Ромашка для Того-Хто-З-За-Хмар

1: Явління лускатого
Селяни завжди були забобонними, тож коли до церкви забіг наляканий хлоп’яга і, падаючи навколішки перед іконою Вгодника та завзято хрестячись тремтячою рукою, побожився, що особисто бачив, як «сатана вихопив найбільшу вівцю на Вострогорі!», старий священник не до хреста потягнувся, а зазирнув до крайньої хатки, де з покоління в покоління жила родина мисливців. Разом посміялися, згадуючи того лисого ведмедя, якого молодиці обзивали люципером, тікаючи з річки в самих мокрих сорочках. Хто зна, через яку лиху пригоду бурмило розгубив усе хутро, однак скільки люди не вигадували чортів та бісів, як ретельно не вимальовували їх на стінах притвору для каянників – а такої страшнючої тварини навіть вимислити не змогли.

– Нічоʼ! – життерадісно погладив рушницю, до часу повішену на стіну, статечний глава родини. – Луципера побороли, то й сатану здолаємо!

Втім, недільного ранку, на зорі, блідий мисливець кинув рушницю долі коло попового порогу. Волосся, яке в дядька раніше було кольору солі з перцем, за якихось кілька днів перелиняло на суцільний сніг. Десятеро справних собак у нього було, вихованих із цуценяти. Не боялися ні вовка, ні лося, ні ведмедя. З лісу того разу не вернулося жодної.

– Все! – хрипким, немов зірваним від нелюдського крику голосом прошепотів він. – Не буде в нас більше полювання. І овець потрібно зганяти з гір, поки не пізно, чуєш? Але я своїх дітей туди не пущу! О, не проси, в усьому королівстві не знайдеться стільки грошей, щоб я рідну кров на смерть послав! Пиши пароху, пиши князькові, хай військо збирають!

Священник навіть хотів було посміялися: «То, може, на ту звірину ще й гармати повикочувати?» Утім, старий мисливець ніколи не був страхопудом. Тож у селі з’явилися спочатку князівські єгери, потім якісь набурмосені люди в чорних плащах, і нарешті, перший військовий загін.

– Дракон, у горах звів кубло небесний змій, – пошепки переказували перекупки. Жартівливо, пирхаючи; здивовано, з недовірою; злякано, нерішуче. А коли маленькі пастушки прибігли заплакані, вигукуючи «Воно схопило Хорошка!», селян запопала нестримна паніка, затушити яку не зміг навіть старенький священник.

Казали: його пазурі скидалися на вила, тільки втричі довші. Коли він ліз по скелі, донизу падали брили, більші за погрібник. А коли розкидав крила – злітав у повітря.

Спочатку брунатна зміюка хапала людську худобу на паші. Але коли вівці та руденькі корівки порозбігалися, рятуючись утечею до обор та хлівів, дракон почав спускатися нижче, вигулькуючи над хатами. Налякавши пастухів, він перейшов до хліборобів. Хутори, а там і села почали порожніти.

Налякані люди кинулися до містечок, сподіваючись на захист мурованих стін та лицарських обладунків.

– Роками податки платили, – кричали вони під брамами, сперечаючись із командирами варти, які не надто поспішали пускати натовпи «нахлібників». Не зо зла – бургомістри забороняли. – Тепер ваша черга показати, що ви не дармоїди!

Міські площі наповнилися переляканими біженцями. Тепла погода дозволяла людям не витрачати коштів, яких і так не було, на пошуки кутка – спали на возах та під возами, на лавах базарного майдану, у церкві. Вулицями ширилися розповіді про дійсно страшні речі: Той-Хто-З-За-Хмар падає, як грудка, майже не кидаючи тіні. Малих дітей ковтає живцем, а дорослих, ухопивши за руку чи ногу, здіймає в небо і несе до свого кубла. Особливо красномовно виступали селяни, котрі того лиха й в очі не бачили. Що стосується осиротілих, то ті переважно мовчали.

Наслухавшись страхіть, до міст кинулися і люди з не постраждалих селищ. Вулиці заповнили тиснява та крики. Незважаючи на літо, харчі швидко закінчилися, колодязі вичерпувалися в муляку вже до обіду. Якщо на одному кутку починали хворіти діти, то через два-три дні болячка перекидалася вже на інший кінець міста.

Панство тривожилося: у забутих садах осипалася покинута напризволяще малина, гнили в траві перестиглі абрикоси. Ще трохи, і пшениця піде, яблука, городина. У гірських поселеннях поля були не численними, однак місцевих сяк-так підгодовували. А худоба? Котру змій не покрав – тягли з собою, дорізаючи на ходу. Вартість м’яса впала, як ніколи – але чи надовго? Щоб купити молока, доводилося збиватися з ніг.

Врешті знайшовся хоробрий сотник – повів на дракона загін мисливців, колишніх вояків і просто шукачів пригод. Сміливці-хлопчаки, котрі, звісно ж, наглядали за боєм із віддалених дерев, принесли страшні новини: крилате чудовисько побило всіх, навіть оту косооку дівку-знахарку, що завжди мандрувала за найвищим із парубків.

Наступними поїхали лицарі – досвідчені, закуті в залізо вершники, народжені з мечем у міцній правиці. І, хоч кіннота й протрималася довше, та полягла до останнього. Врешті, на Того-Хто-З-За-Хмар вирушив бойовий полк стрільців, командувати яким прибув справжнісінький генерал із самої столиці. Прихопили гаубиці.

Єдиний хоробрий шибайголова, котрий пробрався оглянути побоїще вночі, затинаючись, доповів: бачив кінські ноги, вирвані з тулубів, голови з мертвими очима, та ще гладкі брили заліза, які залишилися від тих гармат. Немов їх пекельне полум’я розтопило і в камінь вмурувало.

Ледь оговтавшись від потрясіння, панство спробувало спинити поголос. Але це про хороше товариство погомоніло б, та й забуло б. Чутки ж про ненаситного звіра, котрий поселився в горах і «винищив уже мало не всю армію», розлетілися по окрузі, що не день обростаючи новими жахливими подробицями. Аж навіть сусіди заворушилися, на кордонах стало неспокійно.

Король Всеслав Третій з роду Аваріціїв у відчаї рвав на голові залишки волосся. Ризикувати навченими солдатами він більше не міг. А що, як знову війна, а гарнізони та арсенали напівпорожні? Тому спорядив до звірини священників та жерців. Перші мусили молитвами гнати нечистого назад у пекло, котре його породило. Другі своїми містичними силами намагалися покорити, вбити, приспати, та хоча б посунути зажерливе чудовисько за кордон.

Коли кращі не повернулися, черга прийшла за гіршими. Попи вибиралися на схід, немов на той світ, зі сльозами на очах готуючи себе до «останньої жертви во ім’я громади»; чаклуни та ворожбити тишком знімалися з насиджених місць, палили свої чорні мантії, намагалися вислизнути з будинків під прикриттям ночі.

– Шарлатан! – кричали дядьки, запопавши в одній із купецьких бочок колишнього чорнокнижника. Двоє з них завзято поривалися перерахувати негідникові ребра. Чи то через розчарування – кидає напризволяще, не хоче постояти за громаду перед пекельною силою; чи то через прозріння – у травні ж злякано тремтіли коло порогу оцього-от недомірка в протертих штанях, благаючи приворожити непоступливу сусідку та звести з життя занадто вже вдалого супротивника, якому, здається, самі чорти ночами скрині золотом наповнювали.

– Сила драконяча більша за людську, – намагався відгризатися блідий чаклун.

– То ви отарою зберіться, чи то пак табуном! – насміхалися колишні забобонні городяни. – Сто ворожбитських сил на одну драконячу – та й подужаєте!

Але чаклуни тільки мовчки пакували речі й розчинялися в гаморі далеких доріг. Деякі бургомістри видали накази не випускати відунів та ворожок за межі міст. Що ж, котрі наївніші – спускалися з фортечних мурів на мотузку або тихцем сплавлялося човном. Котрі розбитніші – домовилися з вартою за хабар і спокійно виїздили за ворота, прихопивши майно. А добра такі крутії встигали надбати багато.

Столиця буяла далеченько від гір, тож біженці сюди рідко добиралися і паніка під королівськими вікнами поки що не здіймалася. Городяни поважно пили квас на терасах літніх шантанів, вигулювали кудлатих песиків у міському саду. Втім, король був уже не наївний і розумів, що коли дракон виїсть крайні села, то посунеться далі, і хоч через рік, хоч через п’ять, та таки постукає до його брами. Тому продовжував нажахано розшукувати диво-чаклуна, який допоможе спинити почвару. Напитував відьму. Провидця. Ворожку. Мольфара. Чародійку. Ворожбита. Химородницю. Та хоч дідька лисого, аби зголосився до тої поторочі підступити і хоч на полонину, хоч на три кроки відсунути крилате пекельне поріддя на схід!

І таки знайшов.

4: Ромашка на чорничному схилі
Якщо дощ лив три дні, і весь хмиз у лісі перемок настільки, що навіть під найвищими купами не знайти нічого, крім калюж і щасливих черв’яків, розпалити багаття все ж можна. Складаєш купкою те сире ломаччя: товстіше – знизу, тонше – зверху. Дістаєш ножа, обираєш дерево з грубенькою корою, та й настругуєш. Коли зійде верхній, вогкий шар, під ним відкриється нижній, сухий – от його й запасай, та побільше. Обережно розкладай ту кору поверх хмизку, вибивай іскорку, роздмухуй. Ох, і диму ж валуватиме з того багаття, зате хоч трохи, та погрієшся. Мешти, черевики просушиш. Поїси теплого, врешті-решт.

Вогонь відчайдушно плювався їдким чорним димом. Добре хоч, дощ закінчився, не лазив по шиї своїми тонкими мокрими пальцями. Гедзик уже пирхав, заводячи вуха назад – сердився.

– Ну, не дмися, друже, – примирливо проказав Тодось, гладячи теплі боки товариша. – Багаття – це перше, про що я мав подбати. Зараз, стій рівно, підпругу тобі розплутаю. Ну, так і знав – вольтрап знову мокрий. Але ж розпалили те кляте гілляччя, то все підсушимо – і міховушку, і сідло.

Натомлене тіло аж гуло. Ех. Сісти б, скинути бісове взуття, витягти ноги та пожувати чогось. Заможніші лицарі так і роблять, а конем, вечерею та іншими клопотами опікується прислужник. Але Тодось Паупер був надто бідним для того, щоб прогодувати двох людей – сам он третій день на самих сухарях.

Нічого. Люди кажуть, маєток Качкарських уже недалеко. Турнір, що його господар влаштовує на честь повноліття доньки, вшановуючи героїчні традиції предків, дасть змогу показати себе з кращого боку. Дарма, що з обладунку мав тільки ландскнехтські відкритий шолом, металеві сорочку та штани. Звісно, з товстим щитом, який пригвинчується до грудей, важким закритим шоломом, латною спідницею до колін він би мав значно більше сподівань на перемогу. Та щоб замовити собі такі «іграшки», треба було народитися хоча б у помісті дідича.

Нічого. У турнірі головне…

Гедзик знову пирхнув, завів назад цікаве вухо. Тож наступні думки лицар провадив уже вголос, адже знав – кінь любить і вміє слухати:

– У турнірі головне – обережно гепнутися, щоб нічого не зламати. І показатися вправним. Та не перед дівками, чого смієшся? Ну, перед ними я б і не проти. Жуй собі листя і не чмихай. Показатися треба перед серйозними чоловіками – командиром місцевої варти, поміщиками, купцями. А такі там будуть, сидітимуть на лавах. І хтось же шукає людей у найм. Головне, щоб справа була чесна – супровід родини, охорона майна. Оно пам’ятаєш, коли ми садки зі ставком сторожили – гарний був час! А в гарнізон покличуть – я, знаєш, і пішов би. Військо – це теж чесна служба. От тільки війни зараз немає, тож думаю, що на залогах будуть і надалі економити. А це значить, що голопузих їм поки що не треба… Та що ж таке?

Кінь перебирав ногами, все закидаючи та закидаючи вухо назад. Друже, чим ти там зацікавився в кущах? Тодось і собі прислухався. Ба! Наче пчихнуло щось?

– Лисиці ж наче не чхають. Чи ні? – звертався до коня, а рука вже тяглася до меча. Отак ночуй на природі. Наче ж місце завжи вибирав віддалене, а на ранок переїдь лісочок або виїдь на горбочок – село. Жіночок або дідусів, що о досвітній порі нишпорять хащами в пошуку ягід або хмизу, він не соромився. Але ж поміж людей чимало розумах, котрі можуть надуматися серед ночі в лахах поритися, коня вкрасти, а для вірності ще й одинокому подорожньому горло перерізати, щоб бучі не вчиняв. А спав він, як на гріх – міцно, громом не розбудиш. Тож доводилося з вечора гарненько перевіряти місцину, поки сонце ще не зовсім зайшло за свої пагорби-подушки.

Ніяких будиночків за лісом не видивився. Аж до обрію розкинувся щедрий чорничний схил, такий, що й ступнути шкода – низенькі кущики, облиті ягідками, вкрили землю, як ото в порядних хатах долівку покривають соломою або свіжим татарником: рясно, від душі. А отам, під кущем – що за зайченя сидить?

Оце так: хлопченя. У дітях він не дуже розбирався – вісім років, дев’ять? А може, й молодше, просто цибате. Куца сорочечка, обсмикані штаненята, босі п’ятки. Коротке рудувате волосся.

Роззирнувся. Десь поряд мусила б бути мама, бабця, сестра, інші родичі гарбузові. Чорничне поле простягалося вусібіч, у лісі життєрадісно виспівували пташки, а дорослих – ні слуху, ні духу.

Видихнув. Розвернувся до табору. Почухав потилицю. Хм. З одного боку – самотній малий навряд чи ніс для нього загрозу. З іншого – по селах дітлашня часто валандається собі до ночі, де хоче, однак хат поряд не видно. Чи не загубилося дитя? І що, отак взяти, і залишити його в бур’янах? А крім того – а якщо те жабеня в лісі не одне, якщо десь на дереві засів шибеник-брат? Що так, що так потрібно підійти та розпитати.

Замурзане по вуха хлопчисько досі ховалося під листям. Побачило, як Тодось удруге виходить із-за дерев і наближається – широко розкрило очиська, зблідло й завмерло. Ага, є люди, які бачать небезпеку – і тікають. Інші починають відбиватися, кусатися або кричати. Хлопчина ж належав до тих, що злякавшись, кам’яніють. Отже, дарма він, Тодось, обзиває його зайцем – куцохвостий вухань або драла дасть, або лаписьками по носі вріже, часом навіть молодого лиса не побоїться. Тваринки можуть подбати про себе – навіть новонароджене телятко одразу на ноги спинається. І тільки людський рід легковажно дозволяє своїм дитинчатам отаку безпорадність.

Але ж не ягоди цей хлоп’як сюди збирати вибрався. А то мав би хоч якого кошика.

– Гей, ти чого тут сидиш? – почав розмову лицар, навіть присів коло малого, щоб не нависати. Мовчить. – Звати тебе як?

Дитя пирхнуло, і Тодось уже майже скривився – зараз як зареве! Утім, зайченя просто шморгнуло носом раз, другий і тоненько видало:

– Паша.

– Ага! Павлику, і що ти тут робиш? І де твоя мама?

Хлоп’я заморгало, здійняло замурзане личко. Дивовижне, хоч і сумне видовище: здоровенні оченята з блакитними зіничками враз перетворилися на глибокі прозорі озера. Кліп – і немов загату прорвало, так і потекло по щоках:

– Нема-а-а! І тата нема-а-а! Тітка Зи… Зиновія Холерку вбили-и-и!

Сидіти поряд із зарюмсаним дитям було якось незатишно, тож Тодось піднявся, взявся за крихітну долоньку – у порівнянні з цим лапеням його рука здалася достоту ведмежою – і повів до багаття. Диви, й пішов кирпатий переполох.

Дідько, а вогнище тим часом уже мало не догоріло! Хутчій кинувся докидати дрівцята – добре хоч, заздалегідь порозкладав їх навколо вогню, щоб підсохли. Поперевертав вогкі, котрі товстіші. Підтягнув із-під дерев нових. Примостив.

Тим часом дитина вже заспокоїлася і влаштувалася на сідлі, довірливо усміхаючись до Гедзика.

– Слухай, Павлику, ти, мабуть, голодний? – розігнувся з казанком у руках Тодось. Джерело неподалік є, ягід тьма. Кашу він не любив з дитинства, але дітям же наче таке треба їсти? Трохи крупи в торбі знайдеться. Тільки дзьобом не клацати, а то ще трохи, і зовсім стемніє. А збирати чорниці, винюхуючи їх у траві, він не хотів.

Дитя опустило очі й скромно хитнуло головою. Несміливо проказало:

– Тільки я Павлинка.

Он як. Іще й дівчисько.

Тодось глянув на малу по-новому. Худа, руда. Але в останніх селах вони всі руді. Може, ще й ромашка від народження – по них зараз не скажеш. Сині очі? Так і в Тодося сині, а чуприна однаково темна.

***

Після вечері він щиро дивувався, як татусі та матері витримують щоденне спілкування з дітиськами. Слова доводилося витягувати по краплині, і то – лише здогадавшись поставити правильне питання. Вже й комарі віддзвеніли, і хмари кудись розбрелися, місяць викотився, як порожня тарілочка. Багаття затишно потріскувало, дим більше не виїдав очі, мала позіхала. І знову заходилася чхати. Доведеться, мабуть, віддати їй ковдру – добре, що сам Тодось має ще й плащ. А звісно, що віддасть – лицар він, чи хто?

Виявилося, що ніяка холера родичів малої не забрала. Радіти, втім, однаково не було чому.

Мандри Павлинки почалися з тієї ночі, коли її розтрусили, стягли з печі і спустили до підвалу в сінях. Батьки часто гралися з нею в прихід Ловців, тому маленька знала, що треба сидіти, як мишка. На ляду накинули плетену доріжку, зверху насунули пікну діжу. У підвалі вже чекала перина, тому дитина примостилася і швидко задрімала. Не заважало ні тупотіння зверху, ні крики – батьки не раз сварилися, тож їй було не звикати.

Прокинулася чи то від того, що буцнулася вві сні і перекинула торбинку з буряками, чи то через сонячний промінчик, котрий заглядав у віддалену шпарину. Було дуже тихо. Почала гукати, бо знала, що тато прокидаються рано, ще вдосвіта. Кричала довго і навіть трохи охрипла. Врешті зверху заплакала жінка і ляду підняли. По хаті ходили сусіди. Казали, що прийшли подивитися, чого це їхня корова не вийшла зранку на пашу – чи не захворів хто, а тут двері навстіж. Павлинка хотіла відповісти, що то неправда, що мама завжди міцно замикають двері на засув, іще й тата сварять, щоб не кидали їх просто так, але сусідка не дослухала – сказала, що має помити підлогу в їхній хаті. Це було дивно, бо до того ніхто чужий до них прибирати не приходив. І нащо її мити, це ж глина намокне і мама сваритимуться? Краще підмести і настелити свіжої трави. Павлинку всередину не пустили, хоча вона дуже хотіла їсти і знала, що на столі має бути хлібина. Сусідський син повів її снідати до них. Потім із того кінця села прийшли тітка Зиновія. Вони взяли корову на налигача і погнали до її дому. Тітка сказали, що дівчинка поки поживе в них. Ввечері вони повантажили на візок свиню Холерку з пов’язаними ногами, половили в мішки гусей. Забрали всі речі, навіть батькову сокиру, котру вони завжди губили в садку, а мама знаходили.

Павлинка постійно запитувала, коли прийдуть мама з татом. Зиновія обіцяли, що – як тільки на ринку спродадуться, потім – що в неділю, потім – що після свят. На свята забили Холерку, а м’ясо продали серед сусідів, хоча Павлинка просила того не робити – мама ж вигодовували свинку на осінь. Врешті тітка сказали, що тато померли, а мама, певно, взагалі не повенуться. Як вони могли таке казати! Мама ж її дуже люблять! Тато були трохи суворими, могли нагримати. Навіть у куток ставили за розбитий горщик, а мама – ніколи!

І от Павлинка зібралася серед ночі, поклала трохи їжі в саморобний наплічник, який зробила зі старої сорочки – татко навчили в’язати такі, коли ходили в ліс по гриби.

– Я хитра! – хвалилася, закутавшись у ковдру так, що нагору стирчав тільки кирпатий ніс. – Я взяла тітчину сорочку, в неї помістилося багато хліба. А ще дві цибулини. І яблука, тільки вони ще зеленуваті, але я їх дуже люблю. І пляшечку з молоком. Тільки б тітка Зиновія не побачили, що я взяла пляшечку – у неї залізний ковпачок, вона дуже дорога, тітка її на торгу в місті купили, коли вишні продавали. Але коли я знайду маму і ми разом вернемося, я пляшку, звісно ж, помию і віддам!

– І довго ти вже йдеш? – ніби між іншим, поцікавився Тодось.

– Та не дуже, – розвела руками мала. – Три дні.

– Три дні? – від подиву лицар аж роззирнувся. А він думав, що її сільце ховається за тими, ну, від сили – отими-от деревами. – А де ж ти спала?

– В лісі ж! – відповіла вона так, ніби все життя під дубом виросла. – Знайду галявину з мохом, наламаю гілок ліщини – вона невисока. Покладу над собою, щоб злі люди не бачили, і комахи.

– А тварини?

– Ти що, з міста? – вигнула вона рудувату брову. – До битого шляху тварини не підходять. Бо людей бояться. Тільки ящірки і жаби, а я з ними завжди дружу. От Мелянка, то вона як побачить жабу, то верещить на сім дзвіниць. А хлопці як те почули, то за нею з жабами потім все літо ганялися. То я тоді вирішила, що не боятимусь! І коли вони до мене отак побігли, то я не кричала і не тікала. Підставила руку, вони кинули, а я піймала ту жабу і на ставок віднесла, от! А жаби не кусаються, мені татко сказали! І вона дійсно мене не вкусила. І те, що від них бородавки – то теж неправда!

Потім мала остаточно натомилася і засопла, а Тодось іще довго вовтузився. Земля була неприємно мокра. Неподалік знайшлася трухлява деревина, з якої обпадала кора: підсушив, розіклав. Тепер ці шматки муляли в ребра, поряд буцалася дитина, яка притулилася до нього в пошуках тепла.

Ех. Не місце йому тут. Третій десяток розміняв! Товариші, з якими Тодось-безштанько колись стрибав у річку з кручі, сплять зараз на печах або полах, поряд із жінками. Хати побудували, одружилися, діточками благословилися, газдують: у котрогось стельмашня, інший ставок держить, третій мітли ладнає, віники в’яже. В отого цибатого вже навіть п’ята дочка народилася. А що він, Тодось? Як пішов ото за мрією, то й досі годує мошкару в безіменному лісі. Проваландався світами дурно, а ні грошей не заробив, ні імені. Придушує копійчину то тут, то там, як трапиться нагода – героїчно намагається скинути з сідла таких само сіромах, як оце сам, щоб відчути себе значним. І тільки як занесе в рідне село (а заїздити треба, бо хто ж іще догляне материну могилу), зустрінеться зі старими знайомими, побачить їхні поріділі чуби та пом’яті обличчя – от тільки там розуміє, настільки він уже витерся. Навіть гірше, ніж власна сідельна сумка. От тільки сумку ще можна залатати, а що зробиш зі зморшками, ниючою на дощ гомілкою, а також зором, який безславно слабшає? На часі куряча сліпота – якщо вдень Тодось іще здатен роздивитися обличчя з того боку вулиці, то в сутінках усе пливе.

І цілком уже міг би мати таку донечку, як оця маленька ромашка. Таку першу таткову радість, яку хочеться трюхикати на колінах, пригощати привезеним із торжка півником на паличці й захищати від усіх світових небезпек: злого гусака, колючої шипшини, гучного джмеля.

Синопсис