Зачаровані струни

1 Кришталева куля

У Петри не вистачало чотирьох передніх зубів, а волосся збилося в щільні ковтуни. Вона широко всміхалася, нітрохи не соромлячись порожнечі в роті, і манірно та по-дівочому хихикала. Зате очі її, карі, із зеленню, сяяли молодістю, а куля була магічна й кришталева.

Петра подула на грані, де виблискувала веселка, й любовно протерла ганчіркою.

– Що зволікаєш, Ксанко? Бажання загадуй. А то до ранку промарудимося.

– Воно хоч збудеться? – я вимовила з сумнівом.

– От дурепа. Звісно! Найпотаємніше тільки й власне, зрозуміла? В кулю дивися, вона все покаже, – Петра всміхнулася й поглянула на мене зі співчуттям ніби на каліку чи бездомну кішку.

Хотіла образитися, але промовчала. Пора було обирати, та я барилася. Власних бажань більше не лишилося. Все про що мріяла, чого колись хотіла змеркло, здавалося дрібним і непотрібним. Та й не заради себе я прийшла.

Втупилася в потворний шрам на правиці, що тягнувся від ліктя до кисті, і зітхнула. Замружилася міцно-міцно, потім розплющила очі й сконцентрувалася на кришталевій кулі. Простежила за переливами, ковзнула за кольором.

Ось майнуло й одразу пропало Петрине обличчя, гладеньке й більше не зморшкувате, а замість сивих ковтунів грайливо пружинили світлі локони. Ось з’явилася комора з полицями, на яких поруч із книжками лежав музичний інструмент. Гітара, чи що? Ні, більше схоже на скрипку тільки з ручкою та клавішами. Знайома штука, здається, я десь таку зустрічала.

«Невже колісна ліра», – майнула здивована думка. Чиїсь руки підняли інструмент й дбайливо поклали у футляр.

Грані блищали. У кожній наче містився новий світ, який дражнив і притягував. Аж раптом я побачила розлом у землі й тварюк, що звідти лізли. Здригнулася й відсахнулася.

– Не треба нічого, – сказала тихо й відвернулася.

Петра не відповіла ніби не чула. А в кришталевій кулі відобразилося вже інше обличчя. Всього на мить, але й цього було достатньо, щоб болісним дробом зайшлося серце, і в очах зрадливо запекло. Я знову замружилася й закліпала, відганяючи непрохану картинку. Піднялася, пробурчала невиразні вибачення, сунула Петрі в долоню зім’яту банкноту.

– Ти чого, дурна?

– Передумала.

Вийшла квапливо, почула, як грюкнули позаду двері, і лише тоді побігла, куди очі бачили.

Додому повернулася пізно. Світло не горіло, отже, Гандзя вже спала. Навшпиньки, щоб не розбудити сестру, прослизнула в свою кімнату й, не роздягаючись, впала в ліжко, залізла під ковдру, накрилася з головою. Але заснути не могла. Наболіле, накопичене й невитрачене шкреблося, ворушилося в грудях, рвалося назовні. А я заганяла його назад під шкіру, втискала глибоко під ребра.

Дим, Димко, Димок… Він ніби виник поруч і обійняв мене за плечі. І я боялася ворухнутися, щоб не злякати, не розгубити почуття. Хоча втрачати вже не було кого, Дим пішов туди, звідки не повертаються.

Сім років… Ні, вже сім із половиною. Не багато й не мало. Вони пролетіли стрімко й в одну мить. Сім років тому тварюки забрали одного з нас, переламавши решту. Хтось повернувся з втратами, а хтось завмер, закам’янів як я.

2 Не мій дім

– Ксанко, вставай!

– М-м-м, – пробурмотіла я.

– Соньку! Скільки можна повторювати, щоб не сиділа допізна.

Голос лаяв, проте не навсправжки, а люблячи та ніжно. Так, як умів робити лише він. Знайомі, рідні інтонації пестили вуха. Солодкий сон. Я замріяно всміхалася й відчайдушно не хотіла прокидатися.

– Ксанко…

Я потяглася, розплющила очі й втупилася в Дима.

– Ти чого? – обличчя його стало розгубленим. А я схопилася й кинулася геть, ледве стримуючись, щоби не закричати. Влетіла в прочинені двері, що привели до ванної кімнати, й замкнулася.

Серце билося, вистрибувало з грудей, думки шалено металися. Я корчилася на холодній плитці, кусала губи й безгучно шепотіла, що Дима більше немає, я не вірю у привидів, а сон не може стати реальністю.

– Ксанко, все гаразд? Не лякай мене так… – голос Дима кликав за дверима.

Щоб не чути, затиснула вуха долонями й затрясла головою. Горло моє видало невиразне мукання. Очі ковзнули по руках. Звідки взялися браслети на обох зап’ястках? І правиця… на ній не було шраму. Що за маячня! Певно, це все ще сон. З усієї сили вщипнула себе за шкіру й побачила багровий слід.

– Ксанко! – у голосі того, хто стояв по той бік стіни, чувся переляк разом із хвилюванням і турботою.

Ручка різко пішла вниз, двері здригнулися, жалібно скрипнули й відчинилися. Дим кинувся до мене, підняв із підлоги та поніс на руках. Я завмерла й не ворушилася, відчуваючи тепло чужого тіла. Подумала, що холодні обійми примари налякали б мене менше. Напевно так божеволіють. А я безсумнівно з’їхала з глузду. Отже, незабаром у кімнаті з’явиться медсестра зі шприцом і відпустить у бажану безодню.

Проте нічого такого не сталося. Дим уклав мене в ліжко й тепер сидів поруч, гладив по голові немов дитину. Усміхався сумно та винно.

– Хочу пройтися, – видавила я. – Ти не проти?

– Звісно ні, – він одразу погодився. Прибрав руки й відсунувся, даючи зрозуміти, що зупиняти не збирається.

Я звісила ноги й роззирнулася. Кімната була простора, з ладними меблями й великою дзеркальною шафою біля дальньої стіни. Пів стіни навпроти ліжка займало вікно, прочинене – нещільно запнуті фіранки плавно похитувалися. Тягнуло звідти свіжістю, а не міським пилом. І галасу я не чула, ніби перебувала десь у селі. Знову майнула думка про заклад для душевнохворих, а уява намалювала добротні віконні ґрати.

Гарна спальня! У нашій із Гандзею кватирі нічого подібного не малося. Я роздивлялася й впізнавала деталі, які проступали наче з туману. Раптом з’явилися відчуття дома та безпеки. Ніби я довго спала в кошмарі й нарешті прокинулася.

Підвелася й потонула в м’якому килимі. Поки бігла у ванну, цього не помітила. А на мені була піжама, шовкова, з глибоким вирізом, улюбленого насичено-бірюзового кольору. У дзеркальних дверях шафи відбилася здорова фізіономія. І очі зовсім не божевільні, налякані тільки. Йой, а під піжамою я гола.

– Агов, – крикнула не обертаючись. – Передягтися хочу на самоті.

– Невже соромишся? – Дим здивувався, але сперечатися не став, вийшов, прикривши за собою двері.

Одяг у шафі був звичного фасону, й розмір підійшов. Я трохи заспокоїлася, обрала мішкуваті штани та коротку футболку й натягнула. На тумбочці стояли улюблені парфуми сестри, що здивувало, і лежав годинник із бірюзовим ремінцем. Справді, мій – проекція екрану розгорнулася від відбитка пальця.

«Це знадобиться», – застібнула знахідку на зап’ястку й уважно роздивилася браслети, адже ніколи таких не носила й взагалі не любила. Прикраси були тонкі, сріблясті з хитромудрим візерунком, схожим на символи. Руни? Я навіть підскочила. Це ж блокіратори! Але навіщо? Вогню більше немає – я вигоріла.

Дима за дверима не виявилося. Проте на відстані текла вода, а потім пролунав його спокійний голос.

– Снідати будеш?

– За півгодини, добре? – крикнула й пішла коридором до сходів.

Відчуття були дивними. Наче я знала це місце й справді тут жила. Згадала, як сама пофарбувала поручні в темний колір. Унизу очікувано побачила вішалку, шафку для взуття, а над нею гачки, на яких висіли ключи. Ось цей від вхідних дверей, а той із синім дармовисом викликав приємне відчуття польоту та швидкості. Схопила куртку й сунула обидва ключі до кишені.

Зовні будинок виявився котеджем на два поверхи з дерев’яною обробкою. А довкола розкинувся сад із кущами троянд.

«Завжди любила троянди, але не мала для них ні місця, ні часу». Я швидко пробігла стежкою, проте біля хвіртки зупинилася, згадавши про другий ключ, і помітила ще одну будову з гаражними дверима. Підходячи, натиснула на дармовис. Щось пискнуло, запрацював механізм, двері відчинилися.

Це й справді був гараж. Усередині стояли двомісна спортивна машина та гоночний байк, до якого підійшов ключ із синім дармовисом. Я згадала себе та механізм, злиті воєдино, і як стукало серце в унісон із мотором. Узяла шолом, радіючи, що надягла куртку, вивезла байк у двір, докотила до воріт і далі на дорогу. Завела й погнала. Подалі від дому та від Диму.

Дорога витіснила всі думки, окрім байку, швидкості й сріблястої смуги асфальту, яка то петляла серед лісу, то спускалася з пагорба, то неслася вгору.

Нарешті я зрозуміла, що втомилася й зголодніла, але до цивілізації так і не дісталася – котедж був у глушині. Після чергового повороту з’їхала на узбіччя й тицьнула в годинник, викликаючи екран.

Так, мапи, місцезнаходження… Якщо проїхати ще кілометрів сім, то буде заправка та невелике кафе. А до найближчого містечка десь півгодини. Банківська програма відкрилася відбитком пальця та без пароля. Гм, а дівчина я небідна, померти голодною смертю під дверима кафе мені не загрожує, і байк без палива не залишиться.

Тепер контакти. Натиснула на іконку, втупилася в довгий список імен, незнайомих, окрім Дима, й розгубилася. Але помітила ще одну закладку.

Яна, Малюк та Боян. Те що треба. Кому подзвонити першому? Я зволікала, прокручуючи в голові обличчя друзів. Вони могли теж змінитися. У мене ж пропав шрам. І Дим… Можливо Боян більше не каліка. Нова думка змусила напружитися. Раптом ми більше не друзі? Адже є причина, чому їхні імена винесені до окремого списку й перебувають не на першій сторінці? Ще я не виявила контакту сестри, і це турбувало.

Біля кафе я все-таки зупинилася. Взяла каву та свіжу випічку, і тепер неквапливо потягувала гарячий і міцний напій. Дим поки не дзвонив і не розшукував, мабуть, подібні вибрики з мого боку були не рідкістю.

А з пам’яттю творилося щось дивне. Чим більше я думала, тим більше згадувала себе саме там, у будинку серед лісу з Димом, де ми були щасливі всі ці сім років, що не трапилися в іншому житті. Одночасно, я виразно пам’ятала життя без нього, попередній вечір у Петри, кришталеву кулю та бажання, яке так і не загадала. І як повернулася до нашої з Гандзею квартири й крутилася до ранку без сну. Згадувала Дима, друзів та нашу спробу зупинити тварюк.

Після всього, що трапилося, ми збиралися рідко. Тільки Бояна я відвідувала регулярно. Йому дісталося найбільше. Сліпота, параліч ніг, ні ходити, ні бачити приятель не міг. Але не сумував, як і раніше, грав на гітарі – руки не постраждали.

Прислухалася до себе й не змогла знайти спогадів про прорив тут, ніби події забулися, або нічого не сталося.

«Невже куля здійснила моє бажання, потаємне й не сказане, і все виправила? Чи може відправила мене в інший вимір? Маячня, та й годі!» – Але в марення вірилося легше, ніж у божевілля.

Кава була давно випита, а булочки з’їдені. Я знову відкрила список контактів. Гм, Боян жив неподалік у тому містечку, що за півгодини звідси. Отже, можна не дзвонити, а відразу завітати. Думка видалася гарною. Я вийшла з кафе й знову погнала байк дорогою. І вже невдовзі їхала вузькими вуличками міста.

Боян мешкав у квартирі на першому поверсі біля центру. Я припаркувала байк на узбіччі та роззирнулася. Вікна здавалися жилими, але були завішені щільними шторами. Підійшла до входу, сповільнилася на мить і рішуче натиснула кнопку дзвінка.

Прислухалася, не вловила нічого й вирішила, що приятеля немає вдома. Але раптом пролунали обережні кроки, клацнув механізм замку, й двері відчинилися. Боян стояв на порозі, і першою думкою було радісне: все добре, він здоровий, ходить! Потім роздивившись друга, зрозуміла, що не бачить. Хоча очі його були не білі, а просто дуже світлі та прозорі.

– Хто тут? – запитав він.

– Я… – мій голос здригнувся. А Боян насупився. На обличчі вочевидь читалися здивування та зневіра.

– Ксанко! – друг зі свистом видихнув, ступив назустріч, торкаючись мого обличчя.

Ми обійнялися. Боян тихо сопів мені у вухо, потім відсторонився й шепнув:

– Проходь.

Я пірнула в напівтемний коридор і звідти на кухню. Тут було затишно, функціонально та незнайомо. Подумки порівняла з тією глушиною, в якій Боян мешкав у попередній реальності: тісно, у візку не розвернутися, і поріжок на кухні, який завжди заважав. А прорив тут таки стався, інакше б друг не осліп.

– Не чекав, що прийдеш, – Боян усміхнувся.

– У мене проблема, – вирішила викласти одразу. – Я нічого не пам’ятаю.

– Зовсім-зовсім? – у голосі друга чулося кепкування. Невже не повірив?

Боян сів за стіл, показав на стілець поряд. Потім розвернувся й махнув у бік плити.

– Каву хочеш? Машинка в кутку, філіжанки в шафці біля вікна. Якщо надумаєш варити, я теж буду.

Дістала філіжанки, гарні зі світлої глини з ліпниною. Прискіпливо оглянула кавоварку. Овва, нова модель, повний функціонал. Я такі в дорогому магазині бачила.

– Тобі з молоком? – уточнила про всяк випадок.

– Справді не пам’ятаєш… – розгублено промовив Боян. – Без молока та без цукру, міцну. Верхня кнопка ліворуч.

Кивнула, з запізненням зрозумівши, що приятель цього не бачить. Зварила каву, поставила філіжанки на стіл. Присунула ту, що для Бояна так, щоби він міг доторкнутися до ручки.

– Пам’ятаю. Але не все й інакше.

Боян, якого я знала, пив із молоком, а краще з вершками. Я завжди приносила свіжі, якщо виходило дістати.

– Іще б пак! – друг якось недобре гмикнув. Сьорбнув каву, заплющив та розплющив очі й повернувся до мене, ніби розглядав.

– Зараз про все розповім. Тільки не смійся, – почала я.

Обличчя в Бояна було серйозне й задумливе. Він не перебивав, слухав про тварюк у місті, промінь Апепа та Дима, який прикривав наш відступ. І як я тримала щит, доки не вигоріла до кінця.

Замовкла, звела дух і торкнулася руки, на якій не було шраму.

– А потім ти прокинулася?

– Саме так. Побачила живого Дима, злякалася й втекла. Твою адресу знайшла в контактах.

– Отже, я не ходив?

– Зачепило променем за мить до того, як розгорнувся щит. Пощастило, що вижив. Гандзя тебе витягла.

– Гм… Гандзя… Тут мені тільки очі обпекло, – розповів Боян. – Сам винен, не встиг замружитися. Що до решти, то не знаю, з чого почати. Дим нас здав.

– Як це? – розгублено промовила я й захлинулася словами. Сподівалася, що Боян вибачиться за невдалий жарт. Але друг якось дивно хитнув головою. І мовчав, ніби не міг наважитися.

– Хто? – видихнула, холодіючи. Під серцем неприємно запекло.

– Вино у холодильнику, – пробурмотів друг. – Келихи знайдеш поряд із філіжанками. Налий, будь ласка, і мені, і собі.

Прохання я виконала. Поволі, ніби намагалася відтягнути неминуче, розлила бордову рідину по келихах і зробила великий ковток, не чекаючи на Бояна.

– Хто? – повторила твердіше, із металом у голосі. Я вже здогадалася, біль піднявся в грудях, скрутив нутрощі, стиснув горло. Його я пам’ятала, і це було сильніше за втрату Дима.

3 Сестра

Сестра схрестила на грудях руки. Погляд мала напружений, губи склалися в тугу нитку.

– Що трапилося? – запитала я, відчуваючи, як наростає тривога.

– То була моя репліка. Де ти пропадала? – у голосі Гандзі лунало роздратування.

Хотіла заперечити, що я доросла, самостійна, дев’ятнадцятирічна жінка й маю право провести ніч не вдома. І взагалі, навіщо повсякчас випинати, що вона старша? Але промовчала.

– Змусила мене хвилюватися, – докорила сестра. – Могла б і подзвонити.

– Не вийшло, пробач. Наступного разу обов’язково попереджу.

– Він хоча б вродливий? Адже давно до нього бігаєш.

Кивнула, не вдаючись у подробиці. Мрійливий вираз мого обличчя говорив сам за себе.

– Хто він? Я знаю всіх хлопців у твоїй групі, – Гандзя повіла далі.

– Аспірант, – буркнула. – Пробач, але я просто вмираю, хочу в душ і поїсти.

Грюкнула дверима ванної кімнати, на ходу скидаючи одяг, пірнула під гарячі струмені. Плескалася довго, доки не усвідомила, наскільки голодна й не помчала на дивовижні запахи, що тяглися з кухні. Рот наповнився слиною. Я облизнулася, смакуючи наперед.

Сестра вміла готувати. І любила. Була вона на півголови нижче за мене, здавалася кругленькою, пухкою та м’якою, наче булочка й нагадувала маму. Мені ж дісталися татова незграбність, гострі лікті та коліна й довгий прямий ніс, який, за Гандзіними словами, я з цікавістю сувала куди можна й куди не слід було б.

Гандзя чекала хоч і не подавала знаку. Влаштувалася біля кухонного вікна та читала книгу. Обличчя її було задумливе, губи ледве помітно ворушилися. Не підводячи голови, вклала закладку й прибрала книгу на підвіконня. І лише потім повернулася до мене та присунула тарілку з яєчнею й тостами.

– Розповідай, – промовила без цікавості, скоріше на правах родича, який має бути в курсі.

– Його звуть Дим. Він допомагає на семінарах. Шатен зі світлими очима. Серйозний та вродливий. Може, навіть занадто. Але мені це не заважає, – відзвітувала я.

– Бачу, не просто подобається, якщо колір очей помітила, – Гандзя всміхнулася. – Сподіваюся, не забула, що ввечері йдемо до Малюка?

«Сьогодні четвер, як не вчасно», – подумала й зітхнула. Хотілося знову побачити Дима. За кілька годин, проведених без нього, я скучила. Але ігнорувати друзів недобре.

– Прийду.

Фізіономія в мене мабуть була кисла, тому що сестра додала:

– Запроси свого аспіранта, заразом познайомимося.

У пальцях зненацька закололо. Я зніяковіла, схопила підставлену філіжанку з кавою, ковтнула гарячу рідину й, забувши про все на світі, накинулася на їжу. І тільки покінчивши з тостами, відставила тарілку. Сестра дивилася на мене й вичікувально мовчала. Я зрозуміла, що видала себе.

– Знову іскрами сиплеш. І їж за трьох, – Гандзя невдоволено скривилася.

Заперечувати сенсу не було, я видавила винну посмішку.

– Пробач.

– А обіцяла стримуватися. Проведу з твоїм приятелем роз’яснювальну бесіду, щоб знав із ким зв’язався.

– Не треба, я сама, – пообіцяла, прибираючи руки за спину – у пальцях все ще кололо. Але їжа й підбадьорливий напій зробили справу. Жар у грудях зник. Голками розбігся по руках, підвівся до плечей, потягнувся до шиї і розчинився десь біля потилиці.

– Сходила б у спортзал, – порадила Гандзя, знову насупившись. – Енергію треба скидати.

– Я скидаю, – відповіла й зашарілася. Мої нічні заняття були схожими на спорт хіба що акробатикою.

– Ти голодна наче вовчиця, а чим більше їж, тим більше накопичуєш. Партнера спалити не боїшся?

– Ні, – заперечила. І згадала долоню Дима на своїх грудях, ніжний дотик до шкіри. Від спогаду по спині побігли мурашки, а живіт солодко занив. От халепа! Дим тоді відсмикнув руку, подув на пальці. Сказав:

– Ти така гаряча. Просто кипиш.

В той момент я відбулася жартами, а зараз подумала, що Гандзя має рацію, треба бути обережніше.

– Що читаєш? – змінила тему.

– Оце? – сестра взяла книгу. – Історія музичного фольклору. Магія та інструменти.

– Музика – це завжди магія, – погодилася я.

– Тут саме про особливості. Вогняна скрипка, чарівна флейта. До речі, опис вогню нагадує твої здібності.

– Як його приборкати не написано?

– Тільки про способи викликання, – сестра всміхнулася. – Але я не все прочитала. Колісна ліра є, для подорожі в часі та просторі.

– Покажи.

Гандзя простягла книгу. Я побачила товсту скрипку з трьома струнами, клавішами та дивною ручкою.

– Клавіші частіше відносять до майбутнього, струни до минулого. Отримати ліру може кровний родич чи справжній музика, – у слух прочитала я. – Цікаво, де її видають, та як вони визначають рівень музиканта.

– Сторінку перегорни, – порадила сестра.

– На наступному малюнку ліра лежала на полиці поруч із книгами.

– Книгарня? – припустила я. – Або склад якийсь. Ти в оце віриш?

– Звісно, це наукова книга, – зауважила Гандзя. – Там іще про паралельні світи було. Тільки уяви. Тут і зараз ми снідаємо, і те саме роблять наші численні копії. Сміються, роздивляються книжку, обговорюють чоловіків та плани на вечір.

– Гадаєш, у кожного мого двійника з’являється вогонь на пальцях? Паралельні не значить однакові. Мій дар, наприклад, міг проявитися в дитинстві, як належить, а не нещодавно. А ти… – я осіклася, сестрі здібностей не дісталося.

– Або існує лише одна з нас. Живе з батьками в маленькому містечку далеко звідси. І життя її розвивається зовсім за іншим сценарієм, – сестра зітхнула.

Самі ми залишилися рано. Мені було чотири, коли батько помер. Воїн вогню, він стримував тварюк під час прориву.

Пам’ятаю, татка привезли зі шпиталю. Він майже не рухався й не говорив. Блідий, сивий, і наче вже не людина, а зморщена, стара лялька. Я тоді його не впізнала й потім дуже боялася, не входила до кімнати.

Мати, медичка, не здалася, витягувала вмираючого на власному резерві, але підірвалася й пережила батька лише на півроку.

***

Перед тим як дзвонити Диму, я вагалася. А якщо сестра виконає погрозу? Повідомляти про здібності не хотілося, хоча ми зустрічалися вже третій місяць. Раптом це його налякає? Гандзя вгадала, Дим мені більше, ніж подобався. Поки розмірковувала, він подзвонив сам.

– Ти так швидко втекла, що не встиг спитати. Які плани на вечір?

– Зайнята, – буркнула, сердячись і на себе, і на нього, і на Малюка, потім розповіла про традиційні посиденьки по четвергах, додавши, що пропускати не збираюся.

Дим мовчав. Я слухала його дихання й уявляла, про що він думає. Засмучений, переживає чи навпаки?

– Завтра ти вільна?

У його голосі лунала надія, і я наважилася.

– Якщо хочеш, можеш піти з нами. Запрошую.

– Правда? Друзі проти не будуть?

Запевнила, що все нормально, усміхнулася, смакуючи прийдешню зустріч, і знову відчула, як у грудях здіймається гаряча хвиля.

Ми запізнювалися. Я вже давно танцювала в дверях, але Гандзя все ще збиралася, довго й ретельно. Малюк їй подобався, хоча навряд чи між ними щось було. Нарешті сестра вийшла з кімнати й поважно пройшла до виходу. Я всміхнулася, не помітивши ні особливої косметики, ні вишуканого одягу. Тільки відчула терпкий аромат її парфумів. Запах був приємний.

Дим сидів на лавці в дворику, якраз навпроти наших дверей, і підскочив, як тільки нас помітив.

– Давно чекаєш? – поцікавилася я.

– Щойно прийшов, – він знітився під поглядом сестри.

– Ганна, – вона простягла руку. Примружилася, зміряла його очима з голови до п’ят, наче директорка підлеглого. Кивнула поважно, натякаючи, що відповідає за худе курча, з яким Дим ходить на побачення. І пішла попереду, лишаючи нас удвох.

– Вона строга, – прошепотів Дим у вухо. – Відразу видно, що старша.

Я гмикнула.

– Лише на два роки, але відвічальна, на відміну від мене. Та ви порозумієтеся, не переживай.

Він недоговорив, бо нас гукнули.

Наздогнав Боян. Він захекався. Русе довге волосся було стягнуте в тугий хвіст. На спині висів чохол із гітарою. Боян привітався, потиснув Диму руку й пішов поряд із Гандзею, збуджено про щось розповідаючи. Ми завернули за ріг і опинилися біля потрібного будинку.

– П’ята квартира, другий поверх, – шепнула я, потягнувши Дима за рукав.

Двері були відчинені. У коридорі тьмяно мерехтіло освітлення, а з кухні долинали голоси та регіт.

Малюк усміхався й із задоволеним виглядом підпирав підвіконня. Яна, побачивши нас, замовкла. Обличчя в неї стало задумливе та якесь відчужене.

– Нарешті! Я вже думав, ви забули, – промовив Малюк, окинувши нашу четвірку уважним поглядом.

– Скажеш таке, – Гандзя традиційно огризнулася.

– Знайомтеся, це Дим, – представила я.

Синопсис