Таємнича сопілка

-1- 

— Якось так, сеньйори, — високий смаглявий чоловік із чорним, наче смола, волоссям та розкосими, як в індіанців, очима завершив розповідь і відпив чаю з горнятка, яке дав йому Іван Петрович. Чоловік посміхнувся, дістав зі свого рюкзака великий пакунок і простягнув його нам: — Візьміть, це йєрба мате. Гарантую, ви такого ще не пили.

Михайло Вергохяк закліпав, розглядаючи написи іспанською, але все ж узяв пакунок і поніс його до великої шафи, у якій ми тримали всякий мотлох та поламані артефакти.

Іван Петрович, наш завкаф, натомість узяв калібрувальний посох і злегка торкнувся вербової сопілки, яку приніс нам іноземець. Старий артефактор почухав лису голову, на якій, мов останні пікінери іспанських терцій під Рокруа, дивом трималося кілька волосків. Прошепотів кілька слів — і знов нічого.

— Хуане, а ви впевнені, що ця сопілка справді магічна?

Чоловік сплеснув у долоні:

— Бігме, сеньйоре, так! У нас вдома, в Енкарнасьйоні, місцеві маги казали, що, судячи з калібрування, вона прив’язалася до мене і чогось вимагає. Намагалися зняти прив’язку, розчаклувати, але нічого не вийшло… Я через неї ледь не перетворився на манго!

Завкаф артефакторики відпив кави, яка вже вистигла, і задумливо подивився на сопілку. Вона лежала перед нами так спокійно, мовби нічого й не сталося. Іван Петрович оглянув кабінет: я сидів і гортав мережу в пошуках схожих випадків; домовик Юзик робив вигляд, що його тут немає, і потай домальовував студентам матюки на звітах; Михайло почав гортати довідник, щось бурмочучи собі під ніс (після того, як ми витягнули його з картини з ґорґулями, він робив так постійно); поліцейська Юстина мишкою сиділа в кутку, намагаючись не викрити свого здивування черговим нашим гостем; а двоє наших студенток-практиканток, Тоня та Марічка, дивилися на іноземця як на початок чергової дивовижної пригоди.

— Так, хлопці та дівчата, — Іван Петрович потер руки. — Узгоджуємо план дій. Михайле, бери Тоню та Марічку й рийтеся в архівах за останні двісті років — щось там мало б бути. Митре, Юстино, покажіть гостю Львів та його цікаві місця, поки ми шукаємо. Чує моє серце, на вас чекає відрядження кудись. Юзику, шкіднику, геть звідси!

Завкаф піднявся й знову підкинув поглядом кабінет, завалений шафами зі старими теками, книгами та розібраними чи поламаними артефактами:

— Ех, треба, певно, забігти до Олі Грубник, аби її дівчата та хлопці з відьомства теж мізками поворушили. Все, до роботи! Артефакти самі себе не заартефакторять!

-2-

Два дні, за які ми водили Хуана Львовом, пробігли мов дикі — завдяки тому, що Юстина вирішила: ніщо так не покаже гостю місто, як його містична частина. Отож, ми ловили вурдалака на Сихові та вкотре навідувалися до мавок у нічний клуб, аби певне вже всоте провести виховну розмову про те, що відвідувачів не можна чіпати та дурманити. Особливо — провести по бартеру до упиря на «добровільну» здачу крові у Фонд підтримки упирів.

— Матко моя, — парагваєць кліпав очима, дивлячись, як тікають злидні із будинку в Шевченківському Гаю, — і це ж тільки два дні…

Юстина розсміялася:

— Та це таке, під кінець місяця хвости підтягну на звіти, — вона штовхнула мене в плече, бо я саме задрімав, думаючи про те, що вона-то звіти підтягує, а мені вже скоро знову перезаряджати розряджені артефакти.

Крім того, вчора ми чітко півночі говорили із знайомою внучкою літавиці з Жовкви про схожу магію. Дівчина, між іншим, вкотре спитала, чи має Іван Петрович місце на кафедрі, бо вдома їй нудновато. Домовилися, що вона своїх попитає, а я нагадаю завкафу.

— Митре, вистачить куняти, ти що, знову півночі з дівчатами переписувався?

— Може, працював? — Хуан тільки кліпнув очима.

Поліцейська розсміялася:

— Я знову перепрошую, що моя треклята сопілка вас усіх так…

Я похитав головою, потягнувся до термоса та відпив кави:

— Та ні, навпаки, це цікавіше, ніж посохи зачакловувати чи знімати прокляття із флешок. Ви краще скажіть, як вам у нас?

— Я ж уже давно казав на «ти», — усміхнувся хлопець, показавши на Стрийську, якою ми щойно проїжджали, та новобудови. — Місто як місто, хоч і незвичне. Цікаво, яка тут провінція…

-3-

— Митре, салют, — у трубці пролунав дещо хриплий голос Феді. Дівчина зітхнула, усміхнулась — і вся її спадщина літавиць дзвеніла навіть через динамік: — Я питалась. Бабуня казала, аби десь у бік гір дивилися, ну, то їх більше. Все, бувай, маю йти пакостити монахам з Крехова…

Я відкинув телефон і подивився на звіт, сперечаючись із Михайлом, який пив уже четверту каву. Глянув на годинник — шоста ранку. Можна й не йти додому.

— Митре, чорт його знає, тих родин Гвоздецьких, які могли б бути предками Хуана, сім штук. Стрий, Копичинці, Руда, Золочів, Сасів, Гусятин та навіть Городок з Поділля…

На наше лихо, в родині Хуана не знали, звідки саме пращур утікав — пам’ятали тільки прізвище та те, що він щось так начудив, що ледве врятувався. Схожі заклинання дівчата Ольги також знайшли, та як на зло — треклятий совок: частина архівів або згоріла, або вивезена в Москву.

Іван Петрович, який прийшов на роботу о восьмій ранку разом із Хуаном, подивився на наші заспані очі, на каву та на звіт, який ми йому підготували.

— Ну що ж, — він так пхикнув, що Юзик почав махати руками, вдаючи, що його зараз ковтатимуть, — що маємо? Магія не зловредна, магія як той будилник-нагадайка діє. Маємо приблизно сім місць, де вона мала б спрацювати.

Він подивився на Хуана, який уважно нас слухав, і усміхнувся:

— Дивіться, юначе, що я б радив: ви ж хотіли покататись? От вам і буде привід. Все за вищою згодою: хай магія тече як треба, а артефакт діє. Відвідаєте ті місця, де могла жити ваша родина?

— А що залишається, — хлопець зітхнув, — півночі спати сни не давали…

-4-

— Я ж казала, що на Поділлі нічого робити, — Юстина тицьнула в мене хот-догом із заправки. — Чи то ти вирішив показати гостю свої рідні краї?

Ми сиділи десь між Тернополем та Золочевом. Позаду був тиждень пошуків у Городку, Гусятині та Копичинцях. Попереду — Сасів, Золочів, Руда та Стрий. Хуан укотре скидав до свого Інстаграма фотки пейзажів, полів, засіяних соняшниками та ріпаком. Дівчина злилась: ми з ним непогано так полазили цікавими місцями, яких було море уздовж дороги. То ліс, то Медобори з бовванами, то старі монастирі чи замок у Скалаті, де ми на день зависли.

— Хлопці, я так і постійно у роз’їздах, хотілось би вдома телик подивитися… чи пограти в Сталкер…

— Тобі мало артефактів у реальності? — Хуан приніс кави. — Ну що, куди далі?

Розбудив нас гучний вигук Coño! за стіною, а тоді — веселий сміх. Боячись, що щось сталося з нашим гостем, ми з Юстиною забігли в кімнату Хуана й побачили, як він танцює якийсь дивний танець, що нагадував ритуали шамана чи то індіанця з документалки про Амазонку. Він підкинув руку, рвучко обійняв нас, тоді почервонів і відсторонився, розгублено потерши очі.

— Ви не повірите, що щойно сталося…

— Тобі підсунули якусь травку в сигарети? — заспокійно кинула Юстина.

Той скривився. Поліцейська, яка чим далі, тим більше сумувала за Львовом і втомлювалася з дороги, сипала колючими, мов у їжака, фразами.

Хуан похитав головою:

— Прекрасна сеньйоро… — дівчина ще більше насупилася. — Здається, ви маєте танцювати. Вашим мукам і моїм стражданням от-от буде кінець. Тільки нам потрібно пройтись містом. Я все покажу!

-5-

Ми сиділи на кафедрі, як і три тижні тому, та повільно пили йєрбу. Стояв густий запах тертого листя, кави та чилійського вина. Поруч стояв невеликий стіл. Іван Петрович жестом показав Хуану, що той може говорити. Кілька викладачів та дівчата з кафедри відьмацтва, які допомагали нам у пошуках, сиділи в кутку й дивилися на нас із таким виглядом, ніби це вони мали б улаштувати тут шабаш, а не ми.

— Отож, сеньйори, приблизно у 1850-му мій предок Омелян Гвоздецький закохався в доньку місцевого пана, Софію, — чоловік потер обличчя. — Стара як світ історія, якби не те, що дівчина відповіла взаємністю і завагітніла. Батьки її, як ви здогадалися, були проти, тож молоді вирішили втекти за океан, де, за чутками, було зовсім інше життя. Та перед утечею предок зустрів циганку, яка нагадала йому: він ніколи вже не побачить рідного Стрия та рідних місць, які Софія також дуже любила. Не бажаючи, аби їхні нащадки забули про рідний край, вони вирішили все досить оригінально — знайшли якусь стару шептуху, яка й порадила отаку ідею, — він показав на сопілку. — Раз на сімдесят років (не знаю, чому саме так) вона буде всіма силами штовхати когось із нашої родини, аби той приїхав подивитися на рідні місця.

— Жорстоко, — тільки й кинула відьма Малка, хитнувши чорним, як ніч, волоссям.

Хуан розвів руками й продовжив:

— Таке життя. Родина про це забула: сопілку сховали, коли вона почала штовхати мого діда Педро на мандрівку. Не знаю як, але, певно, вплинули сили, про які я так і не дізнався — ми також багато старої магії втратили. Але я рився у речах діда й знайшов її. І от тепер я тут, у вас в Україні, виконав волю предка та побував у його рідному місті.

Іван Петрович подивився на сопілку, яка стояла в нього на столі й мовчала. Відтоді, як ми побували у Стрию, пройшлися його вулицями та знайшли місце, де колись стояли родинні будинки предків Хуана, які вже давно поглинув час та буревії епох, вона, здавалося, втратила силу. Старий артефактор вказав на неї Хуану і обережно сказав:

— Я думаю, — Ольга поруч ствердно кивнула, — що тепер, коли сопілка втратила силу, ми зможемо її якщо не розчаклувати, то принаймні знищити…

Хлопець тільки похитав головою і відпив вина. Подивився на сопілку, а тоді взяв її та погладив, мовби кішку.

— Ні, сеньйоре. Знаєте, хоч я все ж більше парагваєць, але, певно, дійсно є якийсь зв’язок між землею, звідки втекла моя родина, та нами навіть зараз. Цей місяць, що я тут, я провів ніби в іншому світі. І вважаю: якщо за сімдесят років іще якийсь мій нащадок прибуде на землю предків — це буде чудово. Інший світ, інші люди… це корисно. І красиво.