Зернятко до зернятка

— Ваше ім’я?

— Ірина.

— Прізвище?

— Фаріон.

— Ви щодо вакансії?

— Так. Без роботи, як виявилося, сидіти не можу, а тут саме натрапила на оголошення…

— Але ж це Міністерство Доброго Врожаю!

Молодий чоловік, що сидів з іншого боку великого офісного стола з ноутбуком та купами паперів і папок, тримав у руках резюме жінки й поспішно переглядав потрібну інформацію.

— Що ж, тоді я — чудовий кандидат.

— Кандидат-ка, — без докору, але все ж тоном невиправного перфекціоніста поправив співрозмовник.

“Тааак, чудово, — промайнула думка в голові Ірини, — нудьгувати я тут точно не буду”.

— Як би це Вам сказати…, — продовжив чоловік. З першого погляду було зрозуміло, що він — надзвичайно добра та ввічлива людина, але трішки сором’язлива. — Я не впевнений, чи Ви правильно собі уявляєте характер роботи, на яку ви подали заявку. Наша спеціальність та головна мета — виростити добрий врожай. Нам потрібен Сівач вищої категорії.

— Так відкрийте свій ҐАДЖЕТ, вельмишановний пане, і ПОГУГЛІТЬ. — Останнє слово Ірина саркастично підкреслила, протягнувши його трохи довше, а тоді пильно подивилася в блакитні очі навпроти.

Очі навпроти покірно опустилися, чоловік відкрив ноутбук, у закладках знайшов Google, YouTube та кілька сторінок соціальних мереж. На хвилину чи дві в кімнаті запанувала тиша. У приміщенні все було новим та сучасним — від техніки до штор на вікні, проте на стіні позаду столика з куцими кривими ніжками клацав дорогий антикварний годинник. Своїм хитрим “так-так” годинник ніби намагався втрутитися в інтенсивну внутрішню боротьбу, що відбувалася у голові керівника відділу кадрів. Зрозуміло було, що чоловік читав коментарі людей про Ірину. Час від часу він мимохіть бурмотів під ніс фрази на екрані: “…сíяла зерно істини…”, “…на освітянській ниві…”, “…полоти мовні будяки…”, “…щедрі плоди гідної праці…” “…гострий, мов серп…” — це про язик, гммм…

Нарешті, він підняв очі від монітору й задоволено подивився на жінку. Вона виглядала трохи втомленою, але в очах її горіла сила — така ж невгасима внутрішня сила, яка була в попереднього Сівача. Того, до речі, нещодавно перевели на вищу посаду.

— Ну гаразд, — сказав врешті-решт чоловік, — гадаю, ми можемо дати Вам шанс… скажімо, встановимо випробувальний термін та забезпечимо Вам коуча.

Чоловік не помітив цього, але око більш пильного спостерігача після слова “коуча” вловило б на обличчі його співрозмовниці щось на зразок того виразу, з яким проковтуєш скибку лимону без цукру.

— Тільки є кілька сумнівів, — не бажаючи видатися надто строгим, обережно вів далі керівник. — Тут дуже багато позитивних відгуків — власне, завдяки їм Ви маєте значну перевагу над іншими кандидатами, але є… один, так би мовити, делікатний момент. Скажімо, Ваші висловлювання декому здаються дещо різкими, навіть… токсичними. Що ви на це скажете?

— З усією повагою до авторів цих коментарів, Ви, як ніхто інший, маєте знати: не всі добрива гарно пахнуть, але ж допомагають швидше й краще рости!

— Так, безперечно… — чоловік, здавалося, тепер соромився свого останнього запитання. Було очевидно: жінка їм підходить. Уже іншим, теплим та задушевним тоном, він додав: — Шкода, що це іноді помітно лише під час жнив…

Він закрив ноутбук, встав з-за столу й жестом руки запросив Ірину зробити те ж саме. Вони обидвоє покинули кімнату, де відбувалася співбесіда, й попрямували до досить вузького коридору. Вздовж стелі світилися синюватим світлом точкові лампочки, а підлога нагадувала асфальтове покриття, тільки ідеально рівне. Нарешті, коридор повернув направо і перед очима постали великі залізні двері, пофарбовані світлою люмінесцентною фарбою.

— Готові? — перепитав чоловік, хоча й сам знав відповідь.

Він з урочистим виглядом відчинив двері, ніби відчуваючи гордість за те, що ховається за ними.

Місце, в якому вони знаходилися, важко вкладалося в термін “приміщення”. Об’єм його можна було порівняти хіба що з чимось у масштабах космічного корабля: де воно закінчувалося, було невідомо. За кілька кроків від дверей починалося провалля, причому воно було однаково як широким, так і глибоким.

Спочатку в Ірини перехопило подих, потім на очі навернулися сльози, але, опанувавши, нарешті, лавиноподібні емоції, вона повільно підійшла до високого парапету й обережно нахилила голову вниз.

Чемно витримавши довготривалу паузу, аби дати приголомшеній жінці час опанувати емоції, керівник відділу кадрів показав рукою на сталеву драбину, яка спускалася донизу.

— Це наше зерносховише, — урочисто оголосив він, явно задоволений враженням, яке справило на нову працівницю побачене. — Ласкаво просимо до Міністерства Доброго Врожаю.

Пожинати, звісно, будете не Ви, пані Ірино — для цього є вищі інстанції. Але ж, як відомо, “що посієш…” Отже, Вашим обов’язком буде перебирати зéрна, відокремлюючи добре насіння від зіпсованого, сортувати їх, а далі — найважче: засівання. Тут є зéрна мудрості, зéрна любові, поваги, добробуту, тепріння, але трапляється й зіпсований матеріал… Повний список отримаєте сьогодні ж. Початок може видатися важким, але з часом набудете досвіду й буде легше, не хвилюйтеся. Зернятко до зернятка… До того ж, зона відповідальності кожного Сівача — це його власна країна й народ. Ах, іще одне: потрібно буде бодай раз на покоління звітуватися про виконану роботу. Ми нещодавно вигнали одного недобросовісного Сівача — пропускав надто багато гнилих зерен. Ну що ж, гадаю, зможете приступити до праці вже цими днями. Коуч… тобто, перепрошую, наставник, приєднається до Вас за кілька хвилин. Будуть і помічники. Успіхів!

Чоловік без зайвих церемоній попрямував до дверей та зник за ними. Позволікавши трохи, він крадькома усміхнувся сам до себе й попрямував далі у своїх справах. Ірина ще кілька секунд чула його кроки, що луною відбивалися від стін довгого коридору, а тоді думки її повністю зосередилися на Доброму Врожаї. Попереду було роботи на цілу вічність.