Заврожаїло

Заврожаїло.
Стигле колосся схилилося додолу.
Саме час.
Поляниця заграла на сопілці, яку недарма прозвали чарівною паличкою. Бо під звуки мелодії колосся саме відірвалося від землі й полетіло до млину назустріч старому підсліпуватому Чорту. Підсліпуватому, бо наполегливо вважав Поляницю за хлопчика.
То ж Поляниця облишила спроби приворожити старого Чорта й зосередилася на молодому й зугарному пекарю Вогнянику. Тільки він пік такий запашний хліб, що Поляниця навіть забувала для чого приходила до молодого хлопця.
То ж вкотре Поляниця сиділа на лавчині, наминала м’якесенький хлібець й вимахувала ніженьками. То лівою, то правою. Може, хтось красивий проходитиме й зверне увагу.
Але як на зло нікого на обрії не майоріло. Поляниця зітхнула.
Бо якщо у дівки на городі зріють гарбузи, отже, сама дівка ще не дозріла. Так ось, у Поляниці вже кілька років не росли гарбузи, а ніхто досі не засватався.
— Так старою дівою й помреш, — зітхала її матуся Русалка, що не одного жевжика залоскотала за життя. — Хіба що якась лицарська заброда тебе вхопить.
Однак ті лицарі–серцеїди чомусь барилися. Чи однорогів було катма, чи ще якісь труднощі.
Воно так часто бува. Кохання приходить, та не з лицарем чи з принцом.
Раптом повз пробіг Лісовик із вилами, за ним Водяник із лопатою та Мара з косою.
— Що таке? Що трапилося? — захвилювалася Поляниця.
— Як що? — озвався захеканий Домовик із качалкою, який відстав од усіх. — Люди поперли!
У Поляниці перехватило дух. Люди були найжорстокішими, найстрашнішими та найзлішими істотами, що коли–небудь з’являлися в Дивосвіті. Усюди за ними стелилася пустка та згарище.
Поляниця міцніше перехопила сопілку й обігнала навіть Водяника. Якраз вчасно.
Лісовик уже замахнувся вилами, як Поляниця зупинила його:
— Стій! Які ж це люди?
— Хто ж тоді, котенята? — насупився Лісовик, але вила притримав.
— Людята, точніше діти, — пригадала Поляниця.
Біля квітки папороті сиділа замурзана малеча. Хлопчик років дванадцяти та дівчинка років восьми.
— Покажіть–но руки, — вимогливо нависла над ними Поляниця.
Так і є. Діти трималися за вогняну квітку папороті до смерті. То ж квітка їх затягнула разом із собою до Дивосвіту.
Поляниця зітхнула й зіграла на сопілці невеличку мелодію над кожною долонькою.
Обвуглені дитячі рученята почали заростати новою шкірою.
– Тепер розказуйте, нащо за квіткою папороті поперлися? Раз у рік цвіте у вашому світі, і то спокою не даєте.
– Матуся, – схлипнула дівчинка й розревілася.
У бідолашних матуся, виявилось, занедужала. Ось діти й пішли в ніч на Купала за квіткою папороті, що виконує бажання, щоб попрохати здоров’я для матусі.
— Нічого квітка папороті не виконує, — заперечила Поляниця й задумливо стиснула сопілку. — Але я, мабуть, зможу.
До хатини край людського села дісталися швидко. І діти поспішали до хворої матусі, за якою залишили доглядати найменшеньку сестру, і Поляниці було незатишно в чужому світі.
— Дорослих кликали? — запитала Поляниця, торкаючись гарячого чола жінки, що марила на ліжку.
­— Знахарку. Але її відвари не сильно допомагають, — відповів хлопчик.
— І не допоможуть, — Поляниця нарешті відчула камінці, що ворушились у тілі жінки. — Тут потрібно оперувати.
Поляниця знала, що в людей таке лікування криваве й небезпечне, зрештою як і весь людський світ. На щастя, в її рідному Дивосвіті це було значно легше. Аби тільки її чари тут подіяли.
Поляниця схилилася над жінкою й зіграла на сопілці свою улюблену мелодію з опери «Коли цвіте папороть». Камінчик, ще кілька менших і купа пісочку неохоче покинули тіло жінки.
— Тепер усе буде гаразд, — закінчила грати Поляниця.
Жінка справді перестала марити й задихала рівно.
— Сьогодні, коли цвіте папороть, зв’язок між нами світами найсильніший, тому чари спрацювали. А надалі бережіть свою матусю. Обов’язково допомагайте їй і не бентежте даремно. Щоб через рік знову лісом не блукати.
— А можна ми вас із матусею познайомимо, як вона прокинеться? — запитали дівчата.
— Ні, не можна, — рішуче відрубала Поляниця. — Бо ще злякається такої нечисті, як я, і знову захворіє. Ви ж цього не хочете?
— Ні, — шмигнули носами дівчата.
— От і добре, — усміхнулася Поляниця. — Але мені вже пора.
— Зачекайте, ви така гарна, — ніяково промимрив хлопчина біля дверей. — Можна я до вас ще раз навідаюся?
Поляниця раптом зашарілася.
— Підрости спочатку, парубочку, — скуйовдила хлопцеві волосся й шаснула назад до Дивосвіту.
На її улюбленій лавчині на неї чекав Вогняник.
— Я тобі тут паляницю випік. Ти така безстрашна, — додав він, як вона всілася поруч. — Вправно з тими дітьми людей поладнала.
— Діти всі однакові — добрі й щирі. Що людські, що наші. Нічого складного, ­— Поляниця відламала шмат паляниці й засмакувала ним. А потім поперхнулася. — Щось мені недобре після людей. Лицарі вже маряться на білих однорогах.
Проте до них справді під’їхав лицар, ще й мечем войовниче розмахався.
— Я чув у вас тут люди завелися! — прогримів лицар.
— Аж двоє. Але наша Поляниця їх уже спровадила, — гордо промовив Вогняник і обійняв героїню, наче злякався, що лицар увезе її із собою.
— Добре, але раптом знову заявляться, ви тільки гукніть! — знову потряс мечем лицар і спрямував однорога далі.
Цокаючи повз Поляницю, одноріг презирливо фиркнув.
«Пхе, який нечемний одноріг», — подумала Поляниця.
Лицаря з нечемним однорогом давно слід простив, а Вогняник так і не відпустив Поляницю. Її серденько несамовито калатало, а сама вона боялася поворухнутися, щоб раптом не злякати Вогняника. Ще й думки в голівоньці поперепліталися.
Невже, заврожаїло?