12 Листопада, 2025

Вино і наша історія

Даміан Кабрал повертався додому, крокуючи вулицями Лісабона. Його військова форма була акуратно випрасувана, чоботи блищали на весняному сонці, а постава — струнка і впевнена. В кошику він ніс подарунок від свого хорошого друга Іллі Мечникова — особливе вино, яке можна не тільки пити, але і заправляти ним машину. 
—Якщо змішати це вино з борошном і потім запекти, то вийдуть гарні пулі — якось сказав йому Мечников.

Прибувши додому, хлопець зупинився на порозі: сім’я зустрічала його оплесками, сміхом, обіймами. Дім наповнився ароматами свята, квітів і смаженого м’яса, які нагадували, що навіть після війни життя триває.

Бал розпочався лише ввечері, коли запалали кришталеві люстри. Гості заповнили великий зал, звучала музика, лунали тости. Кабрал рухався серед них, усміхався, розмовляв, але в очах його була тиха увага до деталей: легкий нахил голови тут, невидима напруга там.

І тоді він помітив її. Дівчина стояла в кутку, одна серед натовпу. Її холоднокровність і відстороненість були магнітом для його уваги: вона не сміялася, не підкреслювала поглядом свою присутність, вона просто була. Кабрал спостерігав за нею мовчки, насолоджуючись.
Але та дівчина стояла осторонь, спостерігаючи, але ні хвилини не демонструючи жодного інтересу до святкування. Її обличчя було спокійним, холодним, з легким відтінком скорботи — наче вона бачила речі, про які інші навіть не здогадувалися. Ні сміх, ні веселість не могли проникнути в її внутрішній світ, і саме ця внутрішня стриманість зачепила його.

Він помітив, що на відміну від інших дівчат, які намагалися привернути його увагу, вона не робила жодного руху назустріч. Її спокійна гідність, таємничість і майже відчутна глибина переживань виводили її з натовпу. Це було зовсім не те, до чого він звик: зазвичай його увага приверталася до яскравих усмішок і гучного сміху, але тут — дивна тиша, яка кликала, захоплювала, змушувала зупинитися. І вперше за довгий час Кабрал відчув, що бажання зрозуміти когось може перевершити навіть його власну війну — настільки сильний був цей контраст між нею та всім святом.

— Даміане, синку, принеси ще вина з підвалу — озвалася мати. — Щось не можу знайти офіціантів, а гості вже просять наступної порції.

Важко зітхнувши, Даміан взяв невеликий кошик, щоб одразу скласти декілька пляшок, і рушив до підвалу. Двері були відчинені — прислуга, очевидно, вже заходила туди. Але повітря несло аромат надто дорогих чоловічих парфумів, який явно не міг належати слугам.

Обережно відчинивши старі дверцята та запаливши свічку, він спустився сходами. Аромат ставав дедалі сильнішим, і щось у цьому тихому, майже нав’язливому запаху насторожувало його. По праву руку він помітив темний силует.

Мить — і хтось перезарядив зброю.

Діяти треба швидко. Одним подихом Даміан загасив свічку й кинувся вбік. Темрява була його союзником — він не вперше відчував себе у таких умовах як риба у воді. Одним жестом він кинув нападника об стіну. Той не розгубився і ударив його між ніг.

Використавши секундну дезорієнтацію офіцера, нападник намагався втекти, але раптом двері підвалу відчинилися, і прозвучав голос його матері:

— Синку, все добре? 

Цього часу вистачило, щоб Даміан запалив свічку знову.

— Так, мамо, вже йду, — промовив він, але погляд його залишався прикований до силуету.

Це був не нападник. Це була нападниця. Дівчина здалася йому знайомою. Та сама незнайомка. Свічка не освітлювала її повністю, але каштанове волосся і зелені очі, наповнені ненавистю, були достатньо помітні.

Вона шукала револьвер поглядом, але він уже тримав його в лівій руці.

— Хто ти? — холодно запитав Даміан.
— Твоя смерть, — тихо, але впевнено промовила вона.

— Зараз у тебе не найкращий момент для таких іроній, — усміхнувся він, ледве помітно, і в очах спалахнула іскорка азарту.

— Здається, ти мене недооцінюєш. З цього підвалу вийду або я, або ніхто.

З цими словами вона кинула у нього важке покривало, яке, очевидно, намацала під час їхньої битви. Покривало погасило свічку, і між ними знову почалася боротьба за револьвер.

Раптом з верхньої полиці впала пляшка вина, яку передав Мечников. Рідина, пролита на підлогу, загорілася м’яким, теплим місячним сяйвом. Даміан і дівчина, приголомшені, припинили боротьбу, дивлячись на землю.

— Це ти мене так об стіну вдарив, чи це вже рай? — холоднокровно спитала вона, голос рівний, майже без емоцій.

Підвал почав затягувати густий туман.
— Боюсь, твої слова про те, що з підвалу ніхто не вийде, тільки-но справдилися, — відповів Даміан із легкою усмішкою, спостерігаючи за її реакцією.

Туман затягнувся так густо, що вони не бачили власних носів. Коли він почав розсіюватися, у повітрі рознеслися сотні голосів. Дівчина, звикнувши до денного світла, відчула міцну чоловічу хватку.

— Надіюся, ти вмер і це суд Божий, — холодно промовила вона.

— Ну, у такому випадку тебе будуть судити разом зі мною, — відгукнувся Даміан, роздивляючись навколо нове місце.

Раптом хтось закричав:

— У нього пістолет!

Паніка здійнялася миттєво. Даміан відпустив її руку й попрямував до виходу з вокзалу. Барбара кинулася за ним. Вибігаючи на перон, вона помітила газету, прикріплену до стіни: «1918 рік, Лісабон, головні новини грудня». Вони перемістилися у часі.

— Барбаро, — раптом звернувся до неї знайомий голос. Це була робітниця вокзалу, знайома матері, що продавала квитки — Що за одяг? 

— Та я…  забула забрати пальто з гардеробу, — пробурмотіла

Але серце Барбари раптом скам’яніло. З вокзалу на перон вийшов він — президент Сідоніу Пайша, якого мали вбити. Він був живий. Тобто вона та Даміан щойно змінили хід історії. І це відчуття невідворотності трохи похитнуло її. Але якщо одному дозволено жити, чи справедливо, що інший повинен вмерти?

— Мадам Кларо, чи не знайдеться у вас пальта? — запитала Барбара.

— Та є одне запасне. А навіщо?

— Моє пальто зовсім не підходить для такої погоди, віддам вам назад.

— Добре, ходімо.

Одягнувши  пальто Барбара відчула тепло і захист від вітру. Та вже на виході з вокзалу силует із широкими плечима перегородив їй шлях до міста. Це був Даміан.

— А ну геть з очей моїх! — гаркнула дівчина, стискаючи кулаки.

— Надіюсь, ти помітила, що Сідойніу Пайша ще живий, — спокійно промовив він, ковзаючи поглядом по її обличчю.

— Тебе хвилює, що він не помер? — її голос став холодним, — А як щодо батальйону, який відправився просто в засідку думаючи, що їм нічого не загрожує у битві на Лисі?

— А то он воно що… Ось причина, чому дуло пістолета було направлене мені в груди, — чоловік тримав руки в кишенях. — До твого відома, португальський уряд не зміг виділити необхідні підкріплення для підтримки боєздатності наших військ.

— Я не хочу це слухати! — крізь зуби прошепотіла вона. — Загинули всі, крім тебе! Ти ж знав, що на вас чекає засідка. Чому ти їх туди відправив?

— Я їх не відправляв, — спокійно відповів він, але голос видавав напруження, — я пішов разом із ними. Я писав усім генералам, попереджав, що туди йти не можна, що ресурсів замало і ми не витримаємо. А потім прийшла зворотна телеграма з одним рядком: «Якщо ви не підете у бій, тоді ми вас уб’ємо замість них»

Вона відштовхнула його, переповнена цілим виром емоцій. Чоловік наздогнав її, але вона не хотіла його бачити. Та він і далі йшов за нею, знову і знову. Нарешті вона не витримала і побігла просто в натовп.

Неподалік була ярмарка, тож там можна було легко сховатися. Вона бігла швидко і впевнено: поворот за поворотом, вуличка за вулицею. Забігши в один із тихих районів, нарешті видихнула з полегшенням. Тепер можна було спокійно обміркувати план. Якщо те вино з його підвалу творить такі чудеса, можливо, воно зможе перенести Барбару в той час, коли ще можна попередити брата не йти в наступ.

В той час Даміан залишив дівчину в спокої і відправився до Іллі.

Ілля відкоркував невелику металеву колбу, і в повітрі відразу розлився глибокий, густий аромат винограду з домішкою диму й спецій. Рідина всередині світилася темно-червоним, немов жила своїм життям.

— Це не просто вино, — почав він. — Я навчився переганяти його так, щоб спирт і таніни утворювали енергетичний вузол. Коли воно згорає, воно не просто виділяє тепло чи рухає поршні. Воно відкриває розрив між митями.

Даміан примружився.
— Тобто ти кажеш, що на цьому можна завести машину… і одночасно перенестися в інший час?

— Саме так. Чернетками були пляшки, одну з яких ви розбили. Повноцінний двигун стає також провідником, — Ілля постукав пальцем по колбі. — Уяви, що час — це дорога з нескінченними розвилками. Звичайне пальне рухає тебе тільки вперед. Моє — дозволяє повернути, коли захочеш… або навіть виїхати на іншу дорогу, де все інакше.

Даміан підняв брови.
— І що, будь-хто може це зробити?

Ілля похитав головою.
— Ні. Якщо не знаєш координати моменту, в якому хочеш опинитися, машина повезе тебе туди, куди «тягне» твою душу. А це може бути дуже небезпечне місце. Доречі, тобі краще відправитися за нею.

З цими словами вчений відвернувся до свого столу.

Барбара вже впевнено йшла до того самого будинку. Їй пощастило: сьогодні тут знову було якесь свято, і ворота були відчинені.

Швидко зорієнтувавшись, вона рушила навколо маєтку, але раптовий сміх із відкритого вікна її відволік. На підвіконня, спиною до неї, спиралася молода дівчина в розстібнутій сукні, а за талію її тримав та цілував вже надто знайомий чоловік. Даміан. Певно, той самий Даміан з 1918 року.

— Не гарно підглядати за іншими, — раптом пролунав голос за її спиною.

Ззаду, менше ніж за метр від неї, стояв Даміан. У тій самій гарній військовій формі. Від нього пахло вином.

Вона спробувала пройти далі, але він одним рухом притулив її до стіни.

Дівчина скривилася:

— Я не хочу бачити ні тебе, ні твої романи в минулому.

— Це тому ти прийшла прямо до мене в лігво? Аж так не хочеш мене бачити? — його обличчя було надто близько до її шиї. Спина Барбари впивалася в стіну будинку.

Вона спробувала вдарити його між ніг. Та його реакція була швидшою: він перекрив її ногу, і тепер одна його нога опинилася між двома її.

— Я зараз тобі ніс розіб’ю, — гаркнула вона.

— Я б на це подивився, — спокійно відповів він.

— Та без питань, — різко додала дівчина.

Вона замахнулася головою та вдарила його прямо по перегородці носа. Офіцер відхилився, закинувши голову назад. Ганна вирвалася, але він вхопив її за руку та притиснув до себе.

— Що, офіцере, реакція підводить? — із легким викликом запитала Барбара.

По його підборіддю текла кров. Попри це, Барбара відчувала дивне задоволення від того моменту. Одним рухом Даміан стер кров із обличчя рукавом.

— Серце — промовив чоловік, його голос звучав спокійно.

Не говорячи нічого, він потягнув її за собою. Раптом з вікна хтось крикнув:

— Що тут відбувається?

Вони обоє заклякли. То був Даміан з 1918 року. 

— Люба Барбаро, якої думки ти про мене не була, — звернувся він, — зараз нам треба встигнути втекти.

Хоч Барбарі й не подобався офіцер, вона розуміла: чим більше змінюється минуле, тим більше змінюється майбутнє. Вони рушили до виходу. По обличчю теперішнього Даміана текла кров. Вона мовчки відірвала клаптик тканини від своєї сукні та протягнула йому.

Та раптом їм перегородила дорогу охорона:

— Ану, стояти!

— Це погано, — пробурмотів Даміан, все ще тримаючи дівчину за руку. — Вмієш ножем битися? — запитав він, коли вони бігли до входу в будинок.

— Пістолетом користуюся в рази краще, — спокійно відповіла вона.

Вони були холоднокровні, без тіні паніки. Він мовчки простяг їй пістолет.

— То який план? — запитала Барбара.

— Через два повороти на нас нападе охорона. Стріляй кожному в ноги.

— А ти що? Ховатимешся за жіночою спідницею?

Його вуста торкнула легка усмішка:

— Ну майже

І вони кинулися в бій. Вона стріляла їм у ноги, щоб охоронці не могли переслідувати, а він завдавав ударів, щоб ті втрачали свідомість.

Та раптом з повороту з’явилася недавня парочка — Даміан з 1918 зі своєю пасією. Мандрівники в часі стояли в темряві, а світло місяця підсвічувало їхні фігури. Даміан штовхнув її в бік і лише сказав:

— Не стріляй.

І тоді Даміан з 1918 року кинувся на них. Двоє чоловіків билися вправно, майстерно. Дивно було усвідомлювати, що це одна й та сама людина. В темряві коридору далеко не все було видно, але вона добре побачила, як його пасія дістає з кишені сукні пістолет.

Барбара навела свою зброю на неї:

— Не думай стріляти.

Та пасія перезарядила зброю. Барбара зробила вистріл. Крик. Люстра впала цій сенйорі на голову. Спочатку настала тиша, потім Даміан з 1918 кинувся до потерпілої. Барбара ж підбігла до свого Даміана. Він лежав, важко дихаючи.

— Вставай, — промовила вона, допомагаючи йому піднятися.

— Барбаро, тікай, — прохрипів він.

— Ні, я не піду без тебе, — випалила Барбара.

— Або ти підеш, або ми обоє помремо тут, — сказав він.

— Не час для цитат. Якщо хочеш усе виправити, ми можемо зробити це разом, — додала дівчина.

— Тікайте молодь, я вас прикрию — промовив Ілля Мечников заряджаючи пістолет своїми спеціальними пулями.

Наступної миті вони вже бігли коридорами.

— Ти такий доброзичливий у минулому, — сказала Барбара.

— Так, трохи є, — посміхнувся він.

Вони забігли в кімнату.

— Відкрий вікно та викинь пальто через нього, — наказала Барбара.

Офіцер схилив голову на бік:

— Я б зараз притиснув тебе до шафи, але боюся не встигнути — нам можуть відстрілити голови.

Після того як вказівка була виконана, парочка сховалася в шафі. Рівно в ту ж секунду в кімнату ввірвалася варта. Охорона відразу ринулася до вікна. 

— Вони вистрибнули через вікно, — повідомив один із вартових.

Коли голоси стихли, дівчина вискочила із шафи.

— Тепер пояснюй мені усе, до найменшої дрібниці, — закомандувала Барбара. 

— Добре, тільки давай виберемося звідси, — засміявся Даміан.

— Тебе підстрелили, — підмітила дівчина.

— Потім розберемося, — сказав він, простягнувши їй руку.

Дівчина йшла за офіцером, який точно знав, як діяти. Вони вийшли через задній двір і попрямували до саду. Там довелося перелазити огорожу. Даміан допоміг їй першій перелізти, підтримуючи за талію, а потім одним рухом переліз сам.

Далі вони йшли лісом, аж поки не дійшли до якоїсь хатини.

— Це моє таємне місце. У старі часи я приходив сюди і потайки від батьків пив вино, яке мені приносив Ілля.

— Ну це надто очевидно, я не очікувала іншої історії, — відповіла Барбара.

— Ти заходь всередину, а я піду пошукаю дров.

— Ні, спершу я перев’яжу твою руку.

— Та це дрібниці.

— Для мене — ні, — твердо сказала Ганна.

Вони пройшли всередину. Чоловік сів на дерев’яний стілець.

— Он там, у тій шафі, бинти та спирт.

— Дякувати Богу, окрім вина тут є й справді потрібні речі, — радісно промовила Барбара.

— Не говори так про вино, — озвався офіцер.

Вона присіла поруч, а він пильно спостерігав за нею.

— Зніми одяг, — наказала Барбара.

— Ну так би відразу, — промуркотів він.

Барбара схилилася над його рукою, оглядаючи рану на плечі. Куля пройшла повз — нічого серйозного.

Раптом Даміан різко підсунув її стілець ближче, дивлячись їй прямо в очі:

— Звідки вмієш стріляти з пістолета?

Вона чула його дихання, але ігнорувала питання і почала дезінфікувати рану.

— Брат навчив, — тихо сказала вона, не відводячи погляду від рани.

— А стриманості і холоднокровності теж він тебе навчив? — підняв брову Даміан, уважно спостерігаючи за нею.

— Це спадкове, — відрізала Барбара.

— Ну звісно… напевно, від мами дісталася така струнка постава, як у військових, — усміхнувся він.

— До чого ти ведеш? — підняла на нього погляд Барбара.

— До того, що я відразу бачу, коли переді мною звичайна людина, а коли — снайпер, — спокійно відповів він.

— Це взагалі то ти обіцяв розповісти все до найдрібніших деталей, — промовила Барбара.

— Та твоє життя цікавіше, ніж моє, — сказав він.

— Я заговорю лише після тебе, — тихо промуркотіла Барбара.

Він видихнув і змахнув уявну пилинку зі штанів:

— Усе почалося цієї ночі… Ну, тобто в минулому. Сьогодні 14 грудня — мій день народження. Я відпросився провести цей час у колі сім’ї. Все було наче добре: вино, веселощі…

— Пасія? — підказала Барбара.

— О, так. Її звати Сара.

Барбара притиснула ватку зі спиртом сильніше, і хлопець зойкнув:

— Так от, коли я і Сара розважалися в моїй кімнаті, через вікно я помітив тебе — і твої холоднокровні риси, які, як ти кажеш, дісталися тобі від мами. Я ніколи раніше не бачив тебе. Але щось у мені заграло. Цікавість… Потім я відволікся на Сару, а коли знову глянув у вікно, побачив тебе з якимось офіцером, що стояв спиною. Дивно… на мить я відчув заздрість. І все це — за секунди. Уяви, ти викликала таку бурю емоцій.

Барбаро, я ніколи не відчував нічого подібного до жінки. Мені хотілося поговорити з тобою, дізнатися, звідки така грація, хто ти. Тому я й крикнув — думав, що це гості батьків. Потім побачив, що ти йдеш, і кинувся за тобою. Почув постріли. Коли знайшов тебе й побачив охорону непритомну, мене огорнула лють — як хтось може так поводитися в моєму домі. Я не бачив обличчя того офіцера і кинувся на нього. Та навіть тоді пальцем не чіпав тебе.

Правду кажучи, боротися з самим собою з майбутнього — це те саме, що битися з дзеркалом. Після того я шукав тебе, будь-яку згадку. І коли прийшов на кладовище до свого друга, побачив тебе неподалік біля могили. Я знаю ту могилу. Час від часу кладу туди квіти…

В його очах бриніли сльози.

— Так це ти приносив лілії?

Він кивнув:

— Я розумів, що ти не захочеш мене бачити. Не хотів виправдовуватися й казати, що це не моя вина, що я зробив усе, що міг. Я пішов за своїми друзями. Я не кинув їх. Бився до останнього.Я отримав важке поранення — куля пройшла всього за сантиметр від серця. Я міг би там і померти… Та мені просто пощастило. Після того, як я дізнався, що твій брат був зі мною, я зрозумів: між нами нічого не може бути.

Але потім, після чергового повернення з фронту, я побачив тебе на святі. Ти була все така ж — стримана, спокійна. Я знав, навіщо ти прийшла. Це було видно. У тебе був той самий погляд, що й у мене, коли я йшов убивати тих, хто знищив моїх друзів.

Саме тому я пішов за тобою. І ця дрібниця з чоловічими парфумами… Це ж геніально. Барбаро, в будь-якій іншій ситуації я просто вбив би тебе одним ударом об стіну. Але я закохався в тебе з того самого клятого 14 грудня. І я б ніколи не зробив тобі боляче, хай би ти навіть пристрелила мене в тому підвалі.

Він замовк, чекаючи на її відповідь.

— Я дійсно хотіла вбити тебе в тому підвалі, — тихо промовила вона. — Але потім, коли ми перемістилися в часі через ту пляшку вина, я бачила твої дії. Ти не кинув мене, знаючи, що я прагну твоєї смерті. Ти віддано захищав мене. І я подумала: чи може така людина покинути інших напризволяще?
Ти бився в усі двері, та тобі не відчинили. А потім ти пішов на смерть разом з іншими, знаючи, що це кінець. Та все одно лишався з ними — з усіма, з моїм братом. Я б вчинила так само.Я зрозуміла це, коли ти лежав у своєму домі, задихаючись, і казав мені рятуватися.

Ривком він уп’явся в її губи, ніби боявся, що наступної миті вона зникне. Його пальці міцно обхопили її обличчя, втримуючи, наче це була остання нитка, яка пов’язувала його з життям. Вона запустила руку в його тепле, трохи розкуйовджене каштанове волосся, притягуючи ще ближче, відповідаючи на поцілунок з тією ж відчайдушністю.

По його щоках текли гарячі сльози — не від болю, а від усього, що вони пережили, від тих втрат, про які не можна забути. Її губи тремтіли, але вона не відсторонювалася. У цьому поцілунку не було ані ніжності, ані легкості — лише гіркий присмак вина, запах пороху й розпач, змішаний з тихою надією.

Відсторонившись, він тихо промовив:

— Я знаю, що ти снайпер і що це ти тоді вбила президента. І, чорт забирай, це викликає у мене і захоплення, і збудження одночасно. Можливо, військова таємниця не дозволяє тобі сказати більше. Але нам у будь-якому випадку потрібно все виправити.

— Кров за кров, — лише прошепотіла вона.

— Тут є підвал з вином.

— Ну хто б сумнівався.

Вони рушили вниз. Коли спустилися, він запалив свічку — її тремтливе світло ковзало по кам’яних стінах, ніби оживлюючи їх. Він відкрив пляшку вина і зробив кілька повільних ковтків.

Дівчина раптом різко скоротила відстань між ними, впиваючись у його губи. На них ще зберігався терпкий присмак вина.

Пляшка вислизнула з руки й розбилася об підлогу. Розлившись, вино змішалося з уламками скла, а з них, наче з розколотого світу, почав підійматися туман. Він огортав їх, ховаючи від усього, а офіцер тільки міцніше притискав до грудей свого снайпера.