Зірка з неба

Давно це було. Настільки давно, що ніхто навіть не скаже, коли саме. Відомо тільки, що Галю тоді ще не величали Балуваною, а люди вміли чаклувати по-справжньому. 

Певна річ, що не всі володіли таким даром. Але для багатьох вважалося звичним їсти вареники без рук — вони самі спочатку брьохалися в сметані й потім вже залітали до рота. Хтось же вмів перетворювати воду на вино — такі зазвичай працювали в шинках і дуже шанувалися місцевими випиваками. А декому навіть вдавалося дістати для коханої зірку з неба. Утім, таке чарування вважалося рідкістю, бо було доступне лише справді закоханим і вимагало великої трати сил. Та й дівчата тоді не дуже вередували й усвідомлювали, що зірка на небі краще, ніж у чиїхось руках.

До речі, на ту пору окрім звичних зірок спостережливе око могло помітити вгорі сяйливі плямки, які не висіли на місці, а знай собі мандрували небом, наче блищаки. «Бач, як світлячки порозліталися, — думав, можливо, хтось. — На суху погоду, либонь. Чи не замочити й собі білизну при такій нагоді?»

І невтямки було людям, що насправді то виблискували тарелі іншопланетян, котрі примітили Землю, але все ніяк не наважувалися ступити на її поверхню. Бо, можливо, вже обпеклися на якійсь іншій планеті, котра теж була зовні привабливою, та наяву виявилася втіленням вселенського жаху. Тож тепер космічні прибульці не квапилися з рішенням, все приглядалися, зважуючи переваги та слабкі сторони майбутньої оборудки. 

***

А на Землі життя йшло своїм звичаєм. І наша Галя досягла вже того віку, коли ненавмисна зустріч з хлопцями додавала їй на щоки червоної фарби. 

Парубки, які раніше майже не заглядали на хутір, де мешкала родина дівчини, тепер обсіли його, наче мухи коров’ячу паляницю. Галі, звичайно, подобалась така увага, та вона удавала, що ніхто з молодиків їй і задарма не потрібен. Бо ні їхнє підморгування, ні масні жарти не збуджували в дівчини жодних почуттів, окрім нудьги. Вона чекала від майбутнього обранця чогось свіжого, неймовірного, але чого саме, пояснити поки що не могла.

— О-хо-хо! — чухав тим часом потилицю Охрім, татко дівчини, споглядаючи все це. — Схоже, цьогоріч під гарбузи слід більшу ділянку виділити.

Отак потихеньку все й волоклося: хлопці вертілися, Галя приглядалася, а татко чухав лоба. Аж невдовзі дівчина стала підмічати, що від погляду мовчазного Йванка її серденько зачинає тріпотіти, наче та пташка, що впіймалася в сильце. І одного вечора, коли майже всі залицяльники зібралися біля її перелазу, Галя оголосила своє рішення:

— Тут ось що, хлопаки, я надумала: ви ж ті гарбузи додому не понесете, еге ж? Скоріше викинете в ярок, щоб не соромитися. Тому, щоб і вам заощадити час, ще й мої свині потім дякуватимуть, вважайте, що кабаки виросли й кожен з вас отримав найбільшого, — Галя опустила погляд, стишила голос: — Тільки Йванко не скуштує печеного гарбуза!

— І чому це раптом? Чим він кращий? — загомоніли парубки.

— А тому! — Галя теребила свою косу й розглядала дощечку на перелазі. — Все, розходьтеся, бо зараз Бровка спущу!

Хлопці того собаку не боялися — він хіба що курей міг налякати, як ті в його мисці порпались. Але парубки зрозуміли, що їм тут більше нічого не світить, тож порозбрідалися невдоволені, хто куди.

І залишилися біля перелазу Галя та Йванко. 

Коники джеркотіли у траві. На небі з’явилися перші зірки. Мотря, Гальчина мамця, зачинила курей в повітці й пішла до хати. А молоднеча все мовчала, розглядаючи будь-що, крім один одного. 

Врешті-решт дівчина не стерпіла:

— А ти, Йванку, чаклувати вмієш? — перепитала неголосно.

— А хто цього не вміє, — хлопець наважився зустрітися поглядом з Галею. — Хіба що каліка якийсь без рук та голови, — і Йванко дістав з повітря троянду, простягнув її дівчині.

— Та ружу будь-хто сотворить, — Галя понюхала квітку. — Я про справжнє, сильне чарування — щось таке вмієш?

— А чого тобі хочеться? — хлопець з нізвідки витягнув пиріжка. 

Галя взяла гостинець, надкусила:

— О, з маком, мої улюблені! — прошамкотіла з повним ротом. — А хочу я… — вона заозиралася, сподіваючись деінде побачити відповідь на Йванкове питання. — А хочу… О! — дівчина тицьнула пальцем в небо. — Оту зірку, що блимає, дістати зможеш?

— Зірку? — хлопець почухав лоба. — А навіщо?

    — Бо хочу! — Галя відкопилила губу. — Чи я тобі вже не люба?

— Та ні… — зам’явся Йванко. — Просто татко говорив, що на такі забаганки не слід тратити силу. Бо колись, каже, хтось отак дістав зорю, а потім вона чомусь опинилася в багнюці й валялася там, поки свині не знайшли та не погризли її. 

— Я твою зірку не викину, не бійся, — умовляла Галя. — Я її над ґанком прилаштую, щоб нагадувала про тебе. І щоб вночі надвір виходити не так темно було.

— Ну, не знаю, — все ще вагався хлопець.

— А якщо я дозволю поцілувати себе в щічку? — заохочувала дівчина. — Або й ще деінде.

— Якщо в щічку… — Йванко розправив плечі.

— І деінде також, — додала Галя.

— Тоді про всяк випадок відійди, — хлопець через перелаз перескочив на подвір’я. — Бо це я вперше так серйозно чаклуватиму.

І Йванко розставив ноги, підняв до неба руки, заплющив очі й забубонів, наче той бугай-птах на болоті. 

Галя знехотя аж замилувалася хлопцевою фігурою. «Гарний татові зять буде, — міркувала. — Та вони удвох від свиней той гній за раз вичистять. Ото мамця радітиме, що льоха вже не вищатиме пів дня!»

А Йванко пнувся, тужився, ніби вже тиждень страждав закрепом і жодна олія, чи чорнослив не допомагали. Галя, тим часом прикусивши губу, позирала то на хлопця, то на небо. І в якусь мить їй здалося, що та зірка стала ближчою, що вона опускається, більшає.

— Йванку, досить! — йойкнула дівчина. — Вона ось-ось впаде, чуєш?

А хлопець несподівано захитався і, як порожній лантух, гепнувся в кропиву, що росла біля перелазу.

— Йванку, ти чого? Вставай! — Галя впала на коліна поруч із хлопцем, стала його термосити, водночас поглядаючи на небо. — Йванку, зірка вже близько! І здоровезна, аж-аж! Я маленьку замовляла, що з такою робитиму, Йванку?!

Дівчина спробувала тягти хлопця, але марно — лише пожалила руки об кропиву. Гучний свист, що долинав з небес, спонукав Галю щосили шарпнути свого залицяльника. Сорочка хлопця затріщала, дівчина не втрималася на ногах і відлетіла ледь не до Бровкової буди. І в цю мить щось здоровезне шелепнулося якраз на перелаз.

Перелякана Галя із роззявленим ротом та задраною вище колін спідницею сиділа на траві й мовчки дивилася на те місце, де тільки-но лежав хлопець. А на несподівану торохнечу з хати вибігли Гальчині батьки: мамця в одній сорочці й татко в спідньому.

— Що це воно таке? — Охрім поволі наближався до перелазу.

— А де Йванко? — заозиралась мамця.

— Він там, — Галя пальцем тицьнула на річ, схожу на величезний полумисок з дивною накривкою, крізь яку вибивалося світло та курився дим. — Вона… воно… — і дівчина заревіла.

Мотря присіла поруч з дочкою, пригорнула до себе: 

— Гов, гов, заспокойся! Де там? Він що, додому пішов?

Але відповіді матір не дочекалася. Бо вершечок полумиска відкинувся й звідти вилізло зелене чудисько в сріблястій вдяганці: дворуке, двоноге й худюще, наче справжній півень біля сотні курочок. Воно зростом було, як людина. Коли ж дим розвіявся, то можна було побачити на його обличчі маленькі очі, невеликий ніс, тоненьку рисочку, там, де мав бути рот. І три вуха. Третє, якщо це було воно, стирчало прямісінько на маківці й усі три слухавки вертілися праворуч-ліворуч, ніби до чогось дочувалися.

Зелене чуперадло побачило Галю з мамою й попрямувало до них. Дівчина заверещала й позадкувала до Бровкової буди. Мотря також заволала диким голосом, й спробувала прикрити собою дочку. Якби не Охрім, який схопив дрин й огрів ним страшидло, довелось би Бровкові шукати вільний куток у своїй і так тісній буді.

Після удару зеленовухий гикнув, закотив очі й упав. Галя з мамою швиденько перебігли за таткову спину.

— Воно мертве? — перепитала злякана дівчина.

— Та хто його зна? — відповів Охрім. — Я наче не сильно приклався, а там…

— То може помацаєш? — озвалася Мотря. Коли ж чоловік здивовано подивився на неї, додала: — Палкою, я маю на увазі, палкою.

І дрин легенько торкнувся приходька — той не ворухнувся. Татко ще раз штрикнув тривухого — анічогісінько.

 — Х-ху! — зітхнула полегшено мамця. — І що це за звір такий? 

 І тут Галя знов заверещала, наче та свиня, котру штрикнули швайкою — сухотілий зеленяк заворушився. 

Охрім з піднятим дрином позадкував, дупою підштовхуючи жінок якнайдалі від небезпеки. А тривух сів, струснув головою, глянув потім на людей і щось забелькотів, водночас показуючи на небо, на свій полумисок, на подвір’я.

— Тату, що воно каже? — Галя обережно виглядала із-за батькової спини.

— А хто його розбере, — відповів Охрім. — Але дуже схоже на те, як цвіркотить кум Іван після відвідин шинку.

Зелений зайда несподівано заворушив усіма вухами, а потім повторив:

— … після відвідин шинку, — і замовк.

На подвір’ї стало так тихо, що було навіть чутно, як в полумиску прибульця щось неголосно потріскує.

— Він що, розуміє по нашому? — озвалась нарешті Галя.

— …розуміє по нашому, — повторив тривух.

— Йо… сип босий! — татко почухав потилицю. — Чому він повторює за нами? Ти хто такий? — Охрім підвищив на прибульця голос.

— Ти хто такий, — почулося у відповідь.

— Ми так і до ранку нічого не дізнаємося, — мамця вийшла із-за чоловікової спини, прокашлялася, тицьнула пальцем у свої пишні груди. — Я — Мотря, — сказала голосно.

— Я — Мотря, — повторило чудисько і вказало на себе.

— Та ні, — спалахнула мамця. — Це я Мотря, а ти, — жінка тицьнула на приходька, — здихля зелена, сухоребра, зрозумів?

— Мамо, дайте-но я спробую, — викликалася Галя. — Воно наче мирне. Бо час пливе, а там Йванко. 

Дівчина вийшла наперед, заговорила до зеленяка: 

— Я не знаю, як там тебе, але треба оцей твій таріль прибрати, чуєш? Там хлопець, Йванко, ти його придавив, утямив? Ми з ним навіть не поцілувалися, бо я… бо мені… Та хто ж знав, що замість зірки він тебе з неба зірве! Що ти взагалі там робив, га? Розліталися тут, бач, зеленовухі — простим хлопцям для дівчини зорю зняти ніяк! Нумо, підіймай свій сріблястий зад і прибирай звідси бісову димопхайку, хутко! Ми ж навіть не поцілувалися! — і Галя заревіла.

Прибулець, який досі уважно слухав дівоче одкровення, почухав себе за третім вухом, повторив тихенько:

— …поцілувалися.

Потім скочив на ноги, прокашлявся: 

— Я ще не все втямив, з того, що почув, — несподівано заговорив людською мовою. — Але основне, сподіваюся, зрозумів. Отже, спочатку про себе: я… — і зеленяк щось нерозбірливо протріскотів. 

Татко, мамця і Галя дивилися на балакливе страховидло із роззявленими ротами та мовчали. А зеленяк, не дочекавшись відповіді, продовжив: 

— Бачу, моєю мовою воно вам не зайшло. Тому пропоную поступку — називайте мене просто — Здихля. Це милозвучне ім’я, котре, мабуть, ненароком згадала Мотря, мені сподобалося. Хоча, визнаю, не здогадуюсь, що воно означає.

Галя на це гигикнула, її батьки ж мовчки продовжували дивитися на приходька. А той говорив далі:

— Моя поява у вас насправді не замишлялася. Я облітав свій сектор, аж тут всі прилади наче сказилися й човник став падати. Спроби втримати його в повітрі виявились марними. Ось так і опинився тут. А човника я прибрати не зможу, бо, схоже, згоріла плата управління. Тому без лазерного паяльника та мікропроцесорів на заміну нічого не вийде. Якщо у вас є згадане приладдя та запчастини, то, можливо, мені вдасться полагодити зламане. 

Ніхто не вимовив ані слова у відповідь, тож зеленяк перепитав: 

— У вас є лазерний паяльник?

— А що воно таке? — поцікавився Охрім. — У мене є молоток, зубило. Пилка також є, а отого вашого… пиляльника — не впевнений, чи знайду.

— То може спробувати цього полумиска якось так підняти, без пиляльника? Там же Йванко непритомний лежить! — запхинькала Галя.

— Без домкрата зробити це буде важко, — відповів Здихля. — Я так розумію, що його у вас теж не знайти?

— Мабуть, ні, — почухав лоба татко. — Ми зазвичай для цього використовуємо важіль: каменюку та довгу колоду. Але зараз темно шукати все це.

— Тю, та не проблема! — зеленовухий поліз до човника, щось там пошарудів і подвір’я залило яскравим світлом. — Отак підійде?

— Аж надміру, — примружившись, відповів Охрім.

І вони разом зі Здихлею пішли за клуню, щоб притягнути звідти декілька здоровезних каменюк та товстого дрючка. 

Галя ж поки кваааасчвприсіла біля човника-полумиска. Він потрощив огорожу, але не вгруз в ґрунт через старі жорнові камені, котрі лежали по обидва боки перелазу, як сходинки.

— Йванку, ти там живий? — шепотіла дівчина в щілину, крізь яку б ледве пролізло кошеня. — Почекай ще трішки, зараз ми тебе визволимо. Тату, що ви так довго? — Галя випросталася. — Йванкові ж незручно, йому, мабуть, дихати важко, а ви…

— Ми робимо все, що можемо, — відповів Охрім, прилаштовуючи камінь біля човника. — Ти б не підганяла, а готувалася підсунути ось цю брилу, коли ми піднімемо полумисок. Мотре, допоможеш їй, бо щось не так зробить, то ще більше хлопця вчавимо. Здихле, давай-но сюди колоду. Ось так… Зачепилося. Тепер натискай на край — я тут притримаю, щоб не спорснуло.

Тривух усім тілом насів на кінець бруса, але той навіть  не ворухнувся.

Гальчина мамця все це бачила:

— Та чим вас там на небі годують, що такі кволі! — забурчала. — Йди-но до Галі, я сама.

І жінка налягла на колоду. Та затріщала, край човника трохи піднявся.

— Підкладайте каменя! — вигукнув Охрім.

Галя із зеленяком ледве встигли підсунути брилу, як дрючок тріснув. Мотря впала на нього, вдарилася підборіддям:

— Хіба не можна було міцнішу дровиняку знайти? — прошепелявила, витираючи кров з губи.

— За клунею темно — що намацали, те й ухопили, — виправдовувався Охрім. — Галю, доцю, Йванка там не видно? — перепитав потім.

 — Бачу! Руку бачу! — радісно загалайкала дівчина. — Швидше діставаймо його!

Охрім присів поряд з човником, відсунув дочку, намацав Йванкову руку, потягнув її до себе. Здихля підскочив з іншого боку й отак вони витягли понівечене тіло на подвір’я.

— Мамцю, це не схоже на Йванка, — захлипала Галя. — Тату, гляньте, може там ще один є?

— Ну, ну, доцю, — Мотря пригорнула доньку до себе, відвернула її погляд від покаліченого хлопця. — Немає там іншого. А на твоєму віку ще парубків ого-го скільки буде, — вгамовувала вона Галю.

— Мені не треба інші, я цим ще не натішилася! — завищала дівчина. — Пустіть мене!

Галя вирвалася з мамчиних обіймів, упала на коліна поряд з хлопцем:

— Йванку, отямся, будь ласка! Ти чуєш — я більше не вимагатиму зірок! Досить вже, надивилася, щоб їй, — дівчина спересердя пнула човника кулачком і заголосила: — У тебе такі смачні пиріжки, Йванку-у-у! Я б їх вік їла — не вмирай тільки! 

Охрім та прибулець мовчки дивилися на голосіння дівчини. Потім Здихля легенько відсторонив Галю, кивком голови показуючи Мотрі, щоб та притримала дочку. Опісля нахилився до хлопця, приклав до його грудей почергово всі три вуха, зітхнув: 

— Живий він. Але не знаю, чи довго протягне, — прорік, дивлячись на жінок.

— То роби вже щось! — закричала на зеленяка Галя. — Ти ж його прибив, тобі й оживляти! Ворушися, не стій, наче опудало зелене!

— Доцю, доцю, заспокойся! — Мотря знов спробувала втихомирити доньку, але та вирвалася.

— Що заспокойся?! Це ж не вашого Йванка придавило, — прогарчала Галя й слідом заревіла щосили.

— І як цьому зарадити? — тихо перепитав у зеленяка Охрім.

— Якби його можна було доставити на головний корабель! — так само тихо відповів Здихля. Потім ляснув собі по лобі: — А й дійсно, як я відразу не додумався! — і поліз до човника.

Звідти почулося шарудіння, белькотіння прибульця і врешті-решт на верхівці накривки полумиска замиготів червоний вогник.

Здихля виліз на подвір’я, усміхнувся: 

— Я спробував поговорити зі зверхниками, але блок зв’язку, схоже, також пошкодився. Тож залишилося увімкнути аварійний маячок. Сподіваюся, що нас недовго шукатимуть, — тривух присів на камінь. — І моєї вини в тому, що сталося, немає. Я ж говорив, що прилади сказилися, ніби хтось сторонній втрутився в їхню роботу, — проказав неголосно.

— А на небі Йванка дійсно врятують? — перепитала Галя, схлипуючи.

— Якщо тільки дух остаточно не залишив тіло, — спокійно відповів Здихля. — Бо тоді вже ніщо не допоможе.

— Та він молодий, він дотерпить, поки… — почала було Мотря, але не договорила — вирячила очі, захапала розкритим ротом повітря, наче та риба, котру викинули на берег, і все тицяла пальцем у небо: — Там… там.. там… — водночас белькотіла.

Всі подивилися вгору. Здихля скочив на ноги:

— Ого, як швидко! — вигукнув. — Тепер вже точно врятують вашого хлопця.

Галя від цих слів знову заревіла, мамка стала її заспокоювати, а татко, приставивши долоню до лоба, спостерігав, як на подвір’я опускається ще один полумисок прибульців.

Невдовзі новий човник примостився поряд з клунею, звідти вискочило двоє зеленяків. Здихля загалайкотів з ними, вказуючи на перелаз, де лежав його човник, на Охріма з Мотрею та дочкою, і на понівечене тіло Йванка. Зеленяки спочатку заперечливо хитали головою, на що Здихля по новому колу став тицяти пальцями на людей і щось уперто джеркотати. Врешті-решт один із новоприбулих поліз до свого човника й зажебонів там невідомо з ким. Потім повернувся і ствердно кивнув. 

Після цього Здихля заговорив з людьми:

— Ледь умовив, — зітхнув. — Нам же категорично заборонено вступати в контакт з вами, не те що перевозити людей на базу. Довелося переконувати, що ви не несете загрози, що мовчатимете, і що неполадки з управлінням човником викликане внутрішніми причинами. Хоча, я зрозумів, що до того всього приклав свою руку Йванко. Тож зараз його завантажимо в човника і невдовзі наші цілителі зроблять все можливе, щоб реанімувати хлопця.

— Не треба його реа-… реанувати, — схлипуючи, заговорила Галя. — Просто зробіть, щоб він був, як раніше, живий.

Здихля хотів уже щось відповісти, але його відірвали зеленяки — один з них показував на якийсь прилад і хитав головою.

— Я сподівався, — знову заговорив Здихля, — що й мій човник відремонтують, але потрібного опорядження в них не знайшлося. Тому невдовзі сюди прилетять ремонтники.

Потім всі тривухи та Охрім легенько перенесли Йванка до човника, що стояв біля клуні, один із зеленяків усівся в нього, і через мить полумисок зник в небі.

— Чому ви так швидко? — Галя знов запхинькала. — Я зі Йванком навіть не попрощалася — а що як більше його не побачу? — і дівчина заревіла ще дужче.

Здихля спробував утішити її, але Охрім притримав руку тривуха:

— Не чіпай, нехай поплачеться. Скажи краще, як ти так хутко навчився нашої мови?

— Та ми давно спостерігаємо за вашою планетою й у нашій базі є відомості ледь не про кожну мову. Тож мені залишалося порівняти те, що почув від вас і те, що тримаю в пам’яті. Хоча зміст багатьох слів мені все одно ще не зрозумілий. Наприклад… — і тут Здихлю торкнувся інший зеленяк, вказуючи на небо. — А ось і запчастини прибули.

Новий човник також приземлився біля клуні, звідти виглянула фізія тривуха, який щось забелькотів і подав назовні ящики. Зеленяки забрали їх і всі троє перебралися до зламаного човника. Один заліз всередину, щось там шарудів, бурчав, потім узяв у іншого тривуха невідомий прилад і зашкварчав ним. 

Зрештою шкварчання в поламаному човнику стихло. Один із тривухів ще деякий час щось мудрував там, потім голосно цвірінькнув, мабуть, щоб інші зеленяки відійшли. Накривка зачинилася і полумисок піднявся у повітря, щоб потім вмоститися поруч з іншим човником.

Зеленяки опісля зашепотілися поміж собою й двоє всілися в ремонтний полумисок, який швидко зник у нічному небі.

— А-а ти чого не полетів? — затинаючись, перепитав у Здихлі Охрім.

— Я умовив зверхників залишити мене тут до повернення Йванка, — усміхався тривух. — Це буде гарним досвідом — досі нікому з нас не доводилося жити серед людей. Та й перелаз полагодити треба — це ж я його зламав, хоч і ненавмисно.

— Якщо так, — Охрім чухав лоба, — то свого полумиска перемістиш за клуню — аби менше хто бачив. Мотре, де ми постелимо нашому гостю?

— Не переймайтеся. Мені ще треба з базою обговорити деталі, тож я заночую в човнику, — і Здихля поліз до свого кораблика… 

***

  Як тільки зійшло сонце, Мотря вийшла випускати курей. Човника на подвір’ї вже не було, а зеленяк ходив біля потрощеного перелазу й щось роздивлявся.

— Чого так рано, поспав би ще? — жінка відчинила повітку, насипала курям зерна. — І що ти там виглядаєш?

— Та дивлюся, як він влаштований, — відповів Здихля. 

— Про ремонт Охрім все пояснить. Ось прокинеться, поснідаємо, а вже потім… До речі, ти що, в цьому збираєшся подвір’ям швендяти? — Мотря провела рукою, вказуючи на сріблясте вбрання зеленяка. — А якщо хтось побачить? Нумо, скидай все, я тобі Охрімове щось дам. Бо твоє вже забруднилося, та й онде дірка на сраці — якраз Галя й зашиє.

— Я не можу це зняти! — обличчя Здихлі покрилося сірими плямами, а сам він вертівся, намагаючись побачити, де ж там та дірка.

— І чому це? Хіба у вас все не так, як у нас влаштовано? — Мотря примружила очі, посміхнулася.

— Я не відаю, як ви влаштовані — не було потреби дізнаватися. Але й роздягатися не буду! — вперся тривух.

— Гаразд, гаразд! Я й так все приміряю. Охрім же проти тебе тілистий, — погодилася жінка. — Нікуди не тікай, зараз вийду.

Невдовзі Мотря повернулася з чоловіковими штанами та сорочкою: 

— Ось! Не нове, але чисте — двором ходити годиться. Натягай на себе, — й подала тривуху ногавки.

Здихля вдягнув штани поверх свого вбрання, підтягнув їх до живота.

— Як я й думала, — Мотря посмикала ногавки за пояс. — Та в них ще зо двоє таких, як ти, влізуть. Утім, це поправимо, — жінка звідкілясь витягнула мотузку й пов’язала її навколо талії зеленяка. — О, це вже щось! Тепер сорочку!

Тривух лиш вдягнув подану сорочину й Мотря відразу скривилася:

— Це навіть для опудала занадто буде. Скидай, — і знов пішла до хати, щоб невдовзі винести звідти квітчасту вишиванку: — Це Гальчина — дочка з неї вже виросла, а тобі має підійти. 

Здихля розумів, що сперечатися з жінкою марно, тому роздивися різноколірні квітки на рукавах та грудях, понюхав приємну на дотик тканину і вже потім натягнув сорочку на себе.

— Хм! — жінка, розглядаючи зеленяка, замислилася. — Шкода таку на подвір’ї тягати, але вже нехай. Що там ще? Ага, вухо на тім’ячку прикрити треба, бо точно питатимуть, навіщо воно. Десь тут висів Охрімів капелюх, — Мотря зняла з тину дірявого бриля, натягнула його на голову Здихлі, потім обійшла прибульця. — Наче й нічого, але оця твоя шкіра. Галю! — жінка постукала у хатню шибку. — Галю, вставай, твоя допомога потрібна.

Та замість дівчини з вікна виглянув Охрім:

— Що сталося? — перепитав. Затим побачив вдягненого по-новому Здихлю: — О, то у вас приміряння! А нічогенько так виглядає наш гість.

— А ти думав, ми тут горобцям дулі даємо, чи що? — відповіла Мотря. — Буди Галю — сонце вже давно зійшло.

Охрім повернувся до хати й звідти почулося дівоче:

— Ну, тату! Я ще спати хочу!

— Прокидайся! — гиркнула у вікно мамця. — Бо хто тебе такого сонька за дружину візьме? 

— От могли й не нагадувати, бо знов ревітиму, — заспана Галя виглянула на подвір’я, побачила на Здихлі свою сорочку і її сонливість як рукою зняло: — Мамо, що це таке? — закричала дівчина. — Улюблену вишиванку — хоч би у мене спитали! 

Через хвильку Галя вже стояла біля Здихлі й смикала його за сорочку:

— Нумо, скидай! Придумали ж таке — це ж жіноче, нехай онде татове носить, — закричала.

— Та вона ж мала на тебе — цицьки вивалюються, сама казала, — намагалася вговорити доньку Мотря.

— Я ж не винувата, що тілесами у вас пішла! А що сорочка мала — моїй доньці якраз буде, — не вгавала дівчина.

— Галю, що ж ти така вперта! Коли ще та дочка буде, та й чи буде. Татова ж обнова на Здихлі висить, наче мішок. Хіба що підшиєш її, поки я вареники ліпитиму. Ти вареники їси? — перепитала мамця вже в зеленяка.

— Не знаю навіть, що це таке, — відповів Здихля, котрий до цього мовчки спостерігав за сваркою.

— От і дізнаєшся. Охріме, неси дрова, став воду. Галю, на тобі шиття. Тільки нічого не відрізай — потім відпоремо, тато ще носитиме. Гайда, ворушіться! — і Мотря попрямувала до хати…

***

Галя зі Здихлею сиділи на призьбі: дівчина ловко орудувала голкою, тривух же мовчки спостерігав за нею.

— Ти вибач, що зранку накричала, — заговорила нарешті Галя. — Воно все так швидко сталося. Я розумію — ти не винуватий, — що кажуть, те й робиш. А вишиванка, до речі, тобі личить — це я тільки-но зрозуміла, — дівчина усміхнулася, потім перепитала: — А Йванка там довго реа… реануватимуть? 

— Не знаю, — відповів тривух. — Там же після реанімації ще період реабілітації буде.

— А-а! — по дівочому обличчі було видно, що вона нічого зі сказаного не зрозуміла. 

Здихля помітив це, виправився:

— Треба потім, щоб тіло відновилося, стало хоча б таким, як до зустрічі з човником.

— Тепер допетрала, — дівчина відкусила нитку, подала сорочку зеленяку. — Вдягай!

І тут з хати почулося мамчине:

— Галю, Здихле, мийте руки — сніданок готовий!

За столом, на якому парувала велика миска вареників, уже сиділи Охрім з Мотрею.

— О! Зовсім інший вигляд, — усміхаючись, відзначила мамця обновку прибульця. — На вечорниці може й не дуже, та для двору аж бігом піде. До речі, Галю, після сніданку треба, щоб ти Здихлю зробила схожим на людину. Я того й будила тебе так рано: візьми буряк, сажі, попелу, мабуть. І шкіру, яку не прикриватиме одяг, підмалюй, чи що там.

— О, це я люблю, — Галя аж затерла руки від задоволення. — Бо все ні на кому було вправлятися.

— Ви про що це? — Здихля недовірливо оглянув присутніх.

— Потім побачиш, — дівчина усміхалася. — А з чим вареники, мамо?

— З капустою, — відповіла Мотря. — Здихле, оце вони і є — вареники. Я не знаю, чи ви їсте там таке, тому трішечки надкуси, пожуй. Якщо нічого не станеться, то можеш налягати — в казанкові ще є. Ану ж відчуєш недобре, то ось, — жінка підсунула зеленяку відро. — Вкладаєш у рота два пальці й бекаєш.

— Це як? — тривух підозріло покосився на цеберко.

— Це щоб виблюватися, — втрутився в розмову Охрім. — Потім сам побачиш. А може ця мука тебе й обмине. Пробуй, — і простягнув тривуху виделку. 

Здихля обережно наколов ближнього вареника, надкусив кінчик тіста, пожував:

— Схоже на… — щось пробелькотів своєю мовою. — Можна ковтати? 

Охрім кивнув головою, Мотря поправила цеберко, а Галя затулила рота долонею — мабуть, в очікуванні чогось страшного.

Тож Здихля заплющив очі, потім лигнув і завмер. 

В хаті стало тихо, навіть мухи й ті вгамувалися й не дзижчали, наче навіжені. Прибулець урешті розплющився й усміхнувся:

— Наче нічого — з’їдати весь?

Тепер вже Мотря кивнула, продовжуючи спостерігати за зеленяком. Здихля запхнув вареника, якого тримав у руках, до рота, й став жувати:

— У-у! А з капустою смачніше! — замурчав, наче той кіт.

Врешті-решт Галя першою наколола собі вареника, за нею й тато з мамою підчепили собі по одному, й далі за столом чулось лише чавкання. 

Здихля налягав на страву, наче востаннє смакував нею. Мотря спочатку мовчки дивилася на це, потім притримала руку зеленяка:

— Мені не шкода, але ти його вперше їси — аби потім погано не стало, — сказала.

— Так для цього ж цеберко є, — усміхнувся прибулець. — І два пальці. Вареники ж такі смачні, що важко втриматися. Утім, ви маєте рацію, — і відклав виделку…

***

Після сніданку Мотря взялася мити посуд, а Охрім став підбирати паколи для ремонту перелазу. Галя ж вмостила тривуха на стільчикові посеред двору, ніби до чогось приміряючись, обійшла його декілька разів, мугикнула й попрямувала до хати.

Здихлю після вареників та безсонної ночі, схоже, розморило, бо він став куняти й ледь не впав на траву. Дівчина, котра якраз повернулася з кошиком, штовхнула прибульця:

— Що, об’ївся? То ти ще інших мамчиних страв не куштував. Вона хоч і бурчить, що готування їй вже в печінках, але радіє, коли ми все з’їдаємо. То що — хочеш бути схожим на людину?

— То не я, то мамка твоя переймається, що злякаю когось ненароком, — Здихля позіхнув.

— Та вдень ти ще нічого, а якби уночі хтось побачив… Гаразд, почнімо! — і Галя дістала з кошика вуглика. — Спочатку намалюємо брови. Бо безброва людина — як цап без бороди. 

Здихля мовчки терпів дівочі орудки, на всі питання кивав головою, не заглиблюючись, про що його питають. 

Врешті-решт Галя відсунула кошика:

— Мамо, підійди-но сюди! — гукнула.

Витираючи руки об літник, з хати вийшла Мотря:

— Чого тобі? — перепитала.

— Та ось — я закінчила. Здихле, не спи! — дівчина стусонула прибульця.

Мотря підійшла, стала поперед зеленяка, гмикнула. Потім подивилася на дочку, яка усміхалася:

— І що це? Я ж просила, щоб він на людину був схожий, а не на блазня. Навіщо йому такі червоні щоки та вуста? А синій ніс — це в які ворота? І що то ти навколо очей так товсто чорним обвела — щоб когось злякати, чи що? Та його такого ще більше розпитуватимуть, хто він, та звідки. Нам треба, щоб зеленяк став сірим, непримітним, як Бровко, якого не видно, й не чути. Не викаблучуйся, Галю! Ти ж розумієш, що від Здихлі залежить доля твого Йванка? Підправ, як я казала, й нехай піде поспить, бідолашний. Бо, бач, ось-ось носом в траву зариється…

***

Сонного Здихлю потім вклали на призьбі, вмостили під голову свитку й пішли робити кожен своє. Через деякий час Галя, що проходила повз, почула, як тривух стогне уві сні, а його живіт роздувся, наче індик перед індичкою.

— Мамо, тату, гляньте! — загаласувала дівчина.

— Чого ти горланиш? — на крик прибігли Охрім з Мотрею. А коли побачили, на що вказував доньчин палець, аж пороззявляли роти.

— Що це за пошесть така? — Охрім чухав потилицю.

— То капуста — не інакше, — впевнено відповіла мамця. — Здихле, Здихлику! — стала термосити тривуха. — Де в тебе болить, кажи?

Ще сонний зеленяк скрутився калачиком, застогнав: 

— Живіт, здається, зараз трісне. Ой-ой! Я ж забув — завтра мав проходити планову асенізацію, ось воно й… — Здихля побачив, що його не розуміють: — Очищення чергове — у нас воно відбувається раз на тиждень: вкладають в камеру і… Ой-ой-ой!

— Доведеться робити клістир, — Мотря випрямилася. — Галю, грій воду, Охріме…

— А що таке клістир? — не дав договорити Здихля.

— Це коли в дупу крізь очеретинку заливають воду, — пояснив Охрім. — Сподіваюсь, у тебе дупа є?

— Не треба ніякого клістиру! — прибулець скочив з призьби. — Не треба воду в дупу! Якось же інакше цьому зарадити можна? Ой-ой!

— Здихлику, зелененький, — Мотря легенько всадовила тривуха на призьбу, сіла поруч. — Так, це неприємно, але тобі потім полегшає, повір. Можна було б випити олії, але вона поки подіє, то ти вже тричі луснеш. Тому клістир найкращий вихід.

— Ні! — зеленяк знову скочив на ноги. — Я радше полечу на базу, щоб мене там очистили. Ой-ой! — і зігнутий Здихля побіг за клуню. 

Майже відразу звідти злетів у повітря його полумисок, розкидаючи за собою сіно, яким був прикиданий.

— От і все! — зітхнула Мотря, озираючись. — Як думаєте, він повернеться? Наче ж не обіцяв.

— Та вже! — Галя тицяла пальцем в небо. — Гляньте! — човник зеленяка знову завис над подвір’ям. 

Не встиг він приземлитися, як накривка відкинулася, звідти вискочив Здихля:

— Мене ж там посадять на карантин! — забідкався відразу. — І я не зможу побути з вами! І мене знов назвуть невдахою! Де той ваш клістир — його самому собі поставити можна? — затокотів.

— Зачекай, зачекай! — Мотря намагалася його вгамувати. — Краще, коли це зробить хтось сторонній. Самому — я не знаю, — незручно, мабуть, буде. Та чого ти боїшся? Я це зроблю — мене нічим не здивуєш. І мовчатиму, щоб там не побачила.

— Ні, ні, ні! — знову вперся Здихля. — Несіть його швидше — я сам. Поясніть тільки, що потрібно робити.

Мотря бачила, що прибульця не переконати, тому сказала Галі принести теплу воду та олію, а Охріма послала за приспособою для клістира. Сама ж стала розповідати, як очищатися з його допомогою: 

— Влягаєшся на живіт, очеретинку з приспособи, яку тримаєш над собою, встромляєш в дупу. Перед тим кінчик очерету змащуєш олією, щоб не так боляче було. Заливаєш до приспособи воду й чекаєш поки вона вся витече в тебе. А потім вмощуєшся на горщика — я дам тобі надщербленого, щоб ноги навсидьки не боліли, — і лиш встигаєш радіти, як твоє тіло позбавляється гидоти. Отак ось, зрозумів? Чи може все-таки я допоможу?

Зеленяк, який перед цим ще ойкав, вигукнув:

— Ні! — схопив усе й рвонув було до хати.

— Е-е! Не туди! — притримала його Мотря. — Краще в клуню, там солома є — на ній вмостишся.

І Здихля зник в повітці. 

Невдовзі звідти почулося вовтузіння, крехтіння, ойкання. Потім зеленяк несамовито закричав, чим налякав хутірських мешканців — навіть Бровко в буді з переляку завив! — і згодом вийшов звідти худий та похнюплений.

— Мені так соромно! — ледь не плакав. — Мотре, в чому я можу попрати своє вбрання? — перепитав, намагаючись не дивитися нікому в очі.

— Що сталося? — жінка обережно зазирнула в клуню: — Ой, леле! — відвернулася. — Кхе-кхе! Галю, не підходь! Охріме, кури сьогодні ночуватимуть надворі! Кхе-кхе! Звідки воно в тобі скільки взялося, Здихле? — Мотря подивилася на пригніченого зеленяка: — Ну, ну! Не переймайся, з усіма буває. А як це ти Охрімову вдяганку не забруднив?

— Я встиг її зняти, відкласти. А свою… — Здихля зітхнув і замовк.

— То нічого — я виперу. Галю, дай-но якусь тичку — дістати одежину гостя. Охріме, неси відро з водою — покладу туди. І накривку — ніч покисне, а вранці виперу, — жінка знов заглянула в клуню: — І доведеться, окрім у свиней, заодно і тут завтра вичищати — чув, Охріме?..

***

— Охо-хо! — Мотря після того, як віднесла відро зі Здихлевим вбранням на край городу, вмостилася поряд з усіма на призьбі. — Що ж мені тепер тобі готувати? — подивилася на зеленяка. — Вареники, а тим більше з капустою, відпадають. Чим ви там на небі харчуєтесь?

— Концентратами. В тюбиках, — шморгнув носом Здихля. Потім попрямував до човника, пошарудів там і подав Мотрі щось сіре, невелике, довгасте.

Охрім взяв з рук дружини незнайомий харч, спробував надкусити:

— Жорстке, жилаве — мабуть, недоварене, — сказав.

— Та ні, — Здихля забрав той предмет, відкрутив вершечок. — Дайте палець, — попросив.

Галя радо, Мотря з Охрімом з осторогою — простягнули вказівні пальці. Зеленяк вичавив на кожен по краплинці чогось також сірого:

— Пробуйте! — сказав.

Дівчина швидко злизала свою краплину й замурчала:

— Мм! А смачно! Можна ще? — на що отримала вже велику купку.

Мотря своєї торкнулася спочатку кінчиком язика, посмакувала, потім злизала:

— Гарно! І як його готують? — перепитала.

— Я не знаю, — відповів Здихля. — Нам в політ дають дводенний запас, про всяк випадок. Я ще свій не з’їв.

— Отже, два дні не голодуватимеш, — Охрім також злизав свою частку. — А там щось придумаємо. Йдімо спати. Бо день якийсь недоладний, хай йому! 

— Я виспався, тому побуду тут. А потім в човник піду, — зітхнув зеленяк.

— Можна мені зі Здихлею посидіти? — перепитала Галя. — Я теж спати не хочу.

— Та сидіть! — махнула рукою Мотря й пішла з чоловіком до хати.

Деякий час на подвір’ї було чутно лише дзюрчання коників у траві та скавуління Бровка в буді — собаці не давали спати блохи.

— Як же мені соромно! — озвався нарешті Здихля. — І що ви тепер про нас подумаєте?

— Тю! Та не переймайся ти так! Подумаєш — обісрався! Таке будь з ким трапитися може, — заспокоювала його Галя. — Ми ж люди прості, все розуміємо. Бо й самі інколи не встигаємо добігти до кущів та задерти спідницю. Тому забудь. Розкажи краще про себе, про свій хутір, чи де ви там мешкаєте?

— Не хутір — ми його називаємо… — і Здихля щось пробелькотів. — Вашою мовою це дуже-дуже великий човник.

— Ого! — Галя спробувала уявити схожий полумисок. — Десь такий завеликий, як наша хата?

— Набагато більший — в нього влізе скільки хат, скільки травинок на цьому подвір’ї, — пояснив тривух. — Я народився на ньому, а мій народ, розповідають, прибув сюди здалеку — від іншої дуже далекої зорі. Їм довелося покинути насиджені місця, бо жити там стало неможливо. Отак наш головний човник блукав космосом в пошуках підхожого місця. Кажуть, що декілька разів вже наче знаходив. Але потім виявлялося, що то була помилка, що там нас очікувала небезпека. І врешті-решт ми домандрувалися до Землі. Але тут вирішили добре придивитися, перш ніж щось учиняти.

— Я не знаю, про що міркують зверхники, — продовжував Здихля, — та, на мій погляд, і на Землі існує дещо, з чим у нас можуть бути проблеми. Найперше — ви весь час воюєте, а ми народ мирний. А ще оці незрозумілі втручання в роботу наших човників. Я раніше чув про таке, але вважав, що то вигадка. Аж поки цієї ночі не випробував усе на собі.

— Ти про чарування? — перепитала Галя. — Так то така рідкість, що на неї можна й не зважати.

— Та не кажи! Бо через це можуть постраждати й більші човники й навіть наш головний корабель. Тому мені здається, що ми одного дня знову вирушимо в подорож. 

— Не сумуй! — дівчина поплескала тривуха по плечу. — Може все ще владнається. Гаразд, піду, мабуть, і я спати. На добраніч, Здихлику!..

***

Наступного дня Мотря знову побачила зеленяка біля перелазу.

— Мені за вчорашнє незручно, — першим заговорив тривух. — Тому сьогодні хочу загладити свою вину. Снідайте, а потім покажете, куди виносити оте… з клуні. Та й від свиней заодно.

Мотря нічого не відповіла Здихлі, а за сніданком розповіла про цю розмову чоловікові:

— Ти ж його тільки не дуже завантажуй, — попередила. — Він ще слабкий, мабуть, після вчорашнього.

Тож Охрім опісля дав Здихлі два відра, лопату, показав край городу купу з гноєм:

— Сюди носитимеш оте… своє. І куряче. І від свиней, коли в клуні вичистиш. 

— А як я зрозумію, що вже чисто? — перепитав зеленяк.

— Та не знаю — коли бруду не буде, запах зникне, — десь так, мабуть. Але не поспішай — скільки зможеш, скільки й зроби. А я поки що перелаз домайструю, — й Охрім пішов.

Мотря з Галею спочатку спостерігали у вікно, як приходько з осторогою заходить до клуні, як виносить звідти перші відра. Та потім хатні справи відірвали їх, і як там було далі, вони вже не бачили. 

В Охріма також не все ладилося з перелазом, тож йому ніколи було дивитися за Здихлею. І лише коли Мотря вийшла звати чоловіка на обід, вони обоє заглянули в повітку. І роззявили від здивування роти — клуня такою, мабуть, не була й коли збудувалася: вишкребена, виметена, курячі сідала обчухрані аж до чистої деревини, павутини й тієї ніде видно не було.

— І-і що це? — протуркотів Охрім.

— Ти в мене питаєш? Хто поряд працював — я, чи ти? — не менше чоловікового чудувалася Мотря. — А де Здихля?

— Мабуть, біля свиней, — Охрім покосився на саж. — Але я не чув, щоб вони вищали.

Зеленяк дійсно копався в поросятнику — в прямому сенсі копався. Бо рівень ґрунту в загородці був на пів людського зросту нижчий, ніж дощата підлога сажа. Свині звідти якраз мовчки й спостерігали за Здихлею, коли-не-коли чухаючи одна одній боки.

— Дійсно кажуть: змусь дурня копати став, то він і море викопає, — пробурмотів собі під носа Охрім, коли побачив це.

— То ти таке скомандував? — Мотря вклала руки в боки. — Що, справді хочеш сюди воду подати?

— Та хіба я вже зовсім? — чоловік повертів пальцем біля скроні.

Тут тривух побачив їх:

— Щось не так? — перепитав. 

— Ні, ні, все так, — в один голос відповіли Охрім з Мотрею. — Може ти заморився? Може відпочинеш?

— Ось дороблю, потім присяду. Ви ще щось хотіли? — спитав Здихля.

— Та ні, працюй, — і вони пішли.

— Охріме, я навіть не знаю, що сказати, — Мотря боялася озирнутися. Їй здавалося, що зеленяк дивиться їм услід. — То що далі робитимемо?

— Ой, не питай! Не знаю, — Охріму в носі засвербіло, він чхнув: — Але свиням тепер доведеться якусь драбину змайструвати, щоб в саж залізти могли. Зате в дощ буде їм там справжній ставок…

***

Наступного дня Мотря за сніданком балакала з чоловіком:

— Сьогодні неділя, Охріме. Сходіть зі Здихлею на риболовлю — я так і не придумала, чим його годувати, а без їжі помре ж він. Оте в тюбику мені рибу нагадало — наловіть карасиків, я відварю, м’ясце на сито перетру і буде йому якийсь харч. А якщо не підійде, то ще щось придумаємо.

Тож Охрім накопав біля купи гною черв’яків, склав їх в щербате горня, прикрив трохи землею, щоб не розповзалися, взяв опісля дві вудки й пішли вони з тривухом на ближнє озеро — там поміж очеретом якраз було вичищене від ряски місце, де чоловік інколи тягав карасів. 

— На риболовлю слід виходити ще затемна, — повчав тривуха Охрім. — Бо найкраще клює, коли сонце підіймається. Бо далі вже, як пощастить. Тому сподіватимемся, що удача нам усміхнеться.

І вони закинули вудки, вмостилися на бережку й стали чекати. А поплавці навіть і не думали ворушитися. Охрім вже й черв’яків міняв, і плював на них, і пропускав крізь зуби, щоб перевірити, черв’як то, чи черв’ячка — на черв’ячку ж бо карась краще клює, — але марно. 

Та Мотрі потрібна була риба, тож Охрім вперто тримався за вудку й не спускав погляду з поплавця. І не зчувся, як задрімав. 

У Здихлі також не клювало. Він спочатку розглядав очерет, бабок, які пурхали над ним, мальків у рясці. А потім помітив, як з горнятка вилазить черв’як…

Охріма розбудив поштовх у руці. Завченим рухом він смикнув на себе вудку — гарненький карасик телепнувся позаду на траву.

— О, це вже щось! — сон в чоловіка, як рукою зняло. — Зараз почнеться. Здихле, подай-но черв’яка.

Охрім повернувся до зеленяка й отетерів — в роті тривуха вертівся червоненький кінчик хробака, а горнятко в руках було порожнім.

— Ти що, їх поїв? — перепитав, хоч і так все бачив.

— Вибач, я не хотів, — обличчя Здихлі покрилося сірими плямами — це було видно навіть через попіл, яким Галя зранку притрушувала шкіру зеленяка. — Вони так схожі на наші… — тривух щось пробелькотів. — Тож я не стримався.

— Та вже нехай, — Охрім став змотувати вудку. — Йдімо скоріш додому.

Вдома він все переповів дружині й Мотря відразу скомандувала:

— Неси в клуню солому, готуй приспособу для клістиру. Галю, на тобі вода, олія. Здихлику, як ти почуваєшся? Ніде не болить?

— Та наче ні? — спокійно відповів тривух.

Мотря все одно змусила Охріма з Галею слідкувати за прибульцем, а сама пішла робити своє, щоб затим раз по раз виходити на подвір’я й питати у Здихлі:

— Ти як?

Отак вони аж до вечора наглядали за гостем, а потім вже сонна Мотря вказала зеленяку на приладдя для клістиру:

— Ти все одно його сам собі робитимеш, тому ми йдемо спати. Якщо надумаєш про допомогу — кричи.

Але ніч пройшла спокійно. І з того дня Здихля харчувався з людьми за одним столом: Мотря готувала доньці та чоловікові борщ, або вареники, або ще щось, а перед тривухом стояло горнятко з вимитими черв’яками. Він попервах витягав їх пальцями, а потім змайстрував для цього дві палички й вправно ловив ними хробаків, які не хотіли бути з’їденими.

Мотря спочатку кривилася, як бачила оте поїдання, потім вже просто не звертала уваги — їсть гість, то й добре, аби не дзвонив зубами. Охрім на це просто не зважав — у кожного, мовляв, свої вподобання, всьому не надивуєшся. А Галі було спершу смішно споглядати, як звиваються червоні гадючки в зеленому роті, опісля ж і їй закортіло дізнатися, які на смак ті хробачки. І одного разу вона попросила у Здихлі маленького — спробувати. Простягнула долоню, щоб отримати зміїстого смаколика, натомість отримала від мамці рушником:

— Тобі що, їсти нічого? Заміж вийдеш, перейдете у свою хату, то готуйте з чоловіком, що захочете: хоч хробаків, хоч гусінь смажену. Чи ти хочеш, щоб і тобі клістир поставили? Здихля того їх і їсть, бо все інше йому шкодить. Щоб більше я такого не бачила!

Галя надулася, перестала їсти борщ, а потім помітила, що зеленяк очима показує на її миску — поміж капустинами там вже плавав маленький черв’ячок. Дівчина усміхнулася тривуху у відповідь, зачерпнула борщу з хробачком і проковтнула. Який черв’як на смак, вона так і не зрозуміла, зате для себе відмітила, що скуштувала його, і що Здихля усміхається доволі мило…

З очищенням організму тривух також знайшов вихід. Коли він вже відчував, що ось-ось настане той день, то просив Мотрю приготувати все для клістиру та йшов уночі до озера «чиститися».

То спочатку хутірські хвилювалися, як там їхній зеленяк в темряві сам вправляється. Бо надалі вже сонний Охрім, коли чув далеке волання, не розплющуючи очей, питав дружину:

— Здихля?

На що та спросоння лише:

— Угу! — й казала.

А серед місцевих рибалок, які саме вночі ставили ятері на озері, пішов поголос, що там об’явилося страховидло з великим рогом на лобі. Ніякої шкоди, окрім моторошного ревіння, те страшидло не завдавало. Тож люди його не так щоб і боялися, але намагалися вже вночі туди не заявлятися. 

А Здихля після тих нічних прогулянок виглядав посвіжілим та радісним. Єдиною незручністю для нього стало те, що після переходу на черв’ячне харчування, чиститися вже доводилося частіше…

***

Якщо вдень прибулець переважно вертівся біля Охріма, або коли й з Мотрею — як їй була потрібна допомога, — то ввечері наставав час Галі. Дівчині бракувало уваги, спілкування. Йванка, до якого її тягнуло, поряд не було, й хтозна ще стільки таке могло тривати. 

Мотря, до речі, після того, як Йванка придавило полумиском, сходила до батьків хлопця й розповіла, що їхній син поїхав з Охрімовим далеким родичем на заробітки. А додому не зайшов, бо родич вже від’їжджав, тож вибір був: або їхати негайно, або йти додому. Йванкові батьки спочатку в це не повірили, але Мотря понарозказувала їм різних байок, що ті навіть раділи, який в них синок хазяйновитий.  

Майже щоночі Здихля балакав зі своїми зверхниками й одного ранку розповів, що небесні цілителі зробили неймовірне, що Йванко вже отямився, й тепер його чекає відновлення. Галя звеселилася від цієї звістки, на радощах аж застрибнула Здихлі на коліна та обійняла його. Приходько від того завмер і дівчина зрозуміла, що трішки зараділася. Вона мовчки злізла з тривухових колін, але для себе зауважила, що їй там сподобалося. 

Вечорами вони зі Здихлею часто сиділи на призьбі, дивилися на зорі й зеленяк розповідав про те, що знав, що бачив. Не всьому з почутого дівчина вірила. Вона подумки сміялася з його слів про те, що зірки — величезні розжарені камені, набагато більші, ніж Земля, і що сонце також зірка. Галя не стала вговорювати Здихлю, що то казки, що не можуть ось такі маленькі бути більшими навіть за їхню хату, чи хутір. 

Їй подобалося, як тривух розповідав про щось. Вона стала примічати, що попервах страшидло, нині Здихля здавався милим і подекуди навіть гарним. Галя вже з нетерпінням чекала щоранкового підмальовування його обличчя — щоб приходько хоч трохи, хоч здалеку здавався схожим на людину. Дівчина для цього навіть начесала Бровкової шерсті, виварила її та змайструвала щось на кшталт чуприни, якою прикрила третє вухо — аби не тягати всюди таткового дірявого бриля. І тепер, коли Здихля прислухався до чогось, то здавалося, наче вкорочений Бровковий хвіст на маківці прибульця також вертиться праворуч-ліворуч.

***

Зеленяк виявився допитливим, цікавився майже всім. Він розпитував Охріма, як влаштовано те, чи інше приладдя, чому оце слід робити отак, а те інакше. Чоловік, як міг,  задовольняв тривухову цікавість, хоча й сам багато чого не знав.

Мотрі також перепадала частка запитань. Одного разу прибулець, коли допомагав жінці розвішувати білизну, поцікавився, чому вона при першій зустрічі назвала його Здихлею, що означає це ім’я?  

Мотря саме прив’язувала мотузку до стовпа й аж завмерла:

— Та то в нас так називають гарну, добру людину, — відповіла. — Мені тоді здалося, що ти саме такий і є.

— То це виходить, що і вас усіх можна вважати Здихлями, еге ж? — несподівано продовжив зеленяк.

Мотря аж похлинулася: 

— Та ні, я ж не доказала. Коли гарної та доброї людини багато — я, наприклад, бач, яка пишна, — то вона вже не здихля, а… а… — жінка не знала, що збрехати. 

Аж тут від перелазу почулося:

— Добрий день! О, я бачу, Мотре, у вас гостювальник, — по той бік тину стояла жіночка і з цікавістю розглядала приходька.

— А, це ти, Мокрино! І тобі день добрий. То родич Охрімів навідався. Ти щось хотіла? — Мотря не знала, як відкараскатися від незваної гості.

— Та так — дізнатися, як ви. Бо вже казна-коли бачилися. А що то ваш родич такий сірий, аж зеленковатий. Чи не хворіє часом чимсь? — запитала Мокрина.

А Мотря візьми й ляпни:

— Та є таке! В їхніх краях зараз пошесть: і холера, і пропасниця, і ще якась моровиця. Зд… — жінка закашлялася, — Ілля ледве звідти дав ногам знати, відходить ось потроху, бідолашний. То може зайдеш, у мене там наливочка є, побалакаємо? Оце лиш білизну розвішаю…

— Та ні, — заметушилася раптом жіночка. — Я тут згадала, що курей зранку не випустила. І їсти не дала. Побіжу вже, — і чкурнула, аж курява слідом задиміла.

Тут саме Охрім з клуні вийшов.

— Чув, як я її ловко спровадила? — Мотря аж світилася. — Тепер весь куток знатиме, що до нас краще не навідуватися. 

— Ага, — чоловік скривився. — А ще я завтра хотів на ярмарок поїхати, продати дещо. Тож тепер не впевнений, чи спродамся хоч трохи.

— А про це я й не подумала! — прикрила рота Мотря.

За вечерею вони порадилися й вирішили, що ярмарок цей не останній, тому можна й пропустити. З чим і лягли спати…

***

Отак за турботами й минали дні на хуторі. Мотрю, коли вона дивилася, як Здихля з Охрімом вправлялися по господарству, відвідували дивні думки. «Ех, який же Галі гарний чоловік був би! — сама собі міркувала жінка. — Хазяйновитий, роботящий — таких ще пошукати. І добрий, головне. Але ж не нашої породи! Тому не буде з цього дива пива — не зародять на вербі грушки. А шкода…» 

І Галя вже не так часто думала про Йванка, особливо, коли поруч був Здихля. Тривух наче й нічого такого не робив, але дівчині хотілося бути поряд, слухати казки про зорі, про інші світи, відповідати на його питання. А зеленяк інколи запитував таке, що Галя відразу й пояснити не могла.

— Пам’ятаєш, першого дня ти плакалася, що не поцілувалася зі Йванком. А що воно означає, оте — поцілувалися? — тихо перепитав Здихля, коли вони вчергове спостерігали за нічним небом.

— Та це… це… — Галя аж задумалася. — Це коли торкаються один одного вустами. Або в щічку. Або деінде іще. Ось так, — і дівчина заплющила очі, склала губки дудкою й потягнулася до зеленяка.

— А навіщо — для чого це робиться? — тривух про всяк випадок відсунувся від Галі.

— Зазвичай цілують, якщо людина тобі подобається, якщо вона важлива для тебе, якщо кохаєш її, — пояснювала дівчина, як сама це розуміла. 

— Тобто, ти кохаєш Йванка? — не вгавав зеленяк.

— Звісно, — вигукнула Галя, потім додала: — Мабуть, — і ще згодом: — Не знаю. Ми ж так і не поцілувалися — тому не знаю.

— А мене б ти могла покохати? — Здихля дивися дівчині в очі.

— Та-а… — зам’ялася Галя.

— Зрозуміло, — тривух піднявся з призьби. — Бо я опудало зелене? — спитав наостанок.

— Та що ти таке мелеш? — Галя також випросталась. — То коли було! Та я тоді не розуміла, що патякаю!

— Ну, звісно! Гаразд, мені ще з головним кораблем побалакати слід, — і Здихля попрямував за клуню.

— Здихлику, ти не так зрозумів, чуєш? Зачекай! — дівчина спробувала затримати зеленяка, але той вивернувся й за мить зник за повіткою…

Вранці тривух за сніданком не ковтав черв’яків, як зазвичай, а мовчки розглядав їх, щоб потім відпустити назад в горнятко. Галя також сиділа похнюплена.

— Що вже сталося? — перепитала Мотря. — Здихле, чого такий зажурений?

— Сьогодні увечері повернеться Йванко, — спокійно відповів зеленяк.

— Ой, як добре! — звеселіла жінка. — Галю, ти чула? 

А дівчина копирсалася виделкою в каші й нічого на це не відповіла.

— Галю, ти що не рада? — додала мамця.

— Та рада я, рада! Відстаньте від мене! — дівчина зарюмсала, відкинула виделку, й вибігла з хати.

— Що це з нею? — дивувалася Мотря. — Охріме, який ґедзь її вкусив?

— Хм! Я у ваших жіночих справах не знавець, — відповів чоловік. — Сама здогадуйся. То це виходить, Здихле, що ти сьогодні нас покинеш? — перепитав потім у тривуха.

— Так, — зеленяк досі розглядав хробаків між паличками.

— Мотре, ти чула? Треба щось йому в дорогу зібрати, — Охрім також відклав виделку. — Може таки наліпиш вареників — удома його вже без клістира почистять, еге ж, Здихлику?

— Не знаю. Мабуть, — тривух опустив черв’яка в горнятко, підвівся. — Я  піду. Мені ще човника підготувати треба, — і вийшов.

— Та що це з ними сьогодні? — вражалася Мотря…

***

Здихля весь день просидів у своєму полумиску, навіть не приходив обідати. А коли почало сутеніти, перелетів човником на подвір’я:

— Де моє сріблясте вбрання? — перепитав.

Мотря швиденько винесла з хати пакуночок:

— Ось! Випрала, випрасувала, Галя дірку залатала — як новеньке.

Тривух з пакунком зайшов до клуні, щоб незабаром вийти звідти знов-таки з ним:

— Не налазить, — відповів спокійно. — Не розумію, чому. А квіточка на сраці гарна, дякую, Галю. Шкода, що замале — доведеться в цьому летіти, — зеленяк вказав на себе.

— Не сором нас! — вигукнула Мотря. — Галю, готуй голку, нитку! Зараз швиденько таткове чисте вшиємо.

Дівчина, що досі сумирно стояла поряд з батьками, несподівано чкурнула в хату, щоб через мить винести звідти свою вишиванку, яку зірвала зі Здихлі ще першого дня:

— Бери цю, — промовила, не дивлячись зеленяку в очі — Вона все одна мені мала.

— А як же твоя майбутня дочка? — тривух взяв вишиванку в руки. — Ти ж їй цю сорочку обіцяла?

— А доньці, якщо народиться, нову вишию. Бери, — і Галя відійшла.

Тут і Мотря повернулася з хати:

— Ось найвужчі штанці — Охрім їх ще з весілля не вдягав, беріг, не знаю, для чого. Вдягай, все одно спорохнявіють невдовзі. А так хоч користь буде.

І Здихля знов зайшов до клуні, щоб вийти звідки в чистому.

— Все одно великуваті, — зауважила Мотря. — Мотузка тут вже не годиться. Галю, неси червону стрічку, ми тобі іншу купимо.

І замість паска жінка обв’язала талію тривуха черленою смужкою. Відійшла потім, гмикнула:

— Гарно! Тільки оця твоя шкіра… розмальована — тебе такого свої признають?

— Та куди вони дінуться! — Здихля чи не вперше за день усміхнувся.

— То хоч оте своє третє вухо відкрий. Бо все здається, наче то Бровко хвостом метеляє, — не вгавала Мотря.

— Ні, чупринку я на пам’ять залишу. Можна, Галю? — тривух подивися на дівчину.

Та знітилася:

— Звісно, можна. Вона ж твоя, — і теж усміхнулася.

Мотря ляснула себе по чолі:

— Ледве не забула! Охріме, неси глека! 

Чоловік з погрібника швиденько доставив полив’яного жбанка, горлечко якого було пов’язане мішковиною.

— Вареників я готувати побоялася, бо ще обдрищете увесь свій головний полумисок. Тому ось, — жінка взяла в Охріма глек, передала зеленяку, — черв’яків тобі накопали. 

— Тут різні: і червоні, і білі, і товсті, й тоненькі, — вклинився в розмову Охрім. — Я їх не вимивав, бо ще злипнуться. Земелькою притрусив, щоб не розповзалися. А далі вже самі розберетесь.

— Дякую! — лиш встиг вимовити Здихля, як над подвір’ям завис ще один полумисок.

Він повільно опустився на траву, накривка відкинулася й першим звідти вискочив Йванко в сріблястому вбранні.

— Нарешті! Галю, тітко Мотре, дядьку Охріме — який я радий вас усіх бачити! — вигукнув. 

Йванко вже хотів, мабуть, обійняти дівчину, але побачив Здихлю, на мить закам’янів, а потім забелькотів, наче справжній зеленяк.

Здихля спочатку здивовано розглядав хлопця, а потім став йому підбелькочувати й вони торохтіли б ще казна-скільки, якби один із тривухів — зі Йванком в човнику прибули ще двоє зеленяків, — не торкнувся Здихлі й щось йому прожебонів.

І Йванко, і Здихля замовкли, тривух зітхнув, заговорив до людей:

— Мені пора. Кажуть, що я й так тут засидівся. Дякую за все! Вибач, Охріме, що не допоміг з перелазом, хоч і обіцяв. Мотре, а вареники все одно найкраще з того, що я тут куштував. Шкода, що не покажу їх своїм.

— Так ти залітай! Я їх швиденько наліплю — й за вухом почесати не встигнеш, — жінка захлюпала носом. — Не забувай нас, ти ж як рідний тепер, — і відвернулася на чоловікове плече.

— Галю, а ти… — почав було Здихля, але дівчина не дала договорити, підбігла, притулила пальчика до вуст зеленяка, повернулася потім до Йванка:

— Можеш відвернутися? — спитала хлопця й, не дочекавшись відповіді, поцілувала тривуха в щічку. Опісля відійшла й дивилась вже на Здихлю із-за мамчиного плеча.

— І що це означає? — прибулець тримався за щоку, там, де щойно її торкнулися дівочі вуста.

— Я поки що не зрозуміла, — зніяковіла Галя. — Тому не скажу.

А нові зеленяки забелькотіли про щось зі Йванком, поплескали потім Здихлю по плечу  й той поліз до свого полумиска. Опісля і ці тривухи вмостилися у свого човника й обидва тарелі шугонули в небо.

— Як вони швидко! — запхинькала Галя. — Я навіть не встигла як слід попрощатися!

— Ну, ну, не плач! — Йванко спробував обійняти дівчину. — Вони ще прилетять. Я багато розповідав про нас, їм було цікаво — обіцяли навідуватися. 

— А я й не плачу, — схлипувала Галя. — Просто все сталося так неочікувано.

Мотря з Охрімом бачили, що дітям зараз не до них, тож тихенько пішли до хати. 

Галя зі Йванком неподовзі вмостилися на новому перелазі. Хлопець легенько обійняв дівчину, притиснув до себе:

— Як я за тобою скучив, Галю! — прошепотів.

— І я за тобою! — ледь чутно почулося у відповідь.

Опісля обоє, не змовляючись, поволі зблизили свої вуста. В дівочих грудях від цього поцілунку жодна пташка навіть не шарпнулася. «Мабуть, заснула, — подумалось Галі. — Або здохла».

Йванко хотів було повторити цілунок, але Галя відсторонилася. Деякий час вони мовчки роздивлялися пом’яту полумиском кропиву, потім дівчина прошелестіла:

— Йванку, знаєш, що я хочу?

— Що? — хлопець аж напружився. — Якщо зірку з неба, то не зможу. Бо зірки, то розжарені…

— Камені, — несподівано закінчила дівчина. — Я знаю. І таке вже не замовлятиму — порозумнішала. А хочу я від тебе дитинку, дівчинку.

— Прямо зараз?! — Йванко ще більше скам’янів.

— Та ні, вже після весілля, — заспокоїла його Галя. — Бо до нього й цілуватися не можна — ти ж знав?

— Якщо після весілля, то не питання, — хлопець усміхнувся, опісля нахилився, щоб таки поцілувати дівчину.

— Але ж це ще не скоро буде, — вдруге вивернулася та. — То я б хотіла, щоб ти мені інше сотворив.

— Галю, та що ж ти така балувана! — не стерпів Йванко. — Кажи вже, чого хочеш.

— Я не балувана! — надулася дівчина. — То я ще не визначилася, чого бажаю. Але тепер вже точно знаю, чого.

Хлопець мовчав.

— Я хочу котика: худенького, зеленоокого й бажано тривухого — ти таке зможеш? — Галя прохально дивилася на Йванка. А той і досі німував: — Коли ще та дитинка народиться! А так, поки тебе не буде поряд, я його притискатиму до себе, — щебетала дівчина. — І назву Здихлею. Чого ти мовчиш?

— Бо, по-перше, — заговорив нарешті хлопець, — створювати живу істоту будь-кому заборонено. Це страшніше, ніж зірвати зірку з неба — ти повинна таке знати. По-друге: чому тривухе, і чому саме Здихлею, а не Мурчиком, чи Рудьком?

— То на згадку про нашого приходька, того, що тебе човником придавив. У нього ж три вуха, а мамка ще першого вечора ненавмисне назвала його здихлею. Й отак те прізвисько зеленяку сподобалося, що він сам попросив називати його ним, — пояснила Галя.

Йванко несподівано засміявся.

— Чого ти регочеш? — дивувалася дівчина. — Це не такий здихля, як ми звикли. Він став хорошим, гарним присмаком цього слова. Це як я тебе називатиму не дурнем, а дурником, дурком, дурясиком — відчуваєш різницю?

Хлопець потихеньку заспокоївся:

— То ви що, всі вважали, що Здихля хлопець? — перепитав, ще згикуючи.

— А хто ж іще — звісно хлопець, чи чоловік, — стверджувала Галя. — Зеленяк і сам себе таким вважав. 

— Я нагорі стільки цікавого дізнався! Потім якось розповім, — Йванко притиснув дівчину до себе. — І одна з цікавинок, це те, що вони, — хлопець пробелькотів щось по-зеленяцькі, — можуть до певного віку вибирати собі стать.

— Як це? — Галя стрепенулася.

— От, наприклад: ти народилася дівчинкою, але на повноліття можеш стати хлопцем. Звісно, якщо бажаєш цього і якщо вмотивуєш свою забаганку. Бо так просто це не робиться. Але опісля вже нічого не зміниш — до скону залишишся тим, що вибереш, — Йванко посміхнувся. — Тож оцей ваш Здихля — насправжки дівчина. Десь нашого віку, і яка вперто хоче стати хлопцем. Принаймні так мені сказали інші тривухи. Бачу, що не віриш. Ану ж він-вона ще навідається сюди — запитаєш сама. І не напружуй свої мізки — для мене спочатку це теж було дивним. То вже потім я все прийняв на віру.

Йванко замовк, пригорнув до себе Галю. Дівчина вже не пручалася й вони, не змовляючись, втупилися в нічне зоряне небо. Туди, де невидимий із Землі, кружляв над ними дуже-дуже великий полумисок тривухих зеленяків. Йванко, вимальовуючи його в уяві, згадував, мабуть, часи, проведені на ньому. А Галя споминала усміхнену, притрушену попелом фізію Здихлі у вишиванці, на маківці котрого вертілося праворуч-ліворуч третє вухо, дуже схоже на вкорочений хвіст Бровка. І дівчина також усміхалася… 

                                        ***

Давно це було… 

Можливо, насамкінець хтось скаже, що те все вигадки, що не існувало жодної Галі, чи тривухих прибульців. То й нехай: кожен вірить у те, в що хоче вірити — має на це право.

Ану ж вам доведеться спостерігати на нічному небі мандрівні сяйливі плямки, згадайте цю розповідь. І якщо ви ще не втратили здатність чаклувати, в жодному разі не намагайтеся зірвати ті цятки з неба — як би вас не вмовляла кохана. Бо хтозна, чим закінчиться тоді вже саме ваша історія, й чи бува не одубіє опісля тендітна тріпотлива пташка в грудях вашої дівчини. Бо хіба ж вам треба таке?..