи, проминаючи найближчих людей, і в мить, коли я збирався подивитися на обличчя присутніх, всі одразу ж замовчали. Вони ніби згуртувалися, і вирівняли свої ряди. Хтось взяв мене за плече і підтягнув до себе, таким чином створивши коридора. Я повільно перебираючи очима з безпечної сторони відстані того коридора, поглянув на якогось чоловіка що тримав корону. Напівзупинений, скоріше за все глибоко всередині, в рішенні щоб зігнути руку, та одягнути корону як і всі, він зупинився, його спинила моя рука, що тримала корону. Я не знаю як це вийшло, напевно я забув за все, що дав руці вчепитись в корону, рівній яких я ніколи раніше не бачив. Я бачив лише її, і рухом заданим чоловіком, я вийшов з гіпнозу краси. Вмить, коло мене хтось пройшов, впевнено крокуючи живим коридором.

А тоді я осліпнув. Я бачив лише суцільне сяйво, рівне погляду на сонця.

Я злякався застрягнути в світлі.

Поступово очі пристосувалися до цього навантаження і я все зрозумів.

Сонце одягло все у золото.

Хтось йшов повз натовп коронованих до трону. Він теж мав на голові якусь конструкцію, хоча я не міг її роздивитися. Він впевнено крокував ніби відраховуючи годинниковим кроком секунди, поки всі захоплено та поважно мовчали. Тоді він підійшов до химерно-розчахнутого дерева, що нагадував трон, але так, ніби природа погодилася сама, на те, аби втілити так, як його бачить.

Покривало сонця вкривало усіх першим теплом дня, ще таким лінивим та невизначеним, з присмаком лікування хронічних захворювань, через місця з’єднання шкіри та його променів.

Я відчув як рани гояться і тривога покидає мою свідомість, можливе це лише вплив сонячного божевілля, але і лихоманити перестало.

Вмить всі визначеною миттю, хором сказали : «Ти прокинешся і підіймешся на гору, на верхні поверхи, і в промінні нового сонця, даси клятву новому дню.»

І тоді мить минула, золото покинуло нас, залишивши звичайне світло. Ось тоді я зміг роздивитися, що не давали сліпучий блиск з усіма коронами та силою світла, то корона Короля була, в нього на голові, – кістяна, і особливого сяйва не виділяла.

На уявній сцені, перед натовпом, впліталися, запливали неймовірно вбрані дівчата і рухалися в такт невидимій пісні, чи то лише не чутній мені. Танцювали, танцювали дівчата, танцювали царівни, танцювали ельфівни. На них були вінки з квітів, і їх вбрання ніби теж було з квітів, і руки їх, рухи, були заповнені квітами. Вони рухалися, як краса Восени, поки в той же час почала розповідатись історія чийогось життя.

«Сьогодні важливий день для усього людства в особливості чарівників, котрі запрошені на приєднання нового короля до славетного роду королів.

Цей важливий рід вважається найблагороднішим, найчеснішим та найдостойнішим з поміж усіх усюд. Проте королем може стати не кожен , потрібно мати велике серце, бути кмітливим, та відданим своїй сім’ї та природі. Королям дана можливість правити як над людьми так і над звірами . Над птахами вони не правлять , бо літати не можуть , і над рибами теж влади не мають , так як довго не може жоден з нас без чар , так довго пробути під водою аби вислухати всі прохання підданих, не винурюючи за блаженним киснем аби не померти, що доволі не ввічливо зі сторони короля, отож над водою вони не мають влади. Лише там можуть бути. Розумно.»

Говорив чийсь голос незрозумілого розташування.

«У всіх членів знатного роду виростають роги, які з часом формуються в корону. Колись один писака підгледів те, і всі пихаті людські правителі і собі захотіли того ж, тільки вони не розуміли , що то ознака найвищого роду, безкорисного і чесного, котрі не можуть зняти їх доки сплять або йдуть до перукаря. Вони відданні своїй справі і на те вони і королі, що відчувають вагу відповідальності, а не осміх нажитися на своєму положенні.

А людські королі, лише взяли цю ідею і підлаштували під себе, як певне і саму ідею владування над іншими, та тільки і її ще гірше вивернули від оригіналу.

Владування Королів над людьми і тваринами було обране не просто так , земля, себто, де ми стоїмо, або наші предмети які, ми знаємо теж стоять або лежать, земля є в якійсь мірі центром , між водою та небом.

А що ж тоді у воді та в повітрі?»

Зупинився.

«У повітрі не має жодних королів, так як птахи самі собі можуть дати раду, і для цього їм не потрібні управителі. Отож, виходить що вони не піддаються владі Короля тварин так і було, доки птахи не дали родові короля крила і здатність розуміти їх всіх. Це відбулося сьогодні, на коронації.

Тепер Королі мали здатність розуміти і птахів і тварин і правили над ними всіма, але правили означає і турбувалися про долю кожного.

А що ж щодо Водяного царства?»

Зупинився, а тоді знову продовжив.

«Є одна історія щодо цього приводу, яка дасть вам бачення всієї ситуації.»

Різко, ніби все втратило значення, всі стали рухатись як знайомі між собою люди, зійшлися в танці підготовлених до інших ролей, а незнайомці, в бажанні продати комусь свою наготовану особистість – для створення зв’язку. Як танець життя, лиш тільки імітований, в більшості з нудними справами та діями.

І тільки тоді, коли всі стали розходитись як бульбашки на воді, після руху (рибини) я зрозумів що досі тримаю корону. І мені стало якось так соромно, що захотілося кудись заховатися. Відчуття жадібної дитини, що не знала сорому і якою керувало лише жадібність і бажання, і не втілення цих бажань переводило нервові рухи з хитанням – в крик і плач несправедливості. Тоді ж я її відпустив.

Чоловік опустив на мене очі, він не виглядав розлюченим, в його очах сидів спокій та розуміння.

Я відчув що можу йому довіритись, він мав такий самий вигляд як я, когось, хто мало пасує події, без своєї корони. Але скоро ця ситуація втратила перевагу, ми лишилися майже вдвох. Потоком річки, повз нас, вже неіснуючих останніх рядів, просувалися королі до виходу, виходу –  що був за нами.

– Ось і все, як ти і просив.

– Як до тебе звертатися?

Нарешті щось, на що я можу впливати. Я збирався сказати що я випадковий споглядач, але вимовивши «спог» я гикнув на складі «ля»  і домовив з придихом «дач».

– Випадковий Сподач?

– Ні – і закрутивши головою, взявся швидко виправляти непорозуміння. Я встиг промовити тільки «спо» коли хтось невідомий, поставив мені на плече руку і доказав «гад», а потім ще раз і вже разом – «Спогад», і я саме гикнув, ніби в підтвердження.

Це був Король, який вже достатньо віддалився від нас, щоб роздивитись риси його обличчя.

Мій сусід напів обернув голову вверх і вліво і задумався, а тоді посміхнувся сказавши:

–          Смерть не пізнає в лице. Так. Приємно познайомитись Спогад.

Я хотів заперечити, та в той же момент, знову гикнув.

–          А мене звати, – він зупинився, задумався і посміхнувшись, постукав по носі, так, аби я це помітив – Детектив-футуролог.

І вкотре гикавка не дала мені видати своє здивування від дивного імені.

– Я так розумію, що в твоїх планах повернутися додому?

– Так! – вигукнув я, доки у знавіснілої пропасниці не було миті, аби мене перебити.

– З радістю тебе поверну до цивілізації.

Коли вже стало зовсім пусто, і лише сліди квітів і пустий трон, нагадували про останні події, мені здалося не лише дерева мали архітектурну свободу, а й галявина – де ми були, мала неймовірно круглу форму, обточену деревами, обступлену з усіх боків, ніби лише вхід міг слугувати виходом. Хоча я не став ходити і дивитися і перевіряти ближче, чи все так як я гадаю. Можливо десь були рідкі вкраплення проходу, як воно часто буває за сценою. Саме той через який я пройшов.

Ми спускались під певним схилом, певно я цього одразу не помітив, коли мені було погано, але відчував своїм тілом. Мій новий знайомий вів мене дорогою відомою лише йому.

Синопсис