Польова церберологія

Наближатися до Брами заборонено.

Ні, не зовсім категорично. Інколи сатир Ставрос приводить сюди групові екскурсії. Аби диваки, котрі маються пізнавальною сверблячкою, могли здаля повитріщатися на іржаві стулки Брами, важкий засув і ланцюги. Якщо пощастить, побачити дупу і хвіст Цербера, котрий куняє в ямі біля струмочка, і поохкати від подиву – тихенько, аби не розбудити пса. Покривитися від смороду «лінії безпеки» на межі доступної для відвідувачів території – цей кордон Цербер поливає щодня, а позаяк сеча в нього отруйна, поблизу смуги випаленої землі без протигаза краще надовго не затримуватися. На цьому забавка завершується, і туристи йдуть собі з приємним відчуттям естетичного задоволення – мовляв, осьо ми побували в легендарному Аїді, котрий існує ще з еллінських часів. Або з думкою – «і на дідька я сюди перся, тут немає нічого цікавого». Мені здається, що других більше, але я не питав. Маркетологічні дослідження в мої посадові обов’язки не входять.

Перетинати межу, визначену Цербером, не варто. Для тих, у кого кепсько з нюхом або клепкою, я власноруч поставив по периметру стовпчики з табличками. Попередження намальовані українською, але в Засвітах кожен бачить будь-які написи тією мовою, яку знає. Сподіваюся, система тутешнього автоперекладу здатна адекватно розтлумачити вислови «Заборонена зона» і «Не вступати – хімічне забруднення». А для найбільш недбалих – «Обережно, міни!»

Насправді мін немає, бо Цербер, пардон, не випорожнюється. Бо не їсть. І це на добре, інакше околиці Брами давно потонули б у фекаліях. А собачі кавалки, на відміну від коров’ячих і конячих – аж ніяк не добрива. Навпаки, це найбільш потужний засіб для влаштування агротехнічної катастрофи. Будь-яка рослинність випалюється за лічені дні, і на цьому місці довго не ростимуть навіть бур’яни.

Та, на щастя, Цербер живиться переважно енергетично, тому екологічної шкоди не спричиняє. Онде довкола Брами росте травичка, кущики і кілька мальовничо покручених оливкових деревець. Але в такому місці, де вони не затуляють огляд, бо так належить за статутом охоронної служби. Навряд чи Церберові відомі статути, проте на охороні він знається.

Втім, екскурсанти до Брами навідуються рідко, це зазвичай новачки з Верхніх Засвітів. Постійні мешканці Нижніх її вже бачили і не вважають за потрібне роздивлятися вдруге, а для контингенту біосміття, яке утримують неподалік, розважальних програм не передбачено.

Тож коли я побачив здаля чималу юрбу, яка рішуче прямувала до стовпчиків із табличками, то одразу збагнув – це не екскурсанти. То делегація по мою душу.

Всередині бридко замлоїло. Хоч я й очікував, що найближчим часом до Брами дехто припреться з недружніми намірами, та все одно неприємно.

Я встав із лавочки, яку облаштував під оливою біля струмка, і пробурчав:

– Агов! Цербере! Чужі!

Триголовий пес, котрий спав на травичці з іншого боку дерева, невдоволено загарчав. Його довгий драконячий хвіст, згорнутий бубликом, неквапно розкрутився. На лівій голові розплющилися очі, вона  глипнула в бік кордону й позіхнула.

– Та вставай уже, хай тобі грець!

Втім, торсати монстра руками я не став. Кожна шерстинка на ньому – це крихітна зміючка, і хоч мене вони не кусають, торкатися їх не дуже приємно.

Всі три голови пса нарешті прокинулися. Він звівся на лапи і струснувся. Я звично відскочив, перечікуючи повітряну хвилю з грудочками землі й клаптиками трав’яного мотлоху. Навіть в енергетичному економ-режимі Цербер завбільшки з бугая, і хвиля від нього чимала.

А тоді я повернувся й рішуче попрямував назустріч прибульцям. Коли чуєш за спиною м’яку ходу Цербера і погрозливе подзенькування колючок на його хвості, боятися нема чого.

Непрохані гості вже дійшли до стовпчика з написом «Заборонена зона». І, схоже, мали зухвалий намір проминути його та йти далі. Але побачили мене із псом і зупинилися.

– Панове, – промовив я, не витрачаючи час на вітання, – наближатися до Брами заборонено. Будь ласка, не перетинайте смугу безпеки.

– Що ти зробив, бовдуре? – перебив мене здоровезний хлопак, який очолював ватагу.

За інших умов я б його злякався. Одоробло було вищим і ширшим за мене, ще й мало повний арт-апгрейд: атрацитово-чорна шкіра з вогненними візерунками, з лоба випинаються велетенські роги, очиська блимають, мов світлодіоди, а в пащі ікла завдовжки з палець. Судячи з виблиску, металеві, але я не перевіряв. Хвіст із жовтою китицею – певно, золотою. Інші відвідувачі схожого штибу, хіба менші й не такі розцяцьковані.

Але в Засвітах я встиг надивитися й не такого. Тому нечемне запитання проігнорував і офіційним тоном повторив:

– Прошу не перетинати смугу безпеки. Задля уникнення нещасних випадків.

– Знущаєшся? – процідив велет. – От що: ми зараз побудемо тут, а ти вийдеш за Браму і забереш ту погань, яку ти випустив. Тоді матимеш шанс залишитися на цій роботі й не потрапити до значно гіршого місця. Втямив? Уперед!

Я відступив назад і зі вдаваним подивом розвів руками.

– Овва! Бро, ти взагалі чуєш, що ти кажеш? Пропонуєш мені порушити головну заборону Засвітів і відкрити Браму? Ще й вийти назовні? Ти що, з дуба рухнув?

– Я тобі не «бро»! – очі велета спалахнули лютим вогнем.

– Знаєш, як у нас кажуть? Чорт – то нічого, головне, що не москаль…

– Я не чорт! – здоровило вибалушився так, що став схожим на жабу.

– Ти що, сам не знаєш, хто ти? То я тобі кажу: ти – чорт! – я нечемно тицьнув в його бік пальцем. – Ось диви, у тебе роги і хвіст. А це головні ознаки…

– Я демон! – гримнув здоровило, і з його ніздрів пихнули пасма диму. – Керівник цього сектору! Ти що, мене не впізнав?

Я відсторонено подумав: не дарма мені завжди радили триматися подалі від начальства. Всі керівники, дивлячись на мою зухвалу мармизу, чомусь одразу починали дратуватися, навіть коли я не дозволяв собі позастатутних висловів. Навіть ті, хто був значно менш легкозаймистий, ніж це чортидло.

– Знаєш, мені до свічки, – я недбало знизав плечима. – Я в різновидах… е-е-е… чортів не розбираюся.

– Ти геть берега поплутав, людиняко? – засичав велет.

– Я принаймні людина, а ти – невідома науці почвара, – відрубав я. – Чупакабра.

– Хто?..

– Істота, якої немає в жодному зоологічному довіднику. Тебе взагалі не існує!

– Як-то – не існує? – спантеличився він. – Я ось, перед тобою!

Таки ці демони трошки тупенькі. Наслідок багатовікової сенсорної депривації в одноманітному середовищі Засвітів. А популярні серед них забавки на кшталт вирощування величезних рогів і прутнів не надто сприяють розвитку розумових здібностей.

– Ти існуєш тут, – пояснив я, – але не на Землі. А чого не може існувати на Землі, того не існує взагалі. Співчуваю, але нічим не можу допомогти.

Здоровило втупився в мене спідлоба, наче розлючений бугай. Схоже, намагався перетравити думку, яку я йому підкинув. Але спромігся видати лише одне:

– Це маячня!

– Покажи мені, будь ласка, диплом природничого вишу, який ти закінчував, щоб я міг оцінити рівень твоєї академічної кваліфікації, – відрубав я. – А тоді поговоримо про фізичні характеристики Землі і Засвітів.

– Е-е-е… Шо?

Я насилу стримав посмішку. Еге ж, який там диплом! Демонові щонайменше дві тисячі років. У часи, коли він створився – чи народився, чи звідкілясь відпочкувався, хрін його знає, як ці перці розмножуються, – не існувало не те що вишів і доказової науки, а й банальна писемність вважалася екзотикою.

– Капшо! Ти хоч читати-писати вмієш? Якщо не вмієш, онде тобі намальоване, – я тицьнув у бік таблички. Там під написом «заборонена зона» був накреслений триголовий пес із вишкіреними іклами. Не надто шедеврально,  але знак «обережно, злий собака» здатний зрозуміти навіть неписьменний.

– Годі мене забалакувати, людиняко, – демон отямився й опанував себе. – Я керівник цього сектору. І я наказую тобі…

– Я не твій підлеглий, – незворушно процідив я.– Ти нічого мені не можеш наказувати.

– Хлопче, я не маю часу на балачки. Ти проґавив Браму. Не знаю, навмисне чи ні, але проґавив. Це твоя провина. Але з цим будемо розбиратися потім. Зараз треба терміново спіймати тих тварюк, які вискочили на Землю. Якщо це зробиш ти сам, це зарахується на твою користь на суді. Отже?

– Брама зачинена, – незворушно повідомив я. – Я не маю права її відчиняти й виходити назовні. Хіба ти цього не знаєш?

– Гаразд, – він пильно глянув на мене і, певно, збагнув, що іншої відповіді не отримає.– Тоді ми спіймаємо тих тварюк самі. Відійди звідси. Ми йдемо до Брами.

– А чому ти це говориш мені? – вишкірився я. – Охоронець Брами – Цербер, а не я. Йому й кажи, Азнавуле.

– Я Вельзевул, – процідив рогач.

– Мені начхати. Ти чорт. А чортам заборонено прохід через Браму. Тому, панове…

Вельзевул, не слухаючи мене, рішуче ступив уперед. Я не перешкоджав – навпаки, відступив убік.

Далі сталося те, що й мало статися. Точнісінько між нами по землі вдарив довжелезний хвіст, всіяний гостряками, – так, що ґрунт під ногами відчутно здригнувся. Цербер, котрий вже встиг добряче збільшитися, опустив обидві крайні голови в бойову позицію. Шість холодних жовтих очей зблиснули хижими вогниками.

Я тактично грамотно відсунувся ще далі, за межі арени можливого бойовища. Якщо вже спостерігати виставу, то зі зручної відстані.

Демон позадкував і сполохано загарчав:

– Прибери звідси свого цуцика!

– «Цуцика»? – всміхнувся я. – Це ти так називаєш сина Тифона? Цербере, чув?

Середня голова всміхнулася, вишкіривши ікла, з пащі вигулькнув роздвоєний зміїний язик і глумливо облизав писок. Гостряки на хвості розчепірилися.

– Щоб ти розумів, бро, – додав я, – я не командую Цербером. Його мати, якщо ти не в курсі, була наполовину людина, а тато – найлютіший бог Олімпу. Їхній син достатньо розумний, аби самому вирішувати, що робити. Якщо хочеш підійти до Брами – щасти тобі!

І відійшов ще далі. А пес погрозливо видихнув і зробив довгий м’який крок вперед.

Усім відомо: собака, який лає, – не кусає. Цербер не лає. Ніколи. Тож усі чорти, крім Вельзевула, квапливо сахнулися. Триголового монстра в цих краях бояться до гикавки, і не безпідставно.

Я вже почав сподіватися, що цим усе завершиться. Принаймні, на певний час. Та раптом якийсь самогубець вигулькнув із юрби й незворушно покрокував до стовпчика з написом.

І це був не демон. Шкіра темна, але зовнішність цілковито людська: невисокий дядько в охайному білому вбранні. Довге волосся рясно помережане сивиною, проте обличчя гарне й ще не старече. Лише зблизька помітні зморшки біля кутиків великих чорних очей.

Трясця, а це що за один? Чортівня здатна набувати людську подобу лише на Землі, а в Засвітах – ні. Отже, цей чоловік – не демон. Але звідки він узявся? Наче зіткався з повітря…

Сивий підійшов до нас із Цербером без жодного остраху. Доброзичливо посміхнувся, зблиснувши білими рівними зубами. І промовив:

– Вітаю, пане церберолог. Чимало про вас чув і радий зустрітися особисто. Чи не матимете ви заперечень, якщо я попрошу приділити мені дрібку вашого особистого часу для приватної бесіди?

Через його манеру розмови я одразу подумав, що він зі «старих». Але якого статусу? Або це хитра облуда, аби відвернути увагу Цербера?

– Перепрошую, але зараз бесіди трохи не на часі, – процідив я. – Бо пан Вельзевул…

– Пан Вельзевул нам не заважатиме, – усміхнувся сивий. Обернувся й пильно глянув на демона. Чорне одоробло покірливо кивнуло й махнуло своїм посіпакам. Вся юрба слухняно розвернулася й рушила геть.

А я відчув, що починаю лякатися по-справжньому. Дядечко, здатний самим поглядом змусити піти геть одного з вищих демонів, за визначенням не може бути безпечним. Тож варто зберігати пильність.

– На яку тему пан бажає поспілкуватися? – уточнив я.

– Я збираю інформацію про все, що відбувається в Засвітах, – повідомив чоловік. – А зараз відбувається дещо цікаве. Якщо на те буде ваша ласка, я б волів дізнатися про вашу роботу на царині церберології.

– Ви тутешній прокурор? – похмуро спитав я. Адже саме через мою «роботу на царині церберології» і здійнявся весь цей рейвах…

– Для прокурорів є окремі сектори, сюди вони не потрапляють, – саркастично усміхнувся дядько. – А мене звуть Ішвара. Я бог знань.

Я мало не вдавився. Бог?! Втім, тепер зрозуміло, чому демони негайно стулили пельки. Всіляких богів в адміністративному секторі Засвітів і справді сила-силенна. Більшості я не знаю ані на позір, ані по іменах.

Про всяк я скинув оком на Цербера. Пес дивився на сивого спокійно, без люті. Отже небезпеки немає. Собаки в цьому сенсі найкращі індикатори, а триголовий – і поготів.

– То що саме вас цікавить? – я перейшов на діловий тон.

– Все, – відповів Ішвара. – Я збираю відомості про всі події, які відбуваються на Землі й у Засвітах.

– Навіщо?

– Аби зберегти пам’ять про них. Чимало важливих речей зникають з людської пам’яті тільки тому, що про них не було кому розповісти. Але насправді вони – вагома частина загальної історії Світу і Засвітів. Без них ця історія виявиться спотвореною.

– Анітрохи не почуваюся частиною історії, – пробурчав я.

– Але ви все одно нею є. До того ж ви перший церберолог у Засвітах. Це дуже цікаво. То ви будете так ласкаві розповісти мені про себе?

– Гаразд, – кивнув я.

Ні, справа не в тому, що сперечатися з богом не варто. Але мені спало на думку – поки я базікатиму, минатиме час. І чим більше його промине, тим краще для моєї власної мети. І ще… Якщо після того, що я утнув, мене таки потягнуть на якесь судилище, то краще, аби Ішвара був на моєму боці. Бо до нього в Засвітах, схоже, дослухаються. Бог знань – це вам не абищо.

***

Цербер без заперечень пропустив Ішвару всередину забороненої зони. Ми влаштувалися під оливою біля струмка – я на лаві, а мій гість сів на траві на горбику, підібгавши ноги. Витягнув звідкілясь люстерко на різьблений підставці й умостив навпроти мене.

– Що ця штука робить?– підозріло спитав я. – Записує?

– Так. І говорити можна подумки.

Я скривився. Не хочу, щоб якась магічна холера лізла мені в голову.

– Краще казатиму вголос. Запитуйте, будь ласка. Що саме вас цікавить?

– Я гадаю, що ви не випадково стали церберологом в Засвітах, – почав Ішвара.  – Для цього існували передумови ще на Землі. Чи не так?

– Звісно. На Землі я був військовим кінологом. Мінно-пошукова служба.

– Гм… Не надто безпечний фах.

Тю! І цей туди ж! Чому всі вважають, що я якийсь пришелепуватий смертник?

– Шановний, я не колупаю ті міни. На це є сапери. Я їх лише обережненько позначаю і не маю звички по них тупцяти. Тому…

– Але ж ви зараз тут.

– Тобто? Гадаєте, я підірвався? Та дзуськи! Це був обстріл. Ми розміновували село, і тут під*ри почали гатити. А там і ховатися не було де. Я просто впав і накрив собою Кея.

– Тобто, ви найперше рятували собаку?

– Звісно.

– А чому?

– Бо я не вмію винюхувати міни у пластиковому корпусі. І металошукач не вміє. І сапери теж. А якщо їх не винюхати, потім на тій ділянці, яка начебто розмінована, підірветься якийсь автобус із дітьми. Якщо поранить мене, то поки я оклигуватиму, Кей працюватиме з іншим провідником. А якщо покалічить Кея, то замінити його не буде ким. Якщо й буде, то не швидко. Таких псів небагато.

– І що сталося далі?

– Мені невдало влетіло під броник. Але Кея не зачепило. Я встиг побачити, до того як…

Ішвара задумливо кивнув.

– Ви, певно, працювали не лише в мінно-пошуковій службі?

– Так. Починав волонтером-рятувальником. Тоді війни ще не було. Шукали дітей, що заблукали в лісі, туристів у горах, таке… Потім у ДПСУ. Наркотики, зброя, вибухівка… А потім приперлася русня, і я вирішив спробувати з мінами. Почав ще у шістнадцятому році.

– Не страшно було?

– Трохи. Але мав гарних напарників. І вбила мене не міна.

– А…

– Ні. Ані дружин, ані дітей. Всі цивільні подружки радили мені знайти нормальну роботу, і на цьому стосунки завершувалися. А з колегами протилежної статі якось не складалося.

– А чому ваша робота «ненормальна»?

– Бачте, у в нас люди досі кажуть дітям: «Вивчишся – станеш людиною, а ні – хвости бикам крутитимеш».

Ішвара здивовано звів брови.

– Тобто вважають, – пояснив я, – що з тваринами працюють лише недоумки. І хай ще корови чи свині, там можна хоч наварити бабла. Але навчати собак – це взагалі якась дурня.

–  Гм… Мені здається, що це, навпаки, вельми складна робота.

– Ще й яка! Пси набагато складніші за комп’ютер. Здатні робити таке, на що не спроможна ані жодна інша тварина, ані навіть людина. Але ви ж розумієте: коли дівчатам бабуся-матуся змалечку вбивають у голову про «бикам хвости крутити» – як вони потім на мене дивляться? «Ось у мене хлопець, а що у нього за робота? А, він собакам хвости крутить». Якось так. То що, з автобіографією розібралися? Переходимо до поточних подій?

Ішвара кивнув. І зауважив:

– Мені дивно, що ви опинилися у Нижніх Засвітах. Такі люди, як ви, зазвичай…

– А я й не опинився, – перебив я його. – Потрапив до Верхніх. А сюди мене запросили тимчасово як кінолога, коли у Цербера з’явилися цуценята.

– Я вже чув про цуценят, – кивнув Ішвара. – Але – як? Звідки вони з’явилися?

– Як усі – з маминої… Гм. Пардон. Зараз розповім.

***

Взагалі Засвіти – це розгардіяш. Колись я вважав, що гіршого розгардіяшу, ніж в українській армії довоєнного зразку, існувати не може. Але помилявся.

Ні, раю з молоком і медом, пекла з казанами смоли, трояндових садів із андроїдками-незайманками, Вальгалли з бочками бухла тут немає. Засвіти – енергетична конструкція, схожа на пиріг-слойку, де в кожному шарі своє. В горішніх перебувають боги – їх тут понад пів тисячі, – та їхні приспішники. Нижні рівні відведені для демонів, чортів і усіляких химер, заодно ці красені наглядають за людським непотребом, котрий не допускається на вищі яруси. А посередині бовтаються всі інші людські душі, більш-менш пристойні. Щоправда, «горішнє», «нижнє» і «середнє» – це умовні назви, а де все це розташовується насправді – хтозна. І на який ярус ти потрапиш, не залежить від того, наскільки ретельно ти відбивав лоба в церкві. Точно знаю, що деякі особи, визнані на Землі «святими», тут перебувають у підпорядкуванні чортів.

Я сам, на мій подив, був розподілений на доволі високий рівень. Не очікував, але приємно. Проте ще не встиг як слід роздивитися, як мене запросили кудись ще вище. І поважний пан, якого я не встиг ідентифікувати, спитав: мовляв, ви досвідчений кінолог, а тут у нас є робота з тваринами – тож як ви ставитеся до того, аби до неї долучитися, бодай на деякий час? Ви, звісно, не зобов’язані, і взагалі не факт, що у вас щось вийде. Бо в інших не вийшло. Але якщо бодай спробуєте, тутешня спільнота буде вам надзвичайно вдячна.

– А що за тварини? – спитав я. – Якщо леви чи там корови, то я на них не знаюся…

– Ні, – махнув рукою пан, – це собаки. Якраз за вашим фахом. Тобто, вони почасти суміш із вовком, але більше схожі на собак. А ви завжди вміли порозумітися з псами.

Атож, щира правда. Я змалечку мав дивний хист – міг влаштувати обіймашки з будь-якими незнайомими собаками, навіть найлютішими, і вони ніколи не намагалися мені зашкодити. За часів мого дитинства в місті вешталися великі зграї безхатніх псів, яких усі боялися, але для мене вони були найкращими друзями.

– Щоправда, це в Нижніх Засвітах, – додав пан. – Але ви зберігатимете всі права і вигоди мешканця вищих рівнів, і зможете повернутися, коли забажаєте. А ще надамо вам певні додаткові можливості. На тій ділянці зараз працює група зоопсихологів, і для підсилення команди потрібен практик – людина, яка вміє виховувати і навчати собак, а не лише ними опікуватися.

Взагалі я не планував отак одразу влаштовуватися на роботу. Сподівався на відпустку, якої на Землі не мав казна-відколи. Проте подумав: метиси з вовками – це цікаво. До того ж хотів потрапити туди, де в Засвітах є собаки. Може, знайду там своїх, котрі вже давно пішли «на веселку»…

Тому далі не розпитував і погодився. Пан дуже зрадів і дав мені штукенцію, схожу на пульт, тільки товщу. Показав, які кнопки викликають інформаційний відділ, які – термінову допомогу, а решта, мовляв, це трансформери «матенергії».

– Чого? – спантеличено спитав я.

– Бачте, Засвіти створені з енергії, – почав пояснювати пан. – Але більшість мешканців – вихідці з Землі, вони звикли до твердих поверхонь і матеріальних речей. Тому задля їхньої зручності на всіх ярусах є квазіматериальні об’єкти. На Землі вони б не сприймалися матеріальними, але у порівнянні з розрідженою субстанцією душ здаються цілком міцними. І тут будь-хто може за формулою, яка пов’язує енергію й матерію, створити собі для зручності все, що хоче. Тобто, не всі і не все, але можуть. Дрібнички штибу одягу, посуду, смаколиків можна робити просто з енергії довкілля за допомогою уяви і пальця…

– Пальця? – спантеличено перепитав я.

– Так. Це просто. Уявляєте, що вам треба, отак крутите пальцем, збираючи енергію, та й по тому. А більш масштабні речі допомагає вибудовувати цей прилад. Потім підключитеся до інформаційного відділу, почитаєте інструкцію. А тепер ходімо! Не хвилюйтеся, внизу вас зустрінуть, я вже попередив…

Він привів мене до байди, яка нагадувала ліфт, посадив туди й натиснув нижню кнопку з написом грецькими літерами. І я умить перенісся… кудись.

Коли вийшов із транспортного засобу, на мене вже очікував провідник, який назвався Ставросом. І спочатку я від нього добряче пересіпався. Наче хлопак як хлопак, але на лобі невеличкі загнуті ріжки, волохаті козячі ноги… Лише коли помітив конячий хвіст на дупі, збагнув, що це не чорт, а сатир. А ще він зустрів мене з таким ентузіазмом, що я знову перелякався. Ні, я не проти додавання тварини до людини, сам би не відмовився стати якимось перевертнем. І, може, хлопчина просто товариський. Однак ця антична звичка не носити штанів трохи напружувала. Та й їхня репутація – що сатири грають усе, що бачать… Хтозна, що у такого на думці!

На щастя, хлопець виявився цілком чемним. Може, тому, що я з Верхніх Засвітів. А от  довкілля тут було значно похмуріше, ніж нагорі. Сіра сутінь, в якої де-не-де маячіла чорні стовбури дерев.

– Це дуже стара частина Засвітів, – почав розповідати Ставрос голосом гіда, коли ми рушили зарослою доріжкою з розтрісканої теракотової плитки. – Зветься «Аїд». Колись це були володіння бога, якого також звали Аїдом. А на кордоні розташовувався прохід до Землі, через нього душі померлих з Південної Європи потрапляли до потойбіччя. Он, дивіться, це колишній палац Аїда. Зараз там ніхто не живе.

– Чому? – поцікавився я.

– Набридло, от і переїхав, – пояснив сатир. А тоді притишив голос: – Кажуть, йому дорікали, що він кепсько дбав про людські душі.

– А що він із ними робив?

– Нічого. Але коли вони потрапляли до Аїду, то пили воду з річки Лети – онде вона там, під кипарисом. І забували земне життя. Йшли на Асфоделеві луки – ось вони, попереду. Блукали ними, плакали й сумували.

– Чому сумували? – спитав я й нервово озирнувся. Дерева залишилися позаду, а на відкритій місцевості зустріти юрбу зомбі аж ніяк не вабило.

– А хтозна, – пирхнув Ставрос. – Може, побічний ефект від води. Спричиняє депресію. На це довго ніхто не зважав – блукають і блукають. Але згодом зібралася комісія з богів, і вони вирішили, що це – жорстоке ставлення. І хотіли зобов’язати Аїда щось зробити з тими душами. Поставити загорожу біля Лети, щоб із неї ніхто не пив. Забезпечити постачання чистої питної води. А ще зробити перепис душ на луках і за списком щодня роздавати їм антидепресанти. Але Аїд сказав, що в носі він бачив увесь цей клопіт, і кудись здимів. Навіть Кербера з собою не взяв, кинув його тут.

– Кого?

– Кербера. Пса. Латиняни звуть його Цербером, але по-нашому Кербер. А вхід до Засвітів закрили, щоб душі через нього надалі не заходили. Тобто, сам прохід залишився, тільки тепер там Брама. А Кербер її охороняє, щоб ніхто не виходив назовні… Не бійтеся, душ на луках уже немає. Їх усіх зібрали й перевели до іншого місця.

Отут я почав розуміти, що в Засвітах усе не таке, як  мені уявлялося. Поцікавився:

– А куди ми зараз йдемо?

– Мені звеліли відвести вас до Кербера.

– Гм… З ним якісь негаразди?

– Та ні. Що йому зробиться, бугаяці! Головна халепа – то його цуценята.

Я ледь не спіткнувся.

– А Цербер має цуценят?

– Еге ж. Уявіть собі! Три тисячі років жив сам-один, і тут…

– А звідки вони взялися?

– То через вовчицю…

Шлях луками був довгий, тому я мав час вислухати всю історію докладно.

Виявляється, в Нижніх Засвітах є сектор, де мешкають зооморфні боги. Найбільш небезпечною серед них вважається жінка-вовчиця, покровителька стародавнього племені індіанців Канади. В тих краях узимку дерева лускаються від холоду і ріки промерзають до дна, тому полювання – аж ніяк не забавка для напівголих дівчат у звабливих хітончиках штибу Артеміди-Діани. Канадська звірюга вкрита щільним хутром і анітрохи не зваблива. А найбільш моторошна її властивість – пожирати людські душі.

– Вона їх ЇСТЬ! – на обличчі сатира відбився переляк. – Тобто, зовсім! Не просто видирає з тіла, щоб вони відлетіли в Засвіти, а з’їдає цілком! Назавжди!

Жінка-вовчиця здавна вешталася між Землею і Засвітами: там харчувалася, а тут відпочивала. Проте коли в Засвітах розповсюдилися ідеї гуманізму, її спробували вмовити не нищити душі. Мовляв, навіть найпоганіші з них мають право потрапити до потойбіччя. А щодо харчування – онде купа чистої космічної енергії, їси досхочу…

Проте вовчиця лише зневажливо пирхнула. Бо звикла жити вільно й ні в кого ні на що не питати дозволу. І продовжувала робити те, що й завжди. Тоді, коли вона вчергове навідалася до Засвітів, її спіймали і замкнули.

Певний час звірюга сиділа під хатнім арештом. Та невдовзі вирішила, що тут занадто нудно. До того ж від тепла псується хутро, через гіподинамію слабшають м’язи, а від легкозасвоюваної чистої енергії набирається зайва вага. Тобто спосіб життя аж ніяк не здоровий. Як їй вдалося відчинити замки – досі ніхто не розуміє, але вдалося.

На пошуки були мобілізовані всі Нижні Засвіти – від демонів і химер до найменших бісенят. Проте вовчиця заввиграшки оминула їхні пастки, проскочила до «сміттярки» – так зветься сектор, де утримують педофілів, садистів та інший непотріб, – і досхочу там побенкетувала. А тоді зникла остаточно. Наче випарувалася.

Врешті-решт розшук припинили і про звірюгу майже забули. Аж допоки чергові екскурсанти не навідалися до Аїду, аби подивитися здаля на Браму – і не побачили, що біля Цербера бігають малі церберенята…

Згодом з’ясувалося, що вовчиця, намагаючись вибратися із Засвітів на Землю, дісталася Аїду і Брами. Але побачила там Цербера… Триголовий мачо так її вразив, що вона вирішила залишитися з ним. Саме тому її й не знайшли – під час пошуків нікому не спало на гадку зазирати до нори, де мешкав пес.

Вовчиця і Цербер певний час жили в щасті й злагоді, і наслідком їхніх подружніх стосунків став виводок цуценят. Проте коли малеча підросла, невгамовна мисливиця знову занудилася. Відчинила Браму, гайнула на Землю й назад не повернулася. А Цербер залишився щасливим татом-одинаком із чотирма дітлахами.

Все б нічого, але цуценята швидко росли. І почали гуляти по Аїду, а далі по краю Нижніх Засвітів. І пробувати на зуб усе, що потрапляло в поле зору – від сатирів і чортів до демонів. Цербер їм не перешкоджав – літній монстр не любив метушитися, а діти хай бігають, це корисно для розвитку.

Та якось церберенята загнали на дерево самого Вельзевула й відірвали йому половину хвоста і шмат ноги. Тут у старшого демона сектору остаточно урвався терпець. Він почав вимагати, аби малят, по-перше, обмежили в пересуванні, а, по-друге, почали чомусь навчати. Бо якщо ці дикуни виростуть і увійдуть у силу, то всім Нижнім Засвітам стане непереливки. А, можливо, й не лише Нижнім…

Тоді на луці поблизу Брами збудували міцний вольєр, загнали туди церберенят і почали шукати їм вчителів. Зараз із ними працює ціла команда, до якої маю долучитися і я…

Поки сатир все це розповідав, ми проминули Асфоделеві луки, і я побачив попереду горб, у якому містилася Церберова нора, струмок і Браму. А збоку загорожу вольєру, котра охоплювала чималу частину луки, і всередині цілком сучасну криту кабіну, наче у кінологічному розпліднику…

***

Компанія, яка опікувалася церберенятами, справді виявилася гарною. З першого погляду на дядечка з екзотичною білою борідкою я збагнув, що він мені знайомий. І справді – це був сам Конрад Лоренц, нобелевський лауреат і легендарний засновник етології. А його колега, сухорлявий чолов’яга в окулярах, відрекомендувався Фредом Скіннером. Еге ж, саме той – засновник біхевіорізму, визнаний найкращим психологом двадцятого сторіччя. Я аж очманів. Що я, простий хлопець з України, взагалі роблю в такому поважному товаристві?

Втім, метри виявилися не пихатими і зустріли мене привітно. А коли дізналися, що я читав усі їхні книжки й наукові праці, то одразу визнали за свого. Крім керівників проекту, тут також перебували їхні учні, переважно молоді.

А які пан Конрад робив штрудлі, ковбаски і шнапс із води зі струмка!.. Я ж кажу, чудова компанія!

Проте вже невдовзі стало зрозуміло, що з церберенятами науковці ради не дали. Ба більше – цуценят досі ніхто з них не бачив. Жодного разу.

Тобто, діти Цербера існували. Проте вперто сиділи в кабіні й до вольєру не виходили.

Кабіна була величезна й комфортабельна. Всередині, як мені розповіли, містилося джерело енергії, підлога з підігрівом і спальні місця з ортопедичними матрацами. У вигулі розташовувалися підвіски з іграшками, помости для лежання і штучні сховки. На біса все це в місці, де завжди тепло і немає дощів, – незрозуміло, але воно було. Певно, до будівлі вольєру залучили якогось заможного заводчика мастифів, от він і зробив усе, як йому звично.

Проте вигул цуценята ігнорували. Лише подеколи з кабіни долинало гарчання.

– Може, вони вже один одного пожерли? – бурчав пан Конрад, підсмажуючи на багатті віденські ковбаски. В Нижніх Засвітах для вогнища не треба палива, його можна влаштувати, просто колупнувши землю.

– Може, вони бояться вогню? – міркував вголос пан Фред, прогулюючись уздовж загорожі. – Вони все ж таки напів вовки…

– Вони його не бачать, – махнув рукою пан Конрад. – До речі, я багато працював із вовками. Коли вовченя відчуває небезпеку, то може пів доби лежати нерухомо, аби не привертати увагу хижаків. Вони надзвичайно терплячі. Певно, ми цим звіренятам не подобаємося, тому вони зачаїлися.

– Вони вже надто дорослі, аби нас боятися, – заперечив пан Фред.

– Навіть дорослі вовки бояться незнайомих людей.

– Тобто, жерти демонів вони не боялися, а нас бояться? Нелогічно!

– На демонів вони полювали зграєю й відловлювали їх поодинці. А ми в їхньому уявленні – чужа згуртована зграя. Тому до нас ставлення більш обережне.

– Але для будь-якої живої істоти можна знайти стимул…

– От і шукайте, – пирхнув пан Конрад і відкусив шматок ковбаски. – Це ваша парафія. Як на мене, за тваринами треба спостерігати в природних умовах. А тут якийсь бовдур влаштував лабораторію. А в штучному середовищі поведінка тварин завжди спотворена.

– Але стимули діють у будь-яких умовах, – заперечив пан Фред.

– Можливо. Але я щось не бачу, аби вони працювали тут.

– Можна відшукати стимули для тварини, яка робить бодай щось. А ці цуценята не роблять нічого.

– Як-то нічого? Вони сплять, їдять і, можливо, якось розважаються там, всередині. Якщо поведінка не виявляється в діях, вигідних для людей, це не означає, що її немає.

– Але вони не контактують із нами.

– А на біса ми їм здалися, щоб із нами контактувати? – пирхнув Лоренц. – Вони б залюбки нас з’їли, але чудово розуміють, що заважає загорожа. То навіщо їм до нас виходити? Помилуватися?

– Але вони б могли вийти погратися…

– Чим? Оцими цяцьками? Колего, ви надто звикли до лабораторних щурів.

– В будь-якої живої істоти є мотивація. Її лише треба знайти! – розмірковував пан Фред. –  На жаль, в нашому випадку впливати фізіологічними потребами – голодом і спрагою – не  вийде. Але я щось вигадаю!

І пан Фред почав вигадувати.

Спочатку він позичив у пана Конрада кілька смажених ковбасок і закинув їх до самого входу в кабіну.

– Ги! – прокоментував пан Конрад, коли ковбаски пролежали на землі кілька годин, але жоден з церберенят навіть не висунув назовні писка, аби їх понюхати. – Вони зроблені з тієї ж енергії, що й усе довкола. Це не справжній «шмат м’яса», якого прагнуть ці звірі.

– Нічого, є інші засоби…

Пан Фред був неймовірно креативною людиною. Аби привернути увагу цуценят, він запускав до вольєру віртуальні м’ячики, повітряні кульки і радіокерованих вовняних зайців. А коли це не спрацювало, сам бігав навколо огорожі навкарачки, гавкав, нявкав і навіть стояв на голові.

Проте церберенята на жоден креатив не реагували. Не просто не піддавалися впливу, а  уникали навіть можливості вчинити на них якийсь вплив.

– Панове, – втрутився я, коли пан Фред втомлено плюхнувся біля вогнища й від розчарування хильнув цілий кухлик шнапсу. – Може, варто просто зайти до вольєру і витягнути їх з цієї кабіни?

Пан Конрад глузливо гмикнув.

– Юначе, гляньте-но туди. Отой здоровезний фоліант – це робочий журнал. Колеги, які працювали тут до нас, записували все, що робили з цуценятами. Наполегливо раджу з ним ознайомитися.

Я одразу збагнув, що порадою нехтувати не варто.

Ім’я особи, яка започаткувала журнал, також виявилося знайомим. Макс фон Штефаніц – той самий, котрий створив породу «німецька вівчарка». Він усе докладно записував, а після нього це почали робили й інші. Серед наступників пана Макса були відомі приборкувачі левів, дресирувальники слонів, дослідники поведінки вовків, волонтери-зоозахисники і ціле сонмище кінологів – і військових, і цивільних. Всі вони намагалися вплинути на церберенят звичними для себе засобами залежно від того, що вміли – і всі нині перебували на лікуванні в шпиталі Засвітів, наново відрощуючи відірвані кінцівки та інші частини астральних тіл. І якби цуценята були старші, самими кінцівками б не обійшлося.

Завершивши читання, я збагнув, чому пан Конрад і пан Фред не прагнуть повторювати помилки попередників. А мене сюди, схоже, прислали в якості останньої надії – раптом таки щось вийде.

– То що ж, хай йому грець, робити? – понуро спитав я.

– Не переймайтеся, юначе, – пирхнув пан Конрад, наливаючи мені шнапс. – Зачекаємо – може, їм набридне там сидіти, і вони врешті-решт вилізуть. А якщо ні, то хай собі живуть у клітці. Тут вони принаймні нікому не зашкодять.

Від шнапсу я відмовився. Прогулявся уздовж струмка і зупинився навпроти Брами, дивлячись на Цербера. Задля безпеки дослідників його охоронний пост теж огородили енергетичним парканом, проте він не звертав на нас жодної уваги. Лежав у своїй ямі й куняв.

І тут я збагнув, що ми всі катастрофічно помиляємося.

Адже Цербер охороняє вхід до Засвітів три тисячі років! І нікуди звідси не йде. А цуценята – його діти, які навряд чи поступаються йому впертістю. Тому немає жодних підстав сподіватися, що ми їх пересидимо. Це вони пересидять нас. А поки ми тут стирчатимемо – остаточно виростуть і вигадають щось таке, чому ми не зрадіємо.

Якщо я хочу цьому запобігти, то маю забути все, що я колись знав, й почати вивчати церберенят з нуля. Уникаючи будь-яких готових схем і уявлень.

Позаяк самі цуценята на контакт не йшли, я вирішив почати з дослідження їхніх батьків. Адже родовід дає чимало корисної інформації. Як відомо, яблучко від яблуні…

Я кинув до Верхніх Засвітів запит на інформацію. Ретельно вивчив усе, що отримав. І добряче отетерів.

Давньогрецькі міти я ніколи до пуття не читав. У школі передивлявся хрестоматію по діагоналі, і ще бачив фільм «Геркулес у Нью-Йорку» з молодим Шварценеггером, але то таке. Тож, як і більшість моїх сучасників, вважав Цербера звичайним тупим сторожовим псом-мутантом.

Але з’ясувалося, що насправді, чорт забирай, він взагалі не собака!

Адже Церберова матуся – напів жінка, напів змія Єхидна, а батько – стоголовий дракон Тифон, син богині Землі Геї і бога підземних просторів Тартара. Цей Тифон, до речі,  вважався найсильнішим і найнебезпечнішим серед богів Олімпу. Він єдиний колись подолав самого Зевса і посідав у тамтешньому пантеоні місце верховного божества, поки Зевс не оклигав і не відбив свій трон назад. Тобто, не хирлявий такий таточко!

Щоправда, яким чином у шлюбі дракона і напів змії народилося два багатоголових пса, левоголова коза і дика свиня – суцільна загадка. А далі ще цікавіше: коли рідний брат Цербера,  двоголовий пес Ортр, зґвалтував власну матусю, – от же ж мораль була в ті часи, га? – то від нього вона народила Немейського лева і лева-Сфінкса із крилами і жіночою головою. Типове вищеплення рецесивних ознак. Котре свідчило, що колись Єхидніна бабуся добряче нагулялася Африкою і, як-то кажуть, ні в чому собі не відмовляла.

Але й це не все. Виявляється, Цербер – наймогутніший син Тифона! Колись  Геракл – еге ж, той самий, легендарний, – вбив і його брата Ортра, і Немейського Лева, і Гідру, а от самого Цербера спромігся тільки витягнути з Аїду на Землю, та й то з використанням нечесних засобів. Однак знищити не подужав. Саме тому триголового пса-демона в Засвітах так бояться і шанують.

Але найбільш дивно, що Цербер анітрохи не схожий на своїх навіжених родичів. Він нікого ніколи не ґвалтував, не вбивав і взагалі дарма не кривдив. Душі з Землі зустрічав приязно й лагідно, не прагнув сварок або влади. Спокійний, розважливий і страшенно відповідальний монстр. Отак вперто просидіти три тисячі років, охороняючи довірену ділянку, зможе не кожен! Але, звісно, дратувати його не варто. В Нижніх Засвітах він здатний дати прочуханки кому завгодно. Навіть найкрутіші демони Близького Сходу на кшталт Вельзевула до нього навіть не потикаються.

З мамою цуценят, людино-вовчицею, все було начебто нескладно. Але коли я читав про її здібності, то помітив цікаву дрібничку. Ставрос казав, що вовчиця їсть душі, проте не уточнив, які саме. Однак ця звірюга, виявляється, чим попало не живиться. Обирає лише ті душі, які тут звуть «біосміттям». Це виродки, які отримують втіху від вбивств, катування, ґвалтування і взагалі влади над слабшими. Тут таких не мають за людей, ними гребують навіть чорти. Тобто ця вовчиця – така собі «санітарка суспільства».

І тут мені спало на думку…

Спочатку ідея здалася божевільною. Я не уявляв, чи можливо взагалі втілити її в життя. І навіть якщо можливо – чи у мене вийде. Чи вистачить хисту і клепки.

Але якщо не спробувати, то й не дізнаєшся…

***

Невдовзі веселій науковій компанії набридло стрибати гопки перед порожнім вольєром, і панове професори повернулися до Верхніх Засвітів. А я залишився. І коли мені вже ніхто не заважав, узявся до справи.

Науковці, які вивчають реакції тварин, зазвичай мотивують їх щось робити їжею, питвом, іграшками або неприємними подразниками штибу слабкого електричного струму. Однак майже ніколи не використовують соціальну взаємодію, бо в лабораторних умовах зробити це складно. Але якщо ти хочеш навчити чомусь пса в реальному житті, то соціальні стосунки – це найголовніше. Тут пан Конрад мав рацію.

Тобто, якщо я хочу здобути довіру цуценят, то маю не лізти до них із частуванням або іграшками, а щонайперше затоваришувати з їхнім батьком. Цербер для них досі авторитет, і якщо вони побачать, що він добре до мене ставиться, то є вірогідність, що одразу не зжеруть. А це вже чимало.

Цербер був не надто товариський, проте навіть найзапекліші інтроверти потребують дещиці спілкування. А ще він полюбляв смаколики. Про це згадувалося в античній мітології, проте панове професори, зосередившись на цуценятах, не вважали за потрібне цікавитися звичками їхнього татуся.

Я витратив чимало часу, клепаючи для Цербера ковбаски і штрудлі за рецептами пана Конрада й борщ та деруни за власними. Я ж-бо хлоп самостійний і куховарити вмію добре. А ще розповідав псові усілякі кумедні історії. Для самітника-охоронця це була приємна розвага, і він завжди уважно мене слухав. Ми разом гуляли Асфоделевими луками, і невдовзі я вже міг навіть доторкатися до монстра, знаючи, що його шерстинки-змії мене не вкусять.

А коли ми остаточно порозумілися й заприятелювали, я прибрав огорожу з вольєра цуценят.

Вони, звісно, це помітили. І щойно я припинив розчиняти квазіматеріальну субстанцію паркану – побачив темні тіні, які вигулькнули наче нізвідки.

Я швиденько позадкував до ями, де лежав Цербер. Відступати при нападі псів не варто, проте це не той випадок. Стало лячно, коли побачив, що цуценята – вже не малеча. Підлітки місяців дев’яти-десяти, завбільшки з невеличкого коня, і двійко з них триголові, як і Цербер. Якщо накинуться, не матиму жодних шансів. Навіть якщо встигну вгатити по одній голові, дві інших все одно у мене вчепляться. А я, курво, не Геракл, котрий колись примудрився стиснути Цербера попід шиями й не дати себе схопити. У мене на такі геройські обіймашки навіть не вистачить довжини рук.

Звісно, можна викликати допомогу. Та чи вона встигне? З якою швидкістю пси рвуть те, що прагнуть порвати, мені відомо аж занадто добре. І чи впораються рятувальники з тварюками, які в кількох генераціях мають найсильніших демонів Нижніх Засвітів?

Тож якщо мої розрахунки не спрацюють, це мені дорого коштуватиме…

Церберенята розійшлися півколом, беручи мене в «кліщі». Крайній триголовий  загарчав, відволікаючи увагу, а з протилежного боку до мене стрімко кинулася сіра вовчиця. Я встиг лише подумати «добре, що одноголова»… але тут за моєю спиною гримнуло так, що луна прокотилася аж до Асфоделевих лук. Вовчицю відкинув убік потужний удар драконячого хвоста, а решта відскочили й зупинилися.

Цербер встав, дивлячись одночасно на три боки. Таки мати три голови вигідно. Втупився в дитинчат недвозначними поглядами – мовляв, це моя людиняка, не чіпати.

Тільки тепер я як слід їх розгледів. Двійко хлопців, Тифон-молодший і Тартар, нагадували занадто кремезних триголових вовків темно-бурого кольору. Чорна дівчинка Терра пішла в татуся – широкі груди і зміїний хвіст із шипами, хіба голів тільки дві. А Тесса, найменшенька, здавалася звичайною сірою вовчицею-переросткою. Якщо не придивлятися, то вертикальні зіниці, роздвоєний язик і драконячі пазурі одразу й не побачиш.

Церберенята негайно зрозуміли, що тут полювання не вийде. Розчаровано пирхнули, розвернулися й потрюхикали в бік Асфоделевих лук.

Я полегшено видихнув. Але відходити від Цербера не став. Бо знав, що це ненадовго.

Еге ж. Невдовзі звіренята повернулися. І в поглядах, які на мене кидали, можна було прочитати вельми нехороші вислови.

Ще б пак! У проміжках між матеріалізацією ковбасок і прогулянками з Цербером я не байдикував. І мав пульт із «додатковими можливостями». Тож тепер усю територію Аїду вкупі з палацом і річками огороджував чималенький паркан. Хай там як, а Засвіти мають певні вигоди. На Землі я майстрував би таку огорожу самотужки років зо двадцять, але тут варто задати розмір модуля й увімкнути автоматизацію, далі все клепатиметься само.

Судячи з розлючених писків церберенят, подолати перешкоду вони не змогли. Але чудово зрозуміли, хто її поставив. І тепер мені лишалося або жити разом із Цербером у ямі й не відходити далі ніж на кілька кроків, або виготовити для себе захисну клітку – бажано, подвійну. На колесах, щоб усюди в ній кататися. Інакше вони мене рано чи пізно спіймають. І не має значення, скільки їм знадобиться часу на вистежування. Вистежать.

Але це було зовсім не те, чого я прагнув досягнути. Треба було терміново виправляти ситуацію.

Я зачекав, поки всі четверо звіренят зібралися довкола ями, свердлячи мене злими поглядами. А тоді промовив:

– От що, малі! Ви мене розумієте, я знаю. Тож слухайте. Ви гадаєте, що ви вмієте полювати? Та дзуськи! Єдине, на що ви здатні – це хапати чортів за хвости. Та це насправді примітив. А я прийшов сюди, аби навчити вас полювати. По-справжньому. На справжню здобич. Ви цього хочете, чи ні?

Дев’ять пар очей пильно втупилися в мене. А потім погляд Тифона ледь помітно відхилився вбік – на Цербера. І у Тесси теж. Певно, відповідь була однозначна, бо злостивий виклик з їхніх писків зник, і в очах блимнула цікавість. Я теж непомітно видихнув із полегшенням.

– Гаразд. Тоді нам потрібна жива здобич. Зараз я за нею піду. А допоможе її сюди пригнати.… ти! – я тицьнув у бік Тесси. Вона найхитріша, тому вартує особливої уваги. Та й за одноголовою простіше стежити. Немає ризику, що поки одна макітра поводиться пристойно, друга когось нишком хапне.

Інші схопилися  й розчаровано загарчали, але я гримнув:

– Відставити базар! Хто бешкетуватиме – той не полюватиме!

Перш ніж вийти через хвіртку в огорожі, я зробив для Тесси нашийник із повідцем. Вона наїжачилася, але я владно гримнув:

– А хто відкусив Вельзевулові хвіст? Хочеш, щоб тебе спіймали демони? Якщо будеш не на повідку, то я нічого не гарантую. Вдягай! А не хочеш, то залишайся вдома, я візьму когось іншого.

Вона невдоволено вишкірилася, проте погодилася.

Далі все було за класичною схемою, яку я ще на Землі запозичив із дослідів  пана Конрада: якщо хочеш стати лідером в очах пса, поведи його в незнайоме для нього місце з купою загроз, де він почувається невпевнено і змушений орієнтуватися на тебе. Власне, це єдиний по-справжньому дієвий засіб. Тому я обрав найдовший шлях, ще й повз помешкання тутешніх демонів. І Тесса, залишившись без підтримки сестри і братів, слухалася мене без заперечень. Коли ми дісталися «сміттярки», вона вже настільки вивчила правила поведінки вихованого службового собаки, що хоч іди з нею на змагання.

– Мені потрібне біосміття. Один примірник, – повідомив я чортові, котрий охороняв «сміттярку».

– Навіщо? – спитав він, підозріло глипнувши на Тессу, котра чемно сіла біля мене.

– Для роботи, – пояснив я.

– А ти українець?

Гм! Дивне питання!

– Так, – трохи спантеличено відповів я. – А шо?

– Тоді тобі за законом належить два москальських раба, – пояснив чорт. – На довічне користування. Але під реєстрацію, і їх не можна їсти, – він знову скинув оком на вовчицю.

– Нащо воно мені довічно? Покористуюся й поверну.

– Якщо тимчасово, то можеш позичати скільки схочеш.

– А багато з наших бере собі рабів? – спитав я.

Чорт похитав головою.

– Ні. Ми навіть робили інформаційну компанію. Але всі ваші кажуть, як-от ти – «нащо воно нам треба»? Лише один дід нещодавно приїздив. Він собі зробив городик, таке, заради забавки. І хотів москалів, щоб вони тяпали огірки. Як родзинку композиції.

Я кивнув. В Засвітах городи насправді не потрібні, якщо закортить огірків чи ще чогось, то можна начаклувати. Для борщу я сам так і робив. Проте чимало люду заводить господарство просто заради втіхи.

– Але за два дні дід тих москалів повернув назад, – вів далі чорт. – І страшенно сварився. Каже – ледащі й тупі, тяпали не те, що треба, попсували всю городину… То тобі лише одного? А точно повернеш?

– Слухай, яка тобі різниця? – пирхнув я. – Вони тут у вас все одно жеруть одне одного, і ніхто їх насправді не рахує. Я ж знаю.

– То природні втрати, – набундючився чорт. – Планові. Але якщо ти забираєш сміття назовні, то це вже окремий облік. За списком.

– Тю! Бюрократи… Гаразд, точно поверну, обіцяю!

– Окей, – чорт, певно, вирішив далі не вийожуватися. – Яке тобі?

– Кацапа. Чоловічої статі. Бажано військового злочинця.

– А-а, такого лайна тут хоч сракою жуй, – вишкірився чорт. – Ваші їх закидають по тисячі в день, вже довелося будувати три додаткових бараки. Зараз приведу…

Істота, яку він мені вивів, нагадувала великий безформний шматок протоплазми на ніжках-псевдоподіях і з витягнутим рилом, над яким кліпали каламутні очиці. Людську подобу в Засвітах зберігають лише душі, які на Землі поводилися більш-менш по-людськи. А потолоч, яка потрапляє до «сміттярки», людських чеснот не мала, і це відбивається на зовнішньому вигляді. Навіть ті, які не стовідсотково кінчені, нагадують неандертальців. Це ще одна причина, через яку їх звуть «біосміттям». Потвора здавалася переляканою і не погрозливою, проте в супровідному документі було позначено «неодноразове ґвалтування мирних мешканців на окупованих територіях».

Я міг би зробити колісницю і дістатися назад значно швидше. Натомість навмисне погнав кацапа пішки й велів Тессі його охороняти. Звісно, це більше нагадувало пастьбу худоби, ніж конвоювання. Однак поки ми дісталися додому, вона ще й непогано попрактикувалася в «супроводі затриманого».

Трійко церберенят зустріли нас біля огорожі. Я залишив Тессу ззовні стерегти кацапа, а сам зайшов всередину. І спитав:

– То що, малі? Готові? Тоді працюймо.

***

Що-що, а навчати пошуку я вмію. Проте з церберенятами все довелося робити не як належить, а раком попід тином.

Аби виховати фахових шукачів – таких, які мені були потрібні, – я мусив навчити їх речам, які виходять далеко за межі примітивного «бігти по сліду – спіймати джерело запаху». Але для цього потрібні взаєморозуміння, емоційний контакт і бодай трошки  налаштованість на гру. Адже всі складні навички пси зазвичай відпрацьовують у грі, перш ніж починати їх застосовувати в житті. Собака-мати починає вчити малят правильно битися і кусатися, щойно вони стають здатні впевнено триматися на лапах. Вовки змалечку марудять дитинчат іграми в «пошук», в «напад» і в «убивство здобичі», і не беруть на полювання, поки ті це все не опанують. Тобто навчання засобами гри – це аж ніяк не людський винахід.

Проте з церберенятами про взаєморозуміння й довіру навіть не йшлося. Їх цікавила лише здобич у найпримітивнішому сенсі – та, яку можна з’їсти. Як вплинути на здоровезних самовпевнених звірюг, які значно розумніші за звичайних собак, а мене мають за непотріб і ладні терпіти лише в якості постачальника здобичі? Якби я почав наполягати на тому, що їм було не цікаво, то ризикував і сам перетворися на здобич.

Єдина моя перевага – я знав те, чого не знали вони. І вмів, як казав пан Скіннер, «створювати правильну мотивацію». Хочете здобич? Буде вам здобич. Але трохи не так, як ви сподіваєтеся. Поки ми з Тессою ходили до «сміттярки», я мав достатньо часу, аби над цим поміркувати.

Церберенята аж підстрибували, передбачаючи веселі лови. Що там для природжених мисливців знайти по сліду біосміття, яке втекло до лісу? Заввиграшки! Тому вони погодилися на умову, яку я їм поставив: шукатимуть поодинці, а не зграєю. А для мене це було принципово – бо зграя має можливість розділитися і швидко «прочесати» велику територію, тобто моя задумка не спрацювала б.

Як я нишком зловтішався, коли пихатий Тифон-молодший невдовзі почав розгублено крутитися по кущах, намагаючись збагнути, куди подівся слід! Далі заходився гасати туди-сюди й роззиратися, сподіваючись розгледіти фігуранта серед дерев, але нічого не знаходив. Я дав йому трохи поборсатися самотужки, відправив назад і покликав Тартара. Звісно, з тим самим результатом. Аналогічно сталося і з дівчатками…

А чого ж ви хотіли, дорогенькі? Свого часу в ДПСУ я кілька років тренував слідовиків. Аби навчити пса розплутувати хитрі сліди, їх треба спочатку навчитися заплутувати. Тож мій фігурант-кацап отримав докладні інструкції щодо траєкторії руху по лісу. З доданком: мовляв, якщо зробить все правильно, залишиться живий. Якщо ні – пси його знайдуть і зжеруть. Цілком дієвий стимул.

– А тепер, хлопці й дівчата, – сказав я, коли всі церберенята достатньо спантеличилися, – я покажу вам, що ви робили неправильно. Тифоне, ти перший.. Починаємо все з початку…

Того дня я набігався до очманіння. Хоч астральне тіло і не втомлюється, проте напружувати клепки довелося чимало. Та головної мети досягнув: церберенята втямили, що все не так просто, як їм здавалося. І що без мене вони не розберуться. І що зі мною цікаво. Тому почали помалу до мене дослухатися.

А ще тішило, що учні виявилися здібні й зацікавлені в роботі. Щоправда, після їхньої зацікавленості від кацапа залишилася добре як половина. Мають же песики отримати на винагороду шматочок живої здобичі, еге ж? Але то нівроку, біосміття швидко відновлюється. І цуценята навіть не дуже заперечували, коли я запхав пошарпаного фігуранта до подвійної енергетичної клітки, аби не дозволити їм нишком його доїсти. Пояснив, що цього покидька треба віддати по опису, але завтра я приведу їм свіжих.

З цього все й почалося.

Що саме? Звичайна штатна робота.

Я щодня вирушав з кимось із церберенят до «сміттярки», аби повернути вже використаних кацапів і взяти нових – адже фігурантів треба постійно міняти. Насправді міг би просто замовляти доставку біосміття до Аїда, мій статус це дозволяв. Проте походеньки були хитрим тактичним ходом. Привчати церберенят до дисципліни силоміць неможливо, з напів вовками примус не працює. Але під час цих походів їм доводилося мене слухатися, і я використовував цю обставину, аби непомітно «підкручувати гайки». Привчав їх, що коли я чогось вимагаю, на це необхідно зважати, а не копилити писка.

Потім став брати цілі групи «біосміття», щоб ускладнити пошукові завдання, і для їхнього конвоювання залучав звіренят парами. Коли чорти бачили, як двійко церберенят женуть перед собою стадо кацапні, слухняно виконуючи всі мої команди, то очі в них ставали завбільшки з гривню. А на мене навіть старші демони почали дивитися з повагою.

Я ж ретельно дбав, аби мої учні не нудьгували, і на кожному тренуванні ускладнював вимоги. Не лише знайти кацапа по сліду, а відшукати його, коли він зарився в землю або сховався на дереві. Порожній палац Аїда я також використовував як полігон, у ньому ми відпрацьовували обшук приміщень. Потім долучив виборки…

Якщо церберенята все робили правильно, на них очікувала найулюбленіша нагорода і забавка – бойовища з фігурантами. Позаяк звірі були величенькі, їхніх супротивників я заздалегідь накачував енергією, щоб ті збільшилися принаймні втричі, і впоратися з ними стало б важче.

Еге ж, ламати голову доводилося добряче. Бо навчання – це будування зрозумілої і доступної послідовності кроків до кінцевої мети. Але учень не робитиме цих кроків, якщо не матиме правильної мотивації. Створити для нього і те, і те – задача вчителя, і жодним примусом або насильством тут не зарадиш. Насильницькими методами можна створити інквізицію, прусську армію, Третій рейх, ГУЛАГ, режим чучхе або путінізм, але неможливо навчити чомусь годящому навіть собаку, вже не кажучи про людину.

А далі я запровадив практику у самій «сміттярці». Умови там були важкі: спекотно, страшенно смердить, усюди літає попіл. І довкола юрби різноманітного біосміття, не лише кацапів. А коли ці виродки збиваються в зграї, то стають агресивними. І хоча церберенята сильніші, та коли потолочі багато, це вже небезпечно.

Задачі, які я ставив, теж були непрості: «знайти кацапа серед некацапів», «знайти військового кацапа серед цивільних кацапів», «знайти пілота», «знайти артилериста», «знайти офіцера» і так далі. Тут нюху було вже недостатньо, церберенятам доводилося користуватися хистом, який вони успадкували від матусі, – відрізняти характеристики душ, надбані за час земного життя. Але тут загальна схема аналогічна пошуку за запахом. Тобто диференціація. А поки один зі звіренят виконував пошук, інші охороняли його ззаду й відбивали напади виродків.

Паралельно я навчав вихованців орієнтуватися на місцевості. Засвіти і Земля перебувають у спільному Космосі, тобто і тут, і там можна визначатися за зірками.  Церберенята вже вміли поводитися пристойно, і мені дозволили ходити з ними на горішні рівні, де можна побачити сузір’я. В заявках я писав «із навчальною метою», і нас усюди пропускали. А мені за успішну роботу з адаптації цуценят до суспільства ще більше підвищили статус.

Поки я з усім цим марудився, церберенята виросли й перетворилися з невгамовних підлітків на вправних дорослих хижаків. І настав день, коли я зрозумів: більше їх навчати нема чому. Вони все знають і вміють…

***

– Думаю, ви вже здогадалися, що було далі, – промовив я до Ішвари.

Бог знань усміхнувся й кивнув.

– Так. Ви відчинили Браму. Випустили їх на Землю. Задали певні координати. І сказали: «Дорогенькі, там на вас чекає величезна кількість відбірної здобичі. І, що найбільш приємно, – жодних обмежень на харчування. Можна видирати душі просто з тіл, не очікуючи, поки це відбудеться природним чином. І жерти їх цілком, не залишаючи ані шматочка. »… А потім зачинили Браму і навісили всі засувки, як було… Я не помилився?

Я похитав головою. Що вже тепер приховувати? Позаяк сюди прибігав сам Вельзевул, то вже всім відомо, що церберенята вирвалися на Землю.

– Ні.

– Але той різновид… е-е-е… здобичі, на яку ви їх тренували, доволі численний. А псів лише четверо.

– Саме тому я й навчав їх виборкам, – пояснив я. – І задав пріоритети. Артилеристи, оператори ППО і РСЗВ, дроноводи, пілоти, офіцери всіх ланок… Якщо вони виб’ють бодай тих, хто керує важким озброєнням, нашим хлопцям на фронті це вже буде помічне. А без офіцерів кацапня не пертиметься на штурми. Далі пси пройдуться прикордонням і трошки почистять там. С-300, аеродроми, все таке.

– Але маю припущення, що вони все одно так багато біосміття з’їсти не зможуть.

Я знизав плечима.

– Хай хоч скільки зможуть. До того ж вони демони. Чим більше їстимуть, тим більше ростимуть. А чим ставатимуть більшими, тим зможуть більше з’їсти.

– Тобто, ви розраховуєте, що вони протягом певного часу зможуть знищити цілу армію?

– Гм… Навряд. Стільки справді швидко зжерти неможливо. Але безлад, гадаю, вони спричинять. Сподіваюся, це допоможе нашим. А далі… подивимося.

Ішвара пильно глянув на мене.

– А які вони мали пріоритети щодо цивільних?

От кмітливий старигань!

– Вище керівництво країни, – пробурчав я. – Депутати, пропагандисти, розробники і виробники зброї, обслуга ядерних ракет…

– Але якщо не стане керівництва – можливо, війна зупиниться.

– Але біосміття залишиться. І рано чи пізно почне нову війну. Тому головне – прибрати з Землі біосміття…

Я прикусив язик, але запізно. По очах Ішвари збагнув, що той уже все зрозумів. Але все одно спитав:

– Тобто, ви не вважаєте, шо це надто радикально?

– Ні, – відрубав я. – Я зробив те, що мав зробити. І мені начхати на ваші суди, чи що ви там вигадаєте. Навіть якщо мене відправлять до «сміттярки», я все одно ні про що не шкодуватиму.

– Вас нікуди не відправлять, – серйозно промовив Ішвара. – Я про це подбаю.

Я здивовано витріщився на нього.

– Але… ви ж, здається, за ненасильство…

– Так. Це зветься «ахімса». Але ахімса не опікується правами насильників, забуваючи про їхніх жертв. Згідно з нею, якщо ти не чиниш спротив насильству – ти не примножуєш добро, а заохочуєш і зміцнюєш зло. Тобто, біосміття має сидіти тут, у Засвітах, у «сміттярці»», а не бігати по Землі. Його відправка до Засвітів – не порушення ахімси. Якраз навпаки – це означатиме, що надалі така істота вже не зможе нікого скривдити.

– І не буде нових жертв…

– Саме так, – кивнув Ішвара. – Ахімса – це відповідальність людей за те, щоб зло на землі не поширювалося. Тобто, її принципи цілком збігаються з вашою приватною ініціативою, і мене це тішить. Хай там як, а старі боги знають про людей більше, ніж молоді. Молоді відкинули колишні закони й вигадали купу нових, усі ці «підстав другу щоку» і «пробачай ворогів» – але ці нововведення зробили зло відносним. Люди вирішили, що на  вірян заповідь «не вбий» і «не чини перелюбу» розповсюджується, а на «невірних» – ні. І почалося! Релігійні війни, інквізиції, масові страти… Нині догралися до того, що світ захоплюють деспотії з ядерними бомбами, котрі тримають цілі народи в концтаборах і нищать цілі міста. Люди забули, що відносне зло, не отримуючи відсічі, перетворюється на абсолютне…  Красно дякую за цікаву бесіду, – Ішвара легко звівся на ноги і забрав своє люстерко. – Було приємно з вами познайомитися. Сподіваюся, ще зустрічатимемося. І не переймайтеся. Все буде добре.

Коли бог знань пішов, я ще довго стояв біля лави, не знаючи, за що хапатися. А потім підійшов до Цербера й сів на край ями.

– Чув, друже? Дядько каже не перейматися…

Пес повернув до мене всі три голови й весело підморгнув.

Тільки ми з ним знаємо, що коли я випускав цуценят за Браму, у Тесси і Терри уже були добряче роздуті боки. У вовків схрещування братів і сестер є звичним форматом розмноження, тому людські уявлення про мораль сюди пхати не варто. Щоправда, не знаю, хто народиться при такому інбридингу – дракони, леви чи якісь химери. Але яка різниця, як називається чудовисько і на що воно схоже, якщо воно має ікла й пазурі та споживає біосміття? Головне, що мисливців на Землі незабаром стане значно більше. І коли підросте нова генерація «санітарів» – очистка боліт, сподіваюся, значно прискориться. Тих, хто не є біосміттям, церберенята не чіпатимуть, це для них не дуже їстівне – я вже розібрався в їхніх смаках. Але такого там небагато. Біосміття на московщині – домінантна форма життя. Тобто, там, де гулятимуть мої вихованці, незабаром валятимуться купи бездиханних фізичних оболонок. Які вже нікому ніколи не завдадуть шкоди і болю…

Чомусь згадалися безхатні українські собачата, які в «сірій зоні» жерли дохлу русню. Я їх бачив у бінокль – гладеньких, вгодованих… Сподіваюся, такі само видовища рано чи пізно з’являться і на болотах. Тамтешні песики бенкетуватимуть на недоїдках нащадків Цербера.

Схоже, коли двоногі істоти не вміють поводитися по-людськи, то рано чи пізно стають харчем для псів. Хоч земних, хоч позаземних. І це слушно. Адже собака – найкращий друг людини. А хто, як не друзі, допоможе нам захиститися від зла?