Пролог
липень 1942 року, село десь на Поліссі (нинішня Житомирська область)
По накатаній польовій дорозі між полем з одного боку та переважно хвойним лісом з іншого, рухався німецький мотоцикл із коляскою. В ній сидів офіцер вермахту. На самому мотоциклі сидів ще один офіцер, званням понижче, ніж той, хто перебував у колясці. За кермом мотоцикла був звичайний єфрейтор.
Саме до єфрейтора звернувся офіцер у колясці:
— Гансе, піддай трохи газу.
— Слухаюсь! — чітко й голосно вимовив єфрейтор, на ім’я Ганс, перекрикуючи шум мотора. Він, виконуючи наказ старшого по званню, повернув ручку, від чого мотоцикл почав рухатись ще швидше.
— Герр Фрідріх, а куди ми їдемо? — запитав другий офіцер чоловіка в колясці.
— Місцеві розповідають, що тут недалеко, у селі Калинівка проживає старий дід, на ім’я Гнат. Прізвище — Крайовий. Він начебто володіє даром передбачення майбутнього. От хочу подивитись на цього шарлатана, — промовив офіцер із холодною усмішкою, сидячи у колясці мотоцикла.
Та офіцер не промовив уголос інші думки, які вирували у його голові. “Обов’язково треба перевірити, хто цей дід і які має здібності. Якщо старий дійсно виявиться не шарлатаном, а людиною із даром — необхідно взяти старого під варту і передати в один із підрозділів “Аненербе”, які займаються саме такими “обдарованими”. А заразом можна дізнатись, що він скаже про хід війни з комуністами”.
Дорога до Калинівки була нерівною і порослою травою. Невелике село потопало в зелені, розкидавшись кількома десятками хат під солом’яними дахами. Сухий літній пил підіймався під колесами мотоцикла й осідав на колосках пшениці. Люди, побачивши німців, припиняли займатись своїми справами та спішно ховалися в будинках.
Зупинившись перед старою хатою на околиці села, німці заглушили мотор. Хата була типовою для українського села: обмазана глиною, з невеличкими вікнами, крізь які проглядали вицвілі фіранки. У дворі росли кілька кущів смородини. Поруч стояла дерев’яна криниця. Поряд із хатою знаходилися два хліви для худоби та домашніх птахів. За ними — поле, межею якого виступала невеличка та неглибока річка, що огинала Калинівку та інші навколишні села.
Німці зайшли у двір. Єфрейтор попрямував до дверей і голосно постукав.
— Відчиняйте! — промовив він з помітним акцентом одне з небагатьох слів, які встиг вивчити місцевою мовою.
Двері скрипнули, і на порозі з’явилася старенька жінка з тривожним виразом обличчя. Вона тримала руки перед собою, ніби намагалася захистити когось за своєю спиною.
— Чого вам тут треба? — запитала вона, намагаючись не показувати страху.
— Ми прийшли поговорити з вашим старим. Гнат Крайовий його звуть. Знаємо, що він тут, — відповів старший офіцер з меншим акцентом, оглядаючи жінку. Він єдиний із німців, хто вільно говорив місцевою мовою і розумів селян.
Жінка нерухомо стояла кілька секунд, а потім зітхнула і відійшла вбік, пускаючи непроханих гостей в середину. У хаті було темно і прохолодно. У кутку біля печі сидів дід — високий, сухий чоловік із густою сивою бородою. Він сидів, мовчки дивлячись на прибульців, ніби знав, що ці гості принесуть біду.
— Ти і є Крайовий? — зневажливо запитав офіцер, розглядаючи діда.
— Гнатом мене назвали батьки, а прізвисько Крайовий дали сусіди, бо хата, де я живу, — крайня у селі, — сухо відповів той, не зрушивши з місця.
— Ну що ж, Гнате, — почав офіцер, трохи розтягуючи слова, — ми чули, що ти вмієш бачити майбутнє. Всі навколишні села і селища про тебе і твій чудовий дар тільки й говорять. То скажи нам: як закінчиться війна?
Дід мовчав. Він лише примружив очі, уважно дивлячись на гостей. Інший офіцер та єфрейтор перезирнулися. Старший офіцер, якого єфрейтор назвав “герр Фрідріх”, який стояв ближче до печі, нахилився ближче до господаря.
— Не зволікай, старий, — промовив він. Ніби зрозумівши, що говорить старший, єфрейтор демонстративно клацнув затвором автомата.
— Або ти скажеш про долю славетного Рейху, або твої рідні заплатять за твою впертість, — продовжив таким же холодним голосом старший офіцер.
Молода дівчина Софія, праправнучка діда, що стояла в кутку, затулила рот руками, стримуючи плач. Дід кинув на неї погляд, повний гіркоти, але потім зітхнув і перевів очі на офіцера.
— Хочете знати майбутнє? Гаразд, я скажу вам, — мовив він, випрямивши спину. — Програє війну ваш “рейх” — на цьому слові дід аж скривився від мерзоти — а ваш клятий Гітлер умре як собака. І тіло його згорить…
Фрідріх підійшов ближче до печі й, нахилившись до старого, промовив:
— Ти, мабуть, не розумієш, з ким говориш. Гітлер — це велич, це майбутнє. Наш Рейх стоятиме тисячоліття. А ти… ти помреш сьогодні за свою дурість і нахабство.
Офіцер різко випрямився і махнув рукою іншому офіцеру та єфрейтору:
— Виведіть його.
Німці схопили діда за плечі й потягнули на подвір’я. Софія кинулася за ними, але старший офіцер, який слідував за конвоєм, грубо відштовхнув її назад до хати. У дворі єфрейтор прицілився автоматом. Коротка черга пролунала у густій тиші, віддавшись луною серед хат Калинівки. Дід упав на землю, а німці, ніби нічого не сталося, спокійно й мовчки сіли на мотоцикл та поїхали геть.
Як тільки рев мотора зник удалині, Софія разом із жінкою, що впускала німців до хати, вибігла на двір до діда, який лежав у калюжі крові. Він був ще живий, але дихав важко. Його очі зустрілися з очима дівчини, і в них був якийсь незбагненний вогонь, що пронизав її до самого серця.
Лежачи на землі й кашляючи кров’ю, дід сказав, хоча йому було важко говорити:
— Ні… Стійте… Не підходьте… лише ти, Софіє! Лише ти підійди до мене…
Попри ситуацію, повага та авторитет, який мав дід не тільки в сім’ї, а й у селі, змусили жінку покоритись його волі та зупинитись.
Софія, очі якої наповнились сльозами, ще ближче підійшла до діда, що помирав:
— Я тут, дідусю…
Старий узяв дівчинку за руку і, дивлячись їй прямо в очі, проговорив:
— Софіє… Соню… Серденько моє. Я передаю… передаю тобі, — тут дід, мабуть, зібрався з останніми силами, які в нього були, — найцінніше і найважливіше, що у мене є… На жаль, це стане тягарем… і… випробуванням для тебе… але окрім тебе ніхто не впорається із цим.
— Про що ти, дідусю?
— З часом зрозумієш, Соню… — це були останні слова стодванадцятирічного діда, який через кілька секунд помер на руках своєї двадцятидвохрічної праправнучки.
липень 2008 року, місто Київ
— Дем’ян… Дем’ян… Дем’ян!!!
Молодий, чорнявий, з коротким волоссям хлопець років двадцяти п’яти стояв посеред зануреної у пітьму кімнати. Вона явно була неприродна. Хоча в ній, окрім єдиних дверей, розташованих за спиною хлопця, не було ні вікон, ні ліхтарів, цілковитої темряви теж не було. Саме пітьма… Чи скоріше сутінки. Проте не ті сутінки, які настають після заходу сонця і мають темно-синій та сірий відтінки. Ні. Ця пітьма мала рожево-бордовий колір. Таке освітлення можна побачити у сучасних нічних клубах, з їхнім неоновим світлом. Можливо, десь, у місцях розташування плінтусів чи багетів, і були сховані маленькі лампочки, що не давали темряві цілком охопити кімнату. Проте хлопцю, якого дійсно звали Дем’ян, не було часу це з’ясовувати.
За метрів п’ять від нього стояло крісло — єдиний елемент меблів у цій порожній кімнаті. На ньому сиділа чорнява жінка, і вся увага хлопця була прикута саме до неї. На підлозі, поклавши голову на коліна жінці, сиділа дівчина. Молода, однолітка Дем’яна. Мало того, Дем’ян особисто був знайомий із цією світловолосою красунею, на ім’я Настя, бо вона — його дівчина.
На її обличчі можна було прочитати спокій і, головне, глибоку довіру до таємничої жінки, чого ніколи не відбувалось з боку Насті ні до кого із людей у цьому світі. Жінка, чиє обличчя приховувала тінь, гладила дівчину по голові. Її ж погляд, хоч його ніяк не міг через тінь впіймати Дем’ян, але інтуїтивно це відчував, був спрямований виключно на хлопця.
— Дем’ян!!! — знову голосно промовила жінка. — Допоможи їй! Тільки ти їй можеш допомогти!
— Чому я?
Мабуть, хлопець не очікував отримати відповідь від жінки, бо він ще не до кінця розумів, де знаходиться. І хто ця жінка? І чому все довкола здається якимось фальшивим?
Проте жінка відповіла, вже не так голосно:
— Тому що ти єдиний, хто її кохає. Щиро кохає. Її доля тобі насправді не байдужа…
Цієї миті Настя тихо прошепотіла:
— Мама… Мамочка….
Вмить тінь зникла з лиця жінки, і Дем’ян зміг нарешті побачити обличчя незнайомки. Вона одразу здалась йому знайомою. Десь він її вже бачив. Ще мить, і в пам’яті знайшовся цей образ. Хлопець пригадав це обличчя. Точніше, одне єдине фото, яке зроблено було понад п’ятнадцять років тому, на якому відображено лице молодої жінки. Його йому показувала дівчина, розповідаючи про свою давно померлу матір. Так, в одному-єдиному кріслі у цій дуже дивній кімнаті перед ним сиділа давно померла мама Насті — та, кого дівчина так любила.
Дем’ян на секунду заплющив очі, з надією зібратись з думками, бо він починав розуміти, що вже зовсім нічого не розуміє про те, що тут відбувається. Коли він їх відкрив — Насті не було, а жінка вже стояла за крок від нього.
— Допоможи їй! Врятуй мою доньку!!!
***
— Ах ти ж дідько!
Дем’ян різко прокинувся і ривком сів на ліжку. Хлопець мешкав в однокімнатній квартирі, яку він отримав у спадок від своєї бабусі по материній лінії. Навпроти — балкон з відчиненими вікнами, з якого струмилося сонячне світло. Звідти лунав дзвінкий дитячий сміх — вікна і балкон квартири виходили на дитячий садок. Хоч і липень, проте невелика частина дітей залишилась у місті та ходила у дитячий садок. Кожен день виховательки виводили їх на вулицю — гратися на майданчику та у затишних альтанках. Квартира хлопця знаходилась на третьому поверсі, а тому Дем’ян чудово міг бачити, як граються діти.
Про всяк випадок, аби пересвідчитись, що це не сон, — десь про таке хлопець читав, — Дем’ян ущипнув себе за руку. Проте трошки не розрахував сил.
— Ау! — мимоволі вирвалось у нього. Все, пересвідчився. Він уже не спить.
Слава Богу. Це був лише сон. Просто сон. Але настільки явний… Авжеж можна було б припустити, що це якісь галюцинації, проте хлопець ніколи не вживав наркотики. Та й нервових чи психічних захворювань у Дем’яна не було, хоча тут, як кажуть, є нюанси, але про них трохи згодом. Загалом, натяків на якесь штучне походження цього сну не було. Взагалі, він жив нормальним розміреним життям. Стреси та депресії теж відсутні в житті Дем’яна. Можливо, причина у вчорашній невеличкій сварці із Настею. Тут варто пояснити, хто ж ця дівчина.
З нею Дем’ян, прізвище якого Куницький, познайомився на роботі. Вони працювали в різних відділах. Дівчина одразу сподобалась Дем’яну, і він майже два місяці добивався її уваги. Врешті-решт хлопець свого досяг — після новорічних свят вони стали парою.
І от вже трохи більше ніж пів року тривали їхні стосунки. Настя та Дем’ян на початку своїх стосунків проводили разом дуже багато часу. Через дівчину, хоча вона йому нічого не казала і, на перший погляд, ніяк не впливала, Дем’ян перестав спілкуватись з друзями — ті вважали, що вона з ним нещира і шукає когось іншого, а він для неї лише «тимчасова гавань». Слухати таке хлопець не хотів. В його житті залишились лише батьки, робота та Настя.
Проте в останній місяць дівчина почала дедалі частіше сидіти вдома. Вона використала відпустку, взяла кілька днів відгулів і навіть один лікарняний. Їй постійно хотілось спати, і вона погано себе почувала. Знесилена і слабка. Весь час в емоційно пригніченому стані. Навіть квіти чи подарунки Дем’яна не підіймали їй настрій. Лікар, оглянувши Настю, сказав, що це звичайна перевтома і перенапруження. Треба просто приймати пігулки та відпочити. От тільки вже місяць, а їй ставало дедалі гірше.
Дем’ян не раз пропонував відвезти дівчину до іншого лікаря — у приватну клініку. Та вона весь час відмовлялась:
— Ще кілька днів побуду вдома, і все пройде.
А вчора сталось нечуване — у Насті знайшлись сили піти в нічний клуб. І гарцювати там аж до самого ранку. Почалось усе як завжди — Дем’ян ближче до вечора, після роботи, приїхав до неї. Вони сиділи на кухні й пили чай. Дівчина з виснаженим виглядом дивилась в нікуди та майже не чула, що їй говорив хлопець.
Зненацька, посеред розмови, а точніше затягнутого монологу Дем’яна з періодичними її “угу” та “ага”, Настя підвелась і скляними очима подивилась на свого хлопця. Той навіть осікся, не закінчивши речення.
— Що сталось?
— Підживитись. Мені потрібно підживитись, — механічно проговорила дівчина.
Вона підійшла до Дем’яна і приклала свої долоні до його скронь. І завмерла, заплющивши очі. В приміщенні впала тиша. Лише поскрипував старий електричний лічильник.
— Ти чого? — хлопець якось аж зніяковів.
— Тихо. Не ворушись. Ще трошки, — моментально промовила дівчина, продовжуючи тримати його голову у своїх руках.
На мить йому здалось, що Настя говорила якимось іншим, не своїм голосом. Раптом в очах блиснула блискавка, а голову пронизав різкий і гострий біль. Відчуття було, що в саму середину його мозку вдарили розпеченим до білого залізним списом. Він схопився за голову та аж застогнав крізь стиснуті зуби від болю. Кілька секунд біль пульсував в голові Дем’яна, заполонивши собою всю свідомість. Все у світі зникло, окрім того болю.
Та от він почав потроху зменшуватись. Хлопцю з кожним подихом ставало легше. Через хвилину біль зник, неначе його й не було. Дем’ян прибрав руки з голови і відкрив очі. Кухня була порожня.
— Настя, — покликав він.
— Я тут, в кімнаті, — озвалась вона та одразу продовжила: — Я одягаюсь. Мені стало легше. Я хочу розвіятись. Сьогодні п’ятниця — ми йдемо в клуб на дискотеку. Я вже майже одяглась.
— Клуб? Та ти ж себе погано почуваєш. Та й щось мені трохи зле стало.
Хлопець насилу встав і пішов у приміщення, звідки лунав голос. Перший крок був доволі важкий. Та з кожним наступним йому ставало легше. Поки він дійшов — уже відчував себе більш-менш нормально.
Побачивши Настю, Дем’ян не одразу й повірив своїм очам. Дівчина немов помолоділа. На щоках з’явився рум’янець. Очі грайливо блищали. Настрій і її стан кардинально змінились. Те, що їй стало набагато краще, було одразу помітно.
— Тобі дуже кепсько? Ну, якщо не можеш танцювати — будеш сидіти за столиком. Пішли, я цілий місяць тільки що й сиділа вдома.
Авжеж Дем’ян не зміг відмовити. Через пів години він уже сидів за столиком нічного клубу, потягуючи келих пива, і спостерігав, як Настя танцює. Так продовжувалось кілька годин. Дівчина навіть на мить не зупинилась, ніби намагалася наздогнати всі втрачені за місяць п’ятничні вечори. Хлопець же навіть не зміг допити той самий кухоль — напій на смак йому здавався занадто кислим. Хоча інші відвідувачі замовляли келих за келихом.
Коли, на думку хлопця, пройшло доволі багато часу і дівчина мала вже натанцюватись, він підійшов до неї. Проте на пропозицію їхати додому Настя відповіла різким криком і скандалом. Вона назвала Дем’яна “домосідом” і “егоїстом, який думає виключно про себе”. Закінчилось усе взаємною сваркою. Роздратований хлопець, що не дивно, адже він цей місяць мало не щодня до неї приїздив, залишив дівчину в клубі. Сам, викликавши таксі, поїхав додому.
А вночі йому приснився такий дивний сон, в якому була людина, яку він жодного разу не бачив при житті. Опустившись назад на ліжко, він почав думати. Однією з перших думок було набрати Настю. Та в пам’яті одразу виникло її розлючене обличчя. Він начебто наяву знов почув її образливі й несправедливі слова.
— Та ну її в біса… — сам собі промовив Дем’ян.
Мабуть, просто втома і вчорашня суперечка сильно засіли в голові. От і мозок вночі намалював таку картинку. “Ні, я не буду дзвонити першим. Хай сама просить вибачення”, — вирішив хлопець. Врешті-решт хоч вона йому і подобається, але зовсім на голову теж не можна давати сідати.
Він подивився на годинник — 11:12. Пора вставати. Хлопець підвівся, заправив ліжко, прийняв душ та привів себе у порядок, після чого відправився на кухню. Ще вчора він вирішив себе порадувати — на ранок, хоча, мабуть, одинадцята година — це не зовсім ранок, коли у деяких він починається о п’ятій чи шостій годині, — зробити собі англійський сніданок. Ну… не за оригінальним рецептом, але максимально наближеним. Він дістав з холодильника продукти: невеликий шматок бекону, чотири помідори чері, пачку сосисок, пачку томатного соку, два яйця і банку квасолі в томаті — і почав приготування.
Проте, як завжди, під час приготування руки роблять, а в голові вирують думки. Цей сон усе одно викликав у нього не дуже добрі передчуття. Розрізаючи помідори чері навпіл і поглядаючи на сковорідки, де в одній смажились яйця, а в іншій — бекон та сосиски, хлопець згадував усе, що йому відомо про матір Насті.
А відомо йому було ну дуже мало, адже дівчина не любила говорити на цю тему. Лише одного разу, після склянки червоного вина, вона дуже коротко розповіла про неї. Мати померла років п’ятнадцять назад за дивних обставин. Її знайшли в калюжі крові у власній кухні, хоча у квартирі нікого, окрім неї, не було. Слідів боротьби та злому міліція не виявила. Так і залишився нерозкритим цей злочин. Тоді ж Настя показала ту єдину фотографію, де посміхається молода темноволоса жінка років тридцяти. Та сама, яку він уже бачив у своєму сні.
— Ах ти ж йосип драний! — хлопець так задумався, що і не помітив, як яйця, бекон і сосиски почали пересмажуватись і перетворюватись на чорну, неїстівну масу. Все ж таки він зумів врятувати частину продуктів. Через декілька хвилин хлопець уже сидів і їв, страшенно злий на себе за частково підгорілу їжу через власну неуважність.
— Та ну її, — Дем’ян глянув на годинник і зрозумів, що треба пришвидшуватись: справи, які він намітив на сьогодні, не будуть чекати його весь день.
***
— Бляха, та куди ж ти преш, придурок! Поворотники вмикати не вчили в автошколі?! — зі злістю проговорив Дем’ян на адресу шаленого водія чорного BMW, який переїхав у смугу, по якій рухався хлопець на своєму старенькому “жигулі”, не ввімкнувши покажчик повороту. Причому сам маневр відбувавсь на доволі великій швидкості та майже впритул до автомобіля хлопця.
— Я прошу пробачення, авжеж. Не хочу втручатися та вчити Вас їздити ні в якому разі. Але вважаю своїм обов’язком нагадати про головне правило дорожнього руху, — молодий священник років тридцяти п’яти, який сидів поряд із Дем’яном на передньому сидінні для пасажирів, говорив тихо, але впевнено.
— Це яке ж правило, аж цікаво? — хоч емоції ще і вирували у душі хлопця, проте він запитав вже не так голосно, як пару секунд тому. Спокійний голос священнослужителя мимоволі заспокоїв Дем’яна. Водій швидко опанував свій гнів і гучність мови. До того ж йому дійсно стало цікаво, що скаже його пасажир.
Після пізнього сніданку Дем’ян поїхав у північну частину міста у справах. Закінчивши їх, він вже мав повернутися додому, коли помітив на узбіччі фігуру чоловіка в рясі. Той стояв з витягнутою рукою, намагаючись спіймати таксі. Біля його ніг лежали дві здоровецькі сумки.
Оскільки через сварку із Настею на цей суботній вечір планів вже зовсім ніяких не було — хлопець вирішив підвезти священнослужителя. І от вони вже хвилин десять їхали містом в сторону Подолу. Саме в тій історичній частині міста, багатій на церкви, і знаходиться храм, в якому проводить служби попутник Дем’яна.
— Головне правило дорожнього руху…. — з легкою посмішкою недоговорив священник, який назвався отцем Олександром, змусивши повиснути інтригу в повітрі.
Авжеж першим здався саме водій:
— Ну?! Яке правило? — нетерпляче перепитав хлопець.
— Правило “трьох Д”, — з урочистістю промовив нарешті отець Олександр.
— Правило “трьох Д”? Що це за правило? Я вже років п’ять-шість за кермом, але чую про нього вперше, — гніву й емоцій в голосі хлопця як не бувало. Навпаки, тепер він зацікавився розмовою, вже забувши про той клятий BMW з його придуркуватим водієм.
— Правило “трьох Д” — саме просте й елементарне правило, але, мабуть, найголовніше для усіх учасників дорожнього руху. І для водіїв, і для пішоходів. Якщо його дотримуватимуться, то, на мій погляд, аварій і нещасних випадків буде значно менше, — тут священник зробив невеличку театральну паузу. Дем’ян аж почав йорзати на сидінні, проте промовчав і дочекався продовження. — Правило “трьох Д” — дай дурню дорогу.
— Дай. Дурню. Дорогу? — з паузами перепитав Дем’ян. — Просто дай дурню дорогу — це і є правило “трьох Д”? І це саме є головним правилом у дорожньому русі?
— Так, — цілком серйозно відповів священник.
— Ви цілком серйозно?
— Так.
Після цих слів повисла тиша. Обидва дивились вперед на дорогу і мовчали, поки через деякий час Дем’ян не проговорив:
— А я думав, Ви скажете щось розумне. Щось мудре…
Знов повисла тиша, проте коли Дем’ян на мить повернув голову в сторону отця Олександра і спіймав очима його погляд, то побачив — пасажир ледь стримує сміх. Це виявилось заразним. Придушивши в собі перші два позиви, на третій раз хлопець не зміг стриматись. Через мить до нього доєднався і священник, який нарешті перестав себе стримувати. Обидва вибухнули гучним сміхом на всю машину. Вони щиро сміялись, що аж сльози почали текти по щоках.
Вволю нареготавшись, отець Олександр витер сльози та пояснив:
— Я вважаю, що краща зброя від гніву — сміх і гумор. Якщо хтось так вчинить, як недолугий водій тієї чорної машини, не треба гніватись. Адже гнів змушує перш за все тебе страждати. Краще переверни це в жарт і щиро, від душі посмійся. Тим паче лікарі кажуть, що сміх продовжує життя.
— Цікава філософія. І, може, дійсно має право на життя, — погодився Дем’ян.
Всю подальшу дорогу вони вели вже звичайну бесіду, притаманну водіям таксі та пасажирам. Обговорили місто, транспорт, ціни та й взагалі поточну ситуацію. Священник виявився освіченим і гарним співрозмовником.
Припаркувавши авто біля місця призначення, Дем’ян вийшов і почав допомагати пасажиру вийняти сумки з багажника. Але побачивши, куди вони приїхали, він зупинився і здивовано промовив:
— Це ж жіночий монастир…
— Так. Один із найстаріших не тільки на Подолі, але й у всьому Києві, — підтвердив священник.
— А-а-а… Я думав, що тут тільки черниці живуть.
— Ні. Службу в храмі монастиря проводять чоловіки. Але їх небагато. Дякую тобі… — отець Олександр зробив паузу, але хлопець не відразу здогадався, чого від нього чекають.
— Дем’ян. Моє ім’я Дем’ян Куницький, — він з якогось дива назвав ще й своє прізвище.
— Дякую, Дем’яне, що підвіз мене. Пам’ятай — двері цього храму завжди відкриті для всіх охочих. І для тебе. Буду радий, якщо завітаєш до нас на службу, — він простяг руку, і хлопець її міцно потиснув.
— Не можу Вам обіцяти, але буду мати на увазі.
— Бережи тебе Господь, — отець Олександр охрестив хлопця хресним знаменем, після чого взяв свої сумки та пішов на територію монастиря.
Дем’ян же сів за кермо і неспішно поїхав додому. Вдома він прийняв душ та повечеряв. Хоча була і субота, та нікуди ввечері йти хлопець не хотів. Та й ні до кого було, якщо чесно. З дівчиною він посварився. З друзями, чи скоріше колишніми друзями, мабуть, Дем’ян не спілкується. Подзвонити зараз — буде виглядати слабкістю і меркантильністю.
Трохи подивившись телевізор, де не було нічого путнього, він ліг спати. Насті хлопець не подзвонив.
***
Дем’ян ривком сів на ліжку, дивлячись у вікно балкона та глибоко дихаючи. Надворі світило сонечко в блакитному небі. Весело співали пташки. Звичайний липневий недільний ранок. Теплий і спокійний. От тільки хлопець тремтів усім своїм тілом. Серце в грудях колотилось як скажене. І було від чого — вночі він бачив сон. Той самий, що і попередньої ночі. Один в один. Мати Насті, що мало не благає про допомогу: «Дем’ян!.. Допоможи їй!.. Врятуй мою доньку!!!».
— Це вже не смішно, — сам до себе проговорив він, потроху намагаючись заспокоїтись. Думки шалено крутились у голові, намагаючись знайти пояснення. Кілька хвилин хлопець нерухомо просидів, дивлячись в одну точку. Нарешті він зміг заспокоїти дихання. Серцебиття прийшло ближче до норми.
Краєм ока Дем’ян помітив, як чорна, немов смола, розмита тінь кішки пробігла по батареї й зникла. Він миттєво повернув голову і прикував погляд там, де щойно побачив тінь. Батарея була порожня. Всередині хлопець відчув тривогу. Також з’явилось легке відчуття паніки. Йому почало здаватись, що він втрачає контроль над тілом. Руки стали немов не його. Голова трохи закрутилась.
— Мені примарилось. Мені просто примарилось, — про себе повторював він, уважно дивлячись на батарею. Якби в цей момент хтось поглянув на нього з боку, то, авжеж, побачив би злякане обличчя. Та переляк хлопця мав під собою підґрунтя.
Річ у тім, що ще в дитинстві, років у вісім, він почав бачити схожі тіні. Вони з’являлись доволі часто, хоч і не були такі темні. Та щоразу, коли малий Дем’ян їх бачив, його охоплювала жахлива внутрішня тривога. Хлопчик про цей феномен розповів батькам. Вони вирішили, що це душевна травма через те, що Дем’ян у дитинстві бачив, як померла його прабабуся Софія. Проте до лікарів все ж його повели. Ті прописали якісь таблетки, які зовсім не допомагали. Тоді батьки відвезли його в далеке село до якоїсь бабці-знахарки. Вона покатала по голові Дем’яна яйцем, прошепотіла молитви. Після цього, вигнавши з кімнати маму й тата, вона сказала:
— Синку, якщо будеш продовжувати розповідати про свої тіні батькам і іншим людям — тебе запхнуть у божевільню. А там ой як не солодко. Будеш один — маму з татом туди не пустять. Тому мовчи, скажи батькам, що тіні зникли. І навіть якщо будеш їх бачити — все одно мовчи! Не бійся, ці тіні нічого тобі не зроблять. Інакше божевільня, де тебе прив’яжуть до ліжка і через голку годувати будуть. А тіні через деякий час зникнуть, коли ти про них говорити не будеш. Тільки про те, що я тобі сказала — нікому не кажи! Зрозумів? — суворо запитала бабця.
— Зрозумів… — налякано відповів маленький хлопчик.
Тоді він дуже боявся будь-яких лікарень. Тим паче лікарень для божевільних. Якраз перед поїздкою до знахарки вони всією сім’єю дивились по телевізору страшний фільм про одну з таких лікарень. Авжеж, Дем’ян не хотів туди потрапити.
Тому після відвідування бабки хлопчик різко перестав бачити всякі тіні — принаймні для всіх навколо. Невідомо, чи мала та бабка справжній дар, чи була аферисткою, але після неї в нього дійсно зник страх і тривога перед цими тінями. Чи, можливо, страх перед перспективою потрапити до божевільні виявився страшнішим за тіні. Він просто почав намагатись не звертати на них уваги. Тим паче тіні ніколи його не чіпали. З часом хлопчик звик. А десь через рік-півтора після відвідування знахарки вони дійсно перестали з’являтись. Дем’ян зажив нормальним життям.
І от знову, через стільки років, він побачив таку ж тінь. Хлопець закрив очі й почав повільно дихати. Всю свою увагу він зосередив на диханні. Вдих-видих. Вдих-видих. Вдих-видих.
Вкотре заспокоївшись, він відкрив очі. Ніяких тіней не було.
— Примарилась. Та тінь просто примарилась. Я ще не до кінця прокинувся, і то була частина того поганого сну, — вголос проговорював собі Дем’ян. Таким чином він намагався сам себе переконати, що все добре.
У цю мить його увагу відвернув звук виклику з мобільного. Дзвонив батько, який просив приїхати до них з мамою і допомогти полагодити шафу.
— Сам я не впораюсь. Треба, щоб хтось притримав та інструменти подавав.
— Добре, батьку. Поїм, одягаюсь і їду.
— Їдь без сніданку — мати деруни смажить. Будуть готові якраз до твого приїзду.
— Добре.
На диво, дзвінок батька зумів перемкнути увагу хлопця на нове завдання. Він швидко умився та одягся, і вже менше ніж через п’ятнадцять хвилин рухався за кермом свого автомобіля. Хоча в глибині душі думки весь час вертались до побаченого.
Більшу частину дня Дем’ян провів у батьків. Вони з татом не кваплячись все гарно полагодили. Від батьків хлопець поїхав у район Подолу. Там він залишив авто на парковці біля Контрактової площі та вирішив просто пройтись історичними місцями.
Дем’ян часто любив прогулюватись тут. Поділ, Андріївський узвіз, Володимирська гірка, Золоті ворота, Софіївська площа. На жаль, його улюблена Настя категорично відмовлялася проводити вільний час у таких прогулянках. Вона надавала перевагу нічним клубам і ресторанам. Від цього хлопець останні пів року майже і не бував на своїх прогулянках містом.
Сьогодні неділя. З Настею він посварився. Завтра у нього починається довгоочікувана відпустка. Логічно, що Дем’ян вирішив скористатись можливістю і провести час в улюблених місцях свого міста. Тим паче після цих дивних і лячних сновидінь та ранкового марення, така прогулянка піде тільки на користь.
Якась сила змусила його зупинитись посеред шляху і відірватись від думок. Дем’ян дивно озирнувся навколо, намагаючись зрозуміти, а чого власне він зупинився. Поряд знаходилась лавка, на якій сиділи дві чорняві дівчини. Вони уважно стежили за хлопцем. Побачивши його дивний і розгублений вираз обличчя, вони почали посміхатись, стримуючи сміх — настільки кумедно виглядав хлопець.
В наступну мить перед ним на асфальт впав снаряд, випущений голубом, що пролетів майже над самою головою Дем’яна. Здавалось, що птах цілився якраз в людину. Якби не раптова зупинка — смердюча бомба потрапила б точнісінько хлопцеві на голову.
Від побаченого дівчата покотились зі сміху та аж сповзли з лавки. Дем’ян, оцінивши ситуацію, і сам ледь стримував сміх. Весело підморгнувши їм, особливо тій, що сиділа зліва, з карими очима, він продовжив свою прогулянку. Голубину міну хлопець тактично обійшов. Герой епізоду з птахом не сумнівався, що дівчата на лавці зараз дивляться йому в спину і жваво та весело обговорюють те, що сталося.
“А дівчата то гарні. Особливо кароока”, — промайнула думка в його голові. Після початку стосунків із Настею він просто не помічав інших дівчат. Несвідомо. Мабуть, хлопець дійсно був у неї дуже закоханий, що не помічав нічого крім неї. Але чи був? Невже одна сварка могла зруйнувати його відчуття до неї? Чи, може, він бачив усе раніше: і її егоїстичну поведінку, і меркантильне ставлення до життя. Споживче ставлення до нього самого. Гра в одні ворота: хлопець їй усе, а вона йому майже нічого.
Чи все-таки бачив, просто не хотів вірити? Але все одно все це ставлення потрошку накопичувалося, аж поки чаша терпіння не була переповнена п’ятничними образами та звинуваченнями.
Дивно те, що раніше він за нею сумував, коли не бачив більше ніж півдня. А наразі — другий день закінчується, а жодного бажання її бачити немає. Мабуть, дійсно, дуже сильно образила вона хлопця.
Дем’ян і не помітив, що підійшов до входу в монастир. Той самий, куди він вчора підвозив священника з сумками. Скоріше з цікавості, ніж з потреби, хлопець зайшов на територію монастиря. Він був не один — ще йшли люди. Усі вони прямували до храму, який знаходився недалеко від входу. Він слідкував за ними та потрапив якраз на початок церковної служби, яку вів його вчорашній пасажир.
Зазвичай хлопець ходив у церкву виключно або посвятити паски, або відвідати як об’єкт історично-культурно-археологічного значення. На його пам’яті він жодного разу не був присутній саме на службі. Тому хлопець з цікавістю спостерігав за церковним обрядом. А потім уважно слухав слова недільної проповіді.
Священник помітив свого знайомого. Після служби й проповіді отець Олександр сам підійшов до Дем’яна, запропонував вийти на двір і прогулятись чудовим садом, який розкинувся за межами храму.
— Радий, що ти все ж прийшов на службу.
— Та я випадково. Просто прогулювався, мимо проходив, і вирішив провідати Вас, — жартома відповів хлопець.
— Все одно добре. Навіть просто відвідати храм Божий — людині вже легше стає, — спокійно відповідав отець Олександр. Спокійний, негучний його баритон навіював спокій на Дем’яна. І викликав довіру до його власника.
Отець Олександр зупинився та уважно подивився на Дем’яна. Той теж зупинився.
— Дем’яне, я бачу, що ти чимось спантеличений. По тобі видно — щось сталося, і це не дає тобі спокою.
— Дуже сильно видно? — перепитав хлопець. У відповідь священник кивнув.
— Що сталося? Розкажи. Поділись. Не тримай у собі. Як мінімум — тобі стане легше, а можливо, я зможу щось і порадити.
Хоч він бачив цю людину лише вдруге в житті, Дем’ян повірив йому і почав розповідати. Хлопець розповів священнику про стосунки із Настею. Про її стан останній місяць і про п’ятничну поведінку. Описав він і свій дивний сон із матір’ю дівчини, яку ніколи не бачив, який вже двічі снився йому. Тільки стару історію про “тіні” в дитинстві й сьогоднішній ранковий морок хлопець замовчав у своїй розповіді.
Коли Дем’ян закінчив розповідь, отець Олександр деякий час помовчав, розмірковуючи над почутими словами. Потім, проаналізувавши почуте і зібравшись з думками, сказав:
— Запам’ятай, мати й на тому світі залишається матір’ю. Коли її дитині погано — вона будь-кого благатиме про допомогу. Адже це її дитя. Мабуть, скоріш за все, зараз тій дівчині дуже непереливки. І їй дуже погано. Ти сам сказав, що з нею коїться щось дивне. А мати навіть з того світу це відчуває. Її роздирає біль за свою доньку. От вона і звертається до тебе про допомогу, бо, очевидно, ти, можливо, єдиний, хто, окрім матері, щиро любить Настю. Мати, точніше її дух, сподівається, що ти допоможеш її дитині позбутись цього болю.
Трохи помовчавши, хлопець запитав у священника, мабуть, саме головне питання, яке мучило його зараз:
— І що мені з цим усім робити?
— Тут вирішувати тільки тобі. Ніхто за тебе не прийме це рішення. Те, що мати тебе просить, — це одне. Та ти не зобов’язаний, особливо після того, як Настя з тобою вчинила, щось робити для неї. Не ти їй завдав болю, не ти довів її до стану тих страждань, що навіть мати з того світу їх відчуває. Але ти можеш поїхати до неї, спробувати дізнатись, що ж з нею відбувається. І, можливо, навіть допомогти, чи принаймні спробувати допомогти.
У відповідь Дем’ян промовчав. Святий отець продовжив:
— Може, все-таки варто поїхати до неї. Подивитись, переконатись, що з дівчиною дійсно все гаразд. Не заради обов’язку перед Настею чи духом її матері — заради власного спокою.