Я тебе відчуваю

Я відчуваю тебе

Я відчуваю тебе. Коли в маленькому горнятку вистигає кава, і парижани метушаться у своїх справах, моє серце з тобою. В Україні. На моїй рідній землі. Що мені ті зваби чужі.

На зап’ястку оживає імпульсом гаджет, невеличкий браслет, який ти мені подарував на день народження. Нова розробка твого інституту. «Ми зможемо відчувати один одного на відстані», — на твоїх губах тоді грав посміх, коли ти мені це казав. Ти називав її частинкою серця. Що твоє – те моє. «Коли буде світитися жовтим – зі мною все добре. Знай, я щасливий, бо ти поряд».

І я справді відчувала тебе. Коли ти радів, моє серце теж відчувало радість, яка розливалася теплим світлом у грудях. Але пристрій передавав не лише щастя. Я відчувала, як ти сидів у сирості холодного окопі під Бахмутом чи Куп’янськом.

Як аби не заснути від виснаження на посту, ти дозволяв язичку полум’я запальнички лизнути своє зап’ястя — аби гострий біль повертав у реальність. Тоді мій браслет пік мене живцем. Я плакала посеред орендованої паризької кімнати, але не знімала його. Я була поряд.

Стуляла повіки й намагалася передати тобі через цей квантовий міст свій спокій, своє дихання, свою віру.

Сьогодні все змінилося.

Я сиділа на літньому майданчику затишного кафе, за інерцією спостерігаючи за перехожими. Раптом м’яке жовте світіння гаджета згасло. Метал на руці миттєво став крижаним, а за секунду браслет забився у божевільному, рваному ритмі. Шкіру прошило гострим електричним болем.

Це був не просто біль від опіку запальнички. Це була вибухова хвиля. Браслет транслював шалений стрибок твого пульсу, який за мить стрімко, катастрофічно пішов униз. Разом із цим імпульсом на мене накотилася така важка задишка й крижаний тваринний страх, що пальці розтиснулися. Горнятко впало, розлітаючись осколками по бруківці. Чорна кава розпливлася плямою, схожою на кров.

Навколо вирувало безтурботне життя. Офіціант підбіг прибрати сміття, щось ввічливо лепечучи французькою.

Туристи сміялися. А я задихалася серед цього свята. Я відчувала: просто зараз ти помираєш під завалами бліндажа.

Ритм твого серця у моєму браслеті ставав усе повільнішим, слабшим, майже невідчутним. Ти втрачав свідомість, а разом із нею — життя.

«Що твоє- те моє»,- пролунав у голові твій голос.

Я схопилася з місця, не звертаючи уваги на здивовані погляди, і забігла у тихий, темний провулок між старовинними будинками. Опустилася на коліна прямо на холодний камінь. Затиснула браслет правою долонею так сильно, що метал урізався у шкіру.

Я заплющила очі й почала дихати. Глибоко. Рівно. На повні легені. Я виловлювала з пам’яті найтепліші спогади: наше літо на Дніпрі, запах скошеної трави, твій сміх. Я не просто згадувала — я віддавала це тобі. Я транслювала через тисячі кілометрів свій кисень, свій стабільний серцевий ритм, свою вперту волю жити. «Дихай, чуєш? Дихай зі мною в один такт!» — кричала я подумки, посилаючи імпульси назад, в Україну.

Минали найдовші хвилини мого життя. Мій власний пульс калатав у скронях, сили покидали мене, паморочилося в голові. Здавалося, я віддаю останнє.

І раптом хаотичне затихання припинилося. Браслет на зап’ястку здригнувся. Слабкий, але чіткий, рівний поштовх. Потім ще один. Ритм стабілізувався. А за мить крізь темряву провулка пробився слабкий промінь. Гаджет знову засвітився. Спершу тьмяно, а потім усе яскравіше — чистим, теплим жовтим світлом.

Ти вижив. Тебе знайшли, чи ти зміг підвестися сам. Ти живий.

Я впала спиною на стіну будинку, важко дихаючи, і вперше за день посміхнулася. Мені більше не потрібен був Париж. Я знала, що завтра здам квитки, зберу речі й поїду додому. Бо ніякі, навіть найкращі технології, не замінять моменту, коли я зможу покласти голову на твої груди й сказати: «Я кохаю тебе ».