Звіт про проходження літньої практики з полювання на демонів

З документа «Звіт_копія_фінальний_3.docx»
студентки 3-го курсу
кафедри теоретичного окультизму
Київської національної магічної академії
Катерини Гощук

… Виробнича практика – одна з найважливіших форм професійної підготовки майбутніх спеціалістів у різних галузях. Проведення практики сприяє підвищенню професійних навичок та вмінь майбутніх магів. Оскільки саме вони є тими фахівцями, які повинні регулювати демонічну активність та попередити негативні процеси в людській екосистемі.

Мета та основні завдання практики. Метою практики є… А знаєте що? Набридло! Немає у цієї практики ніякої мети, є тільки шлях. Це все одно не навчальний заклад, а якийсь цирк.

Спочатку науковий керівник моєї курсової забуває попередити рецензента, і я три дні ганяюсь за ним по житомирських болотах, бо він, бачте, уже поїхав в експедицію з вивчення поведінкових патернів відьомських фамільярів. І тут виявляється, що у мене неправильно оформлений список використаних джерел! І без виправлення рецензію мені не підпишуть! Якщо хтось раптом сумнівався, на житомирських болотах не дуже багато принтерів. Та хто взагалі в наш час друкує щось на папері?

Врешті-решт я отримую цей багатостраждальний підпис, з допомогою валеріанового замовляння від дівчат з гуртожитку захищаю цю бісову курсову і готуюсь до своєї омріяної літньої практики в архівах Потойбічної Бібліотеки імені Григорія Сковороди. Тиша, спокій, ніяких напрягів, тільки я і моторошні ґримуари з обкладинками зі шкіри невідомого походження. Але (ну звісно ж) тут виявляється, що лаборантка щось переплутала, і тепер я маю проходити практику на кафедрі прикладної демонології, бо наказ вже видали і змінити нічого не можна. Прикладної. Демонології. Та вони ж там всі несповна розуму! Уявляють себе відьмаками Ґеральтами з Ривії чи щось таке. Валандаються по країні, ловлять незареєстрованих демонів, і варто їм відчути якісь неприємності – спішать вивалятись у них, як пес у мертвій вороні, яку знайшов під час прогулянки.  І це я ще мовчу про якусь нездорову любов до шкіряного одягу і холодної зброї…

Тож тепер я маю забути свої плани на липень (передивитись всі десять сезонів «Комісара Вовкулаки» і намітити план дипломної роботи, «Теоретична конвергенція фрагментів мультивсесвіту при відкритті міжвимірних порталів») і їхати зі своїм керівником в Інститут Дослідження Потойбічної Активності, щоб поспостерігати за якимись унікальними експериментами. А хто ж мій керівник? Звісно, це професор Горивітер, чия дружина минулого року пішла від нього до одержимого демоном фітнес-тренера, і відтоді він так і не вийшов з депресії. Горивітер читав у нас «Вступ до порівняльного демонознавства» в цьому семестрі і, запевняю, в термосі, який він всюди носить з собою, був аж ніяк не чай.

Але я змирилась. Змирилась з тим, що мені підсадили тінь-реєстратор (ми ж не на бойове завдання вирушаємо, їй-богу). Змирилась з тим, що моїм напарником буде Матвій Грім  – найбільший вар’ят на весь наш потік, а може навіть і на цілий університет (навіть не просіть мене розказати, що відбулось на різдвяній вечірці). Змирилась навіть з поїздкою в душній забитій електричці, де жахливо смерділо сіркою і смаженою куркою.

З чим я миритись аж ніяк не хотіла – то це з пригодами. Пригоди – це жахливий несмак. Втручаються у твоє життя, затягують в хаос і відволікають від академічних досліджень. Через них доводиться запізнюватись на обід, пропускати нові серії улюблених серіалів, і, найгірше, спілкуватись з людьми. Якщо ви ще не зрозуміли, спілкування з людьми вдається мені не дуже.

Коли ми вибрались з таксі перед воротами інституту, величезної будівлі, оточеної високим парканом, першим, що я помітила, були кілька наметів, розкладених прямо біля входу. На одному з них висів написаний від руки плакат «СКАЖИ НІ НЕКОНТРОЛЬОВАНИМ МАГІЧНИМ ЕКСПЕРИМЕНТАМ» з намальованими навколо квіточками і сердечками, біля іншого стирчала з землі табличка: «Магічна рада вам бреше!». В розкладному пластиковому кріслі сиділа білява дівчина з гучномовцем на колінах, що одразу зацікавлено втупилась в нас поглядом великих серйозних очей.

Я одразу відчула наближення пригод. Навіть не знаю, що їх видало. Можливо, те, як дівчина жваво підірвалась на ноги та піднесла до губ гучномовець. Чи те, як Матвій радісно втягнув носом повітря, ніби хорт на полюванні. А, може, те, як нам назустріч вибіг стривожений сивоволосий чоловічок і прокричав…

Додаток №1
записано Тінню-Реєстратором 28
(носій Матвій Грім),
7 липня, 15:18

Радомир Черешко: Сашко, яке щастя, що ви вже тут! Ти маєш нам допомогти!

Олександр Горивітер: Радомире? Поясни спокійно, що трапилось?

Софія Їжак (в гучномовець): ЗУПИНІТЬ НЕЕТИЧНІ ОКУЛЬТНІ МАНІПУЛЯЦІЇ!

Радомир Черешко: Марія зникла!

Матвій Грім: Справжнє зникнення в перший день? Оце так поща… Тобто який жах!

Катерина Гощук (бурмоче): Треба було вступати на економічний…

Софія Їжак (в гучномовець): СКАЖЕМО НІ ТЕСТУВАННЮ МАГІЧНИХ ГІПОТЕЗ НА ЖИВИХ ІСТОТАХ!

Матвій Грім: Ми обов’язково допоможемо! Розкажіть нам все. Тінь-Реєстратор, записуй!

Катерина Гощук: Вони завжди записують.

Матвій Грім: Дякую, всезнайко.

Радомир Черешко (майже кричить): Марія зникла! Без неї всі наші дослідження коту під хвіст! Ми були вже на фінальному етапі… Це все демонічний саботаж! Або конкуренти з Астрального Інституту!

Олександр Горивітер: Радомире, почни з початку, ми ж нічого не розуміємо.

Софія Їжак (в гучномовець): ОДЕРЖИМІСТЬ БЕЗ АКТИВНОЇ ЗГОДИ – ЗЛОЧИН!

Радомир Черешко: Тут дуже шумно. Ходімо всередину, я поясню по дорозі. Сьогодні дуже важливий день: ми показували інститут нашому спонсору. Потім десь о першій всі разом пішли на обід. А повернувшись в лабораторію, ми з Владом, нашим лаборантом, побачили, що Марії немає на місці!

Матвій Грім: А чому вона не пішла з вами обідати?

Радомир Черешко (збентежено): Клітка була порожня! Ми підняли всіх на ноги, обшукали інститут, територію – жодного сліду. А у нас тільки почало виходити! Це був би прорив, вершинне досягнення сучасної демонології! І Марію всі так любили… Її розумні очі, м’якеньку шерсть…

Олександр Горивітер: Шерсть?

Катерина Гощук: Не могли б ви трохи детальніше зупинитись на питанні видової приналежності Марії?

Матвій Грім: Кет, ти завжди розмовляєш як комп’ютер, чи тільки коли роздратована?

Катерина Гощук: Коли говорю з тобою – тож, очевидно, друге.

Радомир Черешко (перекрикує): Хіба я не сказав? Марія – наша піддослідна вівця.

Матвій Грім: Та ви знущаєтесь…

Олександр Горивітер: Радомире!

Катерина Гощук: Перепрошую, але до чого ми в питанні зникнення парнокопитної домашньої худоби?

Радомир Черешко: Ви просто не розумієте! Марія – не звичайна вівця. Всім відомо, що демони не можуть вижити в нашому світі без носія. Але таке сусідство для людей не завжди є приємним, і охочих небагато…

Матвій Грім: О, у мене відчуття, що зараз ми почуємо щось фантастичне.

Радомир Черешко: Це зовсім не смішно, юначе. Ми маємо унікальний шанс дослідити іншовимірний вид істот! Співпрацювати з ними! Ми вже кілька місяців проводимо експерименти з підселення демона в нелюдське тіло. Марія – наш перший успіх, демон Лотаріель прижився і не виявляв ознак відторгнення. Епохальна подія! Науковий прорив!

Катерина Гощук: Але чому вівця?

Радомир Черешко: Вівці виявились дуже чутливими до демонічної енергії. До того ж моя бабуся розводила овець, це просто чарівні істоти! У нас зараз живе четверо: Марія, Сніжинка, Джоконда та Немезида. Ви б бачили, які вони милі…

Олександр Горивітер: Радомире, ближче до справи.

Радомир Черешко: Мхм, так, звісно. Отже, зараз інституту як ніколи необхідна допомога спонсорів, і цей інцидент може сильно підкосити наші шанси. Наша репутація і так страждає через це безглуздя біля воріт…

Матвій Грім: Захист прав тварин?

Радомир Черешко: Якби ж то, юначе! Захист прав демонів… Але запевняю вас, Лотаріель бере участь в експериментах абсолютно добровільно! Він ще не зміг повністю опанувати овече тіло і ефективно комунікувати, але ми очікували цього з години на годину. А тепер… Вся надія на вас. Ви ж полюєте на незареєстрованих демонів, мають бути якісь прийомчики…

Олександр Горивітер (роблячи ковток з термоса): Тобто я правильно розумію – ви поселили демона, іншовимірну небезпечну сутність, в тіло вівці, залишили без нагляду, а потім загубили?

Радомир Черешко: Ну це було не зовсім…

Олександр Горивітер: А де ваш штатний демонолог?

Радомир Черешко: Розумієш, у нас зараз певні складнощі з фінансуванням…

Олександр Горивітер: Я вже надто старий для цього. Наскільки пам’ятаю, у тебе в кабінеті завжди є пляшка віскі. Я буду там, а мої старанні талановиті студенти допоможуть тобі з усім розібратися.

Радомир Черешко: Але ж…

Матвій Грім: Кет, ми з тобою тепер ведемо розслідування!

Катерина Гощук: Я, напевно, схожу за професором. Спробую отримати… гм… якийсь план дій.

Додаток №2
особиста переписка студента Матвія Грома
і студентки Катерини Гощук
7 липня, 15:32

DemonHunter3000: Кет, ти тут?
DemonHunter3000: ау
DemonHunter3000: тебе вже цілу вічність немає
DemonHunter3000: я знайшов у кафетерії автомат з какао
DemonHunter3000: хочеш чашечку?
DemonHunter3000: …
DemonHunter3000: прочитано?
DemonHunter3000: серйозно, Кет?
NotYourCat: Хіба я тебе не заблокувала?
DemonHunter3000: Х_Х
DemonHunter3000: Горивітер щось сказав?
DemonHunter3000: ми реально маємо розслідувати зникнення вівці?
DemonHunter3000: що нам робити – розпитати інших овець?
NotYourCat: Сподіваюсь, що до цього не дійде. Горивітер не в настрої щось робити. Я вперше бачу, щоб людина за п’ять хвилин випила пів пляшки віскі.
NotYourCat: Чим швидше з цим розберемось – тим краще.
DemonHunter3000: чула колись про таку річ, як веселощі?
DemonHunter3000: бо якось не схоже
DemonHunter3000: думаю, ми можемо називати це операцією з порятунку вівцедемона
DemonHunter3000: звучить круто, еге ж?
DemonHunter3000: …
DemonHunter3000: до речі, нам виділили гостьові кімнати
DemonHunter3000: я заніс твій рюкзак
DemonHunter3000: …
DemonHunter3000: можеш не дякувати
DemonHunter3000: дуже важкий рюкзак
DemonHunter3000: мені це звісно раз плюнути
DemonHunter3000: але він був ВАЖКИЙ
DemonHunter3000: що у тебе там – труп попереднього напарника з наукової роботи?
DemonHunter3000: я знаю, що міг би його і не заносити
DemonHunter3000: але я дуже благородний
DemonHunter3000: допомагаю людям
DemonHunter3000: колись це мене погубить…
NotYourCat: Ну добре, добре, досить.
NotYourCat: ДЯКУЮ.
DemonHunter3000: от бачиш, зовсім не складно ^_^
DemonHunter3000: я розпитав Радомира – він впевнений, що тут є ще один демон, який саботує дослідження
DemonHunter3000: сьогодні в інституті вихідний, присутні всього шестеро: він сам, керівниця проєкту Устина, лаборант Влад, а ще потенційний спонсор з дружиною і сином
DemonHunter3000: всі звісно кажуть, що нічого не знають
DemonHunter3000: я збираю їх в кафетерії, приєднуйся

Додаток №3
записано Тінню-Реєстратором 73
(носій Катерина Гощук),
7 липня, 15:40

Примітка Бровко Т., аспіранта кафедри прикладної демонології: 
А я попереджав! Я вже рік кажу, що з сімдесят третім щось не так,
але мої звернення ігнорують! Спочатку він додає у свої звіти слова автора, 
потім описи і, Господи допоможи, метафори. Що далі – злам 
четвертої стіни? Ви собі як хочете, але якщо найближчим часом 
не буде застосовано відповідних заходів, я пишу доповідну ректору.

Як на середину літа, день видався холодний і тривожний. Пронизливі пориви вітру пригинали високу траву і гнали небом швидкі розпатлані хмари. Можливо, саме тому Радомир Черешко, очільник Інституту Дослідження Тогосвітньої Активності, вдягнув огидний брудно-білий светр. А можливо, він застудився на міжвимірних протягах і остаточно втратив зв’язок з реальністю.

– Дякую, що зібрались, – нервово промовив він. – Давайте я всіх представлю.

Погляди присутніх були виразно позбавлені ентузіазму. В цю мить до лабораторії прослизнула Катерина і стала біля Матвія (але, звісно, не занадто близько). Ці двоє такі юні і емоційні. Спостерігати за їхніми інтеракціями – суцільне задоволення.

– Як ви вже знаєте, сьогодні в інституті стався неприємний інцидент. Катерина і Матвій – офіційні представники кафедри демонології КНМА, і зможуть професійно допомогти нам знайти причину цих трагічних і загадкових подій, та, я сподіваюсь, повернути нашу піддослідну найближчим часом.

Оскільки я вже трохи вивчив наших героїв, то можу сказати, що вирази облич, з якими вони перезирнулись при цих словах, були дуже схожі на паніку.

– Отож, наш поважний гість, пан Іван Феденко, та його дружина Лукреція, – продовжив своє представлення Радомир.

Пан Іван Феденко, якщо бути чесним, нічим мене не вразив: чоловік років сорока п’яти, в дорогому костюмі, з дорогим годинником і дорогим одеколоном. Лукреція, чарівна панянка в рожевому, на підборах та з бездоганно укладеним волоссям, на перший погляд здавалась лише ще одним його дорогим аксесуаром, але було в ній щось – можливо, на тон агресивніша ніж потрібно помада чи холодний відблиск сірих очей, – що викликало зацікавлення.

– А де ж ваш син, Ігор? – запитав Радомир.

Відповіла йому висока темноволоса жінка в розстібнутому медичному халаті, під яким виднілись звичайнісінькі джинси та футболка з якимось рок-гуртом:

– Знову украв з нашої комірчини пилок фей, обдовбався і лежить десь під стіною, де ж іще, – похмуро сказала вона, сьорбаючи каву з паперового стаканчика.

– Устю! – докірливо вигукнула Лукреція.

Тож це і є Устина Павличенко – знаменита дослідниця магії та головний спеціаліст в проєкті демонічного переселення. Напевно, варто було здогадатися з величезних мішків під її очима.

– Я за ним сходжу, – Радомир метушливо кинувся до виходу. Звісно, мене ніхто ніколи не питає, але я б рекомендував йому йогу або антистрес-розмальовки.

Цікаве спостереження: багато можна сказати про людину з того, як вона реагує на мовчання. Ось і зараз Устина незворушно допивала каву, Лукреція дістала з дизайнерської сумочки дзеркало і почала поправляти волосся, а Іван з серйозним обличчям заглибився в якусь діяльність на телефоні (скажу вам по секрету, я зазирнув в його екран – він грав в «збери три в ряд»). Лаборант (я навіть не помітив, звідки він взявся) почав пропонувати всім домашнє печиво власного приготування і каву. Катерина з задумливим виразом записувала щось в нотатки, а от Матвій відверто нудився, тинявся кімнатою і навіть почав переставляти стільці.

– Я хотів запитати, – зрештою звернувся він до Устини. – Чому Радомир сказав, що без Марії все пропало? Якщо ваш експеримент виявився успішним, хіба ви не можете просто повторити ті ж самі кроки знову?

– Все трохи складніше, – зітхнула вона. – Думаю, ви і так в курсі, наскільки непередбачуваною і хаотичною буває магія. Науковий метод тут не працює. Ми блукаємо в пітьмі. Цього разу зійшлося багато факторів, що посприяли успішній одержимості, але ми ще не встигли виявити, які з них мали вирішальний вплив. Ми зіткнулись із певними проблемами: якщо з людиною демони зазвичай можуть домовитись про спільне користування тілом, з тваринами це виявилось не так просто…

– Тобто ваш успіх – випадковість? – втрутився Феденко. – Чи є тоді сенс інвестувати в ці дослідження? Ситуація на магічному ринку зараз дуже складна і конкурентна. Якщо ми не зможемо отримати патент, дуже швидко знайдеться хтось, хто перехопить ініціативу…

– Любий, ти завжди можеш змінити свою думку щодо інвестиції в Анітину службу пересувної естетичної магічно-пластичної хірургії, – сказала Лукреція. – Вона все-таки моя найкраща подруга, я їй обіцяла! Вона вже навіть купила фургон. У неї є бізнес-план і всякі кольорові графіки…

Повернувся Радомир, ведучи під руку юнака років двадцяти. Скажу прямо – Ігор не сподобався мені одразу. В першу чергу, звісно, очі. Пласкі і порожні, з розширеними зіницями, в поєднанні з гарячковою веселістю хлопця вони справляли тривожне враження.

– Батьку! Мачухо! Як я за вами скучив, – радісно вигукнув він, поточився, але все-таки відновив рівновагу і насилу сфокусував погляд на Катерині. – А хто ти, прекрасна німфо? Я тебе раніше тут не бачив.

Катерина не завдала собі клопоту приховати емоції – її обличчям промайнула відраза. Матвій вийшов на центр кімнати, магічним чином опинившись рівно між нею і молодшим Феденком.

– Що ж, дякую всім, що зібрались, – енергійно почав він. – Ми маємо підстави вважати, що в інституті діє незареєстрований демон. Думаю, всі в курсі, що виявити демона в людському тілі дуже важко, поки він не застосовує магії. Звісно ж, у мене в рюкзаку є амулет, що дозволяє побачити сліди демонічної активності, тому якщо серед нас є демон, я дуже швидко його знайду. Можливо, хтось хоче одразу зізнатися?

Як не дивно, ніхто не хотів.

– Послухайте, я зайнята людина, – після паузи сказав Феденко-старший. – Радомире, ми приїжджаємо сюди вже не перший раз, і щоразу ти годуєш мене обіцянками. Я хотів побачити науковий прорив, а не циркову виставу. Ми і так вже затримались.

– Так, любий, – підтримала чоловіка Лукреція. – Це вже виходить за будь-які межі. Поїхали додому.

– Ні-ні, будь ласка, – здавалось, Радомир ледь не плакав. – Цього разу у нас справді все вийшло…

– Згідно з розділом 13, підрозділ Б, параграф 3.5 Закону про магічне регулювання потойбічної активності, – відрубала Катерина, – інститут є місцем магічного злочину другого класу. Крім того, згідно з положеннями, викладеними Радою магічних розслідувань, стаття 4, підпункт 10, жодній особі не дозволяється залишати зазначене місце злочину до тих пір, поки не буде завершено розслідування, або уповноважений представник органів магічного правопорядку або старший присутній демонолог (в нашому випадку професор Олександр Горивітер) не оголосить територію безпечною. Таким чином, будь-яка спроба залишити інститут буде вважатися перешкоджанням магічному правосуддю, що тягне за собою кримінальну відповідальність. О, це що, шоколадне печиво? Моє улюблене!

Цю промову присутні зустріли враженим мовчанням. Ігор посунувся і втупився в Катерину своїм моторошним поглядом, Матвій з повагою присвиснув, а Лукреція скривилась, але швидко опанувала себе і посміхнулась:

– Пані… як вас там… Катерино, ви надто серйозно ставитесь до цього абсурду. Зникла якась вівця – теж мені проблема!

– Щоб ви знали, я не те щоб дуже хотіла сюди приїжджати, але якщо вже ми проводимо розслідування, то зробимо все за правилами.

– Ми нічим не заслужили, щоб до нас ставилися, мов до злочинців, – ображено протягнула Лукреція, закопиливши губи.

– Справді, Кет, – голос Матвія звучав примирливо, – нема потреби в аж таких формальностях. Ми ж всі тут друзі, які хочуть розібратися в ситуації, правда?

– А ти взагалі не втручайся! Краще сходив би за своїм амулетом, можливо ми б тоді уже розібралися в ситуації.

Хтось має їй сказати, що у неї дуже багато непропрацьованої агресії.

– Знаєш, Кет, у тебе дуже багато непропрацьованої агресії, – сказав Матвій, чим заробив тільки пирхання і закочування очей.

– Звісно, ми в жодному разі не підемо проти закону, – промовив Іван, виразно глянувши на Радомира. – Але я попросив би вас по можливості пришвидшити цей процес.

– Повірте, ми теж в цьому зацікавлені, – буркнула Катерина.

– Вам пощастило, що з вами справжні професіонали, – безтурботно продовжив Матвій. – Якщо більше ніхто не хоче нічим поділитися, ми перейдемо до серйозних методів. Оскільки останнім місцем, де бачили вівцедемона (це, до речі, мій власний термін!), є лабораторія, з неї ми і почнемо. Кет, як у тебе з заклинанням відлуння?

Додаток №4
З нотаток на телефоні
Катерини Гощук
7 липня 16:11

Що зробив би на моєму місці комісар Вовкулака?
Потрібно шукати мотив.
Радомир Черешко – ніяк не зацікавлений у зникненні вівцедемона, думаю, його можна викреслити.
Устина Павличенко – прикрити провалений експеримент?
Іван Феденко –  викрасти успішний зразок і віддати більш активним конкурентам?
Лукреція Феденко – не схоже, що її сильно цікавить вся ця історія. Але дивний факт – чому вона назвала Устину на ім’я? Невже вони знайомі?
Ігор Феденко – хтозна, що йому могло стукнути в голову під дією пилка. Чи може він потребує грошей на магічний кайф?
Я б ще не стала забувати про активістів, що пасуться під інститутом. От вже у кого точно є мотив зірвати дослідження.

Додаток №5
З нотаток на телефоні
Матвія Грома
7 липня 16:15

лаборант якийсь мутний

Кет любить шоколадне печиво?

Додаток №6
З посібника «Практична магія для студентів
вищих навчальних закладів»
видання третє, доповнене

«Відлуння минулого» — заклинання, засноване на слуховому резонансі, призначене для вловлювання залишкових звукових хвиль, що залишилися в атмосфері після розмови. Ці відлуння непомітно тримаються в повітрі, подібно до відлуння в печері. Це заклинання збирає їх, дозволяючи заклинателю «відтворити» слова, сказані поблизу за останні кілька годин.

Залежно від заклинача, магія відлуння може набувати різних візуалізацій, але найчастіше проявляється у вигляді програвача winamp зразка ранніх двотисячних. Зосередившись, маг може пересувати повзунок по таймлайну і таким чином відтворювати зібрані звуки.

Примітка. Заклинання офіційно заборонене до використання в державних установах. Остерігайтесь слухових галюцинацій.

Додаток №7
записано Тінню-Реєстратором 28
(носій Матвій Грім),
7 липня, 16:25

Лукреція Феденко: І як ця штука працює?

Матвій Грім: Ми зможемо відтворити всі звуки, що лунали в цій кімнаті останні кілька годин.

Катерина Гощук: Якщо я зможу зосередитись. В тиші.

Відлуння: пшшшшшш

Матвій Грім (пошепки): Допомога потрібна?

Відлуння (голосом Радомира Черешко): …Як це немає? Вона була тут. Куди вона поділася?…

Матвій Грім: Відмотуй ще.

Катерина Гощук: Та знаю я.

Відлуння: пшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшш

Відлуння (голосом Софії Їжак): …Ось так, хороший демон, ходімо зі мною. Не дамо капіталістичним корпораціям тебе ображати. На собі хай ставлять магічні експерименти!

Матвій Грім: Десь я це вже чув…

Радомир Черешко: Владе, а приведи-но нашу протестувальницю.

Додаток №8
свідчення Софії Їжак,
засновниці Фонду Захисту
Астрального Біорізноманіття

Ви можете називати це «злам з проникненням», але я називаю це справедливістю! Цей демон був жертвою жадібних корпорацій і їхніх так званих «наукових досліджень», хоча всі ми розуміємо, що їх насправді цікавить тільки прибуток. Демони – розумні істоти, а не лабораторні щури! Нещасний був замкнений в клітці, змушений терпіти всі ці збочені магічні експерименти!

Я виступаю за етичне ставлення до всіх створінь, з цього вони виміру чи ні, і не дозволю використовувати їх як розхідний матеріал. Це більше, ніж одна вівця – йдеться про всіх істот, що перебувають під гнітом магічної ради.

Тож так, я звільнила його! Відкрила клітку і випустила на волю! Я намагалась пояснити йому, що його використовують, і він не має це терпіти. Але демон був не при тямі, він тільки бекав і не проявляв жодних ознак свідомості…

Я знала, що у мене дуже мало часу перед тим, як опресори повернуться з обіду. Я спробувала вивести його з інституту, і спочатку все йшло добре, нам вдалось вийти на подвір’я, але тут його огорнуло фіолетове сяйво і він почав опиратися.

«Я демон Лотаріель, і я вимагаю негайно мене відпустити!», пролунав громоподібний голос.

Нарешті, подумала я, тепер він зрозуміє, що відбувається, і ми разом втечемо з цього жахливого місця. Але як я не намагалась пояснити йому його права, він стверджував, що бере участь в експериментах добровільно, та вимагав повернути його назад! Ось наскільки ви задурили голову цій бідній прекрасній істоті!

Я цим не пишаюсь, але я спробувала тягнути його силою. Тоді потік фіолетового сяйва відділився від тіла вівці і відштовхнув мене. Але схоже, це забрало всі його сили, тому що після цього сяйво погасло, а вівця з диким меканням дременула кудись за будівлю.

І саме тут я почула позаду голоси. Я не могла більше лишатися, бо потрапила б в неприємності. Сподіваюсь, що демон нарешті усвідомив свою пригніченість і втік. Я буду рада, якщо мені вдалось врятувати від магічної експлуатації хоча б одну невинну душу… Ну тобто… Гм… Ви мене зрозуміли.

З документа «Звіт_копія_фінальний_5.docx»
студентки 3-го курсу
кафедри теоретичного окультизму
Київської національної магічної академії
Катерини Гощук

… Що ж, наша перша зачіпка не привела до результату. Це не страшно, тому що уважні поціновувачі «Комісара Вовкулаки» знають – справжні докази з’являються тільки наприкінці серії. Зізнаюсь, що мені це все подобається набагато більше, ніж хотілось би визнавати. Це все дух пригод. Вони затягують. Так і незчуєшся, як вже купуєш собі шкіряні штани та вирушаєш на пошуки адреналіну.

Принаймні, тепер ми знали, як вівцедемон вибрався з лабораторії. І тут мені сяйнула ідея! Якщо ми не можемо вистежити демона, можливо, можемо вистежити вівцю?

«Чи маєте ви якусь річ, що належала зниклій і з якою вона мала емоційний зв’язок?», запитала я. «Ми могли б спробувати накласти заклинання відстеження аури».

Звісно, як тільки я сказала це вголос, мені спало на думку, що навряд у вівці були улюблені речі. Але тоді Радомир зніяковіло посміхнувся і запитав «А чи підійде светр з її шерсті?». Тут-то я зрозуміла, чому він носив цей жахливий светр, що ніби вийшов з нічного кошмару якогось дизайнера.

Тепер я підхожу до неприємного інциденту, про який мені не хочеться згадувати, але доведеться описати для повноти звіту. Я взяла светр і пішла до своєї кімнати, щоб знайти в конспекті потрібне заклинання (як добре, що у мене завжди при собі мої навчальні матеріали!).

Отже, я знайшла заклинання в записнику і наклала його на светр. І все вийшло! Светр оточило м’яке синє світло, і за мить з його середини відділилась тонка ниточка сяйва, що попливла кудись за двері. Я саме радісно виходила слідом за нею, коли це і сталося. Він налетів на мене і втиснув в стіну. Він – це Ігор Феденко. Все відбулось так швидко, що я просто завмерла від несподіванки, страху і огиди. Він щось бурмотів, але найгірше –  це були очі, скляні та порожні. Фейський пилок – отрута для людського мозку, що дарує прекрасні видіння, але натомість забирає відчуття реальності.

Я хочу, щоб це було кришталево ясно: я б справилась з ним і сама. Я просто на мить розгубилась, але в мене б вистачило сили його відштовхнути (недарма я ходила на факультативи з не-магічного самозахисту), а варто було б мені активувати захисний сигіл на шкірі – і він би сильно пошкодував, що розпустив руки.

Але, думаю, Матвій цього не знав, коли з криком «Ти що робиш, збоченцю?!» врізався в нього і кілька разів ударив в живіт. Феденко зігнувся від болю, але, здається, в його погляд повернулось трохи осмисленості.

«Все, все, я здаюсь», прохрипів він. «Відпусти, я піду».

«Де ти був сьогодні вранці? Маєш стосунок до зникнення вівці?», запитала я.

«Не знаю я ніякої, бляха, вівці. Я весь день був в комірчині, знайшов інститутські запаси зоряного пилу».

Він виглядав настільки жалюгідно, що я чомусь одразу йому повірила. Все одно не покладала на цю теорію багато надій.

«Хай іде», кивнула я Матвію, який неохоче відступив, і Ігор поплівся геть, бурмочучи щось нецензурне.

Матвій дуже розсудливо не став питати, чи зі мною все гаразд, але виглядав стурбованим. Можливо, я була до нього занадто сувора? Хай там як, ми підібрали светр, що вже виглядав як ганчірка. Мене раптом замучила совість.

«Ми її обов’язково знайдемо, і Радомир зв’яже собі новий. Можливо, не такий страшний», сказав Матвій, ніби читаючи мої думки.

Не буду описувати, скільки ми блукали за сяйливою ниткою, скажу тільки, що наявність такої кількості сходів, коридорів і глухих кутів в такій невеликій будівлі я можу пояснити хіба що іншовимірною магією. Але зрештою нитка вивела нас із будівлі, покружляла невеликим парком і погасла на задньому подвір’ї інституту, біля загону з трьома вівцями.

Ми у відчаї перезирнулись.

«Ну що ж, Кет, схоже, що нам все-таки доведеться їх розпитати», сказав Матвій.

«Бееее», погодилась найбільша вівця.

Додаток №8
записано Тінню-Реєстратором 73
(носій Катерина Гощук),
7 липня, 17:11

Проблема в розмовах з тваринами полягає навіть не в тому, що це доволі складне енергозатратне заклинання, а в тому, що їхня свідомість зовсім не схожа на людську. Недарма професія магічного ветеринара передбачає обов’язковий щоквартальний огляд у психіатра.

Насолодитися видовищем зібралися всі, навіть Софія, яка після своїх свідчень навідріз відмовилась покидати інститут.

– Любий, це втрата часу, – бідкалася Лукреція. – Ці аматори навіть власної тіні не знайдуть.

Думаю, ви, мої читачі, можете розділити зі мною кумедність цієї репліки.

– Господи, жінко, ти мені вже весь мозок виїла! Ми все одно тут застрягли, хоча б будемо в курсі цього так званого слідства, – похмуро відповів Іван.

– Може, почнемо з цієї? – Катерина вказала на найменшу вівцю, що меланхолійно щось жувала, втупившись в горизонт. Звірившись з нотатками, вони з Матвієм намалювали на землі навколо вівці кілька магічних сигілів і почали щось бурмотіти, час від часу зіштовхуючись ліктями та головами. Зрештою, невпевнено перезирнулись.

– Ееем… привіт? – обережно звернувся до вівці Матвій.

Вівця повільно перевела погляд вертикальних зіниць на наших героїв.

– Вони повернуться, – промовила вона глибоким хрипким голосом, – і заберуть те, що колись належало їм… Наш світ для них лише швидкоплинний сон, проблиск світла у вічній пітьмі. І коли зірки зійдуться в ряд… о так… вони прокинуться. Великі Древні – багатоокі та багатоногі… Земля здригнеться, небо заплаче кров’ю, і живі пізнають страх. І не буде милосердя ні людині, ні демону, ні вівці…

Катерина почала робити якісь відчайдушні паси руками, намагаючись розірвати заклинання, але безрезультатно.

– Матвію! – пискнула вона, вчепившись в лікоть хлопця.

– Я бачила Ніщо! Я паслась на його почорнілих луках! Древні ворушаться, неспокійні у своєму сні… Їхні тіні тягнуться над полями, невидимі, але завжди… Бееее! Бе! Беее!

– Фух, нарешті, – видихнув Матвій, ногою стираючи частину сигіла на землі.

В абсолютній тиші вівця повернулась до скорботного жування.

– Просто чудово, – Устина намагалась звучати саркастично, але навіть її самовладання постраждало: голос злегка тремтів.

– От тобі і Сніжинка. А я ще її чухав за вушком… – замислено протягнув Радомир.

Після невеликої перерви було вирішено продовжити. Катерина і Матвій намалювали нові сигіли, цього разу навколо великої вівці з дзвіночком на шиї.

– Вітаю, пані… – почала Катерина.

– Джоконда, – підказав Влад.

Віддам їй належне – Катерина навіть не скривилась.

– Пані Джокондо, чи не відповісте на кілька наших питань?

Голос вівці звучав життєрадісно:

– Звісно, мила людино. Ви, мабуть, хочете знати про траву? Ох, трава – це дуже смачно. Ви коли-небудь куштували траву прохолодним ранком, коли роса ще не висохла? Консистенція, смак… Бееее-здоганно. Не зрозумійте мене неправильно, коли ввечері трапляється кущик, нагрітий теплими променями сонця, це теж неймовірно. Ці пряні нотки, ця хрустка кислотність і свіжий післясмак…

– Ні-ні, насправді ми б хотіли знати про демона! – спробувала вклинитись в цей монолог Катерина.

– Зрозумійте, на небесах тільки і говорять, що про траву. Про нескінченні зелені луки. Про те, як під час пережовування рот наповнюється її соковитою ніжністю. Як вона вбирає в себе енергію сонця і землі…

– А як щодо демона?

– Знаєте, я іноді думаю: а люди взагалі вміють насолоджуватись пасовищами? Цілий день бігаєте, хвилюєтесь. Та половину ваших проблем можна було б вирішити, просто доторкнувшись до цього божественного трав’яного покрову! Я знаю, що серед вас, людей, є непогані – наприклад, цей смішний чоловік, який чухає мене за вушком і весь час жаліється на нестачу фінансування. Але в цілому, як вид, ви любите псувати життя всім навколо. Постійно забираєте мою подругу і не даєте їй посмакувати травою. І навіть сьогодні, варто їй було ненадовго повернутись, одразу знову її кудись потягнули. А я саме знайшла смачнющий клаптик трави під парканом, яким хотіла поділитися…

– Почекайте, але хто її забрав? – затамувавши подих, запитала Катерина.

– Ви хочете знати? А я вам розкажу! – втрутився новий голос.

Ніхто навіть не помітив, як третя вівця, худа і сердита, обережно зробила крок всередину магічного кола і тепер обводила всіх звинувачувальним поглядом. Методом виключення можемо зробити висновок, що це і була Немезида. Джоконда тяжко зітхнула і повернулась до жування трави.

– Ніхто не поспішав запитати стару Зіду, як неї справи, поки у вас щось не зникло, – продовжила Немезида. – Хто б сумнівався. Дуже типово. Але тепер, коли вам потрібна інформація, доведеться вислухати, чи не так? А мені є що сказати! Перш за все, умови тут просто жахливі. Заклинання, що оновлює воду в кориті, постійно збоїть, і вона має присмак лаванди. Лаборант називає мене Пухнастиком, це просто принизливо! Я вже мовчу про те, що меню дуже одноманітне, а з розваг тільки спостерігати, як всі бігають і метушаться. Хоча маю визнати, це доволі потішно.

– А демони? – слабким голосом запитав Матвій.

– Знаєте, це була не моя ідея запрошувати сюди демонів. Деякі з нас тут намагаються насолоджуватись мирним життям, красно дякую. Стандарти впали нижче нікуди. Але сьогодні… сьогодні це вже зовсім вийшло за межі. Спочатку бідна Марія прибігає абсолютно не в собі, а потім приходять люди і починають цілуватися, заховавшись за нашим парканом! І не перший раз, прошу занотувати. Я не ханжа, зрозумійте мене правильно, але ж ми тут обідаємо. Нас навіть за свідків не сприймають! Ніхто не спитав мене, чи хочу я спостерігати за людськими шлюбними ритуалами. В наші дні це вважалося вкрай аморальною поведінкою… А потім одна жінка йде, а друга помічає Марію, ледь не втрачає свідомість від шоку і тягне кудись нашу бідолашку!

В цей момент трапилось одразу декілька речей. Катерина відкрила рот, щоб щось запитати, Матвій стер ще один сигіл, змусивши вівцю замовкнути, Лукреція брудно вилаялась собі під ніс, а Устина перевела на неї недовірливий погляд.

– Лу? Що ти наробила?

– Що ж, схоже вже немає сенсу щось приховувати, – криво посміхнулась Лукреція. – Я запанікувала, окей? Ти пішла, а тоді я помітила цього бісового вівцедемона, впізнала по зеленому нашийнику. Він би розповів про нас Радомиру і Івану! Я не можу собі цього дозволити, я підписала шлюбний контракт!

В голосі жінки з’явились істеричні нотки. Іван Феденко дивився на дружину з відкритим ротом.

– Я просто хотіла з ним домовитись, але він тільки мекав. У мене не було впевненості, чи демон щось бачив, чи був він при тямі… Я просто не знала, що робити! Подзвонила Аніті, вона приїхала на своєму фургоні, і ми разом запхали туди вівцю…

– Але ж це справа мого життя! Ти знаєш, наскільки це для мене важливо. Як ти могла так вчинити? – тихо запитала Устина.

Лукреція тільки стенула худими плечима.

– І де Лотаріель зараз? – запитав Влад.

– Та все добре з вашим демоном! Аніта відвезла вівцю на свій склад, вона там вже доїдає останні картонні коробки.

Сцена, що розігралася після цього між Лукрецією, Іваном та Устиною, безумовно послугувала розвагою для Немезиди, але з міркувань цензури наводити її тут я не буду.

З документа «Звіт_копія_фінальний_6.docx»
студентки 3-го курсу
кафедри теоретичного окультизму
Київської національної магічної академії
Катерини Гощук

Ось так просто все і завершилось. Знервованого, але живого і здорового вівцедемона повернули в лоно інституту, а Феденко погодився на доволі щедрі інвестиції, щоб прикрити скандал зі своєю майбутньою колишньою дружиною. Радомир був на сьомому небі від щастя, а професор Горивітер похвалив нас з Матвієм за винахідливість (але це відбулося вже наступного дня, коли він відіспався).

Маю визнати, що для різноманіття побути учасницею пригод, а не спостерігачкою виявилось захопливо. Наступні кілька днів я згадувала наше розслідування із приємними відчуттями.

Якби ж тільки цим все і обмежилось, я б вважала свою літню практику успішним і цікавим досвідом. Але потім в інститутському кафетерії відкрився несанкціонований портал, з якого вибрались ті химерні волохаті істоти… А втім, це вже наступна історія.

З протоколу засідання комісії
по Інциденту №1
3 серпня

… Студентка Катерина Гощук виявила рівень магічних знань і умінь відповідний студентці КНМА і добре показала себе під час цього інциденту. Студентка наразі висловила бажання займатися виключно дослідницькою роботою, але комісія бачить в ній потенціал до оперування в умовах хаосу, що є дуже важливим для мага-практика. В якості заохочення вирішено надати студентці Гощук перепустку до забороненої зони Потойбічної Бібліотеки строком на тиждень, починаючи від завтрашнього дня.

Студент Матвій Грім також проявив ініціативу і винахідливість. Однак університетом було отримано скаргу на студента Грома від сина нашого почесного спонсора пана Феденко з приводу застосування фізичного насилля. Хоча згадане насилля не видається комісії незаслуженим, ми не можемо ігнорувати факт дисциплінарного порушення. В якості покарання вирішено відправити студента Грома на громадські роботи в заборонену зону Потойбічної Бібліотеки строком на тиждень, починаючи від завтрашнього дня.

Додаткові рішення. Тінь-Реєстратор 73 перевести на кафедру літературної творчості факультету філології. Перевірити заклинання оновлення води в овечому кориті. Забрати термос у професора Горивітра.

Наступне засідання з приводу Інциденту №2 призначити на 10 серпня.

Не ввійшло до звіту
особиста переписка студента Матвія Грома
і студентки Катерини Гощук
7 липня, 20:37

DemonHunter3000: а з нас вийшла непогана команда, еге ж?
DemonHunter3000: не думала про кар’єру демонолога?
NotYourCat: Оце вже ні.
NotYourCat: До речі, а що з твоїм амулетом? Він щось показав?
DemonHunter3000: а, та насправді я забув його вдома
DemonHunter3000: але демон там таки був
DemonHunter3000: це лаборант, Влад
DemonHunter3000: в ньому живе незареєстрований демон
DemonHunter3000: ну точніше демониця
DemonHunter3000: вона і Лотаріель…
DemonHunter3000: гм
DemonHunter3000: ну коротше, вона хотіла його витягнути в наш світ
DemonHunter3000: тому весь цей час непомітно допомагала експерименту
DemonHunter3000: а Лотаріель не захотів тікати, коли Софія його випустила
DemonHunter3000: коли я сказав про амулет, Влад злякався
DemonHunter3000: як я і планував
DemonHunter3000: АХАХАХАХАХ
DemonHunter3000: (це мій злодійський сміх)
DemonHunter3000: я наклав на рюкзак кілька сигілів і поки ти чаклувала над светром спіймав його на спробі викрасти амулет
NotYourCat: І ти нічого мені не сказав???
DemonHunter3000: ну нам було трохи не до того
DemonHunter3000: я поговорив з ним і Радомиром
DemonHunter3000: коли це все трохи уляжеться, вони зареєструються і будуть допомагати офіційно
DemonHunter3000: так що все під контролем
DemonHunter3000: як казав комісар Вовкулака: іноді вовк в овечій шкурі просто хоче потусити з вівцями…
NotYourCat: …
NotYourCat: Ти дивився комісара Вовкулаку?
DemonHunter3000: пфф
DemonHunter3000: за кого ти мене маєш?
DemonHunter3000: я його обожнюю
NotYourCat: …
NotYourCat: Слухай, а запрошення на какао ще в силі?
DemonHunter3000: О_О
DemonHunter3000: звісно
NotYourCat: Зустрінемось в кафетерії за п’ятнадцять хвилин.